Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Сонце на рушнику
Микола Василенко. Уламки імперії
Історія Просвіти Херсонщини. Том 1
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Немченко І. Творчість Олеся Гончара в оцінці інонаціональних письменників // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 22-29.
Творчість Олеся Гончара в оцінці інонаціональних письменників

Літературознавство

Іван Немченко

Творчість Олеся Гончара в оцінці інонаціональних письменників

Українські письменники жили для того, щоб будити.
Є.Сверстюк

Коли з вершин сьогодення, означеного здобутками державної незалежності, позираємо на недалеке радянське минуле, то нерідко чуємо різкі та вбивчі характеристики на адресу тих митців, яким судилося вижити в умовах соціалізму з його “принадами” (голодомори, репресії, агресивні війни). Перепадає в таких оцінках і П.Тичині, й М.Рильському, й В.Сосюрі, й Д.Павличку, й О.Гончареві, й багатьом іншим високоталановитим авторам, долі котрих нерозривно пов’язані з добою більшовизації України. Та об’єктивності ради констатуємо: приглядаючись до цих постатей, помічаємо, що їхня діяльність була своєрідною “втечею в себе” — у той час, як багато митців з думкою про Україну та її порятунок емігрували, культивуючи так звану “втечу від себе” (У.Самчук). Ота “втеча в себе” давала можливість хоч якимсь чином боронити українські інтереси в радянській імперії, ставати на захист рідної мови, пісні, культури, духовності в межових ситуаціях. Такі спроби породжували немеркнучі шедеври — “Любіть Україну” В.Сосюри чи “Собор” О.Гончара, що офіційно таврувались і зневажались, але в народі сприймались як ковтки свіжого повітря, як надія на відродження.
Скільки б не з’являлось сумнівних поцінувань, але Олесь Терентійович Гончар традиційно вважається совістю і честю нашої нації. У ньому озвались гени цілих поколінь великих українських будителів — Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша й Івана Франка, Бориса Грінченка й Павла Грабовського, Лесі Українки й Олександра Олеся, Євгена Маланюка й інших світочів. Тож цілком зрозумілий той пієтет, з яким ставляться до О.Гончара і численні читачі, і критики. Хоча останні нерідко вдавались і до безпідставних звинувачень, кпинів на адресу цього майстра слова, великого життєлюба й гуманіста.
Ім’я Олеся Терентійовича і його доробок широко знані за межами України, зокрема й на просторах колишнього Радянського Союзу, і в Європі, і в інших куточках світу, де в письменника було багато друзів і однодумців. Доробок митця перекладався азербайджанською, албанською, англійською, білоруською, болгарською, в’єтнамською, вірменською, грузинською, естонською, іспанською, кабардинською, казахською, киргизькою, китайською, корейською, латиською, литовською, молдавською, монгольською, німецькою, осетинською, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, таджицькою, татарською, туркменською, угорською, узбецькою, фінською, французькою, чеською, чуваською та іншими мовами. Тож його тексти поцінувалися представниками різних культур та епох. Про це свідчить і чимале листування, і нариси, і замітки, і рецензії, виконані літераторами ближніх і віддалених народів.
Насамперед це російські автори — Юрій Бондарєв, Віталій Закруткін, Вадим Кожевников, Григорій Коновалов, Юрій Лукін, Костянтин Федін. Для багатьох із них постать О.Гончара завжди асоціювалася з Україною, а Україна, відповідно, символізувала гончарівський світ.
Так, Григорій Коновалов у статті “Прапороносець мужності й любові” (1968) називає О.Гончара поетом-філософом і філософом-поетом. Російський письменник відзначає, що “виліплені ним характери різних психологічних широт і темпераментів входять в ужиток нашої свідомості, мов живі люди, які близькі нам не тільки кровною спорідненістю, але й помислами, душевною настроєністю” [3, с.40]. Він підкреслює самобутність українського співця-літописця буття свого народу у віках, бо не можуть не вразити Гончарева “багатозвучність і поглиблена розгалуженість національної історії у творах”, тайники мистецької лабораторії “цього народного художника слова, — слова точного, яскравого, що пахне степовими травами, сонцем, обризканими росою садами” [3, с.38]. Г.Коновалов підкреслює, що “домірність художнього відчування життя і аналізуючого інтелекту визначила гармонійну єдність змісту і форми книг О.Гончара, природність його героїв” [3, с.40]. Автор не може втриматись від захопленого вигуку: “Чудова це якість!”, констатуючи органічність письменникового стилю. Завершується його стаття щиро й водночас патетично: “Я люблю тебе, Україно Олеся Гончара: твій пісенний, незбагненно обдарований народ, твої у білій заметілі сади, морські і річкові хвилі, перемішані з сонцем, твої солов’їні світанки, відвагу твою волелюбну, твій гумор нестаріючий, яскраву фантазію твою. І я, житель Волги, доземно, по-синівськи вклоняюся тобі й кажу спасибі за те, що ти така багата на таланти” [3, с.40].
Автор рецензії на роман “Прапороносці” (1949) та статті “Плоть від плоті народу” (1964) — Віталій Закруткін, здійснивши огляд здобутків українського митця, ствердив: “Пізнаємо його особливий творчий почерк, бачимо талановитого художника-романтика, який чудово володіє народною мовою, любить кольори і запахи землі, письменника з високим філософським роздумом про сенс життя і людських доль у наш, сповнений боротьби й надії, час” [3, с.44].
Чимало російських авторів підкреслюють неабиякий вплив українського митця на формування їх як письменників.
Юрій Бондарєв у статті “Прекрасний епос” (1977) зазначив: “Олесь Гончар дуже дорогий мені своєю письменницькою долею і тим, що колись відіграв безперечну роль на початку мого творчого шляху… Олесь Гончар був одним з перших письменників-дофронтовиків, що зумів вагомо, сильно, мужньо розповісти про війну…” [3, с.28].
У статті Вадима Кожевникова “Сказання про час і людей” передається незмірне захоплення Гончаревою майстерністю вислову, його потужним ліризмом у прозі. Російський автор констатує: “Роман “Тронка” — чудова поема, високі роздуми про життя народне, сказання про час і людей, рисами яких позначене минуле, сьогоднішнє і прийдешнє.
Цей твір сповнений образної місткості справжньої поезії” [3, с.29].
Саме ця лірична стихія не змогла не зачарувати й Костянтина Федіна. У листі від 31 грудня 1963 року він зазначив: “Читаю зараз цю книгу і вникаю серцем у вічну пісню Вашої землі, таку поетичну, манливу своєю музикою” [3, с.125].
Наче гімн, проспіваний на честь О.Гончара, прозвучала стаття Юрія Лукіна “Заздоровне слово романтиці” (1977), присвячена повісті “Бригантина” та романові “Берег любові”. Автор наголошує на ліричній основі епосу митця з України: “Проза Олеся Гончара… Читаючи ці книги, часом замислюєшся — чи ж проза перед тобою? Стільки в них поезії, таке поетичне бачення світу художником. І засоби спілкування автора з читачем властиві скоріше схвильованому віршеві, ніж розміреному стилю романіста.
Своєю образною, ладовою побудовою нагадують ці твори-пісні “думи” народних співців, перекази розповідачів, творіння українського фольклору” [3, с.327-328].
Особливо часто на вустах письменників пострадянського простору була назва роману “Собор” О. Гончара. Як відомо, твір одразу по виходу став об’єктом дискусій, спекуляцій, а далі й заборони. “Багатостраждальним” назвав роман “Собор” О.Гончара на пленумі спілки письменників СРСР у квітні 1987 року М.Алексєєв. Уперше російською цей твір було опубліковано того ж року (М: Известия, 1987; бібліотека “Дружби народів”), а також у журналі “Роман-газета” (1987, №7).
С. Баруздін у післямові до “Роман-газети” писав: “На щастя він не стратив своєї гостроти, злободенності і чисто художніх вартостей. Більше того, хто не знає долі роману, можуть подумати, що роман написаний тільки-но — вчора чи сьогодні. Така особливість, певно, кожного справжнього літературного твору” [Див.: 2, с.654].
Л.Тераконян у “Літературній газеті” від 13 травня 1987 року відзначив: “Для українського читача “Собор” — твір другої половини шістдесятих років, для всесоюзного — другої половини вісімдесятих. Хтось тоді вважав, що О.Гончар змішує фарби, кидає тінь на наші досягнення… І поповзли сумніви чи кривотлумачення. А роман між тим продовжував жити в українській словесності хоч і підспудним, але інтенсивним життям. Майже не згадуваний публічно, він тим часом мав вплив і на письменницьку і на читацьку свідомість, підвищував громадянський тонус прози”. Тут же відзначений “біль художника, його тривога, його турбота про духовне здоров’я людей” і наголошено на розумінні того, “як далеко дивився письменник”.
На Заході роман сприйняли як “большевицьку провокацію”, на Сході — як вияв “буржуазного націоналізму”, ворожої пропаганди й “реакції” [1, c.9-10]. І при тому протягом 1968 р. твір було видано 7 разів (тричі в Києві — у першому числі журналу “Вітчизна” та у видавництвах “Дніпро” й “Радянський письменник”; решта — за кордоном: Балтимор — Торонто (видавництво Смолоскип ім В.Симоненка); Торонто (видавництво “Нові Дні”); Нью-Йорк (видавництво “Наша Батьківщина”); Нью-Йорк — С.Баунд Брук) і він розійшовся по всьому світові.
Білоруський митець Іван Шамякін, автор відомих романів і повістей “Тривожне щастя”, “Серце на долоні”, “Торговка і поет”, “Візьму твій біль”, у статті “Вітрила часу” (1977) порівнює твори О.Гончара та Ю.Бондарєва і вважає досить симптоматичним, що “два зовсім різні художники, прагнучи збагнути філософію часу, знайшли майже однакові символи, що відобразили інші погляди на народ, історію, призначення людини в сучасному світі. Правда, “берег” Бондарєва трохи інший — це берег війни і берег миру, берег чужий і берег рідний. У Гончара конкретніше — єдиний у людини “берег любові”, але цей образ не менший, ніж у Бондарєва: багатозначний, місткий і глибокий, він згустив у собі всі численні й різноманітні проблеми роману.
Услід за Михайлом Алексєєвим як перекладачем роману “Берег любові”, І.Шамякін співставляє гончарівський і довженківський романтизм як світовідчуття. І при цьому він знаходить спільні та відмінні риси. Довженко — “романтик у душі, романтик за характером таланту” [3, с.46]. Гончарів “романтизм не в засобах, хоч і їх, суто романтичних прийомів, у новому романі досить багато. Романтизм — як повітря, що живить тканину твору” [3, с.46].
У статті молдавського письменника Андрія Лупана “Тронка-таланга” (1977) обігрується знайомий кожному з нас образ, через який “єднається народний дух від своїх початків до сьогодення” [3, с.51]. А ще автор захоплюється героями О.Гончара, в чиїх образах “утверджується тверезе усвідомлення громадянина, гарт оновленої душі” [3, с.53]. Роман “Тронка”, на думку митця, “становить собою черговість широких, епічних поем. А в розкритті змісту поем відчуваємо людину, єство якої звично осягає найвищі акорди реальності, розуміє їх. Автор передає нам добірну й романтично посилену музику людських роздумів” [3, с.53]. І взагалі кожен твір О.Гончара, як стверджує А.Лупан — “це документи реальності і разом з тим — поетичне відкриття” [3, с.53].
Особливою любов’ю і популярністю користувався О.Гончар у Прибалтиці і не дивно, адже народи цих країв надто чутливі як до національних, так і загальнолюдських проблем.
У статті “Пам’ятки героїзму” (1947) латиський автор Андрій Упіт відзначає відсутність “дифірамбічного пафосу” в тих же “Прапороносцях”, натомість герої-подвижники “зображуються просто, стримано, з гідністю”. В Гончареві приваблює “саме ця врівноваженість, цей епічний спокій і простота” [3, с.24], які й характерні, на думку письменника, для зразків соціалістичного реалізму.
Подібну тональність має й стаття Упітового побратима по перу — Яна Судрабкална “Пісня про подвиг” (1961), присвячена романові “Людина і зброя”, котрий названо “пристрасною і правдивою книгою” про війну. Цілком зрозумілим є прагнення автора “осмислити все, що відбувалося, знайти і показати читачеві “золоту нитку, яка привела до перемоги” [3, с.27].
Про особливу увагу з боку латиських митців до постаті О.Гончара свідчить їхній епістолярій.
У листі від 12 серпня 1963 р. народна поетеса Латвії Мірдза Кемпе звертається до нього з ніжними й світлими словами: “Дорогий, незабутній Олесь! […] Коли ви поїхали, ми просто задихалися від туги — як риби, викинуті на берег. Є французька пісенька… Розлучатися — це трошки померти” [3, с.129].
Мірдза Кемпе звертає увагу на публіцистичну й критичну діяльність О.Гончара, підкреслює спільність позицій і підходів. “Я читала Вашу прекрасну статтю про Лесю Українку. Ви теж торкнулися того питання, про яке я писала у своїй статті про ясність у поезії — тобто про письменників, які зарозуміло думають, що не можна опуститися до простого народу. Ми всі повинні піднятися до народу, який не зіпсований псевдомистецтвом. Наш народ зрозуміє, не бувши освіченим, поезію Райніса, Ваш — Шевченка і Лесі Українки…” [3, с.129].
А на завершення листа Мірдза Кемпе вказала: “Ви схожі на Гаруна аль Рашида з Тисяча одної ночі.
Спасибі Вам за вашу ласкаву серйозність, за чистоту душі, яка набуває чогось незглибимого в такому оповіданні, як “Модри Камень”. Можливо, і навіть напевно — вона здобута через страждання” [3, с.130].
Німець Рольф Гебнер у статті “Історія народу в центрі уваги митця” (1977) окреслює проблематику як літературного доробку О.Гончара, так і його публічних виступів, наголошуючи на її злободенності, а водночас нерозривному зв’язку з минувшиною. Українського митця автор зараховує до “найвидатніших представників багатонаціональної радянської літератури” [3, с.184]. Як пише Р.Гебнер, “для Гончара історія завжди є сучасністю, і він вмонтовує її в “будівлю” своїх героїв як важливий фактор формування їхнього характеру”, тож “лише завдяки постійним відступам у минуле і роздумам про їхній досвід вони з’являються у всій своїй історичній величі; на тлі національної історії відповідальність людини за безпеку миру стає її гуманним обов’язком — ідеться про майбутнє людського суспільства, долю якого вирішує сучасність” [3, с.188].
Чех Вацлав Жидліцький у статті “Поет у прозі” (1975) відзначає потужний ліричній струмінь та кіноефекти у романному та повістевому епосі українського автора. За його словами, О.Гончар “ішов насамперед шляхом досягнень ери німого кіно, особливо Довженкового, — з його багатою узагальнюючою метафорикою, виразною гіперболікою, з схвильованою жестикуляцією і символікою. Ці риси, мабуть, найбільше відповідали суттєвим особливостям його таланту, нахилу до вибору “високих регістрів”, закоханості в перебільшену символічну деталь і до згущення чи, навпаки, — розрідження барв” [3, с.193].
Словацька авторка Гана Шуфлярська у статті “Ідея героїчно-чистої людини” (1976) констатує наявність численних перекладів доробку О.Гончара в зарубіжжі (“крім нас, його переклали і постійно перекладають поляки, німці, румуни, угорці, болгари, югослави…”). І аргументує цей феномен вона таким чином: “Бо ж йому є що сказати сучасній людині і сучасному світові специфічно індивідуальною ліризованою мовою, романтизованим чуттям” [3, с.194]. А ще О.Гончар “постійно привносить до клімату цивілізованого світу ідею героїчно-чистої людини” [3, с.194]. І це не може не приваблювати до світу його прози.
Болгарин Димитр Добрев у статті “Наш друг” (1966) зазначає: “Гончар не з тих поетів, що творять у запалі короткочасного натхнення. Натхненням осяяні все його життя і вся його літературна творчість. Кожне його слово, будь-яка промова чи лист, написаний ним, усі його твори — оповідання, новели, повісті, романи, вірші, навіть статті — просякнуті ліризмом. Його душа ніби випромінює щиру, людяну поезію, котра служить самій правді життя, служить народові” [3, с.197].
У статті болгарського автора Светослава Колева “Про малий і великий космос” (1970) ідеться про “частку творчих таємниць”, якими ділиться зі своїм співрозмовником О.Гончар. Письменник наголошує, що мистецтво стане багатшим, “чим сміливіше ми шукатимемо нових форм, нових художніх виявів, що відбивають життя і світогляд сучасної людини” [3, с.205].
Отакі оцінки, зауваги, штрихи до портрета О.Гончара, які знаходимо у багатьох митців пострадянських і постсоціалістичних країн, часто по-новому відкривають нам цього прекрасного письменника-людинолюбця, що для міріадів зарубіжних читачів став символом України.
Література
1. Антонович М. Вступ / М.Антонович // Сверстюк Євген. Собор у риштуванні: Документи ІІІ. — Париж — Балтимор: Перша Українська Друкарня у Франції; Українське видавництво Смолоскип ім. В.Симоненка, 1970. — С. 9-15.
2. Гончар О. Твори: у 7 томах / О.Гончар. — К.: Дніпро, 1988. — Т. 7. — 656 с.
3. Про Олеся Гончара: Літературно-критичні статті, листи, етюди. — К.: Рад. письменник, 1978. — 431 с.
4. Сверстюк Є. Собор у риштуванні / Передм. М.Антоновича / Є.Сверстюк. — Париж–Балтимор: Перша Українська Друкарня у Франції;Українське видавництво Смолоскип ім. В.Симоненка, 1970. — 173 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)