Приблизно в середині грудня мати, тягнучи з льоху мішок з картоплею ледь не загубила мене. А вже 31 грудня, це був 1955 р., я знайшовся, і ця знахідка засвідчила майже безперервним двохтижневим криком. Мабуть я протестував у знак того, що мене ледь не загубили. І ще я відмовився від материнського молока, а віддав перевагу більш міцному напою - чаю. Чай був не справжній, а з якихось трав.
Одного разу сталося неймовірне - двері в сінях і в хаті при 20 градусному морозі були відчиненими понад годину. А я не замерз, а, говорять, що просто міцно заснув. З тих пір від роду мені було вже місяць. Я почав спати без крику.
Ще коли на світі не водились таргани та блохи, а людей уже було побільше, аніж трохи, на березі благословенної Івлі хтозна звідки взявся хутірець, що назвався Лиманець. Кажуть, його заснував якийсь козарлюга-поет, що слово "рима" вимовляв по-малечому: "лима".
Отож і я, знайшовшись у хутірській капусті й генетично успадкувавши модуляцію "лима", одразу усвідомив себе поетом та ще й козацького роду. І так я голосно "лимав", сидячи в капусті й чекаючи, щоб хтось мене знайшов, що нарешті мої татуньо й неня вирішили мене знайти. Капусти вродило надзвичайно багато і вся така лапата. Тож кілька днів тривали пошуки, аж поки я таки знайшовся! Цей епохальний день - 1 травня 1958 року.
|
|