Вітаю щиро Катерину,
Яка прийшла із «Кобзаря».
Вже нас вітає жовто-синьо
Вкраїни вільної зоря.
Та чуєм, з долею-імлою
Гірке ще світло йде до нас.
На нього з правдою святою,
Немов із сонцем, йде Тарас.
В нім грім шабель і поклик волі
І доля дівчини одна.
І Катерина йде поволі
З імлою-долею сумна.
Я по-дівочи відчуваю
Її надію і печаль.
Ще, може, десь з-за небокраю
До неї вернеться москаль.
І лід на річці вже не трісне –
У це наївно вірю я.
Та доля-мла над нею висне,
Як віща правда Кобзаря.

Давно було те, а сьогодні
Хіба ж змінились почуття
Людей, що буть людьми не годні,
Й не знають навіть каяття?
Які ж у цьому життєплині
Живуть лиш помислом лихим.

Лист до Катерини

Вітаю щиро Катерину,
Яка прийшла із «Кобза-ря».
Вже нас вітає жовто-синьо
Вкраїни вільної зоря.
Та чуєм, з долею-імлою
Гірке ще світло йде до нас.
На нього з правдою святою,
Немов із сонцем, йде Тарас.
В нім грім шабель і поклик волі
І доля дівчини одна,
І Катерина йде поволі
З імлою-долею сумна.
Я по-дівочи відчуваю
Її надію і печаль.
Ще, може, десь з-за не-бокраю
До неї вернеться москаль.
І лід на річці вже не трісне –
У це наївно вірю я.
Та доля-мла над нею висне,
Як віща правда Кобзаря.
Давно було те, а сьогодні
Хіба ж змінились почуття
Людей, що буть людьми не годні,
Й не знають навіть каят-тя?
Які ж у цьому життєплинні

* * *

 

Вона цілувала метеликів; їй

Пилок опадав на вуста,

Перлинами сяяв на кінчиках вій;

Вона була ніжно-проста.

У кожний четвер одягалась у шаль

Червону, мов маковий цвіт,

Лишала під нею ранкову печаль

І сміхом все бавила світ.

Зап’ястя і плечі прозоро-тонкі

Ховала під сяйво очей;

Писала новели і вірші палкі

Десятками синіх ночей.

Вона помилково жила на Землі,

Їй місце у Небі, мабуть.

Та в Небо ніколи не йшли кораблі,

Крім тих, що не змінюють путь.

 

Таку, як вона, ще ніхто не шукав.

Ніхто і не знайде таку.

Вона була сном, що вночі заблукав

У крихітних зорях пилку.

 

 

Краплі волі

 

Чай, вікно і тихий подих.

Мов червоний, падав сніг.

Несли ріки свої води,

Несли відблиски доріг.

Душу краяла тривога,

Серце рвали почуття…

Я питала все у Бога:

– Чом не ціниться життя?...

Чашка руки обпікала,

Горло спазм тяжкий душив.

Та крізь сльози помічала

Лиш екран, де Київ плив.

Там брат брата бив нещадно,

Падав левом і вставав.

Наче то було нескладно,

Наче він не помирав…

Мов за мить не бачив очі

Друга в себе на руках,

Що згасали серед ночі

З криком “Мамо!..” на вустах.

А що матері?! Крім болю,

Їй лишаться від синів

Лиш червоні краплі волі