Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Анатолій Суганяк. Атом любові
Микола Братан. Голодна кров
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Глибокий колодязь

СЕЛО МОЄ РІДНЕ

Глибокий колодязь


Під велетенським куполом блакитного неба розпростерся мальовничими килимами-самобранками наш південний рівнинний степ.
Уранці, коли під промінням молодого світила виблискують бурштином і ряхтять золотими лелітками роси, коли вдихається на повні груди настояне на хлібних злаках і чебрецях повітря, постають міражами далекі степові села.
Опівдні сонце зависає в зеніті і, здається, поливає землю розплавленою магмою. О цій порі у тремтливому мареві розчиняються обриси краєвидів — та так, що не відразу й збагнеш, де небо, а де земля.
Ось у такому небесно-земному краї притулилося село Садок — моя маленька батьківщина. Тут я виріс і знайшов свою долю. Звідси починалися всі мої трудові шляхи-дороги.
Два з половиною ряди землянок, кілька будинків під черепицею — все, що лишилося від довоєнного Садка після звільнення його від фашистських окупантів. В одному великому будинку розмістилися тоді контора радгоспного відділку, сільський клуб, початкова школа, яка чомусь називалась Федорівською. В одній із кімнат цього ж будинку тіснився з дружиною та двома дітьми завідуючий початковою школою Михайло Куценко.
Посеред села скрипів барабан глибокого колодязя, з якого воду тягали конем. Біля колодязя завжди було людно. Здавалося, що стоїть він не просто посеред села, а в центрі всіх подій, що відбувались у світі.
І хоча головні події відбувалися далеко звідси, про них дізнавалося село досить оперативно із солдатських листів-трикутників, з вуст односельчан, які поверталися скаліченими з війни.
Одним із них був Василь Буряк. Ніколи не забуду, як він, стрибаючи на дерев’яному протезі, намагався допомогти жінкам тягнути борони у весняному полі і плакав від своєї безпорадності та від жалю до знесилених жінок.
Я бачив, як плакала біля нашого колодязя тітка Ярина Ворониха, отримавши похоронку на свого чоловіка, батька шістьох дітей Серафима Ворону. Летів її плач у степ, і ніхто не втішав тітку Ярину. Нехай виплачеться...
Одного дня наш учитель Михайло Гаврилович і вчителька Надія Кравець повели нас, школярів, на екскурсію до колодязя. Дізналися ми тоді багато цікавого і, зокрема, чому наша початкова школа називалася Федорівською, а не Садківською. Виявилося, що колодязь безпосередньо причетний до цього.
Десь у тридцяті роки минулого століття у Садку трапилося лихо — обірвався сталевий трос, яким витягували з колодязя воду. Довго шукали садківчани, чим його замінити, але так і не знайшли. І тоді люди почали переселятись у низину за півтора кілометра на схід.
Першим викопав криницю в місцині з близьким заляганням ґрунтових вод і спорудив будинок Федір Самойленко. Скоро тут виросло назване на його честь нове село.
Та недовговічним було його існування. Весняні повені постійно затоплювали Федорівку.
Вже перед війною все ж удалося роздобути сталевого троса, й знову у Садок повернулося життя. Ось тільки школа ще й по війні залишалася за документами Федорівською.
Давно не скрипить барабаном у Садку старий колодязь. Кажуть, якщо довго не брати з криниці воду, то джерело замулюється.
Та не замулюється пам’ять людська.
Тепер, на схилі літ, я зрозумів, що найщасливішими у житті моєму були роки, прожиті в рідному селі. Хай не завжди з достатком, не завжди зігріті лагідним теплом долі, але такі неповторні, такі незабутні літа дитинства, юності, змужніння.
Немов кадри кіноплівки, біжать перед очима пам’яті події тої далекої пори.
Ось ми, повоєнні діти, Толя Крамаренко, Вітя Мелих, Миколка Троцай, Володя Малик, Вася, Вітя, Ігор і Юра Ворони, Ваня Самойленко, граємося на лощині за селом...
До чого ж гарною була наша лощина! Ніколи не торкався леміш плуга шматочка цієї степової землі. Ото як тільки весняними водами збігали сюди сніги, посеред лощини утворювалося невеличке озерце, а навколо нього буяла всіляка рослинність. Спочатку на сіро-зеленому фоні з’являлися перші ніжні, наче виточені з тонкої порцеляни, білосніжні проліски. Вслід за ними рясно жовтіли золотаві зірочки гусячої цибулі. Важко передати словами красу, коли вже на яскраво-зеленому трав’яному килимі з’являлися різновиди тюльпанів. Спочатку фіолетові, а за ними — спокійного жовтого кольору квіти. І, нарешті, на початку травня лощина пістрявіла ліловими, білувато-бузковими, фіолетовими півниками...
...Коротким було наше дозвілля. Вже молодші, народжені після війни хлопчики і дівчатка, граючись, рвали квіти у лузі дитинства, а ми, дванадцяти-чотирнадцятилітні підлітки, міняли дитячі забави на справжню працю поруч із батьками і матерями. Ставали підпасичами і пастухами, скиртувальниками, полільниками, копачами. Без нас не обходилося на різних роботах, яких було так багато.
Всі ті “інстанції” довелося пройти й мені, поки одного щасливого дня сільський коваль Іван Терентійович Скалига не взяв мене до себе молотобійцем. Біля палаючого горна гартувалася моя душа. Я дивився, як язики полум’я пробивалися крізь вугілля, розжарюючи до білого метал. Коваль виймав його з горнила, клав на наковальню й, віртуозно постукуючи молотком, показував мені, куди спрямовувати удари важкого молота.
Роботи в кузні завжди було багато. Особливо літньої пори. Ополудні, коли сорочки прилипали до тіла, руки наші гули від утоми, а в кутку лежало десятків зо три відклепаних лемешів, Іван Терентійович скидав брезентового фартуха. Ми зливали один одному у пригорщі холодної води, умивалися, задоволено пирскаючи, і, запросивши діда Тимоша, теслярня якого була поруч, ішли за кузню в затінок старих акацій.
Іван Терентійович відкорковував солдатську алюмінієву флягу і наливав у склянки домашнього вина.
— Честь і слава тому народові, який зумів наповнити келих сонячною енергією, — виголошував тост мій коваль.
Заправившись двома-трьома келихами “сонячної енергії”, Іван Терентійович і дід Тиміш заглиблювались у спогади.
— А знаєш, — запитував мене дід Тиміш, — чому наше село Садком зветься?
Я не знав.
— Отож бо й воно, — незлостиво бурчав старий тесля.
І почув я розповідь про те, як на одному з привалів чумацького шляху виріс із кісточок серед степу вишневий садок, як, спорудивши перші лимпачеві хатинки, поселилися тут Федір Школа, Трохим Червоний, Данило Кикоть тощо. За одне літо викопали перші поселенці того дев’яностометрового колодязя.
До речі, більше ніде й ніколи не доводилося мені куштувати такої смачної води, яка була в нашому колодязі.
Десь у вісімдесятих роках минулого століття садківчани, віддавши перевагу артезіанській свердловині, накрили його залізобетонними плитами й списали у резерв. Хто знає, можливо, він ще відіграє свою доленосну роль в історії степового села, яке завжди мало велику потребу в життєдайній воді?
Пригадується з цього приводу ще одна знакова подія.
Понад півстоліття тому молодь вирішила озеленити нову вулицю села. Навесні висадили кволі саджанці акації. Аби вони прижилися, ціле спекотне літо поливали їх водою з невичерпного колодязя.
Наші акації стали могутніми деревами. Щоліта вони перетворюють вулицю на зелений тунель, розливаючи довкола духмяний аромат.
Це чудовий пам’ятник юності мого покоління садківчан.
Нині Садок переживає свою другу молодість. Мої земляки не змирилися зі статусом неперспективного села, приліпленого йому ще за радянських часів. За три останні роки в селі відбудовано понад два десятки покинутих і занедбаних будинків, і в них справили новосілля нові родини. Полагоджено й відновлено функціонування водопровідної мережі. А головне — в Садок прийшов природний газ.
Наразі ніби ближчою стала сільська глибинка до цивілізованого світу. Захистили садківчани від горезвісної оптимізації свою школу-восьмирічку, дитячий садок.
Приємно вражає атмосфера спілкування моїх земляків між собою.
Кілька років тому в Садку знайшли свою другу батьківщину сім родин курдів. Живуть тут і трудяться поруч із корінними мешканцями вірмени, поляки, білоруси, росіяни. Усім вистачає місця під сонцем, вистачає робочих місць.
На відділку майже чотири тисячі гектарів орної землі, розвивається тваринництво.
Віриться, що у селах із такою красивою назвою, такими чудовими людьми з їхніми настроями змінювати життя на краще — щасливе майбутнє.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)