Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Бериславщина: рік 1903
Голос Батьківщини. Випуск 5
Вишиванка. Число 3
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Елінг. 2017-2018. Випуск 11-12
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Немченко І. Жив і творив заради України: (на смерть Валерія Бойченка) // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 312-319.
Жив і творив заради України
(на смерть Валерія Бойченка)
Український поет, публіцист, перекладач, педагог, краєзнавець Валерій Петрович Бойченко — одна з найяскравіших постатей на ниві національно-культурного відродження нашого Півдня. Він, за словами письменника-побратима Д.Кременя, походив “із тієї когорти, котра йшла першою на прю, боліла чужими болями, відкидаючи посполиту “свою хату скраю” [5]. Це митець з Прометеєвою одержимістю слугувати людям, віддавати їм до останку свої сили, знання, вогонь душі.
Народився письменник 3 травня 1941 року в невеликому містечку Снігурівці на Миколаївщині, яке в ті часи нагадувало звичайне селище. Звідси співець виніс перші свої враження від зустрічей із добром і злом:
На снігурівські вулиці, мов повінь,
Чорнозем незборимо наплива…
Колись отут у маминій розмові
Я мови рідної відкрив ясні слова.
Лежали штабелями звабні міни,
Мов іграшки, просилися до рук…
Та мама вчила лиш словам нетлінним:
Земля, пшениця, хліб…
І кожен звук
Підносив-грів, як материнські руки…
[4, с.40].
Жаскі вітри війни наспівували маленькому Валерикові колискових. Колісниця смерті, що прокотилась Україною на Схід, а потім на Захід, наклала карб на всю подальшу долю митця. Воєнне й повоєнне дитинство не раз озветься в його зболеній ліриці, як-от у присвяті сестрам Надії та Марії “Три воронки”:
Гриміли вибухи –
Розлючено, поривчасто, –
Свистіла куль гаряча ненасить.
Ми, трійко,
Вірили з дитячою наївністю,
Що нас старенька хата захистить
[4, с.28].
За монументальним образом цієї хатинки над Інгульцем угадується вся українська земля, плюндрована паліями світового бойовиська Гітлером і Сталіним. Це невмирущий край, де навіть діти випромінюють генетично успадковану жагу до світла, до життя:
Все ближче рев,
Все нижче
гнуться соняхи,
Вода в цебрі
Брижами пойнялась…
В розбиті вікна
Яро рвуться сполохи…
Ми ж віримо:
Тут
Не убити нас
[4, с.28].
Оцей оптимізм і закоріненість у рідну землю не раз допомагали письменникові у найскрутніших ситуаціях — і в молоді літа, і в часи зрілості.
Навчався Валерій Бойченко у загальноосвітній школі в м.Херсоні. Працював на суднобудівному і комбайновому заводах. Це місто й цю благословенну південну землю він оспівав у десятках чудових поезій. У своїй заувазі до диптиху “Білобережжя” він пояснював, що Наддніпрянська Херсонщина здавна саме так і називається — ще “у наших прадавніх літописах”:
Мій рідний краю, білі береги!
Чи біль вас вибілив, чи радість лебедина?..
Чорноземлю, що пилом з-під ноги,
Білобережжям нарекла людина!
[4, с.43].
Тож у які світи не заносила б доля митця, але завжди він поспішав сюди, бо “люди тут — як ріки навесні, І люди тут — мислителі й поети” [4, с.43].
По закінченні факультету іноземних мов Львівського університету імені Івана Франка (1965) Валерій Бойченко викладав англійську мову в Таджикистані (в школі-інтернаті м.Душанбе) та в Україні — в морехідному училищі та технологічному інституті в Херсоні, у Миколаївському педагогічному інституті (тепер університет імені Василя Сухомлинського) та місцевій філії Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Тривалий час поет працював редактором і старшим викладачем Миколаївського інституту післядипломної педагогічної освіти. Він успішно виконував обов’язки члена правління Миколаївського відділення Українського фонду культури, співголови товариства “Зелений світ”, першого голови відродженої обласної філії Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Брав активну участь у діяльності Народного Руху України, товариства “Меморіал”, Конгресу української інтелігенції та ін. Валерій Бойченко вів на Миколаївському телебаченні авторську культурологічну програму “Основи”, був серед засновників та головою редколегії просвітницької газети “Аркасівська вулиця”.
Поет-громадянин був удостоєний звання лауреата культурологічної премії імені Миколи Аркаса (1997, номінація “Просвітницька діяльність”), Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини (2003, за книгу “Не повториться мить”). Серед нагород Валерія Бойченка: почесний знак Українського фонду культури “За подвижництво в культурі”, медаль “Будівничий України” від Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Та чи не найголовніше — це пошана з боку земляків, серед яких він десятиліттями верстав багатотрудний письменницький шлях.
Дебютував Валерій Бойченко як поет у херсонській періодиці на початку 1960-х років. 1976 року став членом НСПУ. Двічі обирався головою Миколаївської обласної письменницької організації. Був членом Ради НСПУ. Керував літоб’єднанням “Стапель”.
В.Бойченкові належать поетичні збірки “Іскри” (1972), “Сонячні кола” (1975), “Поліття” (1977), “Багряні колони” (1978), “Широти” (1981), “Світлі ріки” (1984), “Доброта” (1987), “Птахи над полум’ям” (1989), “Який широкий світ!” (1989), “Правий берег” (1991), “Не повториться мить” (2001), “Хай вам засяє любов” (2010), лірична драма “Книга Леля” (2006). Серед опублікованих перекладів: збірки віршів “У мене курочка була” (1973), “Зроду ще такого я не бачив” (1975), повість В.Джемса “Димок” (1980), роман Р.Л.Стівенсона “Корабельна катастрофа” (1984 і 1996) та ін.
Виступаючи як краєзнавець у газетах, журналах, збірниках, Валерій Петрович зібрав багатий матеріал, якого вистачило б на кілька поважних видань. На жаль, не всі заміри письменника були реалізовані.
Одних нарисів чи рецензій у нього десятки й десятки… Назвемо хоча б такі бойченківські публікації на сторінках газет “Ленінське плем’я”, “Наддніпрянська правда”, “Південна правда”, “Радянське Прибужжя”, “Щотижня”: “Поряд із нашим пророком” (про Якова де Бальмена), “Титан творчого духу” та “Геній нашої культури” (про М.Кропивницького), “Повернення видатного земляка” (про М.Аркаса), “На скрижалях світового мистецтва”, “Золотими стежками Садовського” та “Заслужив довічну славу” (про М.Садовського), “Зоря Саксаганського” та “Чи спливе корабель?” (про П.Саксаганського), “Дніпрова Чайка з Прибузького степу” та “Крила таланту й любові” (про Дніпрову Чайку), “Материк Спиридона Черкасенка (про С.Черкасенка), “Автор “Диктатури” та “Він уславив земляків” (про І.Микитенка), “Фантастика письменника-земляка” (про О.Бердника), “Земляк із Мюнхена” (про Ю.Бойка-Блохина), “Забуте ім’я” (про Д.Надіїна), “Під білими хмарами” (про О.Сизоненка), “Поезія і доля земляка-вигнанця” (про О.Полішкарова), “Шлях до джерел” (про М.Вінграновського), “Крізь терни відчуження” (про І.Григурка), “Стрілою правди” (про Б.Мозолевського), “Червоні айстри наших країв” (про Л.Куліша), “Сріберні пунктири” (про А.Тютюнник), “Спрага духовності” (про В.Юр’єва), “Храм зболеної душі” (про В.Чорноброву).
Подавши розлогу передмову до бібліографічного покажчика “Літературна Миколаївщина в особах” (Миколаїв, 2001), В.Бойченко вирішив розширити подібні публікації до книжкового формату. Таким став його навчальний посібник “З історії словесності Південного Прибужжя” (Миколаїв, 2005), який переконливо засвідчив, що автор прекрасно був обізнаний з письменством рідного краю від найдавніших часів і до сьогодення [1]. З захопленням про це багатопланове дослідження сказав автор передмови до нього професор В.Шкварець — “узагальнююча, цілісна, системна і комплексна, більш-менш завершена праця, у якій історія літературного процесу на Миколаївщині розглядається, що вкрай важливо, не схоластично чи вузько професійно, а в історичному контексті, через оригінальну призму історичного минулого Південного Прибужжя, Північного Причорномор’я та історію України” [8, с.3]. А потім з’явилися “Сторінки Шевченкіани Миколаївщини” (2010) як начерки майбутнього капітального дослідження.
Сам Валерій Петрович якось у листі від 3 липня 2007 року поділився зі мною своїми турботами і планами: “А я з патріотизму місцевого (хтось сказав, що саме такий патріотизм — основа єднання нації) бачу херсонські світанки, снігурівсько-миколаївські вечори… Але хай буде! У зв’язку з цим можу порадити — хоча, радити кожен мастак… І все ж. Мені здається, що в нинішній історичній ситуації (якщо, звісно, наші поезії не шедеври аж-аж…), варто робити більше те, що впливовіше… Я особисто свідомо кинув писати поезії — у самому піку, як мені видається, власного поетичного писання — заради того, щоб написати те, що тут (і в Херсоні) ніхто не робить і не зробить. Ота книжечка “З історії словесності Південного Прибужжя” — то лише конспект майбутньої (дай, Боже, сил!) книги краєзнавчого характеру про розвиток культури взагалі в нашому краї з прадавніх тисячоліть до наших часів. Це має бути відповідь усім комуністично-московським шовіністам на волання “Николаев — русский город” (Херсон, звісно ж, теж, ось уже й перший ворог української незалежності Потьомкін стоїть почесно як символ ворогів при владі та сучасної російської України)” [7].
Валерій Бойченко щиро радів появі кожного українського видання на нашому Півдні. З захопленням він відкривав нові для себе імена і дуже шкодував, що в часи незалежності через чиновницьку недобросовісність та українофобство, як і в зв’язку з постійними інформаційними війнами з боку відомих сусідів, україномовні книги виходять мізерними тиражами (поряд з засиллям російськомовних видань) і часто лишаються відомими в дуже вузькому середовищі. Як не парадоксально, але, наприклад, з творчістю старійшини літературного цеху на Херсонщині М.Каляки В.Бойченко зазнайомився зовсім недавно, хоча наші обласні центри знаходяться зовсім поряд. Ось як Валерій Петрович пояснював такий стан речей: “...Між Миколаївщиною та всією Україною, й Херсонщиною теж, наші керівники явно встановили державний кордон, через який книги не надходять. Тож для нас відкриттям стало ім’я Миколи Каляки та його книга “Шевченко і Херсонщина” — добре, що написав про нього! Адже ж там явно знайдеться щось і для нас. Тож дуже прошу якнайшвидше написати чи зателефонувати: його адресу та телефон. Напишемо й зв’яжемося з ним — дай і йому Бог здоров’я та снаги” [6].
В.Бойченко був почесним членом міжкафедральної наукової лабораторії “Українська література в англомовному світі” при Херсонському державному університеті та співавтором нашого “Вісника Таврійської фундації (ОВУД)”, ми нерідко обмінювалися дописами до наукових збірників, що планувалися до виходу в містах-сусідах. Ось як Валерій Петрович прореагував на звістку про підготовку до друку чергового числа нашого річника: “Вітання з Миколаєва зі щирою радістю за те, що задум вісника таки можна вважати здійсненим. Дай Боже, аби це добре діло тривало успішно й надалі. Врешті, якщо будуть фінансові труднощі (себто, ще більші…), то можна б зменшити наклад, адже для наукового видання в наших умовах 500 прим[ірників] майже розкіш. Хай щастить!” [7]. Боляче усвідомлювати, що вже ніколи не почуємо його бадьорого й мобілізуючого голосу з телефонної мережі, не отримаємо запрошень до нових спільних літературно-наукових і краєзнавчих проектів.
Лишається тільки гірко пошкодувати, що багато своїх творчих задумів Валерій Петрович так і не встиг здійснити. Але, сподіваємось, знайдуться небайдужі земляки — і в Миколаєві, і в Херсоні, які зможуть зібрати й опублікувати ті матеріали письменника, які залишилися десь напівдорозі до читача.
“В.П.Бойченку взагалі і постійно дуже болить Україна, все, що пов’язане з нею” [8, с.3], — писав про свого сучасника В.Шкварець. Особливо ж переживав митець за своє рідне Білобережжя, за пониззя Бугу, Інгулу та Дніпра, де процеси русифікації та винародовлення досягли справді загрозливих масштабів:
Отут, де загубилися сліди
Державних помислів Сірка та Наливайка,
Надривно плаче чорноморська чайка
Над холодом солоної води […].
Все вигризла, все стерла
Байдужості бульдозерна хода…
(“Алея російських полководців в Очакові”)[2];
Радійте ницо, козаків потомки!
Імперському орлу кричіть “Віват!”
Іде по Миколаєву Потьомкін,
Припудрений і гордовитий кат.
Він тут козацтво гнав у гречкосії…
(“Вулиця Потьомкінська”) [2].
Як підкреслював В.Бойченко (і ці слова звучать актуально й сьогодні), “декому дуже нелегко зрозуміти: поетична думка про те, що земля починається від Кремля, є істиною лише там, за Хутором-Михайлівським, та й то не для всіх народів тієї країни. Ми ж, українська нація, як і кожен народ, починаємося з духовного космосу нашої Матері-України” [1, с.6-7]. Тож і дослідницькі праці, й публіцистика, й поезії Валерія Петровича спонукають наших співвітчизників замислитись: хто ми є? які ми є? чи спроможні зберегти свою національну тотожність?
Це наша земля — не їхня.
Встаємо уперто й нескорено,
Аж казиться в телеящиках
презирство московських капел.
Будуймо свою державу —
хай лишаться за кордоном
Імперський матюк, гулаги,
Москва й двоязичний орел [3, с.54].
Дійсно, в особі цього співця-патріота 25 березня 2011 року наша незалежна Вітчизна втратила великого подвижника і громадянина. Поет пішов у засвіти, але заповів усім нам не схилятися перед труднощами й випробуваннями, боронячи рідний край, його слово, щоб:
Залишилася пісня.
Навік [4, с.10].
Хай же мирно почиває Його прах, а пломінні ідеї живуть і спонукають духовних спадкоємців до творчого неспокою та громадської активності.

Література

1. Бойченко В. З історії словесності Південного Прибужжя: Навчальний посібник. — Миколаїв, 2005. — 97 с.
2. Бойченко В. Поезії // Літ. Україна. — 1991. — 28 березня.
3. Бойченко В. Слово Олега Ольжича до юних українців на межі тисячоліть // Вежі та вітрила: Поезія Херсонщини кінця ХХ — початку ХХІ століття. — Херсон: Наддніпряночка, 2007. — С.53-54.
4. Бойченко В. Сонячні кола: Поезії. — Сімферополь: Таврія, 1975. — 88 с.
5. Кремінь Д. Золота ріка над синім овидом…: Валерієві Бойченку — 60 // Літ. Україна. — 2001. — 17 травня.
6. Лист В.П.Бойченка до І.В.Немченка від 23 жовтня 2008 року // Приватний архів І.В.Немченка.
7. Лист В.П.Бойченка до І.В.Немченка від 3 липня 2007 року // Приватний архів І.В.Немченка.
8. Шкварець В. Поет із душею історика // Бойченко В. З історії словесності Південного Прибужжя: Навчальний посібник. — Миколаїв, 2005. — С.3-5.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)