Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Голос Батьківщини
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Вишиванка. Число 4
Чухонцева Н.Д. Концепт “море” в художній інтерпретації Яра Славутича // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 57-66.
Концепт “море” в художній інтерпретації Яра Славутича
Д. Донцов у статті «Микола Хвильовий» стверджував, що характерною рисою українського пись-менства є специфічний «степовий менталітет»: «Чи то в Гоголя, чи то в автора «Марка Проклято-го», чи то в М. Рильського з його «Чумаками» – над усіма думками панував степ, як море над думками англійців – тих півпіратів, півбудівничих імперії» [1, c.657]. Яр Славутич належить до тих митців слова, у творчості яких ця риса особливо помітна, бо він – і за походженням, і за світовідчуттям – сутий степовик. Водночас його душа, одного з найкращих співців степу в українській літературі, завжди поривалася й до могутньої морської стихії. Навряд чи можна вбачати в цьому тільки романтичний потяг до незвичайного, екзотичного. На відміну від більшості українських митців, Яр Славутич сприймав море не стільки як екзотику, скільки як щось майже рідне, бо народився й виріс він у південно-українських степах, які сусідять із Чорним морем. Це визначило органічність мариністичних мотивів та образів у його творчості.
Звісно, Яр Славутич не був першовідкривачем морської тематики в українській літературі. У праці І. Качуровського «Генерика і архітектоніка» є розділ «Мариністична лірика», де згадані народні думи, в яких ідеться про морські походи козаків, поема «Гамалія» та поезія «Вітре буйний, вітре буйний…» Т. Шевченка, твори романтиків, вірші «Хотів би я тебе вітати, море…» М. Чернявського, «До моря» М. Вороного, цикл «З-над моря» Б. Лепкого і наголошено, що саме його «слід визнати першим українським мариністичним поетом» [2, c.234]. Відзначено також наявність мариністичних мотивів у поезіях Олександра Олеся, навіяних італійськими враженнями. Дослідник стверджує: «Розквіт української мариністичної лірики припадає на двадцяті роки ХХ віку, коли наші ще не винищені поети й прозаїки, художники й композитори мали нагоду відвідати береги Чорного моря, і, можливо, тому на цю лірику прийшла певного роду мода» [2, с. 234]. З-поміж зразків тогочасної прозової мариністики він згадує роман «Майстер корабля» і новелу «Шаланда в морі» з «Вершників» Ю. Яновського, а поетичної – «Пісню зарізаного капітана» Гео Шкурупія, балади О. Влизька та його «Кострубаті сонети» і поезії «Туман», «Порт», «Доки», а викремлює з цього (далеко не повного) переліку як «найвище досягнення мариністичної лірики того часу – «морські цикли» Євгена Плужника» [2, с. 234]. Внесок у мариністику генерації, до якої належить Яр Славутич, І. Качуровський визначив так: «З поетів покоління Другої світової війни найбільше уваги приділяв морській тематиці Олекса Веретенченко – вже в збірці «Дим вічности» натрапляємо на мініатюру «Плещуть хвилі в синьому затоні…». А в збірці «Заморські вина» мариністичних поезій мало не два десятки» [2, с. 235]. Навівши тексти двох його віршів, дослідник навіть не згадав нікого з інших поетів того покоління.
Про творчість Яра Славутича опубліковано вже досить багато наукових розвідок, проте з усіх його мариністичних поезій досі розглядався переважно триптих «Чорне море», хоча і йо-го аналізові відводилося небагато місця навіть у ґрунтовних монографіях Тетяни Назаренко [4] та Людмили Скорини [5]. Це стосується й об’ємного збірника праць різних авторів «Творчість Яра Сла-вутича» [8]. Основним предметом дослідження Славутичева мариністика була тільки у двох невели-ких статтях: В. Марочкина [3] та нашій [9], які побачили світ 20 років тому. Отже, назріла потреба реінтерпретації її з застосуванням сучасних методів аналізу. Усе це визначає актуальність обраної на-ми теми.
Ми ставимо мету з’ясувати семіосферу концепту «море» у ліриці Яра Славутича, що дозволить скласти повніше уявлення про його художній світ.
Слід відзначити, що В. Марочкин детально розглянув змістову наповненість чорноморських мотивів у творчості цього поета, слушно акцентувавши, що Чорне море інтерпретується у ній як «українське море», «запорозьке море». Проте дослідник не звернув уваги на те, що мариністика його не обмежується чорноморськими мотивами, що море постає у ній як філософський і лінгвокультурний концепт ширшої семантики. На відміну від В. Марочкина, у статті якого філологічний аналіз текстів відсутній, Надія Сологуб у своїй моно­графії «Мовний портрет Яра Славутича» розглянула творчість поета крізь призму лінгвоконцептології. Ав-торка цілком слушно стверджує, що головним концептом (макрополем) у художньому світі Яра Сла-вутича є «Україна», а також відзначає: «Найбільшою мірою семантику образу України репрезентує мікрополе «степ» [7, c. 17]. Аналізові цього мікрополя вона присвятила цілий розділ своєї монографії та значну увагу приділила характеристиці топосу Дніпра у розділі «Словесні засоби вираження обра-зу України», а про топос Чорного моря лише побіжно згадала, характеризуючи мотиви подорожей у ліриці Яра Славутича: «У мандрах поетові вчувається «рідний шум тополі» (І, 229), «плескіт чорно-морських хвиль» (І, 229), «гучний шум Дніпра», «Софія Київська» [7, с. 20]. Натомість В. Марочкин слушно наголосив, що образ Чорного моря у творчості цього поета асоціюється з образом України.
Наукова новизна нашої статті полягає у тому, що в ній уперше розглядається специфіка зобра-ження моря у ліриці Яра Славутича крізь призму філософсько-есте­тич­ної концептології, культурної семантики та поетики.
У ранній ліриці Яр Славутич іноді використовує мариністичні образи у степових пейзажах, як-от: «Ви шуміть, степи, як море, / Затопіть мої стеж-ки!» [6, с.9]. Порівняння степу з морем має фольклорне походження і досить часто використовується українськими поетами, зокрема до нього вдавався М. Чернявський, щоб підкреслити широту рівнинних просторів і подібність руху під вітром трави чи ниви до хвиль. Яр Славутич цим порівнянням акцентує схожість не зорових, а слухових вражень: адже шелест спілих злаків дійсно-таки нагадує тихий шум погідного моря. Дещо загадковою може здатися семантика метафори «Затопіть мої стежки!» Проте у контексті вірша вона прояснюється: ліричний герой радіє надзви-чайно багатому врожаєві, тому в пориві щастя хоче, щоб його стежки затонули у буйних хлібах. Асоціативне зближення розораної землі з морськими хвилями лежить в основі такої розгорнутої ме-тафори: «Неначе хвилі, чорні скиби / Пливуть за небокрай» [6, с.15].
Суто мариністичних віршів у ранній творчості Яра Савутича немає. Вони з’являються у 40-х роках, коли поет мусив емігрувати. У сюжетній поезії «Бунт» картини збуреного моря відіграють роль символічного обрамлення для зоб-раження повстання українських моряків. Ліричний герой – ніби один із них, а море – не тільки спільник бунтарів, а й символ нової долі українського народу, якої пристрасно прагне автор: «Українська доля – / Не сліпців над лірами виття, / Не в саду хатина коло поля; / Наша доля – збурене биття: / Шлях до моря, де витає воля, / Шлях – у світ, де славне майбуття» [6, с. 87]. Така символіка характерна для неоромантизму. Водночас зображення моря у «Бунті» – надзвичайно експресивне, не позбавлене живої плоті, по-своєму мальовниче: «Чорне море, сатанинське море! / Бурунить, розбуре-не, суворе, – / Не знайти, де сонце, де причал. / Тільки чайка білу бризку боре…» [6, с. 86]. Алітерації та асонанси у другому й четвертому рядках наведеної вище строфи підсилюють похмуро-тривожне враження від картини, витриманої у чорно-білих кольорах. Чорне море тут сприймається не тільки як географічне поняття. Епітет «сатанинське море» створює асоціативне поле, в якому це словоспо-лучення одержує додаткове семантичне нашарування, внаслідок чого слово «чорне» також набуває значення епітета. Картина моря подається ніби крізь призму сприйняття моряків, які не втратили селянського світовідчуття: «Виє море, дике і бездонне. / Надовкола – хвилі чи скирти?» [6, с. 87]. Тут немає традиційної для поетичної мариністики багатоманітності кольорів. Зображення моря у «Бунті» асоціюється не з живописом, а з графікою. Напевне, автор навмисно «збіднює» кольорову палітру, щоб надати своїй «картині» більшої динаміки. Досягає він цього переважно за допомогою експре-сивних метафор: «Пінить море хвиль вихрасте шмаття…»; відчуття перемоги над темними силами підкреслюється тим, що до своєї мети повстанці «владно пробиваються», «валам розкраюючи гриви» [6, с.87]. Метонімія «гриви» тут викликає асоціацію з упокоренням норовистих коней. Так виникає майже зрима картина: колишні селяни на тлі приборканих диких коней. Звідси логічно випливає думка, що герої вже відчули себе господарями моря; та думка акцентується у прикінцевих рядках твору: «Бурунами здружені брати, / Що на море проміняли ниви / І на шторми – затишні хати» [6, с.87].
У ностальгійних «Полярних сонетах» та циклі «Пів­нічне сяйво» поет гріє душу спогадами про рідне і тепле Чорне море та узбережжя Криму, як-от у сонеті «Десь плаче праліс, як тотемний птах…»: «Коли малює пальми розсохаті / Міцний мороз на синьому вікні, / Я цвіт магнолій уявляю в хаті. / І так скорботно й радісно мені, / Втопивши зір у сніговію зриму, / Уявно братись берегами Криму» [6, с.207]. Подібні «душі пейзажі», що виникають на тлі зримих картин суворої природи чу-жини, рятують автора від розпачу, як зізнається він у вірші «Мене обіймають зловісні…»: «Навкруг невідоме холодне / Мовчанням, як фатум, лягло. / Розкрийся, блакитна безодне, / Впади на стуманене тло. / Між вами я звагло конаю, / Полярних пустель пілігрим; / Шукаю для слова Синаю / І мрію про соняшний Крим» [6, с.212]. Чорне море та його береги у цій групі поезій постають не в конкретному зображенні, а як символи далекої Батьківщини. Ностальгія Яра Славутича виявляється й у творах, написаних під час перебування на сонячних берегах теплих морів і Великого океану, якими він милу-вався у своїх численних подорожах.
«Екзотична» мариністика Яра Славутича, на відміну від «чорноморської», відзначається багатством барв і «музичністю» образів. Його ліричний герой, зача-рований красою розкішної природи, нібито долає душевний біль, як, наприклад, стверджується у вірші «Цвітуть евкаліпти, пускаючи пух…»: «Розтанув навіки скитальчий туман, / І давньою радістю повниться серце,/ Що навіть Великий бутний океан / Лягає до ніг, як ласкаве озерце» [6, с.145]. Радісне відчуття гармонії, без якихось порушень, виражене і в наступному вірші: «Раюю на горі – як на Парнасі. / Внизу бринить Великий океан. / І голі скелі, на прибої ласі, / Дарують водам радісний пеан» [6, с.145]. Але вже у другій строфі з’являється натяк на ностальгію, поки що ледь помітний: «Ні бур, ні хмар – лише блакит нестримний! / Димує Торо, ніби Чатирдаг, / Та любе сонце розсипає гимни / На предкознаних і дзвінких ладах» [6, с.145]. Миттєва згадка про Чатирдаг порушує гармонію в душі ліричного героя, бо одразу ж з’являється питання: «Навіщо ж туга, дивний чоловіче?», а за ним строфа, де приспана красою «нерідного» моря і чужих берегів ностальгія озивається на повний голос: «Та він, скорботний завжди, мимоволі / В борвійнім пориві палких зусиль / З-над сосон чує рідний шум тополі, / А знизу – плескіт чорноморських хвиль» [6, с.145]. Ще складніший і драматичніший «психологічний сюжет» розгортається у поезії «Не з кости білої слонів…», де автор зізнається, що «синява могуть» океану викликає у нього суперечливі почуття: «Немає тут ні пір, ні ер. / Така предвічна, гойна звичність! / Я ще живу чи вже помер? / Сучасність… Вічність…» [6, с.146].
Деякі мотиви та образи в «екзотичній» мариністиці Яра Славутича споріднені з неокласичною традицією оспівування «абсолютної краси», але його поетичний світ зав-жди сповнений драматизму й оригінальний. Це можна продемонструвати на прикладі сонета «Мон-терей»: «Епічний стиль розлогих кипарисів, / Ноктюрни скель та Тихий океан – / Чого ще треба для душевних ран, / Для бурі в серці – невгамовних бризів?» [6, с.147]. Викінчена, вишукана пластика образів у двох перших рядках, сама форма сонета – ото і вся данина неокласицизмові, а далі вже навіть не «бризи», а «буйний шквал» пристрастей вривається в душу ліричного героя, внаслідок чого у традиційному фінальному рядку «Милуйсь і думай – ти відкрив Парнас!» виникає іронічний підтекст. Мрія про «свій Парнас», де можна було б заховатися від «шквалів» і віддатися спогляданню «абсолютної краси» та оспівуванню її, виражається у багатьох віршах Яра Славутича, але щоразу він констатує її нездійсненність. Особливо показовий у цьому сенсі вірш «Будні мої безтурботно те-чуть…», що завершується таким катреном: «Чом же для тебе немає краси, / Серце, крилатий човне!? / Інші вчуває воно голоси, / Тугою повне» [6, с.147]. Кордоцентричність є характерною рисою українського менталітету, але крилатий човен як символ серця – суто Славутичева художня знахідка, що може тлумачитися по-різному: асоціюватися з рухом між життям і смертю, з легендарним Летю-чим Голандцем та казковим Летючим Кораблем…
Фотографічні «замальовки з натури» (на-приклад, «Океан обіймає дівча…»), як і взагалі суто мариністичні твори, рідко трапляються в ліриці цього поета, бо море майже завжди настроює його на філософський лад художнього мислення. При-кладом може служити вірш «Хвилі», написаний у Гонолулу 1968 р., де зображення морських хвиль набуває символічного характеру: «О хвилі смертного буття, / Відбиті в вічнім океані! / Вістять приземні сум’яття / Для духа здвиги ненастанні» [6, с.241].
У збірці «Мудрощі мандрів» (1972) поглиблюється культурософське наповнення мариністики Яра Славутича. На берегах Егейського та Балтійського морів, згідно з концепцією, сповідуваною неокласиками, з якими автор завжди відчував духовно-естетичну спорідненість, була «правітчизна» європейської культури. Звідси походить і Сла-вутичеве трепетне ставлення до цих морів та особлива його симпатія до народів, які живуть біля них. У циклі «Делос», наприклад, кожен вірш є не стільки пейзажним, скільки культурологічним чи історіософським, більше того: атрибути культури тут стають невід’ємними компонентами будь-якого пейзажу, як те бачимо у ІV вірші: «З егейським сонцем на чолі, / Снагою сповнений крутою, / Іду по соняшній землі, / Пливу блакитною водою. / Немає стриму берегам, / Нема обмежжя небозводам, / Де кожна пристань, наче храм, / Дзвенить племенам і народам, / Що для надхненника дари / Несуть, співаючи еклоги./ Зайди, мандрівче, й набери / В сакви сяйної перемоги!» [6, с.235]. Поет наголошує, що давні культури Греції, Риму та Прибалтики належать не тільки народам, які їх населяють, а й усьому цивілізованому світові, повторюючи (у дещо зміненому вигляді) образні втілення понять «межа» і «обмежжя» (до речі, Славутичів новотвір): «Не мав справіку твій варязький рід / Межі морям, об-межжя небозводам» [6, с.227]. У поезіях «Стокгольм», «Ясна Литво…», «Гаральдів плач» та ін. мариністичні образи увиразнюють характерні риси нордичних народів. Балтійське море, як і Серед-земне, у художньому світі поета стає лінгвокультурним і ментально-психологічним концептом, своєрідною авторською міфологемою.
Орієнтальна мариністика Яра Славутича відзначається багатством барв, традиційним для такого роду пейзажів. Винятком тут є тільки вірш «Хто називав тебе Хвалинським…». Перша строфа цілком складається зі сповнених обурення риторичних запи-тань, у контексті яких навіть епітет «неозоре» набуває негативного забарвлення: «Хто називав тебе Хвалинським,/ Бутне Каспійське море?/ Невже за те, що – неозоре – / Стелилось ти човнам ординсь-ким? / Невже за те, що стомлений Тарас / Десь тут проводив тужний час?» [6, с.254]. Каспійське мо-ре постає тут як символ неволі, «мариво засланців». Зображено воно у виключно темних, похмурих тонах насамперед тому, що було «незамкнутою тюрмою» для Т. Шевченка та багатьох інших страдників. У другій строфі Яр Славутич використовує ремінісценції з лірики Великого Кобзаря. Т. Шевченко у вірші «І небо невмите, і заспані хвилі…», сповненому туги за Україною та свободою, на-звав Каспійське море «нікчемним». Тональність цього вірша «спроектована» на твір сучасного по-ета.
Аналізуючи збірку «Мудрощі мандрів», Тетяна Назаренко слушно відзначила, що «трип-тих «Чорне море« і поезія «Матері« – найщиріші та найзворушливіші твори в збірці» [4, c. 90]. Звер-нення поета до моря у триптиху сповнене надзвичайної експресії: «Для мене ти – як материнські груди, / Мов батьків клич, немов херсонський край. / Твої раптові, голубі споруди, / Мене вергаючи в пекельний рай, // Несуть по гребенях, вихрасто-білих, / Круглясто-чорних, вигинясто-злих, / Що по-ривають палом потемнілих / І добротою прояснілих лих» [6, с.267]. Написані ці рядки на турецькому березі 12 серпня 1966 року, коли Яр Славутич із болем у серці вдивлявся у морську далечінь, відчуваючи близькість рідної землі, та не сподіваючись, що колись знову на неї ступить. Звідси – су-перечливе емоційне забарвлення стилю, барокове «поєднання непоєднуваного» у художній мові першої частини триптиху. У другій частині стиль поета набуває лаконізму і майже біблійної урочистості: «На очисне купання / Я до тебе прийшов. / Ти – як воля остання, / Ти – як вічна любов!» [6, с.267]. За фольклорними космогонічними уявленнями, вода, як і вогонь, земля та повітря, нале-жить до першостихій, із яких було створено світ. У народі здавна існує віра в те, що вона очищує лю-дину не тільки фізично, а й морально. На цій вірі ґрунтується, зокрема, обряд хрещення. Крім того, вода вважається «жіночою», «материнською» першостихією. Отже, порівняння морських хвиль із материнськими грудьми виникло у поета на основі підсвідомого архетипного уявлення. Показово, що замість звичної лексеми «батьківщина» Яр Славутич часто вживає слово «материзна». Зі вражаю-чою щирістю він зізнається у вірші «Матері»: «Я ридма ридав, невідвідана мамо, / На березі Чорного моря вночі…» [6, с.269].
Таким чином, у філософсько-психологічному сенсі концепт «море» в художньому світі Яра Славутича входить до макрополя космогонічної першостихії «вода», а в кон-кретно-історичному втіленні – як «Чорне море» – до макрополя «Україна».
Навіть цей – далеко не повний – розгляд мариністики Яра Славутича, який ми здійснили, дає підстави для висновку про її різноманітну семантичну наповненість, поліфункціональність, високий художній рівень. На нашу думку, подальше вивчення семіосфери образів першостихій у художньому світі цього поета є науково перспективним, оскільки дозволить глибше розкрити філософське і психологічне підґрунтя його творчості.

Література


1. Донцов Д. Микола Хвильовий / Д. Донцов // Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 3 кн. – К.: Рось, 1994. – Кн. 1. – С. 654-671.
2. Качуровський І. Мариністична лірика / І. Качуровський // Ка-чуровський І. Генерика і архітектоніка: у 2 кн. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – Кн. 2. – С. 233-238.
3. Марочкин В. Морські теми у поезії Яра Славутича / В. Марочкин // Херсонський збірник: до 80-річчя Яра Славутича / упорядкував Анатолій Крат. – К. – Херсон: Дніпро, 1998. – С. 88-93.
4. Назаренко Т. Правди потужний спалах: поетична творчість Яра Славутича / Т. Назаренко. – Львів: Каменяр, 1996. – 144 с.
5. Скорина Л. Звитяга слова, роздумів і діла: поезія Яра Славути-ча / Л. Скорина. – Черкаси: Брама-Україна, 2007. – 312 с.
6. Славутич Яр. Твори: у 5 т. / Яр Сла-вутич. – К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. – Т.1. – 469 с.
7. Сологуб Н. Мовний портрет Яра Славутича / Н. Сологуб. – К.: Дніпро; Вінніпег: Українська Вільна Академія Наук, 1999. – 152 с.
8. Творчість Яра Славутича: дослідження, статті та рецензії / упорядкував Володимир Жила. – К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1997. – Кн. 2. – 912 с.
9. Чухонцева Н. Мариністичні мотиви у поезії Яра Славутича / Н. Чухонцева // Запорізький збірник: до 80-річчя Яра Славутича / упорядкував Віктор Чабаненко. – К. – Запоріжжя: Дніпро, 1998. – С. 98-102.





Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)