Ці дорослі, як діти малі...

 

ДЕБЮТ

Наталія Підкамінна

Зустріч

Чом прекрасна ти така,
Щедра осінь, золота?!
А вона мені в одвіт:
— Я чарую цілий світ!
Як проходжу по землі —
Чую владу у руці.
Господиня гарна я,
І робота вся моя.
Я від цього не журюся,
Вмить за працю я беруся:
Намалюю я діброву
В золотавому вогні,
Ось пройдуся по садочках,
Тут так весело мені!
По стежині я ходжу,
Нові шати роздаю...
— Так ти владарка пори! —
Я вклоняюся тобі.
Ти не лиш одну природу
Полонила на землі.
Ти зігріла людям душі,
За що вдячна я тобі!
Тут з погордою вона
Так мені одмовила:
— Хоч і праця нелегка,

я навчу тебе любити,
прийми мене як Дар!
(історія мого народження)
І *
***
В дощах осінніх, скупавши мрію,
я зник в турботах у вирі міста
А. Охрімович *
Місто проковтує запитання. Місто дихає осіннім туманом — важко... прокашлюється іржавим листям, сірим, колючим дощем. Поглинає осінь будинки, автобуси, маршрути і маршрутки, людей, птиць, собак, магазини і кіоски, ресторани і булочні, продавців квітів і газетні прилавки, переходи і магістралі. Прокльони розчиняються у божевільній голові старої відьми. Все тіні, тіні, тіні... велике розбите люстерко під ногами, прозорий безвимір на асфальті, хтось намалював на ньому жовтогарячий листок — пір’ячко згорілого янгола.

Привіт!

Вона любила гуляти наодинці. І любила дощ. Хоча інколи їй здавалося, що це плаче небо чи й вся планета. Тоді вона цей дощ ненавиділа. Та за кілька хвилин, не знайшовши, де ж у неба очі, з яких лилися б ці сльози, вона знову любила дощ…
Вона любила ніч.
В той час, коли інші спали або кляли оту жахливу погоду, вона гуляла наодинці. Вночі. У дощ.
— Хто ти? — пролунав голос чи то з темряви, чи з її душі.
— Хто ти?! — ніби луною відбилося від краєчка її серця і мільйонами нервів дійшло до мозку.
— Хто я? Хто я?! — питалась вона у неба. У ночі. У себе. — Хто я? — ця думка, мов стріла, пробила її наскрізь, ніби блискавка, розколола ніч навпіл.