Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Голопристанська Litterra. Випуск 1
Бериславщина: рік 1903
Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
Іван Немченко. Військова хитрість
Гончар О.Т. Щоденники: (фрагменти) // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 70-75.
Щоденники
(фрагменти)
03.07. [19]56 Знову в ріднім степу. Ось об’їхав Європу, бачив небо Італії, скелі Дувра, озера Швеції… Ні, ніде нема такого неба, ніде не почуєш таких пахощів, як у нас, у степу… Пахне с в я т и й хліб. Пахне літо.
Торкає такі струни в душі, що їх ніщо інше не може торкнути.

01.11. [19]67 Жити – вчвал!
І якщо впасти, то десь на скаку!
І хай нічого не буде страшно!
08.11. [19]67 Дід мій (по батькові) Сидір Білий, очевидно, був з козаків. Може, лоцманував (на порогах). Всі згадки, чуті в дитинстві, ведуть до цього. Пригадую щось біле й величне. Гору сивини. І в ній десь тане усміх. Коней любив. Здається, ними й промишляв… Зелене подвір’я, людина головата, сивочола, з ласкою бере мене на руки.

18.05. [19]70 Жив я в селянському середовищі (дитинство). Жив серед робітників (Ломівка). Серед солдатів (фронт). Живу серед інтелігенції. Наче б знаю життя. І все ж почуваю нестачу цих знань, постійну – надто ж – мовну жагу.

22.04. [19]71 Наша письменницька професія – це професія закоханих, стан закоханості – стан творчий. Без цього тільки й лишається писати мемуари. Більш нічого не вартий.
Ходять чутки, що Смолич, цей старий провокатор, написав до ЦК листа з пропозиціями, яким має бути керівництво Спілки і де зараз, мовляв, засіли «націоналісти»... Має буть колегія старійшин (Смолич, Ле і ще... невідомо хто). Ось такий благородник. За те його, кажуть, і Бог покарав.

20.10. [19]78 Озираюсь на своє виховання, на шкільні та подальші роки – як багато робилося там, щоб скалічити мені душу, знівечити її!
Сам дивуюсь, як зміг піднятись над тим, що отуплювало, обволікало брехнею, кувало в кайдани догм, культівських викривлень та упереджень.
Але дух працював!
Найперше йому завдячую тим, що вже в зрілому віці скинув полуду, піднявся до вершин, де повно світла! Але ж багато втрачено літ, та ще яких!

29.10. [19]78 Література справді могла б впливати на людину, навіть покращувати її. Але, здається, якраз ті, для кого художня книжка була б найпотрібніша, найменше читають чи й зовсім не читають, крім службових інструкцій!
Власне, життя людського здебільшого вистачає лише, щоб чогось навчитись. А звершувати вже мовби й немає часу.
Мабуть, багато хто в літа осінні почувається саме так.

07.12. [19]79 Справжній письменник повинен прагнути того, щоб читачі глянули на себе, на свій народ його очима. Твій обов’язок навчати їх людяності, терпимості, почуття гідності й самоповаги, невіддільної від почуття поваги до інших. Пиха й зарозумілість – це не для нас, це від дикості, дай це відчути.

14.01. [19]80 Є і в літературі оті, що з залізними ліктями. Одному такому, коли зайшлося про славу, сказав:
– Моя слава чесна, а ваша – безчесна, в цьому – вся різниця.
Він недурний, внутрішньо розумів, що так воно і є, але ж змиритись із цим не може!
Тим-то й казиться та всіх ненавидить.

10.02. [19]84 Пишуть про «золотое правило» поведінки людини, яке передбачає віру в духовну вищість любові над егоїзмом.
«Любов – це краще, ніж егоїзм, ненасильство краще ніж насильство, мир – краще, ніж війна».
Як просто і як це важко втлумачити людям.

27.04. [19]84 Не повинен письменник ставати проповідником ненависті. Лише людина порочна здатна робити ненависть своїм ремеслом.

05.06. [19]84 Не байдужий я до краси, що є, але ще більше щемить душа за красою, що була і зникла. Де вони, оті народні свята наші полтавські, ярмарки, весілля? Як догасали вони десь на Ігарці, в переселенських – з України – бараках?

22.07. [19]84 Завершується відміряний тобі долею шлях. Бачив країни Заходу і Сходу, бував по цей бік і по той бік екватора. Маю перед очима досить повний образ планети. Що більше відкривалась мені, то більше вражала її мініатюрність, незахищеність перед безвістями космічного холоду. І не перестає тебе дивувати це чудо, чудо життя, що летить у безвістях… Іскра життя – звідки вона? Чи самокресалась чи викресана кимось?
Таке враження, що вона, ця блакитна планета, єдина у Всесвіті. І найбільший біль від того, що реальною стає небезпека її зруйнування. Кінець світу – цей термін вживають уже навіть телекоментатори.

29.08. [19]85 Слушно спостережено, що НТР не робить людину кращою. Вдосконалювати людину здатна лише віра. Та справжнє мистецтво.

11.11. [19]85 Тануть сили.
Розтану, відійду, як хмара дощова. Як улітку один із коротких липневих твоїх снів, Україно…
Тільки б відійти з думкою, з певністю в душі… Україна є! Україна буде!

09.10. [19]87 Що ж, життя перейдено. Бачив все: і ніжні стежки юності серед полтавських трав, і кострубаті з чорними вирвами шляхи фронтові, і ці післявоєнні асфальти, що з вітром, з невситенною жагою душі несли мене в степові, у творчі простори. Намагався не змарнувати днів, намагався жити змістовно й достойно. І не скажу, що народ був невдячним. Він і сьогодні для мене найпевніша опора, володар моїх думок і моєї любові.

28.02. [19]88 У полоні був, але рук не підіймав, – знайте про це майбутні мої читачі. Ні хенде хох, ні піднятих рук не було, як це примітивно уявляють собі ті тилові, які знають війну лише по кінофільмах. Було літо пекельних боїв 1942-го і грандіозне білгородсько-харківське оточення, в якому опинилося нас 260 тисяч (хоч цього могло б не бути, якби Тимошенко та Сталін були розумніші і більше думали про майбутні фронти). Змучені, голодні, поранені та контужені блукаємо дні й ночі по тій Білгородщині; і танкові армади ворога без кінця рухаються на Схід через нас, через наші обгорілі душі.
У блуканнях зблизився з одним хлопцем, родом із Київщини, він десь чув, що там, за Дніпром, у Чорних лісах, партизанять, ось і нам би туди!.. Розділити долю із своїм народом. Сто років воюватимем, а не змиримося ж із неволею!.. Ні, їм не зневолити нас!
Закопано зброю. Кругом гомін: на Україну вони пускають безборонно, бо там великий хліб уродив, треба ж комусь збирати.
Місцеві (може, й провокатори) запевняють: «Отак і йдіть сміливо через міст, вдень вони нікого не затримують…» І пішли натовпом аж до будки, що по той бік мосту, а з неї вже дивляться кулемети… Затримано ніби тимчасово і ось ви на вигоні за колючим дротом, під палючим сонцем. Тисячі тисяч тут таких, як ви! І одна бочка, якою воду розвозять, – щасливий, кому дістанеться ковток.
Потім через кілька днів – у вагонах телячих, де нас напхом напхано, стоїмо впритул один до одного, чорна спека, задихаємось; слабіші, зомлівши, падають на підлогу, під ноги, і ми їм, непритомним, не маємо як допомогти. Лише в щілинки сотається проміння, десь там день і сонце, а тут, в битком набитім людьми вагоні, – лиш стогін, задуха, ніч; якби треба було комусь уявити образ розпеченого пекла, то оце воно! Куди нас правлять, скільки це триватиме і хто з нас лишиться живий. Тримаємось на ногах тому, що нас багато, що така тиснява, що просто нема куди падати!..
Далі – Холодна гора… Дев’яте коло Дантового пекла… А далі все, як відтворено в «Циклоні». Чому не хочу більше писати про полон, про страдницьку ту одіссею? Тому що дуже нестерпно боляче. То рана, що кровоточитиме до кінця днів. Де вони всі – побратими твоїх страждань? Чи хоч когось із них доля пощадила?

18.07. [19]88 Зелені тополі під ясно-блакитним українським небом... І так вабить мене той далекий виднокрай… Невже для мене вже закриті дороги на Полтаву, в степи? Невже більше не побачу Таврію? Де взяти сил? Хоч би ще раз глянути на даленіючий степ, васильки побачити десь над шляхом, петрів батіг в голубих зірочках…Так небагато прошу!

01.02.[19]90 Вийти із життя – не страшно; згадую, як бабуся було казали: «Коли вже спочину? Коли вже мене Бог забере?» Тільки душа повна тривоги за близьких – що буде з ними? Що з Україною буде? Благословенна земля колись була, як рай земний, а до чого її довели? І за що, за що?
Розпад плутонію триватиме 25 тисяч років. Активність інших радіонуклідів, що ними всіяно Україну, теж триватиме віки й віки. А хто скаже, як це позначиться на генетичних властивостях нації? Нації, що дала світові Шевченка, Тичину, Леонтовича, Довженка…
Людське життя.
Я бачив, як у червні квітує степ асканійський. Бачив місячну доріжку на морі, що постелилась удалеч, в античність. Чув мільйон весняних солов’їв, що шаленіли, витьохкуючи у вечірніх кончівських левадах. Я знав години й літа натхнення.
Я жив!

27.04. [19]92 У ці дні великодні знов і знов думається про перейдену життєву дорогу. Скільки звідано горя, скільки сил молодих змарновано в тому велетенському очманінні, де й ти довірливо блукав, мов сліпець, лиш деколи душею відчуваючи, що десь за цим безміром догматичної трясовини має відкритися щось інше. Все життя – зі студентських чи й ще раніших літ – це борсання в сумнівах, постійне, крок за кроком продирання до істини, крізь хащі ілюзій та офіційної могутньої брехні, нелегке просування до правди, до українства, до свободи! Чи вірилось, що з ласки Божої ти ще побачиш Україну вільною, соборною? Провидіння вело.

22.06. [19]93 «Нація живе доти, доки народжує героїв і вмирає тоді, коли за неї нікому вмерти».
Добре сказано і правдиво.

25.06. [19]93 Я бачив людство.
Від Португалії й до Японії, від Едмонтона і до Таїланду та островів Індонезії – все Бог щедро мені показав… І всюди (будь-якої раси) людина – прекрасна!.. Хоч всюди життя її минає в постійній тяжкій боротьбі Добра зі Злом.
Хотілось би прозирнути в майбутні тисячоліття. Чи буде там Україна, яка нині так знемагає, вибороняючи себе перед силами зла? Як мало в нас лицарів! Як багато дрібних, знікчемнілих! «Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?»
Це запитує сучасний поет.
Отже, ми – є! Доки є гнів на себе.
«Я запитую в себе, питаю, у Вас, у людей… де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, коли ми, українці, забули, що ми – українці?»
Яка сила гніву і болю… Це пише Віктор Баранов, мій, виявляється, земляк, полтавець, і слова його стали піснею, її сьогодні передавали…
Отже, ми – є!

14.10. [19]93 Минувши фронти – яким би я був? Кращим? Гіршим? Не знаю. А що фронти поклали свій карб на душу – це безперечно. І що не знівечили цю душу, як афганцям, а навпаки, наповнили її людяністю – це ж таки факт. Бо воювати довелося за свободу, за Україну, за її майбуття, – принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах…
Так, були ми ідеалістами, багато що уявляли не таким, яким постало потім після війни, але ж це вже не наша вина… Брежнєвські танки душили не тільки празьку весну, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда.
Ні, юнацький ідеалізм у людині – це таки прекрасно.

20.03. [19]94 Кажуть: життя – коротке… А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногорській тюрмі 1942-го року, де нас 100 тисяч невільників, – теж я! А потім ті фронтові – страшні й чаруючі Альпи… І молода слава «Прапороносців»… І Голгофа «Собору»… І потім автор його, що сидить на кремлівській верхотурі – в президії найвищого партійного з’їзду… І госпітальна палата десь на Єнісеї, й Асамблея ООН у Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові та в Айвазовському – все, все це увібрало одне-єдине людське життя... Скількох уже нема, а тобі даровано звідати ще одну кончівську провесінь… То як же не повірити в силу Провидіння? Що вона вела тебе та для чогось оберігала тебе? І хоч відчуваєш холод самотності, але був вдячний Провидінню за все.


Автор: 
Print Friendly, PDF & Email

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)