Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Ющук. Якщо ти українець
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Молода муза. Випуск 2
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Микола Сарма-Соколовський Срібне перо соколиного лету
Наталя Коломієць. Я щаслива

Немченко Г. Польське повстання 1830-1831 рр. у повістях “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С. 36-43.

 

 

Польське повстання 1830-1831 рр. у повістях “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської

Українська література та фольклор традиційно відтворювали національно-визвольні рухи, покликані споконвічною жагою нашого народу до волі й державності. З розумінням і співчуттям вітчизняні автори ставились і до прагнень інших етносів мати свободу і самим вершити свою долю, не залежати від забаганок різних колонізаторів та окупантів. Твори визвольної інонаціональної проблематики знаходимо в доробку Т.Шевченка, М.Костомарова, М.Старицького, Ю.Федьковича, Б.Грінченка, П.Грабовського, І.Франка та багатьох інших українських майстрів слова. Ставлення українців до польського повстання 1830-1831 рр., що певною мірою струснуло Російську імперію, яскраво репрезентовано у повістях “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської. Звичайно, в силу своїх світоглядно-естетичних позицій ці автори по-різному репрезентували ці події. Зрештою, неоднозначно поціновуються названі повстанські рухи навіть у самому польському письменстві. Хоча там, безперечно, домінує героїко-патріотична лінія. Досить назвати твори А.Міцкевича (“Поминки”, третя частина), Ю.Словацького (“Кордіан”, “Ода до волі”, “Фантазій”, “Кулик”, “Пісня литовського легіону”), С.Гощинського (“Марш за Буг”), В.Поля (“Пісні Януса”), Г.Еренберга (“Шляхта в 1831 році”, Ц.Норвіда (“Пам’яті Бема скорботна рапсодія”), С.Виспянського (“Варшав’янка”, “Лелевель”, “Листопадова ніч”) та ін. І не дивно, адже чимало письменників, публіцистів, науковців, громадських діячів Польщі (С.Гощинський, Ю.Залеський, Й.Лелевель, М.Чайковський та інші) були активними учасниками тих подій, ідеологами збройної боротьби з російським царатом. Пліч-о-пліч із ними нерідко виступали й українці та білоруси, яким було огидне московське ярмо. Наприклад, білоруський письменник О.Рипінський був безпосереднім учасником польського повстання 1830-1831 рр. Відомо про дружні взаємини Т.Шевченка та ряду діячів визвольного руху за незалежність Речі Посполитої, яка в Російській імперії перетворилась на маріонеткове “царство”.
Письменник із Херсонщини Микола Венгер (рік народження та смерті невідомі) прославився як автор першої у вітчизняній літературі повісті українською мовою “Микола Коваль”, написаної в 1830-1831 рр. по слідах польського повстання й опублікованої в Миколаєві 1832 року. У творі показанно сприйняття подій народними масами України. Характерним є початок повісті: “В Варшаві зробився калабалик. Скрізь побісилася шляхта, мов як літом гезьгалась скотина. Хоть би, на сміх, один голий панок не думав, що він великий пан, у всякого голодранця жупан, двоє пістолетів, ніж і коло боку – заіржавляна шаблюка. У цій хвормі повбирані, як гайдамаки, як антихристи, шатались по місту поляки і мовляли: “Не позвалям; кужден ма право на корона!” [1, с.87].
Головний герой повісті – Микола Коваль, заможний селянин-українець, “перший законник на селі”, возвеличує російського самодержця: “Нехай легенько ікнеться нашому великому цареві, нехай Господь Бог помагає єму на все добре, многая літа нашому милостивому государеві!” [1, с.89]. Звичайно, сумнівною видається така запопадливість та відданість мешканця уярмленого Москвою краю. Адже в пам’яті багатьох українців ще жила слава й героїка часів козаччини. Хоча й гречкосіївська психологія вже давалася взнаки.
Заклик пана М’ятижинського виступити проти москалів громадою українські селяни зустріли з обуренням. Коли ж гоноровитий поляк у наказовій формі та з погрозами звернувся до них, то ті під керівництвом Миколи вбивають шляхтича. А потім виконавці цього самосуду поїхали до міста й “об’явили таке диво начальству”. Автор констатує: “…В якім селі був Микола Коваль, або де почули, що він зробив, то ні один лях не смів і помислити о віроломстві і м’ятежі” [1, с.93].
Як бачимо, М.Венгер у дусі просвітительського реалізму маніфестує свої помірковані суспільні позиції, ідеалізує російського монарха та вірнопідданські настрої в українському середовищі. Звісно, подібні настрої можемо віднайти у творах багатьох його сучасників, наприклад у П.Гулака-Артемовського чи Г.Квітки-Основ’яненка.
Відомо, що класик українського письменства Є.Гребінка, перебуваючи у 1830-х роках на військовій службі, увіходив до складу резервів 8-го Малоросійського козачого полку, котрий було готовано до відправлення до Польщі з метою придушення повстання. Однак цю воєнну структуру так і не задіяли в репресивних заходах і розформували. Але в автографі байки Є.Гребінки “Сонце да Хмари” знайшли відображення погляди вояків 8-го Малоросійського козачого полку, до якого належав поет:
Послухайте, ляхи, – Господь вас покарай, –
Ви – Хмари, Сонце – Николай [2, с.529].
Осуд польського повстання 1830-1831 рр. і вірнопідданські позиції тут цілком очевидні. Хоча до друку цих рядків Є.Гребінка не подав. Тож і до сьогодні його байка “Сонце да Хмари” публікується в скороченому вигляді, без антипольського забарвлення.
Твір М.Венгерa “Микола Коваль” натомість пересипаний у друкові процарськими елементами, які виконують свою пропагандистську функцію. Наприклад, герой повісті виголошує красномовний тост: “Пийте, хлопці! Пийте, чесна громада! – сказав він, – щоб були здорові наші діти, щоб служили вірно цареві нашому батькові, щоб побили гайдамаків, ізмінщиків, зломивши присягу” [1, с.89]. Або далі: “…Лигнем за наших хранителів, та за великого і милостивого царя і наслідника по цареві” [1, с.93]. Подібна спрямованість відчутна й у зверненні Миколи до поміщика М’ятижинського: “За що ж ми, пане, підем розбійничать, за що будем проливать свою кров, за що будем ламать присягу. Хіба за те що великий цар п'ятнадцять літ давав хліб і сіль полякам, за те, що виручив їх із пропасти, що дав їм царство, що сам прийняв им’я короля, що великий князь і царевич мучився з поляками і вивчив, як муштруватися, і поробив поляків панами, повіддававши їм нас навіки, щоб ми на них робили, а вони нас пообдирали…” [1, с.91]. Тобто автор вустами героя метає громи тільки проти польського панства як кривдників народу, при цьому щиро вірячи в добрість російського царя, а відтак і його адміністративно-чиновницького апарату. Водночас М.Венгер наголошує, що справа з самосудом над “беззаконником – ізмінщиком царевим” є й спробою самозахисту селян. Адже за інакомислення і незгоду з панським вибором М’ятижинський збирався відправити неслухняних на шибеницю. Але програв у цьому конфлікті та загинув. Як відзначає у примітках до твору І.Марцінковський, “навряд чи міг бути диспут між паном-кріпосником і залежним від нього селянином. Сумнівним є й надзвичайна відданість селян російському цареві, навіть з врахуванням відвертої нелюбові українських селян до шляхтичів за економічні й релігійні утиски, у той час, як, наприклад, на Поділлі діяли загони Устима Кармалюка та з врахуванням народного досвіду їх, росіян і поляків, спільного придушення Коліївщини. Певніше селяни могли побоюватися провокації з боку поміщика для нейтралізації найактивніших їх членів, наприклад, віддавши в рекрути” [1, с.99-100].
Мова повісті М.Венгерa “Микола Коваль” переносить читача в народну глибинку. Автор не претендує на вишуканий стиль, насичує тканину твору просторіччям (хворма, витарабаниnи очі, лигнути, витребеньдювати та ін.), русизмами, характерними для південноукраїнського регіону (удальці, ізмінщики, государ, наслідник, приказаніє, бунтовщик, врем’я тощо).
Оскільки у творі М.Венгерa йдеться про польське повстання 1830-1831 рр., у тексті використано й полонізми: “Не позвалям; кужден ма право на корона!” [1, с.87] тощо.
Людмилі Михайлівні Старицькій-Черняхівській (1868-1941), що була донькою класика вітчизняного письменства Михайла Петровича Старицького та матір’ю талановитої поетеси Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, замордованої енкаведистами, судилося продовжити розробку означеної проблематики.
Одним з кращих полотен літераторки є повість “Діамантовий перстень”, яка була написана в 1929 році, але залишалась неопублікованою 64 роки і з’явилась уперше друком у часописі “Зона” (1993, № 5), а окремою книгою того ж року у видавництві “Веселка”. У жанровому відношенні повість можна кваліфікувати як історико-пригодницьку. Оповідь ведеться від імені свідка й учасника подій Віталія Романовича Лисенка, який доводився Л.Старицькій-Черняхівській дідом, а знаменитому композиторові Миколі Лисенку – батьком. Повість приурочена до 100-річчя польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр., містить історичні реалії того часу, окреслює політичну обстановку в Європі.
Буквально з перших сторінок твору ми поринаємо в жорстоку атмосферу війни, передану цілком реально самим учасником подій. Оповідач, що є представником давнього козацького роду, яскраво характеризує ворогуючі сторони, відомі історичні постаті Дениса Давидова, Дибич-Забалканського, Ридігера, Місієльського та ін. У розповіді ротмістра Лисенка відчувається співчуття до поляків, бо йому, як і кожній чесній людині, огидні були тиранія і жорстокість Російської імперії. Оповідач із захопленням описує героїзм і безстрашність повстанців. Вражаючими є численні ситуації повісті, зокрема взяття міста Володимира-Волинського, бій на Гороховім полі та ін. Поляки боронили свою вітчизну від малого до старого. Своїм завзяттям відважні жінки не поступались чоловіцтву. З богинею війни порівнює Л.Старицька-Черняхівська графиню Стецьку, “котра стояла серед кімнати бліда, у білій, забризканій кров’ю сукні. То була сукня, в якій красуня мала вийти на банкет, а попала на січу. На шиї горіли діаманти. Чорне волосся спадало до колін, вуста були стиснуті, брови зійшлись грізно над переніссям, очі, чорні од гніву, кресали іскри. В правій руці вона стискала ножа. Полум’я вже лізло в вікна, лизало стелю” [3, с.432]. Такою ж відданою інтересам Польщі змальовано й Броніславу – наречену графа Борецького, що керував повстанням. Власне, їхня історія і становить інтимну сюжетну лінію твору, що вдало переплітається з історичною. З долею цих героїв тісно пов’язане й життя оповідача, котрий репрезентує історію діамантового персня.
У повісті Л.Старицької-Черняхівської вдало використано такий сюжетно-композиційний прийом, як спогад. З уст старого сивого діда неквапно ллється оповідь про романтичні пригоди молодих літ. Діамантовий перстень не лише прикраса, а й символ вірності, кохання, вдячності, шани й поваги. Романтична історія цієї коштовності нерозривно пов’язується з описуваними подіями. Сюжет повісті розвивається по висхідній: таємнича зустріч ротмістра Лисенка з графом Борецьким у лісі, їх поєдинок, невдала спроба втечі Стефана та Броніслави і їх ув’язнення, визволення бранців з підземелля Лисенком, хвилююче прощання героїв, що стали побратимами. Ці ситуації суголосні з епізодами з пригодницьких романів В. Скотта (“Айвенго”, “Квентін Дорвард”), П. Куліша (“Чорна рада”). Автор виводить шляхетних героїв, що керуються законами честі й лицарського обов’язку. Художня деталь (діамантовий перстень) служить єднальною ланкою між епізодами повісті, а водночас і обрамлює твір.
У повісті превалює особистісне авторське начало. Виклад від першої особи надає творові задушевності, щирості. Але це не дозволяє письменниці глибоко розкрити внутрішній світ героїв. То ж вона знову й знову послуговується художніми деталями. Наприклад, портрет героїні Броніслави психологізується за допомогою промовистої деталі – очей: “Її очі, обведені чорним колом, здавались мені чорними бездонними криницями. Що відбилося в її очах ? Здивування, смертельний жах... і радість ? Так, радість, я бачив, як спалахнула вона золотою цяточкою на дні цих чорних криниць” [3, с.515]. Переживання оповідача відтворено досить послідовно й часто: “Серце так колотилося, що, здавалося, щось перехоплювало дихання” [3, с.469], “Стримав себе, а в серці мов урвалось щось” [3, с.514], “Серце впало, мов підбитий птах” [3, с.515], “Я кружляв біля брами, мов хижий звір в клітці… Комір душив мене, мундир спирав груди… тому чеканню, здавалось, не буде кінця” [3, с.518]. У творі також багато ліричних відступів, що засвідчують ставлення героя до зображуваного. Наприклад: “Її (Броніслави – Г.Н.) героїзм і патріотизм чарували мене. Я почував себе сп’янілим. Думки кружляли вогненним колом круг моєї голови. І що таке це почуття патріотизму, звідки зроста воно, чим наставля волю!? Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, – все, все віддає, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну?
“Отчизна”. В її вустах це слово не було звуком порожнім, я розумів, що в нім було її життя” [3, с.475-476].
Автор уміло поєднує оповідь з діалогом (діалогом-суперечкою, діалогом-описом, діалогом запитань і відповідей та ін.). Наведемо приклад першого з названих різновидів:

“ – Але як козак, як українець маю багато чого закинути вам.
– Що саме?
– Не будемо згадувати минулого: ви самі визнаєте його помилки, – діти не відповідають за батьків... Тепер Польща повстала за свою незалежність, – то є святе право нації, я визнаю його. Але Польща вимагає приєднання до своєї території Волині, Поділля, Київщини. Чи ж це польська територія, польський нарід? Чи ж то один рік гриміли тут шаблі й лилась кров козацька за свою незалежність?” [3, с.482].
Цілком у дусі оповідної манери подані в повісті “Діамантовий перстень” інтер’єри, пейзажні замальовки. Таким є, наприклад, осінній краєвид: “Вже був пізній ранок, сірий, ніжний осінній день простелився над парком, він не був похмурий, тільки сумовитий, бо там, за хмарами, почувалось сонце. В очі мені кинулись одразу ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Тепер, вдень, і сад, і парк визирали ще краще, ніж учора. Листя ще не злетіло з дерев, але осінь уже торкнулася їх своїм пензлем. Купи зелених дерев, багряних кленів здіймалися на зеленому тлі парку і здавалися кавалками дорогої парчі, кинутої на темний килим” [3, с.444]. Цей та інші пейзажі свідчать про поетичну душу автора, про його вміння помічати найменші зміни в оточенні.
У створенні відповідного колориту повісті велике значення має вдало дібраний автором загальний тон розповіді. У “Діамантовому персні” вдало поєднуються епічна, драматична й лірична тональності, та все ж, на нашу думку, остання превалює. В рядках твору відчувається невимовний жаль за пройденим життям, нереалізованими мріями і сподіваннями. Таких розміркувань у повісті чимало: “Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? чи не створені вони були одне для одного? Але – він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу... Але він не озвавсь, вона не сказала.
І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця” [3, с.553].
Або інший приклад: “Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша... чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть...
І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки... ” [3, с.555].
Мова повісті “Діамантовий перстень” надзвичайно розмаїта. Багата тропіка й фразеологія засвідчують майстерність автора, глибоке знання лексичних скарбів українського й польського народів. Кожна фраза письменниці видається детально відшліфованою. Словесно-образні формули є точними й ощадними: “зорі вже грали не так яскраво”, “замок глянув сліпими очима”, “серце стиснув такий пекучий жаль”, “поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара”.
Ідейна концепція твору проектувалася на часи Л.Старицької-Черняхівської, коли продовжувалися репресії з боку московської влади, спрямовані проти національно-культурних і державницьких проявів. Повість була свого роду викликом більшовицькому режимові, що успадкував від царського уряду ті ж механізми гноблення й цькування народів. Безперечно, цей твір Л.Старицької-Черняхівської і на сьогодні не втратив своєї ідейно-художньої вартості, користується популярністю у читачів. За сюжетом повісті, що відзначається неабиякою кінематографічністю, можна було б успішно відзняти історико-пригодницький фільм.
Твори “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської належать до різних століть та епох, але в них віддзеркалюється (попри відмінності в оцінках подій, у стильових параметрах) небайдужість українців до процесів, що відбуваються в сусідніх національних спільнотах.

 

Література

1.    Венгер М. Микола Коваль / публ. О.Супронюк, вступ. стаття та коментарі І.Марцінковського / Микола Венгер. – Миколаїв: Видавництво П.М.Шамрая, 2014. – 112 с.
2.    Гребінка Є. Твори: у 3 томах / Упоряд. і прим. І.О.Лучник, К.М.Сєкарєвої / Євген Гребінка. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1980. – 559 с.
3.    Старицька-Черняхівська Л.. Вибрані твори: Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари / Людмила Старицька-Черняхівська. – К.: Наукова думка, 2000. – 842 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)