Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Микола Братан. Семенівське шосе
Микола Швидун. Стою на перехрестi
Анатолій Анастасьєв. Потоки
Микола Братан. Гіркі експромти
Немченко І. З пазурів комуністичного динозавра // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 286-290. — Рец. на кн.: Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. — Херсон: ВАТ “Херсонська міська друкарня”, 2009. — 267 с.
З пазурів комуністичного динозавра
Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. — Херсон: ВАТ “Херсонська міська друкарня”, 2009. — 267 с.
Микола Василенко — широко знаний не лише на Херсонщині, а й по всій Україні та за її межами письменник і громадський діяч, який пройшов через випробування сталінськими таборами. Уродженець с.Загорянівка на Білозерщині (нар. 1 травня 1924 р.), він крізь довгі життєві гони проніс любов до малої батьківщини та України. У 1947 році з політичних мотивів М.Василенка було репресовано. Вирок передбачав 10 років таборів та 5 літ позбавлення в правах. І письменник мужньо пройшов через гулагівські терени. Тільки після смерті Й.Сталіна митця реабілітували (8 жовтня 1955 року).
Проте тільки в 1990 році були нарешті опубліковані дві перші його поетичні збірки “Небовий ключ” і “Очна ставка”, видані Сімферопольським видавництвом “Таврія”. А до того письменника замовчували й не допускали до широкої читацької аудиторії.
Згодом з’явилися наступні збірки поезій: “Жменя дощу” (1999), “Архітектура планиди” (2004), “Тавровані зоряниці” (2011), книжки для дітей “Жариста шабля” (1996), “Ключ від королівства” (1997), “На горі стояла хата” (2001), “Усе царство — за коня!” (2003), а також прозові публікації: повість “Лаодіка” (1993), історичний роман “Уламки імперії” (2002), видруковані в збірниках та періодиці мемуари “Парнас” у Заполяр’ї” (1992), “Короткий спогад” (2002), “Черевний тиф” (2002), нариси та статті “Світильник землі української” (1996), “Письменництво М.Грушевського” (1996), “Апостол правди” (1997), “Штрихи до біографії Г.Кочура” (1999), “День народження України” (2001) та ін. Окремим виданням побачили світ щоденникові записи М.Василенка “Курай для пожежі” (2007). Митець відомий як чудовий перекладач (з Дж.Байрона, М.Богдановича, Й.-В.Гете, Д.Кітса, Л.Лонгфелло, А.Слонімського, Л.Стаффа, А.Теннісона, Ю.Тувіма, П.Б.Шеллі та ін). Опубліковано книгу його перекладів “Транзит самоцвітів” (2012).
Герої творів письменника значною мірою увібрали риси самого автора — природжену шляхетність і безкорисливість, гостре відчуття своєї людської гідності, полум’яний патріотизм, безкомпромісність і небайдужість у ставленні до проявів сваволі й насильства, нетерпимості й безвідповідальності.
У 2009 році в Херсоні було опубліковано книгу М.Василенка “Довга дорога з тунелю”, яка за первинним задумом автора мала об’єднати його малу прозу. Але в кінцевому результаті видання виявилось ширшим у жанровому плані. Як указується в анотації, до нього “увійшли нові прозові твори (оповідання, повісті, статті та тексти пісень з нотами), у яких ідеться про драматичні події минулих і теперішніх років, утверджується віра в незнищенність людської доброти й справедливості” [с.2]. Тобто доробок письменника репрезентовано в різних ракурсах: не тільки проза, а й публіцистика та мистецькі (вокальні) зразки. Тож доречніше було б у наведеній цитаті дужку закрити після слова “повісті”, оскільки статті та пісні аж ніяк до прози не належать. Додамо, що книга увібрала в себе ще й чимало віршів героїко-патріотичної тематики, які чомусь до оглаву не були внесені.
Відкривається видання статтею відомого науковця І.Лопушинського “Щоб дерево життя сьогодні й прісно росло і розвивалося щодня”, де пояснюється творчий задум письменника: “Укладаючи нову книжку (яка має символічну назву, оскільки справді довгою виявляється дорога з комуністичного тунелю — глухого кута цивілізації), автор ніби хотів ще раз подумки пережити своє земне буття, перегорнути найяскравіші сторінки з нього” [c.5]. У передмові коротко окреслено подвижницький шлях М.Василенка як співця-громадянина та поціновано чергову книгу митця як “суцвіття його багатогранного таланту” [c.6]. І.Лопушинського захоплює життєвий оптимізм і творча наснага письменника. Тож із неабияким пієтетом він констатує, що “автор сповнений віри, надії і впевненості, що невдовзі все ж зможе побачити ту українську Україну, за яку боровся і за яку залишив кращі роки свого життя в сталінських концтаборах” [c.7].
Згідно зі “Змістом” найширше в книзі представлена новелістика. Це насамперед оповідання арештантської (“Заметене снігом”, “Циця”) та голодоморної тематики (“Марфа і Мефодій”). Дві новели оповідають про події часів Другої світової війни (“Штрафбат”, “Гітлерові — капут! Сталін — ґут!”). Наступні оповідання присвячені подіям з часів проголошення та становлення української незалежності (“Ярослав і Євстрат”, “Даішник”). Серед інших зразків малої прози до книги увійшли фантазія “Павук і павучок”, психологічна студія “Воно”, етюд “Помахи пташиних крил”.
Новелістичний триптих під загальною назвою “Над урвищем” подано як повість про злодіяння енкаведистів у Галичині та спротив місцевого населення окупаційному радянському режимові. Це єдиний зразок “великої” прози у книзі. Хоча анотація обіцяла читачеві зустріч із повістями М.Василенка, а не однією з них [с.2]. Епіграфом до твору “Над урвищем” узято промовисті поетичні рядки з Олега Ольжича (“Доба жорстока, як вовчиця”), але чомусь ці відомі слова приписані його літературному побратимові Є.Маланюку [c.121]. У центрі повісті — доля галицького юнака Любомира, що разом зі своєю сім’єю та краянами потрапив у вир сталінських репресій. На очах хлопця відбуваються арешти, цькування населення, підступні акції з боку опричників Йосипа Кривавого. І Любомир знаходить своє місце в боротьбі з зайдами, допомагає розкрити справжнє єство кількох “пацюків” — зі спецгрупи червоних карателів, що перевдяглись у строї бандерівців і чинили злочини проти місцевого населення з метою дискредитації повстанців в очах народу.
Громадянський пафос характерний і для мемуарів (“Черевний тиф”, “Парнас” у Заполяр’ї”) та статей М.Василенка (“…Як духовний хліб насущний”, “Олесь Гончар як патріот України”, “Писемність і її поборники”), які додають чимало важливих штрихів до життєпису автора, розуміння його ідейних позицій та ідеологічних орієнтацій, тайників творчої лабораторії. Подібну функцію у книзі виконує розлоге інтерв’ю з митцем, записане у 2001 році А.Кратом. Красномовною є хоча б така думка М.Василенка, зафіксована в ході цього діалогу: “Художній твір — категорія духовна. Тому серйозні люди кажуть, що до написання твору треба ставитися як до будівництва Храму. Не знаю, наскільки мені це вдалося, але я намагався будувати Храм” [с.252].
Книга помережана віршами (“1933”, “Розіп’яли йому душу…”, “Ягідки”, “Тарас Шевченко”, “Si vis pacem, para bellum”), які здебільшого тематично пов’язуються з попередніми прозовими чи публіцистичними творами, але до “Змісту” з якихось причин не потрапили.
Низка пісень, уміщених у книзі, не обмежується патріотичною тематикою (“Козацький марш”, “На порозі зими”). Автор пропонує також зразки любовного романсу (“Пісня про цвіт вишні”, “Голос порваної струни”).
Завершується книга післямовою редактора, яким у даному виданні виступив журналіст і письменник В.Піддубняк. Він наголошує, що місцем дії у сповнених драматизму творах М.Василенка є “Голгофа, на яку одні несуть свої хрести, а інші підштовхують страдників межи ребра багнетами і стволами. Голгофа — це і колючі сніги Півночі, і Карпатські гори, і села безхлібного 33-го року минулого століття. Голгофа — це сфокусована історична пам’ять народу, про яку щораз нагадує автор” [с.266].
Книга М.Василенка “Довга дорога з тунелю” є літературно-публіцистично-мистецькою мозаїкою, об’єднаною спільним ідейним стрижнем — думкою про нескореність людського духу та одвічність добрих і світлих начал у довколишності: в природі, в суспільстві, в бутті окремої особистості. Оскільки в жанровому відношенні книга виявилась дуже різнорідною, то, можливо, доречніше було б публікації подати за розділами: “Проза”, “Мемуари”, “Публіцистика”, “Лірика”, “Пісні (з нотами)”. Одне з основних питань, на яке хоче знайти відповідь автор — “Як змінити людину, яка за часів тоталітарного режиму інфікувалася совковою свідомістю?” [c.104], бо як вважає митець, “не може людина залишатися вічно в коконі темноти, повинна вийти з нього і прямувати до цивілізації” [c.104].
Новелістика М.Василенка містить численні публіцистичні вкраплення, що іноді шкодять художній цілісності творів, але назагал сприймаються як належне. Адже це ознака часу, стилю новітньої доби. Хоча, зрештою, у всі століття, скільки існувала українська література під пресом національного гнобленння, письменники-патріоти завжди сприймали її як трибуну, як потужне джерело агітаційної-пропагандистської роботи в напрямку пробудження народу від суспільної апатії та рабського животіння — до гідності та самоповаги, до державницьких устремлінь. А тому нахил прозаїка до газетярського стилю, певно, знайде розуміння з боку читача. Наприклад: “Меморіал спорудили активісти Народного руху України спільно з націонал-демократичними громадськими організаціями на початку 90-х років як символ високого людського духу і жертовного служіння національній ідеї” [c.94], або: “Події свідчили, що зворотного процесу не буде, совєтський динозавр, розтоптавши живі душі людей, неохоче, але незмінно відходить у своє небуття” [с.95] чи: “Суспільство, переступивши через нав’язаний комуністичним режимом страх, заговорило про національне і моральне відродження, демократію і незалежність” [с.95].
Характерною рисою оповідань, нарисів, спогадів, статей М.Василенка є наявність поетичних аплікацій, які увиразнюють зміст таких творів і, між іншим, нагадують, що їх автор не лише прозаїк, мемуарист і публіцист, а й чудовий лірик. Але якщо такі віршовані публікації подано поряд з іножанровими текстами, а не вкраплено в них, тобто представлено як цілком автономні тексти, то їхні назви мали би бути внесеними до “Змісту” збірки.
Попри подеякі невідповідності між анотацією, оглавом і текстом книги, а також наявні в творах окремі технічні огріхи, описки, тавтології, русизми тощо, рецензоване видання заслуговує на високу оцінку як непересічне художнє явище, яке володіє неабияким пізнавальним і виховним потенціалом.
Такі книги, як збірка М.Василенка “Довга дорога з тунелю”, допомагають долати отой ще дуже відчутний опір зникаючої радянської цивілізації, що ніяк не бажає відпускати зі своїх лещат Україну — сповнену прагнень до незалежності й справжньої, а не бутафорної державності. Але совкова агонія не може бути вічною. Процеси оновлення в українському суспільстві незворотні, в чому й переконує книга М.Василенка.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)