Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Каляка. Збуджені альманахом “Степ”
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Іван Немченко. Шевченкова офіра
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Голос Батьківщини
Молода муза. Випуск 2

Бокшань Г. Архетипний образ лицаря в художній інтерпретації Емми Андієвської та Галини Пагутяк // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 59-62. - [Літературознавство].

Архетипний образ лицаря в художній інтерпретації Емми Андієвської та Галини Пагутяк

Розглядаючи літературну рецепцію героїчного міфу, Є. Мелетинський зазначає, що культурний герой вищої формації захищає від “хтонічних, демонічних сил, бореться з ними, знищує їх як тих, хто заважає мирному життю людства” [5, с. 18]. Архетипний образ лицаря як одна з трансформацій архетипу героя має самобутні версії в художній інтерпретації Е. Андієвської та Г. Пагутяк.

До аналізу авторських варіацій міфологічного культурного героя нас спонукає увага обох письменниць до етичної категорії доброчинства, що на художньому рівні реалізується в мотиві заступництва й захисту упосліджених. Е. Андієвська, характеризуючи “Роман про добру людину”, говорить: “Це моя поема про українську людину, затоптувану, якій нема ніде місця, скрізь вона тільки ходить і вибачається за те, що вона ще існує на цій землі. А я змалечку була на боці скривджених” [3]. Г. Пагутяк в одному з інтерв’ю зазначає: “Для мене найважливіший образ-символ, який проходить через усе моє життя, – це лицар-заступник. В українського народу було тільки два лицарі-заступники. Це Шевченко і Сковорода” [2]. Відтак, актуальність теми дослідження обумовлена потребою проаналізувати реактуалізацію архетипного образу лицаря у творах Е. Андієвської та Г. Пагутяк і недостатністю порівняльних студій, зосереджених на цьому аспекті художньої прози зазначених авторів.

Зло в “Романі про добру людину” Е. Андієвської персоніфіковане в образах енкаведистів, “радянщиків”, які “церкви одна за одною […] висаджували в повітря, хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом” [1, с. 251]. Лицарів, які всіляко намагаються протистояти пекельній імперській машині, репрезентують персонажі, на перший погляд зовсім не схожі на звитяжних героїв. Таким, зокрема, є Дмитрик – “таборовий злодюжка й маніпулятор вартостей, які не дуже міцно трималися своїх власників” [1, с. 9]. Зміни в ньому почалися відтоді, як дух забитої корови спитав його: “Дмитрику, чи ти добрий?” [1, с. 67]. Дмитрик переховував від переслідувань Йосипа, врятував життя вчителю Терещенку. Чоловік сповнився готовністю позичити духові вбитого Гната тіло, аби той зміг подивитися на сина: “…Коли він зараз не порятує Гната, хоч би за це його навіки жбурнули в геєну вогненну, він не посміє нікому глянути в очі” [1, с. 122].

У романі оприявнюється образ Юрія-Змієборця, який у християнізованій версії святого виступає покровителем козацького лицарства. Петрові здалося, що він, як “святий Юрій на коні! – мчить уперед, долаючи зло, що кущами гадюк бризкає на боки, […] той перевтілений Петро несе людям правду й справедливість” [1, с. 157].

Готовність здійснити мужні вчинки, навіть під загрозою смерті, притаманна й такому персонажеві роману, як п’яничка Стецько Ступалко. Перебуваючи в пеклі, він відмовився осквернити пам’ятник Шевченку як людині, “яка не заподіяла нікому жодного лиха, а стільки вистраждала” [1, с. 23]. Стецько не схотів за наказом чортів-енкаведистів заради власного спасіння вдарити Мазепу, не бажаючи “бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів” [1, с. 24–25]. Він урятував від смерті священика Гудзія, на якого вчинив замах агент “радянщиків” Юхим Котельников.

У розмові з професором Кавою Стецько згадав характерників, образи яких у романі постають утіленням найвищих лицарських чеснот: вони “не лише володіли філософським каменем, перетворювали глину на золото, вільно проходили крізь найгрубіші мури, знали еліксир вічного життя, а й навчали людей, як боротися зі злом. Це вони, одвічні лицарі світла, зі століття в століття надихали слабодухих вірою” [1, с. 151]. У спогадах Дмитрика постає легендарний образ козака-характерника Мамая, якого зображував на вуликах дядько Семен. Панас Кадило плекав мрію “утекти в науку до характерників, лицарів світла й справедливости” [1, с. 263]. Прикметно, що з-поміж трьох речей, які повинен мати учень характерника, згадується Шевченків “Кобзар”. Відтак, в інтерпретації Е. Андієвської архетипний образ лицаря набуває яскравого національного колориту передусім через інтертекстуальні зв’язки з символічними образами українського фольклору й літературної класики. З іншого боку, семантика жертовності, месіанства, акцентована в романі через образ Христа, надає образу лицаря сакральних обертонів.

Семантика героїзму, відданості, доброчинства і правдолюбства притаманна й іншим образам-персонажам “Роману про добру людину”. У цьому відношенні слушною видається думка О. Кавуненка: “Ця нерозривна сув’язь добродійництва безкорисних і беззахисних лицарів світла, так тонко, зворушливо зображених Еммою Андієвською, воістину заворожує” [4, с. 7].

У романі Г. Пагутяк “Слуга з Добромиля” історичні реалії міфологізуються через алюзивний зв’язок з Біблійними образами: “...Pушники зривають і кидають собі під ноги люди, що їх звуть енкаведистами, хоч насправді то слуги Антихриста” [6, с. 10]. Образ лейтенанта, згодом капітана, уособлює злі, демонічні сили: “... Люди кажуть, ніби це сам нечистий, бо навіть куля його не бере” [6, с. 61]. Риси архетипного образу лицаря, покликанням якого є протидія цим ворожим силам, утілено в таких образах роману, як Слуга з Добромиля, Купець із Добромиля, Купець із Перемишля. Зокрема, акцентовано антитетичність образів Слуги й капітана НКВС: “І вони вийшли, двоє слуг, один темний, другий світлий, а куди ніхто не знає” [6, с. 326]. Купець із Перемишля видавався Слузі шляхетним лицарем-заступником галицького краю: “Його заманили в пастку й вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому” [6, с. 295].

Є. Мелетинський визначає такі архетипні риси лицаря: “Як відомо, він належить до космополітичного уявного товариства, яке дотримується лицарського кодексу честі, що включає поряд зі сміливістю поштивість, дотримання складних правил, захист слабких і знедолених” [5, с. 32-33]. Купці та їхній Слуга з Добромиля належали до Ордену Золотої Бджоли. У міфологічній площині вулик символізує зразковий суспільний устрій, а золото асоціюється з мудрістю, відтак назва ордену підкреслює його шляхетні устремління й організованість як осередку лицарства. Образ Слуги з Добромиля концентрує семантику відданості: “Найважливіше для нього – лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху” [6, с. 307]. Слуга дотримується певних правил і не бажає їх зраджувати: “... Xотів би бути добрим і не чинити нікому зла” [6, с. 140]. Чесноти, які плекає в собі головний герой роману, за аксіологічною шкалою тотожні найвищим християнським цінностям. Зокрема, бажання Слуги служити лише одному господарю є проекцією Євангельських приписів: “Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля” [6, с. 138]. Таким чином, лицарський кодекс Ордену Золотої Бджоли в інтерпретації Г. Пагутяк відображає етичні настанови і спонуки, постульовані в Біблії.

Отже, художні версії архетипного образу лицаря в аналізованих творах Е. Андієвської та Г. Пагутяк об’єднують алюзивно-ремінісцентні зв’язки з Євангельськими текстами, самобутньо артикульовані письменницями на рівні образів-персонажів.

 

Література

1.     Андієвська Е. Роман про добру людину / Емма Андієвська. – К.: Обрій, 1993. – 269 с.

2.     Галина Пагутяк: “Навіть найстрашніші речі, якщо вони мають естетичну цінність, можуть бути описаними”: інтерв’ю з Лілією Хомишинець [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vsiknygy.net.ua/interview/5246/

3.     Емма Андієвська: “Неправда, що людина не має права вибору. Вона має його повсякчас”: інтерв’ю з Людмилою Тарнашинською [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/osobistist/emma-andiievska-nepravda-shcho-lyudina-ne-maie-prava-viboru-vona-yogo-maie

4.     Кавуненко О. Про лицарів світла й прислужників пітьми / Олександр Кавуненко // Андієвська Е. Роман про добру людину. – К.: Обрій, 1993. – С. 5–8.

5.     Мелетинский Е. О литературных архетипах / Елизар Мелетинский. – М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1994. – 136 с.

6.     Пагутяк Г. Слуга з Добромиля / Галина Пагутяк. – К.: Дуліби, 2006. – 336 с. 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)