Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Суганяк. Атом любові
Вишиванка. Число 5
Наталя Коломієць. Дорога до себе
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Сонце на рушнику

Біла М. Формула кохання // Вишиванка. Число 5. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 40-44.

Формула кохання

Зайчик був синій. Власне, як і бант на його лівому вушку і зворушливе сердечко із написом «Женя + Денис», яке він тримав у трохи завеликих лапах. Зайчик був намальований синьою кульковою ручкою на аркуші паперу, призначеному для самостійної роботи з хімії. Женя сиділа, опустивши очі, і все чекала, коли на неї почнуть кричати. Вчитель хімії Вересневий Павло Миколайович стояв біля вікна і задумливо крутив у руках порожню мензурку.
За роки роботи у школі він придбав репутацію такого собі «божевільного професора», хоча, з невідомих причин, так і не скінчив навіть аспірантури. У житті Вересневого була лише хімія і нічого окрім хімії. У нього не було родини, хоча за віком уже міг би мати й онуків, жоден колега не міг назвати його другом, або навіть і товаришем. Усе, про що він говорив, так чи інакше стосувалося хімії, а якщо йшла мова про щось надзвичайно від неї віддалене, Павло Миколайович волів не брати участі у розмові. Або ж, іноді, найфантастичнішим чином примудрявся все ж таки вплутати свій обожнюваний предмет, так що ніхто не міг і при всьому бажанні посперечатися з доречністю слів Вересневого.
Тож тепер Женя боялася й припустити, що на неї чекає. Адже вона посягнула на святе – замість писати самостійну з предмету, який ненавиділа, малювала листівку однокласнику, у якого давно була закохана. Але Вересневий усе мовчав. «Може у нього тяжка душевна травма? – подумала Женя, – І він просто не уявляє, як можна було так вчинити з дорогоцінною хімією? А якщо він узагалі не заговорить? Мені сидіти тут довіку?»
– Вибачте, – нарешті зважилася заговорити. – На мене чекають удома…
– Ну звісно, – перебив її вчитель. – Ти розумієш, що покарання не уникнути, тож бажаєш пережити його якнайшвидше, щоб відправитися додому грати в ці свої… комп’ютерні ігри. Але, Левадова, мені не потрібно, аби ти елементарно вимила столи у лабораторії, чи зазубрила на завтра усю періодичну таблицю…
Женя скоса глянула на величезну таблицю, що нависала над нею з усіма своїми борами, каліями і валентностями, і мимохідь жахнулася, що усе це дійсно доведеться втовкмачувати у свою голову.
– Я хочу, – вів далі Вересневий, – аби ти осягнула свою провину. Ти відчуваєш себе винною, Левадова?
«Скажи: так. Скажи: мені дуже шкода, вибачте». Женя уже відкрила рота, щоб «зізнатися», як їй шкода, але раптом побачила перед собою бабусю. Так сталося, що Ганна Веніамінівна завжди була для Євгенії єдиним авторитетом. Владна, але водночас добра і справедлива жінка по праву вважалася головою родини Левадових, особливо після смерті дідуся. Найбільше Женю вразило, як бабуся змогла пережити цю подію. Майже сорок років Ганна Веніамінівна і Олег Степанович прожили душа в душу. Жодної сварки, жодної зради, брехні або образи. Кохання на все життя. І коли родина дізналася, що після кількох років тяжкої хвороби дід пішов від них, Жені здавалося, що і бабусине серце зараз перестане битися. Але вона витримала. Мабуть тому, що знала – тепер усе на ній. І син Степан, який загруз у справах, ночує на роботі і майже не розмовляє з дружиною; і невістка Поля, ображена на власного чоловіка, яка у приступах ревнощів б’є старі бабусині тарілки; і старший онук Паша, який раптово кинув університет і пішов до армії; і, нарешті, Женя, яка призвичаїлася прогулювати уроки і брехати батькам.
– Якщо ти казатимеш неправду, колись зав’язнеш у ній остаточно, – одного разу сказала Ганна Веніамінівна, миючи посуд, у той час, коли онука обідала.
– Тобто? Ти натякаєш, що я брешу? – образилася Женя, відклавши ложку.
– Я ніколи ні на що не натякаю. Я лише пригадала, як ти сказала мамі, що йдеш у бібліотеку, а Ірина Іванівна бачила тебе у кафе з Олею.
– Ти розказала мамі?
– Ні. Я нічого їй не скажу. Ти зробиш це сама. І більше ніколи нікому не брехатимеш, – бабуся сіла навпроти. – Зрозумій, дитино, можна лукавити лише в одному випадку – заради порятунку іншої людини. Але заради власної вигоди – ніколи. Тобі твої слова можуть здаватися дрібницею, проте насправді – одна маленька незначна неправда може зруйнувати ціле життя. Назавжди і безповоротно.
Женя кілька секунд пильно дивилася у бабусині очі.
– Ти ж це не з свого досвіду кажеш, так? Ви з дідусем прожили довге і щасливе життя?
– Так, люба. Довге і щасливе. Бо я ніколи не брехала, запам’ятай це.
Ганна Веніамінівна повернулася до мийки і крадькома змахнула з щоки сльозу. «Згадала діда», – зрозуміла Женя і в неї защемило серце.
Зараз вона сиділа у кабінеті хімії і згадувала цю розмову.
Ти відчуваєш себе винною, Левадова?
– Ні, – сказала Женя. – Не відчуваю. Вибачте.
Вересневий поставив мензурку на стіл, підійшов до неї і взяв зі столу малюнок. На якусь секунду Жені здалося, що він зараз розірве його на маленькі шматки.
– Отже, ти любиш цього свого Дениса? – натомість спитав «хімік».
– Так. Люблю.
Женя вперше вимовила це вголос і відчула раптом, як її накриває хвиля чогось незбагненного, стає важче дихати й у голові паморочиться, але при цьому вона відчуває себе найщасливішою у світі. Найкращою у світі, наймогутнішою, найвільнішою!
– Люблю, – повторила вона і усміхнулася.
– А чи знаєш ти, Женю, що кохання не існує? Я сорок років досліджую це питання. Любов, юна дівчино, усього лише хімічний процес. Я міг би багато розповісти вам про те, як саме і чому він відбувається, які ферменти її викликають, але, боюся, ви не зрозумієте деяких термінів, беручи до уваги ваші стосунки з моїм предметом. Скажу лишень, що усе, що з тобою зараз відбувається – наслідок хімічної реакції, який ти відчуваєш. Любов можна поставити у один ряд із гідролізом або електролітичною дисоціацією. І, як і будь-який із цих процесів, вона закінчиться. А ти через неї можеш закинути навчання, зіпсувати своє майбутнє. Така іронія – через хімічні реакції, які ти ненавидиш.
Женя увійшла до квартири і прислухалася. Батька, швидше за все, не було вдома. Мати балакала по телефону з подружкою. Женя прокралася у ванну, швидко вмилася, щоб не було помітно слідів сліз і пішла на кухню.
Бабуся чистила картоплю.
– Допомагай, – простягнула вона ножа. – Чому затрималася?
– Замість самостійної малювала хлопцеві зізнання в коханні і вчитель залишив мене після уроків, – пробурмотіла Женя. – Влаштовує тебе ця відповідь? Вона чесна.
– Ні, не влаштовує, – відповіла Ганна Веніамінівна., – Чому ти така зла до мене, люба?
– Тому що мені набридло, бабусю! Усі розповідають мені життєві істини! Ти, що треба казати правду, Вересневий, що любов – хімічна реакція і не більше. Не брехати, не кохати, чого ще мені не робити? Не дихати?
Вона відкинула ніж і помчалася у свою кімнату.
– А Вересневий це… – промовила Ганна, але онука вже зачинила із гуркотом двері.
До квартири Павла Миколайовича постукали о восьмій вечора. Він саме дивився науковий серіал і пішов відчиняти без особливого бажання, гадаючи, хто ж це вирішив потурбувати його цього разу: набридлива сусідка, яка, схоже, має на меті одружити на собі самотнього «хіміка», чи батьки, непутящій дитині яких потрібен репетитор.
За дверима стояла жінка. Немолода вже, але досі гарна, з усіма своїми зморшками і сивими пасмами волосся, яке колись нагадувало запашні оберемки пшениці. Вона стояла, міцно стискаючи ручки сумки і тремтіла, ніби не розуміючи, як наважилась постукати у ці двері.
– Добрий вечір, – швидко промовила, коли він відчинив. – Я – бабуся Жені Левадової.
Вересневий відступив з порогу, запрошуючи неочікувану гостю.
– А я все думав – збіг? Не наважився прямо спитати у дівчинки, чи Олег Левадов раптом не її дідусь. Як він?
– Помер. Чотири роки тому. Лікарі нічого не змогли вдіяти з його хворобою.
– Вибач.
– Я прийшла поговорити не про це. Про сьогоднішнє. Я знаю, що Женя неправа. Але не варто було розказувати їй свої давні побрехеньки про «любов – це хімічна реакція». Дитині чотирнадцять років, не задурюй їй голову, а покарай відповідно до скоєного.
Павло Миколайович відступив від Ганна Веніамінівни на кілька кроків, продовжуючи дивитись їй в очі, простягнув руку і дістав із полиці товстий потріпаний зошит і простягнув жінці.
– Тут мої чорнові записи. Я витратив багато років, але я довів – кохання не більше, ніж примха нашого організму. Реакція на зовнішній подразник, називай це, як хочеш. Я просто хотів застерегти твою онуку, що треба звертати увагу на…
– Ти збрехав мені, – перебила його Ганна, вихоплюючи зошит і відкидаючи його у бік. Вересневий провів його здивованим поглядом: як можна було так учинити зі справою усього його життя?
– Ти збрехав! Коли я прийшла до тебе і розповіла, що кохаю тебе і не можу вийти за Олега, пам’ятаєш, що ти сказав? Що вступив до аспірантури, що присвячуєш себе роботі і не зможеш бути зі мною… І чого ж ти досяг? Вчитель у школі. Кому потрібні твої експерименти, записані у старому зошиті?!
– Пробач! – Вересневий утомлено потер лоба. – Я не вступив тоді. Але я бажав тобі щастя і знав, що це можливо, лише якщо ти будеш з ним – гарним, заможним, перспективним. Ми всі це розуміли. Хіба не так?
– Так. Я була щаслива. І… знаєш, я завжди знала, що ти збрехав. Олег сказав мені. Але вже було пізно – ми одружилися. Тоді я заспокоювала себе думкою, що ти сказав це, бо не кохаєш мене, бо взагалі не віриш у любов і краще вже мені бути з тим, для кого я дорога… Проте я так і не наважилася дізнатися про твою долю. А виявилося…
Вона махнула рукою, повернулася до дверей і повільно натиснула ручку.
– Я кілька десятків років… Усе своє життя… – глухо промовив Вересневий. – Присвятив тому, аби довести, що кохання не існує. Тому що так і не зміг… забути… одну єдину жінку.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)