Горішкам твого дитинства

Кущі ліщини танцювали

На рідній войківській землі,

Немов на конкурс брали бали

І відганяли сили злі.

Я з ними міцно подружила,

Співала їм свої пісні.

Тому у мене їхня сила,

І гнучкість їхня у мені.

Тому снагу непобориму

І вічності серцебиття

Натхненно людям я нестиму

Без каяття усе життя.

А як горішки достигали,

То я мов білочка була.

Вони зі мною аж літали

На радість Войкова-села.

Я їх зустріла у Херсоні –

Дитячих літ немов посли.

Мов сонце на моїй долоні

Моїм дитинством розцвіли.

І роз’яснилося степами,

Горішок, впавши у траву

Севастопольський зошит

Нікому не набив оскому,

Рад його я кожному штриху.

Півстоліття зошиту оцьому,

Котрий міг потертись на труху.

Зошиту моєму на роздоллі

Міг би вже стояти монумент.

Зошити такі колись у школі

Учні затирали просто вщент.

І не сподіваючись на ожид

На ждання, що як торішній сніг,

Мій колишній незабутній зошит

Вірші севастопольські зберіг.

20.11.2006

Одеса

Ключі від щастя

Темрява скрізь – вдень і уночі.

Ми від щастя втратили ключі.

Таврувала рабська нас печать.

* * *

зоря вчасноранкова розсипала білі стокротки
на рушниках трав світлоросистих

поет

вірш кладу на білому столі

данину належну дажбогові

* * *

ніч зоряна

у вишневих садах солов’ї

— із вечора
до рання —

ясніші всіх зір
очі – дівчат — в закоханні

* * *

закрутила землі зелене веретено
п’янких весіль весна
шалена

і

знов спивають вітри кучеряві
білий цвіт грудей в дівчат
вишневих