Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наумич В.І. Сльоза України
Микола Василенко. Уламки імперії
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Микола Братан. Експромти з посмішкою

Гришенко В. Окупація // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. — К.–Херсон–Берислав: Просвіта, 2005. — С. 303-305.

Гришенко В. Окупація // Маяк. - 2003. - 10 берез.

Окупація

Коли Миколу заарештували прямо на шкільному вечорі в честь річниці революції, йому було десь трохи за 17 років. Потім слідство, суд і вирок: ”Найвища міра покарання — розстріл”. А потім замінили смертну кару на 25 років позбавлення волі з утриманням у таборах суворого режиму. Його судили за бандитизм.

— З таборів я повернувся через дванадцять з половиною років геть сивим. Образи на Радянську владу не маю та й не тримав ніколи: правильно посадили. Якби не посадили — склав би десь голову. Все до того йшло. Надто я вже крученим уродився… — казав якось мені він незадовго до смерті.

Микола Федорович Шкуропат — корінний бериславець і старші його добре знали. Своє він відсидів і я не чув, щоб його хтось дорікнув коли зеківським минулим. В принципі Федорович був хорошою людиною, розумною, ерудованою, делікатною, надійною в дружбі, чесною і порядною в стосунках. А що було в молодості, так воно билиною поросло.

Федорович багато чого мені розказував про життя під нім­ця­ми, в окупацію Берислава.

— Ти пам’ятаєш, де раніше у Бериславі був базар?

— Чого ж не пам’ятати. Де зараз адміністрація…

— Правильно. Так в окупацію там Володька Хитрий хлібом торгував. Магазинчик мав. Багато солдаток туди до нього за пів-хлібини приходили… Ну, це так, як кажуть, для зв’язки слів. Пам’ятаю таку картину: ще задовго до відкриття лавки натовп збирався. Відчинить Володька двері, і хто сильніший — слабших ліктями і по головах, по головах… що тут скажеш, народ у нас хамовитий, бидлокуватий. Одного разу я спостері­гав таку картину: як завжди зчинилась давка, крики. А по базару в цей час ішли два здоровенні німці з гвинтівками, нагайками. Побачили вони цей бардак, та як потягнуть нагайками з двох рук по натовпу, як потягнуть. Враз тихо стало, вишикувались всі у чергу і чинно так один за одним в лавку заходять. А бабки старенькі, яких завжди здоровані відтирали, хрестяться, мовляв сбасибі Богу, влада об’явилася.

— А ще я пам’ятаю. Ходили ми з хлопцями човном аж у Зміївку по кавуни. Крали, звичайно, з баштану. Приходимо одного разу, дивимось: на баштані шибениця стоїть і зашморг на вітрі гойдається. Покидали ми мішки з переляку, а самі так скромненько, боком, до куріня підходимо. На зустріч нам вийшов дядько — сторож. Каже, не здумайте, хлопці, тікати. У курені сидить німець. Постріляє. То ви вже попросіть кавуна і йдіть собі з Богом. Потім сторож зарізав кавуна, дав нам по скибці. І німець взяв. На нас він не звертав ніякої уваги. Ми для нього були пусте місце. А сторож розповів нам як з’явилася на баштані шибениця. Каже, минулого тижня приїхали машиною німці, почули, що люди кавуни розкрадають, вигнали всіх сторожів, тільки мене залишили, поставили „гойдалку” і одного солдата залишили. Ви знаєте, за цілий тиждень ви перші, хто на баштан заскочив…

Ось такі-то справи. Можна було красти і в німців, але як спіймалися б — повісили. Як Павку-„Обізянку”.

— Кого?

— Обізянку …Що, не чув?

— Та чув від старожилів. А толком не знаю.

— Павка був із тих, кого зараз називають „безпредєльщиками”. Ми теж були не святі, але людей не вбивали. Красти — крали, але вбивати не вбивали. Так от. Заліз Павка до одного чоловіка (прізвище не пам’ятаю, але пам’ятаю, робив він на елеваторі) у хату, та й почав гребти у торбу хлам різний. А тут господар нагодився. „Обізянка” якраз патефон з хати виносив. Ухопився дядько за цей патефон, а „Обізянка” вихопив наган і в упор убив чоловіка. Так сусіди пішли до бургомістра Фальмана. Того ж дня Павку-„Обізянку” повісили на рамі коло кінотеатру, де кіноафіші до війни виставляли. Довго висів, поки не почорнів…

Федорович розповів ще один випадок, як він з німецької управи, чи то з поліції (розташовувалася вона в тому ж приміщенні, що й стара міліція) літньої ночі вкрав прапор.

— Я його давно запримітив, тільки німці Берислав окупували. Та все руки не доходили.

— То ти був патріотом-підпільником?

— Яким там підпільником, — Микола посміхнувся. — Ду­же мені червоний шовк сподобався. Хотілося, щоб мати труси пошила… Та от, спер я той прапор уночі, а на ранок німчура ґвалт вчинила, з собакою лазили, сліди шукали наче ми дурніші німців. Дав матері прапор, кажу, поший труси на футбол, а вона мені по морді, по морді. Та за той прапор, і — в нужник. Ще й палицею заштовхала поглибше. Плаче — уб’ють тебе, Колька, рано чи пізно… своєю смертю не помреш. Якби про цей випадок Фадєєв написав, та ще й патріотизм прикрасив — дали б мені орден, а може й Героя. А так тільки мати відлупцювала.

Іншого разу мій сусід Шкуропат розповів як він з хлопцями був свідком розстрілу євреїв у балці.

— Ти знаєш, коли кажуть, що у Бериславі багато поганих людей, я не дивуюся. Я тут, вважай життя прожив, і багато чого бачив. Ну, скажи мені на милість: може погане дерево добрий плід дати? Ніколи. І в людей так — від дурного сім’я — дурне плем’я. Ось дивись, такий приклад наведу. На самому початку окупації, в сорок першому, коли ще тепло було, німці розстрілювали в балці коло Великої скелі євреїв. Було це так. Десь години до десятої ранку бричкою виїздило у балку відділення солдат. Там же на бричці стояв на тринозі „ЕМгешник” — кулемет. Потім приводили цих нещасних людей — євреїв десь чоловік по 150-200, не більше. Роздягали. Але не догола, а до білизни. Ставили на край заздалегідь викопаної ями (копали наші військовополонені напередодні) і розстрілювали. Потім підходили до ями і добивали поранених з гвинтівок. Збирали своє причандалля, сідали на бричку і їхали по хатах, де їх розташували. Я це бачив на свої очі. І досі мороз по шкірі йде. Це жахливо. Але ще жахливіше було бачити, як бериславці, не молоді, в літах уже, кидались до єврейських тряпок і, як зграя собак, рвали кожен хто що схопив: хто сорочку, хто спідницю. Так я й думаю: від цих мародерів (я їх усіх до одного в морду знаю) не могли народитися нормальні діти, онуки. Це з їх племені відприски „бомб­лять” зараз квартири, дачі. Нещодавно я полаявся з однією бабкою. Вона дорікнула мені, що я ворюга і в тюрмі всю молодість просидів. А я кажу — а ти краща? Ти ж тряпки з мертвих стягала… Отакі, брат, невеселі спогади.

Розказував Микола Федорович Шкуропат багато ще чого. Не все воно запам’яталося. Та й не думав ніколи, що напишу про це. Що воно — спогади одного з старожилів? Піди розберись — де правда, а де видумка. Та й не претендують ці спогади на істину. Просто людина розказала те, що бачила у роки окупації. Адже ця сторінка в нашій історії зовсім темна. Але вона була. І нам треба знати про це. Треба, щоб розуміти хто ми такі, що пережили і, головне, як пережили лихоліття.

 

(„Маяк” від 10 березня 2003 р.)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 127 книг;
1,631 статей;
383 авторів.

Сайт Просвіта Херсонщини розміщений на хостингу

hyperhost.ua

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)