Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Суганяк. Атом любові
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Микола Василенко. Курай для пожежі
Давидюк І. Опозиція “розум-серце” у творчості Дмитра Марковича та Галини Пагутяк // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 15-21.

Опозиція “розум-серце” у творчості Дмитра Марковича та Галини Пагутяк
В основі творів Д. Марковича (1848—1920) — кордоцентрична філософія, крізь призму якої інтерпретується опозиція “розум – серце”. Його літературна спадщина досі мало вивчена у цьому аспекті. Окремих суджень про вищезазначену опозицію, висловлених деякими дослідниками (Сергієм Єфремовим, Олексою Засенком, Ніною Осьмак та ін.), недостатньо для повного висвітлення такої складної проблеми. Мало вивчена в аспекті кордоцентричності і творчість сучасної письменниці Г. Пагутяк. Її доробок розглядають переважно крізь призму міфопоетики, приділяючи недостатньо уваги опозиції “розум – серце”, яка посідає важливе місце у художньому світі авторки. Все це дає підстави вважати обрану нами тему актуальною.
Ми ставимо мету здійснити порівняльне дослідження опозиції “розум – серце” у прозі Д. Марковича та Г. Пагутяк, щоб розкрити спадкоємність у розвитку кордоцентричних засад творчості українських письменників.
Літературна спадщина Д. Марковича невелика за обсягом, але глибока за змістом й оригінальна за формою. Не випадково ж навіть такий суворий критик, як І.Франко, високо оцінив ті твори письменника, що побачили світ у херсонському альманасі “Степ” (1886): “Гарним придбанням “Степу” були чотири оповідання Д. Марковича “Из уголовщины”, писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант” [9, с.383]. Серед оповідань, які ввійшли до пізнішої збірки “По степах і хуторах” (1908, 1918, 1991) є і детективні, і соціально-психологічні, і “різдвяні”, й автобіографічні, й сатиричні та інші. Деякі з них наближаються до “фізіологічних нарисів”, а деякі — до модерністських новел, але у більшості знаходимо опозицію “розум – серце”, яка є основою характеротворення та рушійною силою сюжетів.
Учинки позитивних героїв Д. Марковича, якщо їх оцінювати з позиції “здорового глузду”, виглядають нелогічними, бо продиктовані не холодним розумом, а глибокими душевними порухами. Кордоцентризм його художнього світу проявляється у такому співвідношенні профанної та духовної реальності, коли людське зводиться до духовного і духовне висувається на перший план. Світ героїв письменника наснажений духовним досвідом (переживання, інтуїтивного осягнення), що домінує над логіко-прагматичним мисленням.
Форми філософування Д. Марковича засновані на ототожненні істинної сутності людського серця з духовною реальністю. При цьому наголошується на подвійній ролі людського серця чи першості духовної реальності. Характерна риса творчості Д. Марковича, за визначенням С. Єфремова, — це “вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки слушного часу, щоб ясним полум’ям спалахнути” [4, с.208].
Фіксуючи увагу на проявах “щиролюдського” у діях героїв, автор збірки “По степах і хуторах” докладно виписує тріумф людяності, зображуючи його як повернення до найбільш природного стану душі. У Д. Марковича немає однозначно трактованих характерів, у нього і найзапекліші злодії здатні до морального відродження: “Треба лише глибше зазирнути у їх душу, зворушити її, — і перед очима стане зовсім відмінна людина з розвиненим духовним життям, радощі і скорботи ховаються під зверхньо холодною байдужістю” [2, с.68].
Н.Осьмак слушно вказує на важливу роль в оповіданнях письменника поетики контрасту і парадоксу [7, с.296]. Автор збірки “По степах і хуторах” часто вдається до протиставлення явного і прихованого у характерах героїв, до зображення несподіваних учинків та обставин, що наближає його до модерністів. “Майстерність Марковича — гідна пера Стефаника, який зумів викликати глибоке співчуття до Гриця Летючого (“Новина”) — дітовбивці. Доречно, думаємо, буде відзначити і композиційну спільність їх творів: розв’язка передує експозиції; ретроспективний огляд життя героїв до вчинення злочину; деталь-аргумент, що розкриває глибоку людяність, доброту героїв: Гриць Летючий дає дочці, котру щойно хотів утопити, бучок для захисту від собак; Іван віддає гроші незнайомій жінці, яку спіткало лихо (“Іван з Буджака”)” [7, с.296]. Автор переконливо доводить, що навіть серед злиднів, темноти, неволі живе людське серце здатне відгукнутися на чужий біль. Напівдикий чабан Іван, засуджений на каторгу за те, що вбив прикажчика за недодані йому кілька копійок, почувши плач немовляти, народженого у в’язниці, віддає всі свої гроші, щоб урятувати його та недужу породіллю: “Мале… голе… мати нездужає, — виказав разом Іван сквапливо, нескладно, ледве дишучи, увесь залитий потом, подав смотрителю черес, а з нього випало кілька монет… Потім Іван, швидко хапаючись, повернувся і пішов у камеру, важко ступаючи і брязкаючи кайданами. Смотритель, конторник і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього” [6, с.50-51]. При цьому він мав вигляд такий щасливий: “Неначе йому об’явили помилування і от він от-от зараз вийде на волю й повернеться у рідний степ — до своїх овець і собак: добрий, теплий вираз світився на його погляді, а на питання товаришів — чи не виходить він на волю, — Іван тільки всміхнувся: це була перша усмішка в тюрмі” [6, с.51].
Мотиви милосердя втілюються у прозі Д. Марковича різноманітно. Це почуття притаманне не тільки бабусі, яка відчуває себе вже “на Божій дорозі” й при цьому не лише пробачає злодієві крадіжку тих платочків, що берегла собі “на смерть”, а й доглядає його, хворого, віддає останній сувій полотна на його похорон (“Два платочки”). Іскра добра спалахує навіть у заскорузлих від жорстокого життя серцях степовиків (“На Вовчому хуторі”). За звичаєм вони мали вбити конокрада, але на прохання маленької дівчинки пожаліли — й усім стало легше на душі, а на околиці хутора з’явилася оселя нового мешканця. Дід тої дівчинки Тарас Вовк, на перший погляд, нібито злий, непохитний, суворий, частіше почав “хитро та мудро посміхатися після того, як помилував злодія-конокрада”. А зустрівшись із ним, “безпремінно каже, усміхаючись: «А щоб тебе Бог любив!.. Здорово я тоді упрів…»” [6, с.83]. Здавалось би, зовсім нераціональний учинок урятував не тільки людське життя, а й душі хуторян від великого гріха. Добро породжує добро — така думка є наскрізною в оповіданнях Д. Марковича.
Душі його героїв з народу зазвичай протистоять зовнішньому прагматично-раціональному світу, але жорстоке життя робить і декого з них жорстокими. Покинутий у степу чабанами, які рятували отару від бурі, гине юний підпасич Іван Вільний — виморений голодом і холодом заробітчанин із Полтавської губернії. Його смерть усі, крім куховарки, сприймають як “річ просту, випадок звичайний”, не вартий уваги (“Шматок”). Цей твір — ніби докір письменника прагматичним уявленням, згідно з якими вартість хазяйських овець вища за життя людини.
Герої Д. Марковича ніби самі себе до кінця не розуміють, а, отже, і вчинки їх не відповідають раціоналістичним намірам. Вони протиставлені суспільству, а конфлікт їх із середовищем є сюжетним стрижнем багатьох оповідань. Це протиставлення, як уже відзначалося, досягається використанням парадоксу. Парадокси в творах Д.Марковича спрямовані на те, щоб виразніше показати, що в кожній людині живе добре начало, благородство, самопожертва, навіть за страшною маскою.
Опозиція “розум — серце” яскраво простежується у творі “Невдалиця”: жорстоко ошуканий Лейбою Панас, замість помсти своєму ворогові, рятує від смерті його жінку, пожертвувавши останню свою свитку. Дружина злодія Омелька, якій він знівечив життя, приходить з ним попрощатися, пробачивши все (“Омелько Каторжний”). Д. Маркович вибудовує свій характерологічний ряд образів цього типу згідно з власною світоглядною концепцією. Навіть у душах злочинців, людей морально занепалих, автор намагається відшукати іскри добра і любові.
“Занадто бо цінить письменник людину в людині, занадто звик він бачить перемогу добра в людському серці, щоб помиритися з тим звіром, який на вдивовижу йому на перше місце вискочив й запанував у житті, кров’ю заливаючи своє панування. Це велика трагедія людини й письменника, що з іншим, на міцних підвалинах вищої моралі заснованим світоглядом дожив до темного часу розгнузданих інстинктів і повинен був шукати позад себе, в минулому, зразків того людського в людині, яке одібрав у його і розбив невблаганний час. Од темної сучасності письменник рятується все в тій же глибині людського серця, що здатне на високі прояви людяності й самопожертви” [4, с.210].
Д. Маркович малює життя селян, заробітчан, наймитів, чабанів, підпасичів, їхню темноту, безправність, безпросвітну бідність, але риси духовного світу цих героїв органічно взаємопов’язані з загальнолюдськими властивостями, від чого набувають великої сили узагальнення. Життєву основу людського характеру в його доробку становлять гуманістичні первні. Органічне злиття істини з високим гуманізмом розкривається в його творах багатоаспектно, насамперед у майстерному відображенні людського в людині.
Г. Пагутяк належить до тих сучасних митців, на текстах яких найбільше позначилася криза раціоналістичної моделі світу. Її твори пройняті кордоцентричною філософією, крізь призму якої виявляється опозиція “розум – серце”. Найбільш яскраво це представлено у романі “Зачаровані музиканти”. У ньому звучать мотиви родинного прокляття та помсти, прихованої інтриги та провидіння.
Роман Г.Пагутяк “Зачаровані музиканти” досить складний твір з багатозначним філософським і метафоричним змістом, має типологічні паралелі в семантичному полі двох світів — людини та природи. У ньому проблема тотального споживацтва корелює з добою духовного занепаду, коли шлюби відбуваються задля збереження-поєднання земель та родин, переважно за домовленістю батьків, а не за вибором молодих людей. При цьому моральні категорії знецінюються на користь матеріального інтересу, а почуття людини нічого не значать. У “Зачарованих музикантах” навколишній світ утрачає здатність самозахисту і врешті-решт перетворюється на месника від імені “Тих, що літають в повітрі та живуть під землею”.
З першої сторінки роману розгортається імагологічна інтрига: ідеться про товсті мури між Світами, що їх людина звела здавен, вороже ставлячись до іншого Світу” [1, с.94].
У “Зачарованих музикантах” Г. Пагутяк подає внутрішній портрет персонажів, які під різними кутами зору характеризують головного героя Олександра Домницького як людину з таємницею та глибокою душевною та сердечною раною. Його вдача пов’язана з тим, що він, будучи католиком, хотів стати протестантом, бо поділяв погляди Кальвіна, а ще вивчав твори стоїків. Йому, колись одруженому, невідоме сердечне почуття. Душа Олександра вперше ніби прокинулася зі сну, коли загинули його сини. Смерть головного героя біля ідола, якого він сам собі створив, увиразнює його портрет, наділений фатальними рисами. Пробудження “серця” набуло у нього хворобливих, згубних форм.
У романі розкрито проблеми зневаги до жінки, до любові, до рідної землі, до світу. Варіантом подолання самотності та духовного спустошення людей, на думку Г. Пагутяк, є повернення до принципу кордоцентризму, до світу, де панує не холодний розум, а вічні духовні категорії. Здатен до самозбереження тільки гармонійний світ, який розкриває в людині спроможність відчути істинну мову — мову серця, розуміння природи. Світ цивілізації розчленовує буття.
Так, у пана Домницького не було вибору, він постійно жив у світі випадковостей, наприклад, коли одружився не з любові, що спостеріг приятель Миколай, а Лукаш скрушно посилався на “такі” часи: “Часи завжди однакові” [1, с.95]. Олександр знайшов для сина наречену-копію своєї дружини, не замислюючись, що той не кохає її. Батько послуговується розумом, а не сердечними порухами, тому вибору в головного героя не було. Світ здавався незмінним (у ньому більше воювали, ніж любили). У творі Г.Пагутяк окреслено визначальні риси людського буття — фатальність і свободу волі.
Образ Олександра Домницького втілює світ матеріалізованих речей, що містить у собі приховані значення. Щоб стати щасливим, треба звернутися до самого себе, поєднати власне розумове начало з природою цілого, звільнитися від пристрастей, але старший Домницький сумнівається в цьому, не цінує життя, бо, за його власними судженнями, недостойний цього. Це наслідки цивілізованості, позбавленої духовності, наслідок розірваності духовного первня у світі, наслідок трагедії непорозуміння.
Навряд чи можна говорити про прямий вплив Д. Марковича на Г. Пагутяк. Принаймні, письменниця жодного разу не згадала його серед своїх улюблених авторів. Та й належать вони не тільки до різних епох, а й до різних художніх напрямків. У структурі творчого методу Д. Марковича домінує реалізм, а Г. Пагутяк — неоміфологізм. Певна суголосність в інтерпретації опозиції “розум-серце” зумовлене, на нашу думку, ментальним тяжінням письменників до кордоцентризму, що є характерною рисою багатьох українських митців, починаючи від Г. Сковороди.

Література
1. Букіна Н. Типологія родинного прокляття та помсти в романі “Зачаровані музиканти” Галини Пагутяк / Н. Букіна // Слово і Час. — 2013. — № 6. — С. 93-97.
2. Волох С. Дмитро Маркович / С. Волох // ЛНВ. — 1902. — Кн. VIII. —С.68.
3. Голомб Л. Проблема цінності людського життя у прозі Д.Марковича в контексті ідейно-художніх пошуків української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Л.Голомб // Константи. — 1997. — № 2(8). — С. 12-15.
4. Єфремов С. Історія українського письменства: у 2 т. / С.Єфремов. — Мюнхен, 1989. — Т. 2. — 505 с.
5. Засенко О. Треба жити по-новому, люблячи людей / О.Засенко // Маркович Д. По степах та хуторах. — К.: Дніпро, 1991. — С. 3-41.
6. Маркович Д. По степах та хуторах / Д.Маркович. — К.: Дніпро, 1991. — 541c.
7. Осьмак Н. Дмитро Маркович / Н.Осьмак // Історія української літератури ХІХ століття (70-90-ті роки): у 2 кн. / О.Гнідан, Л.Дем’янівська, С.Кіраль та ін.; за ред. О.Гнідан. — К.: Вища школа, 2003. — Кн. 1. — С. 286-302.
8. Пагутяк Г. Зачаровані музиканти / Г.Пагутяк. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 224 с.
9. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр.творів: у 50 т. / І. Франко. — К.: Наук. думка, 1984. — Т. 41. — С. 194-470.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)