Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Бериславщина. Рік 1904
Молода муза. Випуск 1
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Немченко І. Віршована Гончаріана Херсонщини // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 102-114.
Віршована Гончаріана Херсонщини
Олесь Терентійович Гончар належить до знакових постатей ХХ століття, які залишили золоті сліди в пам’яті людства. Можемо тільки пишатись, що він був безмежно закоханий у сонячну Таврію, протягом десятиліть підтримував тісні контакти з нашим краєм, відображав його минуле й сьогодення в своєму доробку, був висуванцем від південців до Верховної Ради УРСР. Тож цілком закономірним є такий глибокий інтерес з боку херсонських авторів до його постаті, громадської та творчої діяльності. Гончарівські мотиви відлунюють у поезії М.Братана, В.Кулика, Л.Куліша, В.Мелещенка, П.Питалєва, А.Полуфакіна, І.Проценка, Лани Світ та ряду інших наших письменників-краян.
Так, у вірші Л.Куліша “Зізнання”, що має присвяту “Олесеві Гончару”, оспівується краса і велич таврійських просторів, у які був залюбленим автор “Таврії” та “Перекопу”, “Бригантини” й “Тронки”:
За що люблю тебе, мій степе,
Ріку мілку та оболонь?
Чи не за те, що крихти неба
Поклав ти на шорстку долонь [11, с.5].
Подібний характер має й поезія В.Мелещенка “Тронка” з підзаголовком “Пам’яті Олеся Гончара”. Автор твору і від свого імені і від Гончаревого опоетизовує безкрайні простори таврійської землі. З вірша постають прикмети, мальовничо описані в знаменитому романі в новелах “Тронка”:
Хто слухав тронку степову
І хто відкрив безмежжя степу,
Той розуміє, чим живуть
В моїм краю… Достиглий серпень
Приліг спочити на полях,
Духмянить хлібом і медами.
У небі вирізьблений птах
Пісні кує. А ген руками
Вже котять сонце по стерні
І юні, й сиві скиртоправи,
Й тополі, наче світ, старі,
Ждуть вечорів, коли у трави
Посиплять зорі із небес… [16, с.111-112].
Органічно, як і в творі О.Гончара, вплітається в картини південного краю інтимний мотив:
І слухай, світе, як урочо
До степових моїх принцес
Палкі слова в полях шепочуть
Широкоплечі юнаки,
Хмільні од любощів і вроди… [16, с.112].
А фінальні рядки з однаковим пієтетом передають любов до цієї землі і з боку В.Мелещенка, і від імені О.Гончара:
Степовики, степовики,
Горджусь, що вашого я роду! [16, с.112].
У “Сонеті” (“Хранімо сонячно і ревно…”) поет В.Кулик закликає сучасників шанувати й оберігати “оту любов на цілий світ — Безсмертне слово Гончареве”, яке прилучає нас до Вічності:
Там, де Тарас, Франко і Леся
Всівали ниву для добра,
Не може чайка в піднебесся

Злітать без обширів Дніпра…
Отак і нам рушать пора
В благословенну даль Олеся [12, с.107].
А херсонка Лана Світ у поетичній епістолі “Запізнілий лист Олесю Гончару” проходить таврійськими стежками письменника і, звертаючись до нього, визнає, що “від старого до малого люд увесь Своєю пам’яттю зумів Вам пам’ятник створити” [15]. Повтор “для цього таки варто було жити” підкреслює незглибимий слід, залишений видатним літератором і громадським діячем у свідомості сучасників. Вірш пересипаний непреложними істинами-констатаціями на підтвердження закоріненості митця в південному краї (“херсонці пам’ятають Вас, Олесю, Й віддячують любов’ю за любов”, “завжди було людно й тісно, Де б не з’явились Ви: у клубі, полі чи цеху”, “Олешки і Каховка не забули Вас, Олесю”). З твору постає письменникова лабораторія таврійської прописки:
Тут “Чари-комиші” Вам відкривали таємниці,
Тут визрівали “Тронка”, “Таврія” і “Перекоп”.
Тут “Бригантина” обганяла зоряниці… [15].
Гончар-митець і Гончар-мислитель невіддільний від історії й сучасності. Він у глибокій шані кланяється “місцям, де пролилась козацька кров”, і вітає модерний Херсон, зачаровується плином старезного Дніпра і всотує в себе “сиві легенди”, що “з небуття вертали”, просто й доступно веде розмову з степовиками “про державні справи, Про задуми, про найдорожче й сокровенне” [15]. Все це в ім’я майбутнього, щоб українці завжди пишалися своїм родом, не почувалися безбатченками.
У вірші-портреті “Олесь Гончар” Лана Світ подає такі враження від сприйняття цього визначного діяча в царині рідної та світової культур:
Він схожий на планету,
Відкриту та непізнану людьми.
У вічність відійшов, але не канув в Лету
І словом пристрасним іде на Ви
Супроти сірості й пустопорожньої брехні
[12, с.108].
Таким він був у житті, таким закарбувався у своєму літературному й публіцистичному спадку: шляхетний, високий думами, безкомпромісний і послідовний у царині обстоювання ідеалів добра і справедливості:
Не перекреслити нікому і ніколи
Його сповитих совістю думок [12, с.108].
У вірші високо поціновується книга Гончаревих щоденникових нотаток з часів Другої світової війни “Катарсис” (2003). Цим виданням, що було підготовлене до друку й опубліковане дружиною митця, автор бажав оздоровити світ, утвердити в ньому загальнолюдські цінності. Ця книга йде в люди і реформує довколишність. Невмирущий О.Гончар
Своїм “Катарсисом”, ніби чар-зіллям,
Лікує душі, страхом знівечені,
На сполох б’є Собор Його душі [12, с.108].
Цей образ — собору Гончаревої душі — переплітається в творах херсонських авторів з долею роману “Собор”. Як відомо, це багатопроблемне полотно зазнало цькувань і переслідувань, а далі й тривалого замовчування, як і сам письменник. У своїх “Стансах” (ХІ) А.Полуфакін констатує:
Довіку не зносити це тавро,
І не сплатити неоплатний борг,
І чи омиє ноги нам Дніпро,
І чи простить розіп’ятий “Собор” [13, с.23].
Найширше представлена гончарівська тема в ужинку херсонця М.Братана. Це й віршований цикл “Сув’язі” (“Супутники”, “Острівець краси”, “Життя іде”), навіяний музейними враженнями і літературними асоціаціями, суспільним резонансом книг О.Гончара “Тронка”, “Таврія”, а особливо — знаменитого й цькованого роману “Собор”. Це й численні присвяти — “Вечір. Олесеві Гончару”, “І була вона небом Олеся” та ін. Це й гіркі та щемливі поменники “Слово у вічність Олесеві Гончару”, “Соняховий реквієм. Пам’яті Олеся Гончара”. Це й автобіографічні тексти (“Не забуть тих уроків” та ін.). Це й поезії, що містять епіграфи з доробку Олеся Терентійовича: “Тужба”, “Криваво-чорний день сонцевороту” та ін.
Вірш “Тужба” з епіграфом “А так за дорогами тужить душа” являє собою настроєвий твір, перейнятий жагою до подорожей, непосидючості, зустрічей з природою.
І знову недуга, що в серці гніздиться,
На мандри завітні надій не лиша.
Отож бо не спиться вночі, не лежиться…
А так за дорогами тужить душа [2, с.48].
Світ надій і сподівань, якими живе герой Братанової поезії, цілком суголосний очікуванням заводчанина Павла з ліричної новели О.Гончара “Чари-Комиші”, котрий разом зі своїми товаришами по роботі вирушає в довгождану поїздку на полювання:
І спомин зрина, як підстрелена птиця, —
Згадалися чари оті в комишах.
Незмога до них, як було, — причаститься…
А так за дорогами тужить душа [2, с.48].
У О.Гончара читаємо в названій новелі: “Отже, їдемо на Чари-Комиші! Їдемо туди, де ждуть нас розкішні мисливські угіддя з світлими озерами, з духмяним сіном, із свіжістю та красою вранішньої серпневої зорки!
Що за місце оті Чари-Комиші? Буду там вперше, для мене вони повиті тайнощами, усе там незвіданість, і я чекаю дороги, охоплений трепетом, мене обіймає таке почуття, яке, мабуть, обіймало в давнину мореплавців, коли вони пускались в океан, в його незвідану безвість” [10, с.534].
О.Гончар натхненно оспівує простори Півдня: “Нас уже обвіває польовий вітерець, небо над нами більшає” [10, с.536]; “Простір величезний — ми просто в захваті. Я з хвилюванням дивлюся на цей переповнений світлом простір. Як тут вільно, як легко людині!” [10, с.540]; “…У світлому великому небі — ніколи я не бачив над собою такого величезного неба! — в дальній далечі, у високій високості, де, мабуть, лише реактивні літають, йдуть табуни птиць” [10, с.542]. Подібні патетичні нотки відчутно й у “Тужбі”:
Розвіються хмари, блакить заясниться,
Відроду її глибочизна вража.
Не дано — на небо в степах надивиться…
А так за дорогами тужить душа [2, с.48].
У вірші “Всесвіт слова на святій землі” М.Братан згадує шкільні уроки літератури та засідання гуртка, які відкривали красу письменницьких витворів, адже “рідне слово трепетні сузір’я Появляло в тій порі для нас” [6, с.77]. Він славить учительку, що “дарувала крила для польоту”, прилучаючи дітлахів до мистецьких шедеврів. Звідти, зі школи, й захоплення високостями духу людини, оспіваними автором “Прапороносців”:
Луни бойовища світового
Клекотіли в наших вечорах.
З Альп, із-за Дунаю голубого
Майоріло слово Гончара… [6, с.77].
“Соняховий реквієм” з присвятою “Пам’яті Олеся Гончара” повертає читача як до його світлоносної новели “Соняшники” з лейтмотивним образом золотих литаврів, так і до осяйної постаті самого письменника-життєлюба:
Соняхи, соняхи, соняхи йшли
З причорноморського степу.
Сонце й журу упереміш несли,
Душу бентежили стерплу.

Соняхи, соняхи стали кружма
Серед столичного виру.
Жив сонцелюб — відтрудився — нема…
Як же в це можна повірить! [16, с.19-20].
Пригадаймо принагідно, як у далекому 1950 році в своїй блискучій новелі О.Гончар опоетизував соняшникове поле: “…На широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця… Здавалось, вони й самі випромінювали світло своїми жовтогарячими коронами, і може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалось, несло в собі золотисті відтінки [10, с.440-441].
У М.Братана:
Соняхи, соняхи з теплих долин
Голови низько схилили.
Як святкував їхнім виквітом Він!
От вони й зазолотіли…

Соняхи, соняхи соняхи в світ
Дивляться чисто, дитинно… [16, с.20].
Отаким чистим, дитинним поглядом дивився на окіл і їхній оспівувач — людина щедрої й щирої душі О.Гончар. І фінальними рядками М.Братан наголошує на потребі нашого краю в таких світочах та утвердженні їх духовних заповітів:
Не загаси ж променистий завіт
Сина свого, Україно! [16, с.20].
У поезії-присвяті “Вечір. Олесеві Гончару” М.Братан фіксує неповторну красу мариністичного краєвиду (“над морем сутінки соталися”, “чаїний вечір догорів”), а водночас передає щемливі переживання-очікування ліричного героя (“А чи багато ще зосталося В житті таких-от вечорів”). Йому бажається закарбувати в пам’яті кожен прекрасний момент буття, адже “такого вже не буде жодного, То будуть інші вечори” [9, с.62].
У вірші “Колія” М.Братан обігрує “слова завітні” колоритного героя роману О.Гончара “Прапороносці” Хоми Хаєцького, якого турбувало:
Які-то рейки будуть по війні
У Західній Європі: чи як наші —
Стрімкі, широкі, чи такі ж вузькі,
Як і раніш, залишаться, нівроку [4, с.153].
Поет наголошує, що “той же подолянин, той філософ” надіється-провіщає, що “мусили б на наші перейти” [4, с.153].
З вершин доби розвинутого соціалізму М.Братан стверджує:
Ми потім переїдем з краю в край —
По рейках, по асфальту — всю країну,
Де в бій ішли герої Гончара.
Зустрінемося з тими, хто будує
Автобуси, що знані всьому світу,
Хто тче тканини, сіє хліб, хто дбає
Про лан життя народного, про мир, –
І скажем, що Хома Хаєцький правий… [4, с.153].
Не без замилування М.Братан констатує, що “в Угорщині, у добротворчім краї, так гордісно звучить “соціалізм”, і далі вказує на спільну мету радянізованих народів:
Це заповітна станція — Грядуще,
До щастя путь зеленим світлофором
Осяює доба, що задля неї
І кров, і піт пролиті в спільнім ділі
Народами, які сьогодні йдуть
Плече в плече.
Тож справді рейки — н а ш і [4, с.153-154].
Ідеться ж бо в творі не cтільки про буквальні відмінності між залізничними коліями, скільки про світоглядні зміни, про перехід країн соціалістичної співдружності на нові для них суспільно-політичні рейки в контексті масованої ідеологічної атаки з боку Кремля в повоєнній Європі. Сам автор поезії “Колія” невдовзі став свідком, як на тлі 80-90-х років ХХ століття відбулось цілком протилежне дійство — дерадянізація східноєвропейських країн і вступ їх до Євросоюзу та NATO, а відтак прапороносці московського більшовизму отримали в даному регіоні очевидну поразку.
Віршований цикл-триптих М.Братана “Сув’язі” починається поезією “Супутники”, яку єднає з Гончаревим романом “Тронка” образ старого чабана.
За музейними експонатами оживає доля людини праці і ратного подвигу, адже за плечима героя лишились не тільки десятки років трудової діяльності в степу, а й воєнні лихоліття:
В музеї — обладунки чабана:
Ґирлиґа, фляга, шапка-бирка вірна.
І — орденами зшерхлими — війна.
І — орденами в сяйві — праця мирна.
Хто їхнього володаря не зна
В степу, що він любив його безмірно,
Допоки та, безока, навісна,
В кошарі не настигла в день сумирний [3, с.14].
Братанівський персонаж був нерозривно пов’язаний з Гончаревим художнім світом, творами про минувшину й сучасність рідного Причорномор’я:
А ще в музеї при його речах
Лежать, не змерклі в буднів круговерті,
Дві книги — “Тронка” й “Таврія” — потерті
[3, с.14].
У вірші “Острівець краси” М.Братан опоетизовує місця, пов’язані з перебуванням на Херсонщині О.Гончара. Митець тонко відчував природу, вбирав у себе її принадність. Звідси така просвітленість і ніжна тональність пейзажної замальовки, на тлі якої постає О.Гончар:
На грядці кругло ліловіла примула,
Метелик біля неї тріпотів.
Де не взялась — легка бджола прилинула,
І він покірно набіч відлетів.
А поруч мальва вуха нашорошила,
Вслухалась в теплу музику бджоли,
Стеливсь барвінок, власним соком зрошений,
При самій стежці, по якій Ви йшли [3, с.14].
Автора вражає оця Гончарева закоханість у красу довколишності, уміння бачити те, що не кожному підвладне. Багатобарвна природа навіває митцеві спогади, керує його настроями:
Спинилися над барвним тим кружалечком,
Щось незабутнє погляд воскресив… [3, с.14].
Ця хвилююча сцена надовго запам’яталась авторові, спонукаючи і його шукати розради в скрутні хвилини у матінки-природи:
Коли душа в марнотах закоржавіє,
Вернусь до того острівця краси [3, с.14].
Братанівські “Засніжені октави”, репрезентуючи замальовки степової Таврії, її минувшину й сучасність, стають дотичними до Гончаревого художнього світу. Трудові звершення краян, особисті людські драми переплітаються з долею знаних літературних персонажів. Наче з відомого новелістичного роману сходить у реальне життя “пікетажистка-мрійниця”. Автор додає: “…Достоту Із “Тронки” (що з собою привезла), Знайшла собі цікаву тут роботу, Здавалося, й коханого знайшла. А він узяв та й одружився потім Із іншою — з Любимівки-села” [5, с.81].
Поезія М.Братана “Життя іде” навіяна драматичною долею роману “Собор”, чиї хулителі успішно пристосовуються до нових умов за періоду перебудови (“Хоч як забути ту блаженну пору, Коли й вві сні — рука під козирок!”). Автор протиставляє цих людців О.Гончареві як символові національно-духовного пробудження України:
Ви злому прислужились поговору,
Чіпляли правді на вуста замок,
А він, Провидець, крізь марноту й змору
Ніс непідкупність сонячних думок [3, с.15].
І далі наголошується на непримиренності цього конфлікту, живучості опонентів Олеся Терентійовича:
Він людським горем закипає знову:
Бюрократенник зброї не склада, —
І голосує за перебудову
Безсмертний… висуванець Лобода [3, с.14].
Мотив Гончаревого “Собору” відлунює в мініатюрах М.Братана. Наприклад, у жартівливому експромті-присвяті “Дорогому Л.П.Кулішеві”, записаному у вигляді автографа на книзі “Поступ” (1968), він занотував:
В шахтарськім краї гостювавши,
Югу вугільну ти ковтав,
Перед шахтьором схитрувавши,
Що ти “Собору” не читав… [1, с.43].
Пізніше в одній зі своїх статей, присвячених Леонідові Пилиповичу, письменник спростує ці кпини, нагадавши “його [Л.Куліша — І.Н.] оцінку спадщини Миколи Хвильового, Миколи Куліша ачи Гончаревого “Собору”, коли він, як-то кажуть, на догоду кон’юнктурі не поступився ні титлом, ні комою” [8].
У поетичному автографі на книзі “І краса, і держава” (2007) М.Братан переконує адресатку Т.Щербу в тому, що й після смерті великий митець і патріот знаходиться в колі однодумців, спонукає їх до високого громадського чину:
Для нас Гончар і був, і є,
Снаги і віри додає!
Хай нас осяє Олесева слава.
Є в нас, на щастя, краса і держава” [1, с.127].
А в присвяті Н.Чухонцевій на збірці “Семенівське шосе” поет зазначив з традиційною для нього часткою теплого гумору й легкого суму:
“Невеселі ювілярські лави”, —
Говорив мені Олесь Гончар.
Вас це не стосується, їй-право,
Ви ж бо повні неодквітних чар! [1, с.108].
У вірші “Херсон зачекався Олеся…” М.Братан передає традиційно радісні й піднесені почуття, які завжди охоплювали південців у зв’язку з черговими приїздами письменника-улюбленця до Таврії. А водночас указує на щире захоплення нашим краєм з боку видатного гостя:
Він скаже: — Які ви багаті
На небо, на сонце й людей! [12, с.105].
Поет проводить думку про духовну красу і велич цієї людини, душевну щедрість, чуйність та увагу до простих трудівників Причорномор’я:
І вийде красивий на люди,
І сам одарує теплом.
Стояти замислений буде
Над сивим, як вічність, Дніпром.

І в степ невзабарі полине,
Де тронки не мовкне луна.
Південна Краса України –
Завітна його сторона [12, с.105].
Таврія вдячна своєму літописцеві, адже “в барвистому слові на всесвіт Її він прославив навік” [12, с.106]. А ще, ставши совістю нації, він виступав у ролі глашатая честі й гордості, добра і любові. Тому “Херсон зачекався Олеся, Як правди святої — народ” [12, 106].
Патріотична поезія М.Братана “І була вона небом Олеся” містить заувагу: “В щоденникових записах Олесь Гончар сповідається, що в останні хвилини життя хотів би знати: Україна є, Україна буде” [2, с.44]. Тож вірш відкривається промовистими асоціаціями:
Як злюбили орли піднебесся,
Так і Він Україну любив.
І була вона небом Олеся
Між трудів і священних боїв [2, с.44].
Громадянський пафос пронизує й наступні строфи, пов’язані з темою Другої світової війни, що озивається й у фронтових поезіях співця, і в його новелістиці, і в романах “Прапороносці” та “Циклон”:
Хто не відає нині, не знає, —
Тільки той, хто сліпить себе сам, –
Як у пеклі війни з-за Дунаю
Він листи Україні писав.

А коли повернувся з походу, –
Все те в книги забаг перелить,
Бо ж судилося болем народу
До останнього часу боліть [2, с.44].
А відлунням гостропроблемного роману “Собор” з його осудом усілякого перевертенства та відступництва стали убивчі й нещадні рядки М.Братана:
Поставали супроти Солдата
І донині, їдкі, постають
Байстрюки — Лобода й лободята,
Хоч зазвичай інакше їх звуть.

Мріють: прийде жадана година.
Возсіяє продажна мета,
Щоб імення само Україна
Не гірчило їх тлусті вуста [2, с.44].
Поет підкреслює безкомпромісність і принциповість О.Гончара в обстоюванні національних святинь, незрушність гуманістичних підвалин його діяльності:
Все жило, клекотіло у Ньому,
Все доходило в слові основ.
Непохитний — ні зламу, ні злому! —
Стягоносець, а стяг той — Любов!

Не схилити його, не зганьбити —
Над роздоли, дороги й мости
Майорітиме, поки і світу,
Поки є кому прапор нести! [2, с.44].
Дороговказом для О.Гончара завжди був світлий образ України. Таким достеменним патріотом, витязем на полі борні за рідний край, його мову та культурні набутки він запам’ятався багатьом своїм сучасником. Таким постає митець і в фіналі вірша “І була вона небом Олеся”:
…І як виб’є меженна година,
Хвилюватиме дума одна:
Тільки знати б, що є Україна,
Тільки знати б, що буде вона! [2, с.45].
Знаменно, що постать автора численних поезій Гончаревої тематики М.Братана викликає промовисті асоціації. Так, у вірші-присвяті І.Проценка “Миколі Братану” особистість херсонського поета співвідноситься з митцями, що стали класиками літератури ХХ століття:
Поборник рідної культури,
О, скільки розсипів добра,
Як в незабутнього Сосюри
І сонцелюба Гончара.

Він попри напади убогі
Не залишає рубежі:
І скільки ніжності у нього,
І стільки золота в душі [14, с.21].
Олесь Терентійович Гончар — і як митець, і як громадянин — навічно “прописався” у вдячній пам’яті тавричан. Уже традицією стало проведення на Херсонщині в день народження та до дати смерті письменника різних літературних імпрез, у ході яких відкриваються нові імена, нові таланти. Відрадно, що митці й науковці різних генерацій знову й знову йдуть на зустрічі і звіти — до Гончара! Показово, що такі заходи часто проводяться в обласній книгозбірні з його світлим ім’ям. Дух незабутнього Олеся Терентійовича незмінно присутній у численних віршованих присвятах бібліотеці, написаних у різні роки М.Братаном, О.Наумовою, М.Норець, Т.Щербою та ін. (див. збірки "Без книги душа не живе", Херсон, 2007; "Відлуння сердець", Херсон, 2011).
Гончарівські мотиви продовжують живити поетичний світ літераторів початку третього тисячоліття. Сподіваємось на нові й плідні ужинки на цій ниві.

Література

1. Братан М. Автографи. — Херсон: Гілея, 2012. — 159 с.
2. Братан М. Від сонця до сонця: Поезії. — К.–Херсон: Просвіта, 2010. — 51 с.
3. Братан М. Зупинка Лебедина: Вірші. Драматична поема. — К.: Рад. письменник, 1989. — 150 с.
4. Братан М. Поезії. — К.: Дніпро,1986. — 230 с.
5. Братан М. Правда хліба: Поезії. — Сімферополь: Таврія, 1973. — 111 с.
6. Братан М. Семенівське шосе: Вибране. — К. — Херсон: Просвіта, 2007. — 155 с.
7. Братан М. Степові люди: Вибрані поезії. — К.: Дніпро, 1979. — 207 с.
8. Братан М. Чистовід рідного слова: Л.Кулішу — 70 // Наддніпрянська правда. — 1994. — 13 січня.
9. Вежі та вітрила: Поезія Херсонщини кінця ХХ — початку ХХІ століття. — Херсон: Наддніпряночка, 2007. — 300 с.
10. Гончар Олесь. Твори: В 7-ми т. — К.: Дніпро, 1987. — Т.3. — 559 с.
11. Куліш Л. Зізнання: Вибрані поезії. — Херсон: Просвіта, 2000. — 64 с.
12. Поезії херсонців, присвячені О.Т.Гончару // Параскевич П. Олесь Гончар і Херсонщина: Статті, роздуми, спогади. — Херсон, 2004. — С.105-108.
13. Полуфакін А. Олешшя: Лірика. — Херсон: Чиста криниця, 1996. — 32 с.
14. Проценко І. Мої дороги: Вірші. — Херсон: Просвіта, 2000. —
63 с.
15. Cвіт Лана. Запізнілий лист Олесю Гончару: Вірш // Приватний архів Лани Світ (С.Параскевич).
16. Таврія поетична: Альманах / Ред. і упор. текстів та біограф. довідок Т.Щерба. — Херсон: Айлант, 2006. — 250 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)