Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Корсунські світанки
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Немченко І. Інтерпретація постатей Михайла Коцюбинського та Миколи Чернявського в оповіданні Леоніда Куліша “Вечірній дзвін” // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 49-56.
Інтерпретація постатей Михайла Коцюбинського та Миколи Чернявського в оповіданні Леоніда Куліша “Вечірній дзвін”
Письменники-побратими Михайло Михайлович Коцюбинський і Микола Федорович Чернявський як незрівнянні майстри слова, громадські й культурні діячі України, люди неабиякої ерудиції й шляхетності часто приваблюють вітчизняних літераторів, стаючи об’єктом художнього зображення. Назвемо бодай П.Тичину (“Перше знайомство, “На суботах М.Коцюбинського”, “Горький”, “Як ми писали листа М.Коцюбинському”, “У гості кличе Горький Коцюбинського”, “Змужніння початок”), М.Рильського (“Коцюбинський”, “Варіації на поезію Коцюбинського “Наша хатка”, “Гвоздики Коцюбинського”, “Брати”, “Чернігівські сонети”), В.Сосюру (“Пам’яті М.Коцюбинського”, “М.Коцюбинський”), А.Малишка (“Дума, поет”), М.Жука (“Пам’яті Коцюбинського”), О.Ющенка (“Чернігів”), Л.Шеремета (“Михайло Коцюбинський”), Л.Смілянського (“Михайло Коцюбинський”), О.Леваду (“Родина Коцюбинських”), К.Журбу (“У музеї М.М.Коцюбинського”), Ю.Кузнєцова (“Інтермецо”), у творах яких закарбовані риси вдачі, напрямки діяльності “великого сонцепоклонника”, подвижництво на терені національного відродження, інтимні моменти. З постаттю його друга зустрінемося в літературному доробку М.Зерова (“В гостях у поета”), Л.Куліша (“Вечірній дзвін”, “Лихо приходить тихо”), М.Василенка (“Микола Чернявський”), М.Каляки (“Без тебе мені б бракувало повітря”), І.Немченка (“Чорний гість М.Чернявського”, “Тюремні звізди, або Останнє Різдво Миколи Чернявського”, “Рабський дух”, “У музеї”, “Світло надії”).
Особливий інтерес викликає спроба херсонського письменника Л.Куліша відтворити засобами художнього слова дружбу, мистецькі контакти, духовну спорідненість М.Коцюбинського та М.Чернявського в оповіданні “Вечірній дзвін” із книги “Червоні айстри” (1984). Це невелика, але містка замальовка з 1900-х років. Побудована вона на основі спогаду М.Чернявського “Червона лілея” про приїзд його чернігівського друга до Херсона в 1903 році. На початку свого твору Л.Куліш наводить розгорнуті портретні характеристики побратимів, що підтверджують інтелігентну вдачу митців, їх розважливість, охайність і навіть вишуканість в одязі, особливо у Михайла Михайловича.
Коцюбинський — “з піднятим солом’яним капелюхом”, “в руках тримав невеличку дорожню валізку і легкий полотняний плащ. Накрохмалений білий аж блискучий комір сорочки був щільно застібнутий, трояндою горів модний галстук на тлі сірого елегантного піджака” [3, с.99].
Чернявський — “високий, з густою чорною борідкою і підкрученими пухнастими вусами ще молодий чоловік. Зодягнений він був у білу вишивану полотняну сорочку і чорні оксамитові штани, заправлені у наваксовані чоботи” [3, с.98].
Можемо порівняти Кулішеві бачення постатей письменників-друзів з враженнями одного з їхніх сучасників Володимира Івановича Кедровського (1890-1970), відомого діяча УНР, а згодом української еміграції, котрий на початку 1900-х рр. був звичайним херсонським підлітком, учнем реального та морехідного училищ: “Микола Чернявський був гарний, чорнявий мужчина вище середнього росту, міцної будови тіла. Тримався він спокійно, з внутрішньою гідністю і в кожного викликав до себе повагу. Одягався елегантно, без найменшого натяку на пересаду. Словом, був мистець від голови до п’ят. З усіх українців-інтелігентів, яких в той час знав, йому дорівнював лише Михайло Коцюбинський, який іноді приїздив до Херсону, подорожуючи то в Басарабщину на боротьбу з філоксерою, то за кордон для лікування. Артистичною насолодою було бачити цих двох товаришів на вулиці, десь у хаті чи на зібраннях. Вони немов конкурували в своїй елегантності” [2, с.76].
Спільність долі героїв оповідання, їх прагнень, інтересів, уподобань фіксуються в репліках-узагальненнях: “Таке наше щастя, брате”, “Така доля трудящого інтелігента”. Обидва літератори показані діловими, енергійними, завзятими людьми творчої праці, що живо відгукуються на запити часу. Водночас це лагідні добродушні герої-мрійники, наділені щедрістю, теплотою, котрі дарують іншим.
Засобом індивідуалізації образів Миколи Чернявського і Михайла Коцюбинського виступає в оповіданні передусім художня деталь, яка стає лейтмотивною, орнаментуючи текст. По-різному обігруючи її, автор розгортає перспективу творення характерів. Це, наприклад, прикметна риса зовнішності, що відтінює різні настрої героїв (Микола Федорович з “підкрученими пухнастими вусами”, “підправив за звичкою вуса”, “зібгав у кулак пишні вуса”; Михайло Михайлович мав “теплий погляд”, “лагідно засвітилися його карі очі”, “примружив око”, “прискалив допитливо ліве око”, “зажмурив очі”), певне забарвлення голосу (Чернявський “глухо одказав”, “тихо глухим тембром почав”, а натомість Коцюбинський “засміявся голосно”).
Інша деталь — дзвін. Цей мікрообраз не випадково винесено в заголовок оповідання. Від символу гармонії та краси (“В унісон погожому дневі гув лункий дзвін — в соборі благовістили до вечерні”, “Люблю, коли дзвонять дзвони… — сказав замріяно Коцюбинський”, “Люблю і я наслухати дзвони, — пройнявся печаллю Чернявський”) — до символу майбутнього визволення рідного народу з-під національного і соціального гніту (“дзвін волі над пробудженим простором”).
Емоційність, жвавість, схвильованість Миколи Федоровича передається за допомогою частих окличних інтонацій (“Аж ось і наш гість!”, “Наче в нашого Тараса: обнімітесь, брати мої!”, “Хто?!”, “Невже?!”, “Держиморда!”, “Дійсно, диво!”, “Світу Божого не видно!”) або умовчання (“Та-ак… Солідарність…”, “Та-а… низочку віршів…”, “Самим важко… Такий час настав…”, “Завтра не співатиме… Злигодні не дадуть…”). Михайло Михайлович постає спокійною, врівноваженою, розважливою людиною, а відтак і репліки його м’які, гармонійні. В них бринить щире захоплення красою довколишності (“Такої природи треба пошукати… Наче інший світ”), ніжність і любов до людей (“А ти вже стала дорослою, квітонько!”, “…Хороші мої: — бентежний, красивий, поривистий Коцюбинський підходив до пристані”), співчуття до окрадених долею трудівників (“Важко людям дістається гіркий кусень хліба”, “Робоча людина знає ціну волі. Дорого за неї іноді платити доводиться, ой, дорого”). Коли письменника-громадянина бере за саме серце якась несправедливість, зневага до українського народу, його мови, культури, історії, його фрази стають різкими, викривальними, повними вогню і пристрасті в засудженні всього ницого і потворного. Ось характерний діалог:
“— Подихаю свіжим сухим повітрям. Хай легені вицідять отой сморід.
— Який сморід, Михайле? — здивувався Чернявський.
— Шовіністичний! — видихнув люто. — Велику справу зіпсували дурні титуловані… Губернатор Урусов і міський голова Трегубов. Блюдолизи…” [3, с.99].
Цей болючий спогад про полтавські урочистості з нагоди відкриття пам’ятника видатному українському поетові і драматургові Івану Котляревському сповнений огиди М.Коцюбинського до адміністраторів і чинуш, які плюндрували національні святині нашого народу. Позиція Михайла Михайловича тверда і безкомпромісна: “Ніякі сатрапи не примусять нас зректися рідного слова!” [3, с.99]. Ці спогади викликають у нього і радісні почуття, гордість за “велике свято рідної культури”, де зустрівся з В.Стефаником, В.Самійленком, Оленою Пчілкою, М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Кропивницьким, І.Карпенком-Карим та іншими визначними представниками національного мистецтва. Щире й природне піднесення переживає М.Коцюбинський, згадуючи найяскравіші явища, побачені в Полтаві, дає їм високу оцінку: “Справжній артист!” (про Гната Хоткевича); “Чарівна штука!” (про кантату “На вічну пам’ять Котляревському”, створену М.Лисенком на вірші Т.Шевченка і виконану хором на святі); “Ця річ, скажу вам, невмируща… В ній відбите, наче в свічаді, життя народу” (про “Наталку Полтавку” І.Котляревського, виставлену у дні урочистостей корифеями українського театру). В оповіданні Л.Куліша Михайло Михайлович дає характеристики і своєму другові М.Чернявському. В них відчутне й захоплення, і приязнь, а іноді й іронія: “Та й ти, Миколо, нічого собі козарлюга. Певне, херсонське сонце злютувало тебе, як меча” [3, с.99]; “Либонь, кепський з тебе господар. За музою не бачиш господарства” [3, с.100]. М.Коцюбинський, у свою чергу, теж поціновується своїм побратимом (“Михайло Михайлович, оскільки мені відомо, вельми пунктуальний”), а також дружиною М.Чернявського Софією Василівною, що відзначає природність його взаємин з дітьми (“Ви наче маленький”). І дійсно, письменник мав дивну здатність дивитись на світ і дорослою людиною і чистим зором дитини, що живе зовсім в іншому вимірі, де стирається межа між реальністю і казкою. В цьому плані характерними є такі діалоги:
“Невеличкі оксамитові листочки наче гралися з сонячними променями, вбирали теплий погляд письменника. І коли Вірунька, старша донька Чернявського, босими ніжками збивала порохи, він жартома гримав:
– Травичка плакатиме, не толочи…
На те дівчинка йому в одвіт:
– Не плакатиме, дядечку Муся…” [3, с.101];
– “А хочеш зі мною погратися, кажи, хочеш?
– А як ми гратимемось?
– А отак! — Коцюбинський узяв обидві руки дівчинки, плеснув долоня об долоню. — Тосі, тосі, гуси в горосі… Нема кому вигнать, тільки Вірусі…” [3, с.101].
Мова персонажів відіграє визначальну роль у їх самохарактеристиці, вияскравлюючи стиль поведінки, життєву позицію, специфіку творчого процесу, мистецькі задуми (М.Чернявський: “Гартуюсь”, “Не жалкую”, “З серця ж виривається кожен рядок”, “Снується в голові чималий прозовий твір. Але не відаю поки що, як до нього підступити”; М.Коцюбинський: “З землею пов’язую людські долі”, “Хочу душу людини в постолах показати”, “Треба нам не баритись”). Проте в оповіданні Л.Куліша загалом переважають авторські характеристики героїв-літераторів, добирається влучне порівняння, промовистий епітет чи найнеобхідніше дієслово для позначення їхнього внутрішнього стану, перепадів в емоціях (М.Чернявський “глянув пильно”, “зволоженим поглядом”, “наче хлопчисько, підстрибнув”, “радісно скрикнув”, “полегшено зітхнув”, “зніяковів не знати чому” та ін.; М.Коцюбинський “чемно вклонився і подав руку”, “застеріг зустрічаючих від клопотання”, “значуще подивився”, “зітхнув скрушно”). Іноді такі словосполучення досить одноманітні (“пройнявся задумою Чернявський”, “пройнявся печаллю Чернявський”).
Оскільки своє оповідання “Вечірній дзвін” Л.Куліш писав у той період, коли в радянському літературознавстві вважалося аксіомою, що М.Коцюбинський — “найперший представник тієї революційної демократії на Україні, що на новому, третьому етапі визвольного руху прямувала у своєму розвиткові назустріч ранковій зорі більшовизму, осяяного ідеями В.І.Леніна” і “був революційним просвітителем у ленінському розумінні цього визначення” [4, с.11-12], то німб класика критичного реалізму з елементами соціалістичного, непримиренного борця проти буржуазно-націоналістичного і занепадницького мистецтва не міг не відобразитись у творі. Щодо цього показовий дещо штучний діалог, з якого М.Чернявський постає діячем, що зазнав упливу декадансу, а ідейно стійкий проти всіляких “ізмів” Михайло Михайлович (такий уважний та інтелігентний!) різко обриває декламацію друга і менторським тоном повчає, як і про що треба писати:
“ — Ов-ва! — скрикнув Коцюбинський, недослухавши вірша до кінця. — Що це за декадентські вправи?! “Несу тобі душу, отруєну снами…” Не пізнаю тебе, Миколо…” [3, с.102].
І далі персонаж Л.Куліша дорікає М.Чернявському: “Ти тікаєш у степ, на волю. Треба її, волю, здобувати!” [3, с.102]. Відтак маємо красномовну ілюстрацію до “революційного просвітительства” в ленінському дусі, яким займається М.Коцюбинський. Хоча цитовані в оповіданні поетичні рядки свідчать скоріше про протилежне, про близькість і спорідненість ідейно-художніх пошукань цих митців. А як же реагує Микола Федорович на зауваження? Йому не лишається нічого, як виправдовуватись, неначе учневі, який провинився: “Це просто якась меланхолія мене заполонила… Воно в мене іноді трапляється…” [3, с.102]. Складається враження, що М.Коцюбинський іде магістральним творчим шляхом, а його побратим схильний блукати манівцями. Хоча загальновідомим є той факт, що в тому ж таки 1903 році обидва митці зробили цілком упевнений і продуманий крок назустріч отим “жахливим” і неприйнятним для багатьох “ізмам” у відозві до письменників, закликаючи до активних художніх пошуків з метою оновлення і піднесення престижу українського слова.
Не менш красномовне й ще одне напучування, яке отримує нерозбірливий М.Чернявський від друга: “А чого тобі водити дружбу з дворянами?” [3, с.104]. Отже, М.Коцюбинського прикро вражає класова недалекоглядність побратима. Але ж незадовго перед тим ішлося про неабиякий пієтет у ставленні обох до Олени Пчілки, М.Старицького, Лесі Українки, котрі, як відомо, належали саме до цього суспільного прошарку.
Проте не зважаючи на таку помітну соціологізацію портретів М.Коцюбинського і М.Чернявського, Л.Куліш зумів відтворити основне в характерах персонажів — одержимість і подвижництво, щире прагнення служити рідному краєві та його культурному розвоєві.
Оповідання цікаве і зображенням тла, на якому виписані постаті літераторів. Це і родина Миколи Федоровича, до якої навідується довгожданий гість із чернігівського краю, це й колоритні мешканці Херсона та його околиць, це й вулиці південного міста, пристань, мальовничі плавні. Цей фон доповнює образи центральних героїв, увиразнює їх. Особливу функцію тут виконують краєвиди, подані і через авторське бачення, і крізь призму сприйняття персонажів. Так, до фрагменту розмови друзів-літераторів про їхні творчі заміри, надії на видання альманахів гармонійно вплітаються словесні поцінування М.Коцюбинським місцевих пейзажів, які передають глибину відчуття письменником краси української природи:
“– Які чарівні береги! У нас на Десні такі важко знайти. Просто оази серед степового роздолля… — хлюпав по тихій гладіні ріки веслом, радісно всміхаючись” [3, с.102-103].
Автор оповідання, який кілька десятиліть прожив у Причорномор’ї, але родом з Київщини, не приховує і свого захоплення південноукраїнськими краєвидами. Певною мірою в світлих настроях і піднесених почуттях М.Коцюбинського, викликаних природою Херсонщини, відлунюють і враження самого Куліша від знайомства з цим краєм.
Твір засвідчує широку обізнаність письменника з життєписами М.Коцюбинського та М.Чернявського, з літературними явищами початку ХХ століття, з історією, культурою, господарським укладом тогочасної Південної України. Водночас слід відзначити неточність, якої припустився Л.Куліш у своєму оповіданні. Як видно з його змісту, автор подає опис садиби М.Чернявського по вулиці Базарній (теперішній Перекопській). І саме її, як і господаря, жартівливо критикує в творі М.Коцюбинський. Але як стверджують місцеві краєзнавці, зокрема І.Калиниченко, цей будиночок був придбаний Чернявським пізніше. Принаймні протягом 1904 року, що підтверджується документально, родина Миколи Федоровича наймала квартиру в будинку Буракової на Сінній площі (нині район площі Свободи) та у будинку Зубовича (нині район Забалки), в одному з яких і гостював М.Коцюбинський [1, с.4]. Звісно, на таку невеличку невідповідність в оповіданні можна було б і не зважати. Адже й сьогодні меморіальна табличка, що повідомляє про перебування М.Коцюбинського в 1903 році в Херсоні в помешканні Чернявських, висить усе на тому ж будинку, змальованому в творі Л.Куліша. Живе легенда. І хай не сам Михайло Михайлович побував у тому домі, а його літературний двійник, може, це не так і важливо. Головне, що пам’ять про великого сонцепоклонника і його побратима передається від покоління до покоління, шанується усіма, кому дорогі такі святині, як Україна, рідна мова, гідність і краса.

Література
1. Калиниченко Ірина. Херсонський період життя і творчості Миколи Федоровича Чернявського // Микола Чернявський: Літературні розвідки, бібліографічні нариси. — Херсон: ХОУНБ, 1998. — С.3-5.
2. Кедровський Володимир. Обриси минулого: Уривки / Підготовка тексту О.Марущак // Константи: Альманах соціальних досліджень. — 1996. — №2. — С.67-84.
3. Куліш Леонід. Вечірній дзвін: Оповідання // Червоні айстри: Оповідання. Повість. — Сімферополь: Таврія, 1984. — С.98-104.
4. Михайло Коцюбинський у школі / Упор. і відповід. ред. Н.Падалка. — К.: Рад. школа, 1966. — 198 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)