Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сергій Гейко. Церков величність
Вишиванка. Число 4
Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Василенко. Сердце - не камень
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Іван Немченко. Військова хитрість
Дупляк М.С. Дослідження про неґативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 260-267.
Дослідження про неґативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі
(Мирослав Трухан. Неґативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі. – Мюнхен-Львів: ВП “Троян”, 1992. – 256 с.)
Oце вже двадцять п’ять років тому у Львові вийшла офсетним друком дуже актуальна публікація відомого в Польщі та поза нею публіциста і науковця д-ра Мирослава Трухана, який жив у Щеціні (Польща), а згодом у німецькому Мюнхені, де й припинилося його життя 2012 року. Автор – один із найкращих знавців і дослідників польсько-українських відносин, зібрав і перевірив сотні публікацій і фактів про Україну й українців, а відтак сконденсовано задокументував їхнє відношення до наміченої в заголовку цієї публікації теми.
Книжка М. Трухана дуже актуальна в наші дні, коли панівна влада Польщі розпалює та підсичує антиукраїнські пристрасті польських шовіністів і старих мрійників із імперськими апетитами й амбіціями про поширення своєї держави «від можа до можа» коштом своїх сусідів. Це дуже недоброзичлива та небезпечна гра варшавських політиків. Це, тим більше, що Польща підтримувала Україну від часу відновлення незалежности нашої Батьківщини, а українці почали вважати поляків добрими й надійними сусідами. Тепер же, коли російський імперіялізм показав Україні свої загарбницькі ікла, сучасна Польща почала гострити і свої зуби проти Української Держави. Такий зворот у ставленні поляків до українців важко зрозуміти, бо він дуже шкідливий для оби­двох народів під кожним оглядом. Одначе, коли б покоління українців вільної держави краще знало своє минуле та польсько-українські відносини, то сучасна польська українофобія не була б для них несподіванкою. Виявляється, що навіть деякі українські дипломати не розуміють суті справи, бо щойно у 70-річчя операції «Вісла» довідуються про цей злочин.
На мою думку, книжка М. Трухана повинна бути в кожній українській школі, а українські дипломати повинні її уважно прочитати. Вона допомогла б їм зрозуміти й вивчити політику Польщі супроти України та українців і зрозуміти причини та суть їхнього генетичного упередження до нас. Створений та виплеканий у Польщі неґативний стереотип українця жевріє досі. Про те, як він виник, хто і як його творив, – детально й обґрунтовано дослідив і в цій книжці розповів її автор.
Після розпаду Галицько-Волинської держави Польща опанувала ціле Правобережжя. Польській шляхті потрібна була дешева робоча сила українського хлібороба. В очах шляхти було це «робоче бидло», хлоп-хам, людиноподібна істота, в якій годі дошукуватися душі. Селянсько-козацькі повстанці, які вирішили скинути ярмо закріпачення й стати вільними людьми, були для шляхти збунтованою черню, голотою, що не хоче шанувати суспільного ладу, а слово «гайдамака» стало в польській мові синонімом грабіжника, а від кінця ХІХ ст. широко вживалося як презирлива назва українця. Згодом сповідуване росіянами та більшістю українців православ’я сприяло духовному закріпаченню, ставши для царської влади вихідним пунктом для успішної русифікації.
У Західній Україні греко-католицьке духовенство не стало на перешкоді польонізації. З часом його представники перейняли польську мову й польські звичаї. При «батьківській вірі» залишилися неграмотний селянин і частина малограмотного міщанства. Їхні духовні потреби обмежувалися молитвою рідною мовою і рідною піснею. Летаргічний сон галичан перервала «Весна народів» 1848 року. Почалася запекла боротьба між «щирими українцями» – народовцями і «твердими русинами» – москвофілами, прихильниками орієнтації на Москву. Провідник національної демократії (ендеції) Роман Дмовський почав був писати про «вигодоване Австрією українство». Відтоді слово «українець» набрало для польського вуха, звиклого до визначення «русин», неґативного звучання, ставши поняттям тотожним із українофобом, – пише М. Трухан.
Коли після Першої світової війни впали тюрми народів – Росія і Австрія, польсько-українська боротьба за Галичину розпалила національні пристрасті. Знову голосно залунало в Польщі ненависне слово «Ukraincy». З приєднанням західньоукраїнських земель польська бульварна преса закликала до рішучої розправи з «гайдамаками». Після упадку Польщі 1939 року, поляки часто звинувачували українців у своїй поразці.
Під час Другої світової війни появилися нові зненавиджені польською громадськістю поняття «бульбівець» i «бандерівець». Згодом до інкримінованих українцям злочинів дійшла їхня причетність до придушення Варшавського повстання 1944 року. Автори-пасквілянти безкритично висловлюють своє недоброзичливе й зневажливе ставлення до Українського Народу, почуття своєї українофобії.
За даними з 1985 року, на пропозицію Міністерства Оборони перевидати книжку Генрика Сєнкевича «Вогнем і мечем», польські книгарні зробили замовлення на один мільйон примірників. Полякам важко було погодитись із втратою східніх українських земель, а згадка про «креси» та Львів залишилася в серцях поляків незагоєною раною. У висліді польсько-української боротьби в роки німецької окупації, – по обидвох боках накопичилися жаль і гіркота, наросла ненависть. Польські автори свідомо згущеними фарбами малювали події воєнних років, бо знали, що українцям можна приписувати всякі вчинені й невчинені злочини, оскільки їм після Другої світової війни довелося жити в Польщі з ярликом колабораціоністів і вони практично не могли боронитися. Польські видавництва радо публікували твори про «креси» та «українських націоналістів» і перевидавали публікації міжвоєнного періоду на цю тему.
Без знання представленої в дослідженні М. Трухана літератури, годі зрозуміти трагічну історію післявоєнного Закерзоння. Годі зрозуміти незавидну долю українців, які після операції «Вісла» опинилися на польському засланні під постійним тиском комуністичної влади та ще більшим тиском (антикомуністичної) громадськости. Без перебільшення можна сказати, що українці боялися більше своїх польських сусідів, ніж служби безпеки. За таких умов відбувалася масова польонізація молодого покоління заляканих і стероризованих українців.
Автор поставив перед собою завдання на підставі книжок польських авторів показати українському загалові, переважно необізнаному з цією літературою, якими нас бачили і бачать поляки та яке враження викликає в них часто зненавиджене слово «українець».
Польським авторам не йшлося про правду. Їм ішлося про те, щоб паплюжити добре ім’я своїх українських сусідів та їхні визвольні змагання. Ришард Тожецький, услід за радянськими істориками, Армію УНР назвав «військами українських націоналістів», а діючих в Україні більшовицьких партизанів – «українськими партизанами». Інші автори конечно нав’язують провідникам українського визвольного руху та чи не всім українцям всякі злочини та співпрацю з німцями. Найбільше різких слів сказано про Степана Бандеру. Незважаючи на те, що від липня 1941 до вересня 1944 р. він перебував у німецькому концтаборі, на сторінках «Енциклопедії Другої світової війни» читаємо таке обвинувачення: «Під час війни співпрацював з гітлерівською Німеччиною...» Для авторів пропаґанди та наклепів не йдеться про факт, а про те, щоб можливо якнайбільше очорнити та дискредитувати українського провідника та українські визвольні зусилля в очах польського читача.
За прикладом радянської пропаґанди, стало традицією польських авторів підкреслювати шовінізм українського греко-католицького духовенства, для якого справи релігії ніби мали другорядне значення, а ОУН користувалася надзвичайною підтримкою українського кліру. Москва палала ненавистю проти УГКЦ, яку заборонила в окупованій Західній Україні, а Варшава мала з того свої користі, бо після війни депортувала українців Закерзоння до України, а після етнічної чистки 1947 р. привласнила собі поукраїнські святині та все церковне майно. Проти такого насильства не запротестував ані один польський католицький владика. Найбільшим осквернителем імени Митрополита Андрея Шептицького серед польських авторів був Едвард Прус. Він назвав Главу УГКЦ «русинським митрополитом польського походження», а в іншому місці – «духовним провідником українських фашистів». Слово «українець» не могло йому перейти через горло. Прус намагався довести, що вся діяльність Глави УГКЦ мала антипольський характер. Коли ж почалася підготовка до беатифікації Митрополита Андрея Шептицького, то навіть примас Польщі кардинал Вишинський передав Папі Іванові ХХІІІ свої застереження щодо особи А. Шептицького. Такий «християнський» жест польського примаса нагадав мені вивчений у польській школі віршик старопольського поета Червєнського:

Zes ty rusin katiuho niedoszly
Przeto jesli dostac chcesz z namі do nieba,
To ci mieso ruskie z kosci obi
trzeba.

Про те, що Митрополит А. Шептицький закликав до припинення польсько-української боротьби в 1942-1944 роках і переховував чимало євреїв, врятувавши їх від смерти в німецьких газових камерах, для нікого не є таємницею. Одначе, про це польські автори не бажали написати. Найбільше нісенітниць і тверджень, що спричинили в польських мозках повний хаос думок і почуттів, зумовивши неґативне ставлення до українців, з’явилося в книжках, що відносяться до Другої світової війни та в книжках про події на Закерзонні.
У творах польських авторів, на яких виховується польська молодь, не йшлося про об’єктивне насвітлення подій, а про те, щоб викликати українофобські емоції польських читачів. У розвідці про ОУН і УПА, В’єслав Шота твердить, що Степан Бандера був офіцером батальйону «Нахтіґаль», а його друзі по перу твердили, що Роман Шухевич був командиром дивізії «Галичина». Саме такою «правдою» польські учні московських пропаґандистів затруювали уми своїх читачів. До речі, автор Ю. Собєсяк неодноразово згадує, що він уже навесні 1943 року провадив розмови з представниками УГВР, яка тоді ще не існувала.
Окрім названих авторів публікацій про польсько-українську боротьбу, годиться назвати хоч такі прізвища: З. Зємболевський «Чота» (1964), тираж 160.000; В. Сулевський «Рись в акції» (1965), тираж 200.000; Р. Згурецький «Атака відбудеться опівночі» (1966), тираж 200.000; К. Славінський «Хрищата» (1966), тираж 250.000; З. Дамський «Люди вовчих стежок» (1969), тираж 210.000; В. Ярніцький «В погоні за «Бурлакою» (1969), 210.000; Т. Далецький «Бойовий курс Бєщади» (1971), тираж 240.000; К. І. Стажик «Проти смерти» (1972), тираж 210.000. Це ще не всі публікації на цю саму тему. Загальна кількість томиків, кинутих на книжковий ринок, перевищує два мільйони. 1987 р. тиражем 50.000 примірників появилося 12-те з черги видання повісті Яна Ґерарда «Заграви в Бєщадах», причому загальна сума тиражу всіх видань цієї книжки дoсягла півмільйона. Цю книжку рекомендують для мoлоді середніх шкіл як «обов’язкову» лектуру. Крім того, екранізацію твoру не oдин раз показувало польське телебачення.
До речі, перевидавалися такі книжки, як «Щоденник »Мухи» М. Куніцького, повість «Сніги пливуть» Р. Братного, «Постріли під Тисною» С. Мислінського та інші. У цих творах віє ненавистю до українців. Автори хотіли переконати польську громадськість, щo відділи УПА були бандами. У 1980-их роках великим тиражем вийшли пасквільні твори плодовитого борзописця Е. Пруса; появилася книжка А. Бати «Бєщади у вогні»; з’явилися антиукраїнські публікації інших авторів, які приписують воїнам УПА нечувані жорстокості, мовляв, це бандити, вовки, різуни та вбивці.
Внутрішня потреба відсвіжувати дрімаючий у свідомості поляків «український комплекс» наказувала окремим авторам дбати про те, щоб і надалі образ злого українця не зникав зі сторінок польської літератури. Саме тому чимало белетристів продовжувало писати про бандитський характер українського підпілля й запопадливе вислужування перед гітлерівцями. Польських шовіністів дуже дратувала ідея самостійної України. М. Трухан відмічає, що поляки, які часто закидали українцям політичну неграмотність, самі виявили жалюгідну короткозорість, повіривши в те, що своїм пляном «Burza» примусять СРСР визнати старі кордони Польщі і зможуть установити польську адміністрацію в Галичині й Волині, підлеглу лондонському урядові.
Годиться відмітити, що між польськими авторами були такі, що пробували об’єктивно глянути на проблематику польсько-українських взаємин (Є. Єнджеєвич, М. Русінко, А. Кусьнєвич, З. Вуйцік, В. Серчик, Я. Козік), але їхні твори не перевищали кількох тисяч примірників. Знавець проблематики національних меншостей у Польщі Єжи Томашевський був першим істориком, який мав відвагу публічно заявити, що жорстокості останньої війни обтяжували сумління всіх воюючих сторін, у тому також поляків. Даючи інтерв’ю познанському місячникові «Nurt» (ч. 5, 1984), заявив: «Отож, на кресах Армія Крайова (АК) вирізувала українців – жінок, дітей і старців. І тут уже не можна говорити, що це була самооборона».
Вирішальну ролю у закріпленні в польських умах неґативного образу українця відіграла польська післявоєнна література, як правило, представляючи взаємини між обома народами в біло-червоній тональності за однойменним до нудоти сценарієм: Богу духа винні поляки змушені боронитися від аґресивних осоружних українців. «Злий українець» став невід’ємною складовою частиною польських творів про Західню Україну.
Автори названих публікацій – це переважно особи, які походять з українських етнічних земель, а свого часу мусили їх покинути. Улюбленим твором їхніх дітей і внуків є епопея Г. Сєнкевича «Вогнем і мечем». Ці люди неспроможні безпристрасно оцінити історію взаємин між обома народами й від них годі очікувати безтенденційних творів. Вони твердо переконані в тому, що винуватцем найбільших польських нещасть є українці. Українці ж бо поставили полякам ультимативну вимогу «за Буг і Сян», вогнем і залізом нищили тих, хто іґнорував цю вимогу з метою зліквідувати сліди польського панування на території Волині та Галичини.
До речі, були спроби українців наладнати польсько-український діялог, але польська сторона, зловживаючи поняттям націоналізму, українські визвольні рухи від Виговського по «Чупринку» – Шухевича називала націоналістичними, а противникові цього погляду легко було наклеїти небезпечний у комуністичній системі ярлик націоналіста. На думку М. Трухана, закріпився лицемірний погляд, за яким поляк, що боровся за незалежність Польщі, вважався патріотом, а українець, який боровся за незалежність України – націоналістом. Із відновленням незалежности Української Держави, справа практичної співпраці між Польщею та Україною стала на правильний шлях добросусідства, але в останніх роках наші західні сусіди виявляють старі претенсії до українців і відновлюють нездорові недобросусідські тенденції.
Стереотип злого українця має в Польщі свою довгу історію, а переказувана з покоління в покоління генетична упередженість поляків до українців, посилена власним, не завжди позитивним досвідом, донесла його до наших днів.
Без знання представленої в цьому огляді літератури, годі зрозуміти трагічну історію Закерзоння після 1945 року. Наукове дослідження Мирослава Трухана повинен прочитати кожен, хто цікавиться польсько-українськими справами, бо воно відкриє йому очі на багато наявних проблем, допоможе зрозуміти суть справи та дасть відповідь на чимало спірних питань. Книжку збагачує список скорочень, примітки, бібліографія, покажчик імен, помічені помилки тощо. Публікація вийшла тиражем 3000 примірників.

Правопис автора збережено.


Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)