Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Микола Братан. Голодна кров
Анатолій Анастасьєв. Подорожник

Доля Оксани: Як ми жили, як працювали і що з того мали // Ейсмонт Є.М. Юшка по-королівськи: Сміх і сльози, гумор і сатира. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 11-15.

Доля Оксани
Як ми жили, як працювали і що з того мали

Доля радянської жінки, знімімо шляпу,

вклонімося, покладімо букет троянд.

 

Як епіграф використаємо вірш бабусі Надії Денисової, земля їй пухом. Вона свідок тих подій, отже її вірш є документальне свідчення про долю радянського жіноцтва. Згадує вона і про красуню Оксану.

 

Як ми жили, як працювали і що з того мали

 

Минають дні, минають ночі,

Минають місяці й роки,

Тускніють наші очі жіночі,

Лише пам'ять дана на віки.

 

Пам’ятаю, як рідненька мама

Ночей не доспала,

А якщо хтось захворіє –

Побивалась, плакала, ридала.

Лікувала і навчала, всім дала освіту,

Щоб не розлізлись, мов мишенята,

Цим жорстоким світом.

 

Синку, як на тому світі зустрінеш татуся свого,

То й розкажеш, як ці роки ми жили без нього.

 

Вічна пам'ять і вічний покой.

 

А про людей хороших я не забуваю.

Чи то німці, чи то руські, всім добра бажаю.

 

Пам’ятаю, як все покоління трудилось на славу

І як із провалля вивели державу.

А що з того мали?

Були такі роки, що на трудодень

Одну копійку давали!

 

У колгоспі Будьоного головиха жінка,

І у неї за день припадала копійка.

Це ж коли за рік заробиш днів із двісті

Скільки ж то копійок принесеш в обійстя?

 

А ще пам’ятаю, як у «Партизан», колгосп наш

Мали прибути, та високі гості.

 

Тоді була в нас стахановка, Оксана Шевченко.

Їй мали орден вручати, ще й фотографувати.

А в неї, сердешної, нема в що вдягатись.

До вечора трудилась на бавовні,

А ввечорі прала єдину спідницю

Й сушила в печі на жаровні.

 

У том ж таки «Партизані» була й така героїня –

Сувертека Марія. І у неї така сама «мрія».

До схід сонця на ланці, а діти голодні.

Стахановка! Стахановці були модні.

 

Рано-вранці поспішала, вибігла із хати –

Не помітила, як виріс сонях головатий,

Та й привіталася до нього:

«Доброго ранку».

Ой Боже, що за мара мордата?!

Мамо рідна, соняха не пізнала…

За тою роботою світу Божого не знала.

 

Я пишу для нащадків, щоб вони все знали,

Як трудились ми і що заробляли.

 

Ось у такому незамислуватому вірші описала долю радянських колгоспниць сучасниця Оксани, Надія Іванівна Денисова.

Боже, де твій суд праведний?! Найвищий орден отримала, а на спідницю собі не заробила! Ось вона, радянська дійсність, «свобода і рівноправність»! Цей вірш мені дістався в рукописі самої авторки, як історичний документ.

 

Оксана красуня. Куди там тим тонконогим моделям. Було як іде у чепурненькій із домотканного полотна спідниці… Ніжки, як у Венери, всі жилки на ній грають. Немов танок кохання веде. Чоловіки очей не зводили. А що вже роботяща! Краща ланкова на весь район. І розумна, щебетуха, вміла й з трибуни говорити. Вже як візьме слово, як стане говорити, що срібним дзвіночком дзвонить. І про Леніна, і про Сталіна, і про того, як його, Карла Марла. Все, як секретар райкому навчав.

— Шановні товариші! Дорогі мої, любі! У нас знову свято! Першотравень свято трудящихся, не буржуїв. Це наша партія про нас піклується. Ми живемо в найщасливішій країні світу! Найвільнішій, найдемократичнішій, найбагатшій! Жінки мають такі ж права, як і чоловіки! У нас найсправедливіша влада! Радянська влада! Заможне колгоспне життя! За це ми щиро вдячні партії і рідному Сталіну. Слава партії КПРС! Слава Сталіну! Слава…, тому, як його…, Слава! Слава! Слава!

Отак вміла говорити Оксана. Народ в захваті від щастя мало не плакав. Ага, на мітингу, у свято мало не плакав. Лише старий дідусь, сторож при сільраді, хрестився і тихо бурчав:

— Суєта, все людська суєта. Суєта суєт.

На старого ніхто не зважав. Хай бурчить, його вже позаду. Зараз час молодих настав, нова ера, комунізм не за горами, він вже «привидом блукає по Європі».

Після мітингу, як тоді завжди робилося, народу дали можливість напитися і наїстися досита. Ще й наказали міліції п’яних не зачіпати, а по можливості доставляти додому. Адже Першомай, всенародне свято.

Райкомівці теж мали що випити й закусити. Пили у самому ж таки райкомі. З ними і Оксана. Сам секретар запросив, сказав, що неодмінно має з нею порадитись.

Коли вже добряче випили і закусили, секретар сказав:

— Годі вже. Ви, діти мої, вже той, як його, ідіть собі. Я тут ще маю де з ким порадитися, а ви йдіть.

Всі чемно, з повагою потисли руку «батькові» і розійшлися. Він лише Оксану затримав. Та ще лишився сторож у сінях, але старого не варто рахувати.

Про що радились секретар райкому партії з Оксаною, то державна таємниця. Сторож лише чув, як Оксана сміялася, та якесь вовтузення, немов столи переставляли, оце і все. Мабуть, про світле майбуття радилися.

Зараз подібні натяки про кохання звучать грубо, принизливо, не достойні навіть, щоб згадувати. А тоді партійці справді відносилися до кохання, чи то пак до любові, по-партійному, по-ленінському. Як говорила дружина Леніна, Надія Крупська, «любов, це як шклянка випитої води».

Але любов і кохання поняття різні. Любов до вождя, партії, жити на дурничку, гомосексуальні потяги – коханням аж ніяк не назвеш. Є багато творів про революційну «емансипацію» жінок, навіть офіційних документів. Наприклад, у газеті «Загадки цивілізації» №20 за 2014 рік, «Гарем революції». Діток планувалося виховувати; до дворічного віку у яслях, а вже з двох років у дитячому садочку. Де їх мали навчати відповідно підготовлені няні, за комуністичною системою.

Наприклад, ось так: «Я маленькая девочка, я в школу не хожу. Я Ленина не видела, но я его люблю».

Так прививалася любов народу до вождя, до партії, буквально з пелюшок. Жінки, як чоловіки, весь час мали працювати на виробництві. Адже вони тепер рівні з чоловіками. Не при владі, на важкій праці рівні.

Щоправда, народжувати дітей чоловіками не передбачалося. Почуття материнства ставало пережитком капіталізму. В очах лідерів партії, звичайно.

Невдовзі ланкову Оксану нагородили найвищою державною нагородою, орденом Леніна. За сумлінну працю і передовий дух. Та невідомі шляхи Господні.

Почалася Велика війна. Незабаром німці і сюди прийшли. Невеликий гурт святково одягнених людей вийшли зустрічати «освободителів». Серед них Панько Одарик і його вірний товариш Стецько. І Оксана з ними. Вона ніяк того не хотіла, але Панько нагадав: «Тобі, Оксано, орден Леніна дали. У партію мали прийняти. За це можуть і розстріляти. Слід долі на зустріч іти сміливо. Скажеш, заставляли, вимушена була, а тепер німецький порядок вітаю. Не мудрено з любою владою вжитися. Ходімо разом німців зустрічати, і будемо разом жити». Ага, як байкар казав: «Не мудрено и нам ужиться. Может быть, удастся поживиться сырком, иль косточкой, иль чем-нибудь». Байка байкою, а розстріляти можуть, треба йти. Тим більше, що вже й про майбутню дитину має думати, про яку Панько поки що не знає.

 Люди ще підходили, аби побачити німців, не боялися. У всякому разі не всі боялися. А чого боятися? Ні стрілянини, ні чисельних військ тут не було. Почався немовби мітинг. Щось белькотів німець, говорив голова сільради Дементій. Поки що сільради, потім старостою величатимуть. Ще люди говорили, виступила і Оксана. Текст промови підказав Панько.

— Дорогі наші визволителі! Ми вас так чекали, так чекали і дочекалися. Ми щиро вітаємо вас на нашій землі, щиро вдячні за визволення від комуністичного режиму. Тепер ми вільні! Слава Гітлеру! Слава Великому Рейху! Слава визвольній німецькій армії!

А що? Все так само, лише замість Сталін говори Гітлер і не розстріляють. А працювати в колгоспі все рівно прийдеться. Німці не дурні, щоб розпускати колгоспи. Трудоднями дешевше платити, ніж грішми.

Проте в скорості прийшлося Оксані втікати. Вже євреїв та циган розстріляли. Ще двоє колись активних колективізаторів розстріляли, бувшого начальника міліції теж. А це вже немовби збираються розстрілювати комуністів і комсомольців. Це Панько так казав, він у них служить. Йому нічого не буде, він як завжди, активний. А як Ваня до них потрапив? Він же не член комсомолу, йому боятися нема чого.

А ось, вона, Оксана, комсомолка, та ще цей орден Леніна. Як бути? Панько в їхню управу викликає, мабуть треба йти. Пішла.

А з управи прибігла, зібрала такі-сякі речі і подалася до рідної тітки, у Михайлівку. Там вона й сина родила, там до кінця війни й жила.

Прийшли наші. Радо зустрічали, звісно, наші. Та тільки після війни, у 47-му, знову голод. При німцях голоду не було, а при наших чомусь знову голод.

І люди вже косо дивляться на неї. Особливо голова Кручений. Сам під час війни невідомо де був, люди погане про нього шепочуть, а на неї сичить: «Ти, німецька сучко, німців з хлібом зустрічала». Про її орден ніхто і не згадує. Працює в колгоспі, як і всі, старається. Ніхто того не помічає. Знову людей у тюрму забирають. Гляди, і за нею прийдуть. Плаче Оксана. Її заберуть, а як же синочок? Ой, сину, сину…

Пораду дала старенька тітонька. Добрі бабусі, ви життя знаєте, ой знаєте. Самі наплакалися.

— Оксано, ти не плач, сльозами горю не поможеш. Тобі слід зникнути звідси, десь на шахту, або що. А то ці кручені пройдисвіти тебе посадять. А в тебе син росте, цькуватимуть до скону днів і його. Ти мати, наша жіноча доля така, життя дати, життя захищати. Їдь, дитино. Перетреться, перемелеться, сина в люди виведеш. Тобі десь гірше не буде, як тут. Ох, люди, люди…

Поїхала Оксана. Послухалась стареньку, і поїхала іншу долю шукати. Не собі, тепер вже синові. З того часу про неї жодної звістки. Бог милостивий, може, десь і знайшла щастя, і собі, і синочку. 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)