Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Олег Олексюк. Школа-Либідко
Цвид А.П. Зв’язкова світів // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 137-145.
Зв’язкова світів
(“Правду голосно скажіть!”): повість-есей про Катерину Мандрик-Куйбіду (продовження)
(продовження; попередні частини подано у 12-13 випусках)


ЦЯ ПОЕЗІЯ – ЯК МЕТАННЯ НОЖІВ!



Частина третя



І знову гортаєш поетичні сторінки, де пульсує нескорене серце безсмертної поетеси, і знову дивуєшся: яка магічна відчайдушність в душі задушених цих слів!

Над вбитим воєм друзі не ридають,
Бо впали ті відважно, як герої.
«Ми окупантів виженемо зграю», –
Клянуться над загиблими на зброї.

Мете «мітла червона» по Карпатах,
Кривавий слід лишає за собою.
За кожного чекає вас розплата!
Не будете ви мати супокою!

І кожен кущ, і дерево, і камінь
За дім, село, приниження і кривди
Вам будуть мстити месників руками,
Яких ще, окупанте, не убив ти!

Наш дух ясний, мов сонечко на прузі.
Декалог нас боротися покликав:
В боях і тюрмах, крові і нарузі
Народжується нація велика!
(1946)

Ніколи не спадало на думку, що «над вбитим воєм друзі не ридають». Це – як одкровення. Виявляється існує інша правда паралельно з правдою. Інша віра паралельно з вірою. Інший світ паралельно зі світом... Інший ти паралельно з собою! І народжується раптом і в твоїй душі сентенція: «Над вбитим воєм друзі не ридають, бо вбитий воїн – як убитий храм». І думаєш, що колись народиться вірш, який ти присвятиш Катерині Мандрик – найменше, чим ти особисто можеш подякувати людині, яка життям своїм наблизила святий день волі України – твоєї волі. Завдячуючи їй, і ти маєш можливість для описання тієї лихої години, аби розкрити людям правду на правду, що випливає із надр душевних і земних...
Так перед силою цих рядків не міг встояти і жоден боєць. Вони захоплювали вояків з головою, кликали і вели в бій. Катерина Мандрик була не просто собі зв’язківцем і провідником, вона насамперед була поетом-трибуном, який давав повстанцям силу вірити у свою незнищенність і перемогу. Вона була їхнім рупором і... якщо хочете, стягом. Вона чеканила крок і декламувала вірші. А вояки йшли за нею, як за орудником.
Так минали для Катрусі рік за роком у роботі на полі і в лісі, а також ще й за доглядом повстанців. Вона їм носила їжу, переводила хребтами через гори, ходила в розвідку. Але її ніколи не покидала думка, що ж то за страшний суд на неї чекає у 1950 році, про який сказав їй Ісус Христос у сні-яві?! Напевно, думалося їй, цими веселими горами вже не доведеться ходити... Так прийшло літо 1950-го. Ходили вони з дівчатами до лісу збирати ягоди. Якось виходять на плай, аж чують, як хтось знесиленим голосом кличе: «Ходіть, дівчата, сюди і дайте нам що їсти, як маєте. Ми вже по тижневі не їли, бо в Тухлі і в Лихоборі облава. У Скольому, Кам’янці, Лужках, Слободі, Брязі також облава і ми ніде не можемо добитись на зв’язок». Це були стрільці, які вже не мали сил іти, а тому лежали в гущавині. Було їх усього чоловік десять. Дівчата віддали їм, хто що мав. Набрали ягід в лісі і вертаються додому, аж ті хлопці з ОУН просять ягід. Катруся висипала їм на полотно кошик ягід, вони їй дали за те 50 рублів. Досі болить у неї серце, як згадає. «Як ті хлопці бідували, котрі боролися за Самостійну Україну, – думала зв’язкова, тереблячи в закривавлених пальцях ту косу, з якої зсукала мотузок, – як вони хотіли Самостійної України!..»
А пришестя страшного суду настало несподівано. 25 жовтня 1950 року в середу її заарештували в дорозі, коли йшла в Сколе на зв’язок. Вона не встигла знищити себе, лише встигла викинути зашифровану «штефету», але недалеко. Понипавши довкруж, москалі її таки знайшли. Позаяк текст був зашифрований цифрами, то прочитати не змогли. Обшукали, склали акти, і повели Катерину Мандрик в Брязну, а відтак доправили до Болехова, в районний відділ МДБ. Та оце тут і вибивають з неї інформацію разом з мізками. Але Катрусі як заціпило – ні пари з вуст. Після всіляких знущань вона впала в сон на цілих три доби. «Крізь марево почула, як слідчий запитував у друкарки: «Вона не просиналась?». Та відповіла: «За весь час навіть не ворухнулася». «Від п’ятниці. А сьогодні вже понеділок», – знову почувся голос слідчого. Я поволі приходила до тями – прокидалася. Але ні руками, ні ногами ворухнути не могла. [...] Поволі відкрила очі. Зрозуміла, що я не в камері, а в слідчого в кабінеті, в куті під столом, як пес. З трудом я підвелася, глянула у вікно. [...] Через кілька хвилин зайшов слідчий, гукнув конвой і мене відвели в камеру. Знову почалися страшні допити. [...] Він мене запитував і бив, бив і запитував. Втомиться, відпочине і знову б’є. Б’є кулаками будь-куди. Палицею б’є по голові, по шиї, по ступнях ніг. Пхав пальці в двері. Ставили до стінки і стріляли. Але я не мала страху, що застрілять. Для мене це було бажано, бо позбулася б тих мук. Дуже я боялася, щоб не наговорити такого, що не треба, щоб кого не видати. Коли б мене убили чи розстріляли, це було б щастя».
Але «щастя» не сталося. «І надумала я собі смерть зробити. Але ж як? – Викинутися у вікно, коли на слідство ведуть на другий поверх? Добре, якщо вб’юся. А якщо залишуся калікою? Страшно». Тому-то коли привели Катрусю з допиту в пивницю, й надумалася вона повіситись «на лампочці», то й довелося рвати на собі недорване катами волосся і сукати покаліченими пальцями надійний рятівний шнурок... А душа благала:

«О діво, Пречиста Маріє,
Зніми нас із цього хреста».

Стояла глупа ніч. Отак за спогадами та молитвами й не зчулася дівчина, як заснула... Прокинулася від того, що її в лівий бік ніби щось з грубою силою вдарило і почула грубий голос: «Вставай. Роби собі смерть, бо вже скоро день». Катруся так і не побачила, хто це був, але синці на її тілі залишилися надовго. Відкрила очі, сіла на нарах, хотіла перехреститися, але рука не здіймалася. І все тіло як заніміло, наче її затисли в якомусь гумовому мішку. Раптом відчула такий страх, що вся аж затрусилася, хоча поряд нікого не було. Дуже болів бік і сама почувалася так, наче її хтось зав’язав шнурком, бо ніяк не могла дихати. Все, на що спромоглася, це на молитву – молилася в душі, але дуже щиро, каялася та благала Господа відпустити їй гріх, бо надумала вчинити собі самогубство через неможливість витримати оті тортури і страх видати когось у непам’ятстві. Вона була одна в камері і тремтіла, наче лист на трепеті. Але раптом...
«Раптом в камері стало дуже ясно, тої ясності я описати не можу, і на порозі стала Матінка Божа Гошівська. А від неї така ясність, що очі засліпила: я ніяк не могла на Матінку Божу дивитись. Все очі протирала, а дивитись не могла: світло засліплювало. Матінка Божа промовила до мене ласкаво милим голосом: «Дитино, не плач, лиш молися, бо то твоя така доля, а вір, що тебе Бог врятує!» – мені стало легше грудям: той ґумовий мішок зсунувся долі мною і мені стало легше дихати, відпустило руки та ноги. Я сиділа на нарах, дивилася на Матінку Божу, але і слова не могла промовити: тут такий страх і враз така радість. Коли я змогла підняти руку і почала хреститися – Мати Божа зникла».
Катруся довго дивилася їй услід – у той серпанок, що лишився по видінню Матінки Божої і ніяк не могла спам’ятатися: коли б хто розповів, може б, і засумнівалася, а тут ось на власні очі бачила, чула голос... Але її вже не трясло. «Дихання стало вільним, на душі полегшало і в мене вселилася віра: буду на волі, що б там не було, – мене Матінка Божа вирятує. [...] І кажу вам правду, що коли мене потім били – більше не боліло. А слідчі просили мене, обіцяли озолотити, якщо допоможу їм зловити парашутистів, які спустилися в Танявському лісі. А ще вони хотіли знати, де бункери. Але я відповідала, що в партизанці не була, то звідки я можу знати, де бункери, а цивільних в лісі, хто вам сказав, що бачив, той хай покаже і куди пішли, а я – не знаю».
Де поділася та сплетена в шнурок коса, Катря Мандрик і сама не знає, зникла разом зі зникненням образу Божої Матінки Гошівської. Не збагнула й того, хто її в бік штовхнув перед явленням Пречистої, лише зо два тижні на боці трималися синці, схожі на відбитки пальців... Чи не дива?!
Протримали її бідолашну в Болехівській тюрмі ще зо три тижні, а відтак відвезли до Станіслава. Везли бортовою машиною, набитою хлопцями та чоловіками, і серед них лише одне дівча... Катруся. Їхали із зав’язаними за спиною руками, без дозволу говорити. Позаду й попереду сиділи озброєні конвоїри. Катрусі все ж вдалося нишком розповісти побратимам про те, що з нею трапилося, як її поки везли до в’язниці, кілька разів відбивали то свої, то москалі. Бо ж вона й не здогадувалася, що то лише був розіграний енкаведистський сценарій, аби вивідати в неї потрібну інформацію. Деякі хлопці сказали, що й з ними таке траплялося – то провокація.
Катрусю разом ще з 32 жінками тримали в 5-й камері внутрішньої тюрми Станіславського управління МДБ. Було дуже тісно. «Коли ми лягали спати, то моя голова була якраз коло ніг сусідньої жінки, а її голова коло моїх ніг. Так ми спали, як оселедці в банці... У камері стояв сморід. З камери виводили тільки на слідство. Завжди вночі. Але в камері я почувалася, як між ангелів, бо була між своїх, а не одна, як у болехівській тюрмі».
Тут вони склали пісню не без Катрусиної участі, яка в усіх деталях відтворює умови існування невільниць.


* * *



Ой тюрмо, ой тюрмо
Станіславськая,
Скільки ти народу
Сюди привела.

Сидимо в підвалі
Всі, як ті мерці.
Нам тюремні стіни
З’їли рум’янці.

Сонце нам не світить,
Пташка не співа,
Електрична лампа
Зір з очей зрива.

У п’ятій камері
Є нас тридцять дві.
Лягаємо спати
Попід стіни дві.

Ще рання година,
Ми ще хочем спать,
А дижурний каже,
Що пора вставать.

Помолившись Богу,
В два ряди стаєм.
Дижурний питає,
Скільки вас тут є?

Рано дають чаю,
Потім баланди,
А в полудне хліба,
На вечір води.

Помолившись Богу,
Спати лягаєм
І всі у тривозі
Слідства чекаєм.

А проклятий ключник
Двері відкрива
І одну на слідство
Із нас визива.

Ідемо на слідство,
В душі дрижимо,
А проте на слідстві
Гордо держимось.

Що слідчий питає,
Все ми кажем «ні»,
А він кулаками
Б’є по голові.

Якщо я не впала,
То б’їт,
А потім у груди,
Аж темніє світ.

«Сволоч бандерівська,
Не хочеш казать?
Нехай суд присудить
Років двадцять п’ять!»

Аж якось слідчий «навів її на розум», сказавши: «Чого ти мені не розказуєш те, що кажеш у камері?..» Після цього дівчина замкнулася і вже нічого не розповідала співкамерникам, хоч немилосердно били й по голові, і під груди. А на Святий Вечір привезли двох свідків із села Сукіля Анну Крошній і Анну Труханівську, які свідчили, що Катря Мандрик таки спілкувалася з тими, про кого її так допитували в тюрмі. Але вона й тут не зізналася. Тоді четверо енкаведистів почали бити її по черзі. Уявити тільки! «Мені скрутило руки, перекрутило рот. Я втратила свідомість. Відлили водою і били далі. Так кілька разів... У камеру мене вже занесли з нерухомими руками й лицем Квазімодо».
Дівчина ще й потерпала від холоду, бо була, у чім взяли, лише при хустці. Брат привозив передачу, але не дозволили. Хвалити Бога, хоч коли перевозили зі Станіслава до Львова, кинули їй якусь окривавлену шинель. І то було благо, бо коли везли, як худобу, в товарняках до Сибіру, то мала що постелити чи накритися...
Їй би ще Карпатами погуляти, у барвінку купатися, їй би кохати до самозабуття, їй би... Не судилося.

* * *



Щоосені свіжішає блакить,
І дерева жирують на осонні.
Мені би у Карпатах ще пожить,
А не в страшнім загинути полоні.

Пройтися плаєм, де сосна стоїть,
Як наречена, шишками убрана
Уже, напевне, декілька століть.
Потішитися запахами зрана.

Вернутися у полудень домів,
Грибів принісши кошик і чорниці...
Замок іржавий в тиші загримів:
Конвой подруг заводить до в’язниці.
(1951)

Дорога на Сибір була тяжкою й безкінечною... У товарному вагоні, набитому вщент людьми, де не було їжі, води і навіть туалета, юну карпатську красуню, як і тисячі її земляків, тижнями везли у пустельну тундру, де морози часом сягали мінус 60 градусів.
Колеса вагонів стукотять у ведмежий край, і серед того вагонного стогону й смороду біль дівчини виливається в болючі поетичні рядки:

* * *



На схід, на схід, на схід –
Колеса це вагонні.
Чи віднайде колись твій слід
Вітчизна у полоні?

А потім північ, північ, пів...
У нашу тугу чорну,
По наш непогамовний гнів
І їхню лють потворну.

І далі північ, північ, пів...
Колесами щосили.
Дорога, де нема хрестів,
А є лише могили.

(1951)

З сумом повідомляє поетка про поневіряння бранців у наступному вірші:

* * *



Нас позаписано в бандити
І позабрато імена,
На сім нових замків закрито
У підземеллі без вікна.

Тепер ми знаємо неволю
По катуваннях, кайданах,
По необмеженому болю
В до крапки звужених очах.
Усе стиснулося до слова.
Я не остання на межі.
Дорога стелиться тернова
В краї чужі.
(1951)

Болем переповнює душу, коли читаєш такі рядки, коли уявляєш, що зробив з нашою патріотичною молоддю наш «старший брат». Те що робили з людьми, того не зробить і звір.

* * *



Вдихни востаннє тут на Батьківщині,
Де дим солодкий навіть від пожежі.
Хай серце стане каменем віднині
І я також в чужинницькій одежі.

Як стали тут і подруги, і старші,
Щоб в нашім домі ворога розтерти.
Тепер усі на потязі у марші
Перед лицем голошеної смерти.

А там уже Росія непомита,
Вітчизна матюків і конвоїрів,
Взива до неба крівиця пролита,
І чути звірів.

(1951)

І стогне душа, і обурюється, і ридає... І протестує перед Господом. І народжує нові рядки, як от:

* * *



Ударю в тиші береги,
Аж зойкне моторошно ніч.
Зірвуться голосу круги
Зорі згасаючій навстріч.

Посипле вигранений сніг
Із переляканих небес:
«Як, Боже праведний, ти міг
Віддати ворогу на сміх
Народ, який ще не воскрес?»

(1952)

(продовження в наступному випуску)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)