Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Бериславщина. Рік 1904
Вишиванка. Число 2
Іван Немченко. Корсунські світанки
Микола Василенко. Сердце - не камень
Іван Карпенко-Карий (І.Тобілевич)

Іван Карпенко-Карий (І.Тобілевич) народився 29 вересня 1845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда Херсонської губернії (тепер с.Веселівка Новомиргородського району на Кіровоградщині). Працював у Бобринці, брав активну участь у драматичному гуртку, виконував різні ролі у п’єсах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Я.Кухаренка, М.Гоголя, О.Островського. У квітні 1868 р. секретаря Єлисаветградської повітової поліції І.Тобілевича було переведено до м.Херсона. Письменник підтримував тісні зв’язки з місцевою інтелігенцією – вчителем-істориком Гордовим, колишнім кирило-мефодієвцем і приятелем Т.Шевченка Д.Пильчиковим.

У цей період Іван Тобілевич забирає до Херсона свого брата Миколу і віддає його на навчання до Першої Херсонської гімназії (тепер – загальноосвітня школа № 20). М.Тобілевич виступав у аматорських виставах та співав у хорі (пізніше виступатиме під іменем М.Садовського). У жовтні 1869 р. І.Карпенко-Карий залишає Херсон, але ще не раз гастролюватиме в губернському центрі у складі театральної трупи. Зокрема в 1896 році він тут виступав у трупі Панаса Саксаганського, блискуче виконував ролі Назара й Хоми в постановці Шевченкової драми “Назар Стодоля” [5, c.165].

 Дебютував письменник у якості драматурга у Південній Україні. У 1886 р. в Херсоні у друкарні М.Аспера вийшов “Збірник драматичних творів” І.Тобілевича, у якому були опубліковані п’єси “Бондарівна”, “Хто винен?”, “Розумний і дурень”. Того ж 1886 року в місцевому альманасі “Степ” уміщено згадану історичну драму “Бондарівна”. А в 1887 році окремою книжкою в Херсоні уперше з’явилась психологічна драма Івана Карпенка-Карого “Наймичка”. Усі ці видання знаходили свого читача, але надто повільно. Нечастими були схвальні відгуки з боку критики. Тож автор бідкався в листі до І.Франка від 1 березня 1888 року, що “надруковано 1200 примірн[иків] “Збірника” (3 п’єси) і особо (четверта) 2400 пр[имірників] “Наймички”, а розійшлося за три роки так мало, що сором казать. Та й те, що розійшлося, куповано здебільшого не в книгарнях, а в театральній касі замість лібрето.

Де ж мої читачі?

Нема” [9, с. 214].

І далі письменник зазначив щодо відгуків на публікації: “А чи була ж в літературному стані справжня критика на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає?” [9, с.214].

Найпопулярнішою серед творів згаданого херсонського “Збірника” стала психологічна драма “Хто винен?”, що в пізнішій редакції отримала назву “Безталанна” (інші варіанти найменувань: “Безталання”, “Чарівниця”). За словами автора, в її основу покладено життєві факти. Використовуючи традиційну тему кохання, драматург глибоко психологічно вмотивовує вчинки персонажів (Гната, Варки, Софії), колізія твору зумовлена сильними характерами. Випадкове непорозуміння, що виникло між закоханими (Варкою та Гнатом) призвело до непередбачених ситуацій. Гнат, засумнівавшись у вірності коханої, вирішив пофліртувати з давно закоханою в нього Софією, а далі й одружився з нею. Зневажена Варка приймає фатальне для себе рішення: вийти заміж за нелюба. П’єса завершується трагічно: Гнат у нестямі вбиває Софію. Тяжко караючись за злочин, він проклинає Варку. Досить промовистим є заголовок п’єси “Безталанна”, в якому відчувається зв’язок з структурою твору. Система персонажів у драмі традиційна, своєю життєвою енергією виділяються Гнат і Варка, але в умовах існуючого ладу вони не змогли реалізувати себе. Варіанти назв драми “Хто винен?”, “Безталання”, “Безталанна” вказують на глибоке розуміння автором соціальної дійсності.

Інша психологічна драма Івана Карпенка-Карого “Наймичка” вразила глибиною проникнення у внутрішній світ героїні з народу. За словами Панаса Мирного, в творі показано, як гине краса дівоча в нових умовах пореформеного села. Провідна сюжетна лінія п’єси (Харитина – Цокуль) переплітається з додатковою (Маруся – Панас – Пилип), яка сприяє поглибленню основного конфлікту. В центрі твору образ Харитини, її трагізм найчастіше розкривається в монологах та діалогах з Цоколем, Панасом.

Харитина. Тяжко! Ненавидить мене моє життя, од малку до цього часу ненавидить, а я? Все-таки силкуюсь жить… Хочеться жить. Сонечко засвіте, пригріє своїм теплом увесь божий мир, і ти в тому теплі, як кузочка червона, весняна, грієшся, і жить хочеться!.. Милого побачу – серце заб’ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою, – і мука їсть, точить, я тану, як сніг у хаті, як крига у весняній воді” [7, с. 259].

У ході розвитку колізії трагізм становища героїні поглиблюється. Очевидна типологічна схожість образів Харитини та Олени з п’єси “Глитай, або ж Павук” М.Кропивницького. Діалоги персонажів суттєво доповнюють їх характеристику.

Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене, – дихать не можу. Я була обшарпана, та за те у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли – спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба.

Цокуль. Постій-бо! От біда! Був я в бувальцях, а такого ще не траплялось… Одна надія на Панаса… Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться… Поколотяться, поколотяться, та й вгамуються! Ну, рахуба!” [7, с.251-252].

Доведена до відчаю, зневажена всіма, Харитина накладає на себе руки. Як слушно зауважують дослідники (Л.Мороз, Л.Дем’янівська), у творі відчутні античні мотиви. Цокуль, дізнавшись, що збезчещена ним наймичка є його донькою, привселюдно карається й кається.

Уперше “Наймичку” було представлено на кону трупою М.Кропивницького в Ростові-на-Дону – характерному для тих часів південноукраїнському місті. Роль Харитини тріумфально зіграла українська актриса М.Заньковецька. Відзначимо, що п’єса з великим успіхом ішла й на сценах театрів у столичних центрах імперії – Санкт-Петербурзі та Москві, а також у рідних краях – у Києві, Харкові, Херсоні та інших містах України.

У 1897-1903 рр. в Одесі з’явилось чотири томи з п’ятитомного видання “Драми і комедії” І.Карпенка-Карого, на появу якого відгукнулись І.Франко, А.Кримський (останній том побачив світ у Полтаві 1905 року).

Комедію “Хазяїн” (1900) І.Карпенко-Карий написав на херсонському матеріалі. Адже драматург був добре обізнаний з життям і побутом місцевих землевласників-мільйонерів, становищем селянства та найманих робітників. Одному з персонажів п’єси – Пузиреві автор надав рис херсонських мільйонерів – Харитоненка, Терещенка. Діалоги та монологи твору реалістично відображають засоби збагачення багатіїв:

Пузир. Заробиш – матимеш!..Оце, бувши на земському собранії, я дізнався, що туди, під Херсон, кругом голод. Кормів нема. Мужики продають по півтора карбованці коняку; по сімдесят п’ять копійок вівцю. У нас же кормів сила, одного сіна триста скирт… Скуповуйте всіх овець! Вигодно: на руб – два буде баришу!!!

 Куртц. Овса – сімдесят п’ять копійок?! Еті – да. Бєдний мушічок” [8, c.347].

Про перебування І.Карпенка-Карого в Херсоні, Одесі, Миколаєві, Ялті свідчить плідне листування. У листі до Б.Грінченка від 8 жовтня 1897 р. письменник зазначає: “Оце вже третій день, як осілися в Херсоні і чи добре тут буде, чи погано, а мусимо сидіти більше місяця, бо нема куди дітися” [9, с.237]. І затим додає: “Що воно буде в Херсоні, ще не знаємо. На бога надія” [9, с.237].

У листі до сина Назара з Одеси від 19 листопада 1897 року драматург розповідає про свій хворобливий стан, що заважає акторській праці: “Погода в Одесі перемінчива, то дощ, то мороз, а через те погано себе почуваєш на здоров’ї: то там кольне, то там шпигне, то кашіль, то ревматичні болі. А нехай їм, тим хворобам, лихо!” [9, с.239]. Не менших страждань письменникові й акторові додавали сварки, суперечки в сценічному колективі: “В трупі йде, як завжди, глуха вражда, сичання, котрі здержуються трохи дисципліною, але часами прориваються і голосно викрикуються образи то тому, то другому. Розуму не набралися. Горе в світі з нерозумними, злими, повними ненависті людьми” [9, с.239].

У травні 1906 року І.Карпенко-Карий лікувався в Ялті, намагався протистояти підступній хворобі.

Помер І.Карпенко-Карий у Берліні 15 вересня 1907 року, але довічний притулок свій знайшов удома – на рідній Херсонщині, на цвинтарі с.Карлюжиного побіля хутора Надія (тепер Кіровоградщина).

Херсонський письменник М.Чернявський залишив спогади про І.Карпенка-Карого “Чорноземна сила” (1919). Цьому ж поетові належить вірш “Три брати” (1900), присвячений артистичній тріаді Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам.

У 1921 році Мистецьке товариство імені М.Старицького видало в Херсоні окремою книгою драму “Безталанна” І.Карпенка-Карого, а 1922 року тут же вийшла комедія цього ж автора “Суєта”.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)