Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ейсмонт Є.М. Юшка по-королівськи
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Микола Братан. І краса, і держава
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1

Каляка М.М. Командир крейсера «Очаків» // Елінг. 2017-2018. Вип. 11-12. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 23-69.

Командир крейсера «Очаків»

Командир крейсера «Очаків» [1]

Смерть за ідею – доля почесна.

Правда з престолу диявола скине!

Хай нас огорне сила чудесна.

Згине багато – слава не згине!

 

Був м’який ранок. Йшов третій тиждень весни. Під яркими промінням південного сонця прокидався Севастополь – фортеця і головна база Чорноморського флоту. Офіцери крейсера «Очаків», ще з вечора попрямували до своїх цивільних квартир. Матроси, відчувши волю, усю ніч жартували, розповідали про різні смішні пригоди, співали.

Сергій Частник, баталер 8-го флотського екіпажу, покинув корабель, у нього була відпустка на цілий день, подався до свого улюбленого місця, до кручі над Південною бухтою. Він міг годинами стояти на краю й милуватися відблиском ранкового сонця, яке ще тихенько дрімало в напівсонних хвилях бухти, якою вже починали снувати від берега до берега катери, шлюпки з дружними юними гребцями, кидати довгий погляд на громади військових кораблів. Особливо привертали його увагу силуети проворних міноносців, що маячили в легкій туманній димці. Звідси, з обриву, намилувавшись ранковим морем, переводив погляд на героїчне місто, де ледь вирізнялась Графська пристань, пам’ятник знаменитому адміралу Нахімову. Він сюди любив ходити з малим сином лейтенанта Шмідта, Євгеном, до Георгіївського монастиря. Бралися не раз перепливати через усю Північну бухту, відчуваючи полегкість і силу тіла. Їм обом подобалось відпочивати, ухопившись за буй, оброслий оксамитовими водоростями.

В цей день на Приморському бульварі, десь о десятій, мала відбутися довгоочікувана зустріч із Марією, яку вже більше року не бачив, з тієї пори, коли вона покинула село, в якому обидва вони народилися, милу Чалбасівку, переїхавши до дядька, в Херсон. Прислала листа, дитина народилась. Він її не бачив. Написала – міцненька. Його оповив якийсь дивний настрій, накидаючи на нього пригніченість, сповнену незрозумілого передчуття, що виливалося, в таку собі, легеньку дрімоту, коли душа безвладно починала плести, як в заштиленому морі, невиразно-мінливі картини особистого життя.

На п’ятому році служби на флоті він побував у рідному селі й помітив, як швидко підросла його Марійка. Хоча мати і батько тримали її подалі від дорослого кола, та становище її було таке, що не позаздриш. Хоча їй ще й не спадало на думку закохуватись, але приїзд ставного сусіда-моряка схвилював. Навіть уявилося, що може несподівано статися почесне одруження, вона стане дружиною відомого на селі та й в усій таврійській окрузі чорноморця. І ще вона згадала, який він гарний та чемний і закоханий у неї. Забачивши його, їй починало здаватися, що це буде надто велике щастя. А коли задумувалася, що все це може стати лише мрією, пустими намірами, то її не переставало покидати тривожне тремтіння.

Так воно й сталося. Усього з годину вони побули разом. З’явився гонець від командування, її Сергія викликали на Головну базу флоту. Почалося розігрування війни з японцями на Далекому Сході. Він тільки й встиг звіритись та попросити матір замовити за нього слівце перед її батьками, щоб на новий приїзд були врочисто справлені заручини.

Марійка подобалась йому. Вона мала добру славу. Була вірна в дружбі, з іншими парубками не водилася.

Сергій був дуже закоханий, але не так бурхливо, як його друзі по крейсеру, які швидко одружувалися. Його кохання було мрійливе, ніжне, схвильоване. Бувало, набігали такі похмурі думки, що йому не випаде зберегти своє кохання: вона, Марійка, хоч і молода, але швидко стане на ноги, та ще й маючи розкішну красу і сміливу душу, раптом може віддатися під владу комусь іншому. Якось мати казала йому, що деякі старші чоловіки вже не проходять повз неї, дратують перебільшеними компліментами й жартівливим залицянням.

Набіг спогад про першу зустріч з дівчиною. Він зустрів її в полі. Вона йшла із сусіднього села. Одразу ж накинув на неї оком. Йшов за нею на деякій відстані, не зводячи очей, пожадливого погляду. Йому подобалось, як вона гордо робила легкі кроки з саморобним кошиком у лівій руці. Синя спідничка розвівалась, кружляла. Під чорною плетеною кофтинкою пружинилось міцне юне тіло, помітно випинались груди, гойдався тополиний стан. Коли залишилось з півкілометра до їх рідних Чалбасів, Сергій наблизився до дівчини.

– Звідки топаємо? А чи не пристала б ти до мене? – запитав хлопець, відчувши, як його голос кудись провалився.

– Пристала б, якщо ближче познайомимось.

– Ну так зупинись.

– А чи треба? Та й я одна.

– І нікого більше?

– Та ось ще, у матроському тільнику, в широких штанях.

– А… так. То і покохай його.

– Я вмію слухатись. Але я не із звабниць.

– Жіноча зваба – чоловікові насолода.

– То й топай швидше до них. Вони там, на зеленому лужку, край лісосмуги. Мабуть, вже збираються. Трепетні, з бажанням. Розкішні. І сила є. І ти, бачу, не витрачений.

– О, дівчинко! Як тебе звуть?

– Марійка. А що? Не гарно?

– Отже, Марійко, хай тобі за ту силу голова не болить. Я тебе вподобав. І не відстану.

– Дійдемо до села та й підеш собі на жагучу зустріч, котрась й кинеться на твій міцний чоловічий дух.

– Ну, навіщо так? Я не побіг до них. З тобою бачу свято. Отож…

– Та мені… – сказала дівчина піднесено.

– Люба ти мені. Я хочу лише одного. Щоб ми обоє були відверті, – Сергію перехопило мову, пересохло горло.

– Знаємо ми вас. Вам би якнайскоріше вломити, зім’яти, вгризтися в губи.

– На що ти таке плетеш? Навіщо таке кажеш? Я не облудник. Я чорноморський моряк, баталер, старшинського командного состава. З найкращого крейсера. «Очаків». Чула?

– Розумію! – лагідно всміхнулась Марійка, хитрувато-щасливою усмішкою й вихопилась наперед. – То йди до моїх батьків. – Вона вправним рухом поставила на землю кошик. Потім підібравши спідничку, сіла віддалік від чорноморця, обняла руками підігнуті коліна. – Чого стоїш? Вони чекають, мої любі батьки, вони дуже не хочуть, щоб мене прибрав до рук олешківський багатій.

– А ти? Він же, кажеш, багач.

– Я?.. Не лежить душа.

Сергій побачив копичку сіна.

– Отут, дівчинко, сядемо і про все поговоримо. – Він лагідно підштовхнув її. Вона вискнула й заточилась. З-під спідниці блиснуло тіло. Серце моряка гулко загупало. – Ось тут, – показав він рукою на розкидане сіно. – Все і вирішимо. – І, мов підкошений, сів під копичкою, глибоко втягнувши в себе повітря й затамував подих. – Іди до мене. Сядь поруч.

– Мені й тут непогано!

– Не бійся. Я із серйозним наміром. Ти гарна, квітуча. Вогонь! Таку мені треба. Буде добре твоєму чоловікові.

– Буде!

Сергій здригнувся, підхопився, схопив дівчину в обійми.

– Чи можу тебе запитати?

– А хто заважає? – Спитала, всміхаючись.

– Чи ти б зі мною трохи пообнімалась?

– Мабуть, ні. Ти ж говориш, що серйозний.

– Ти люба мені, кажу правду.

– Це тільки слова.

– Ясно. Не довіряєш. Коли ти не хочеш зі мною пообніматися… – Чорноморець розсердився.

Дівчина підійшла до нього, подивилась, вивчаючи, в очі.

– Тобі то що, а мені залишиться сором.

– Люба, я ж серйозно.

– Знову «серйозно». Я не з тих, що під лісосмугою. У мене немає іншого посагу. То бережу себе, своє дівоцтво!

– Бач яка!

– Яка є!

Марійка ласкаво усміхнулась, розквітла темно-блакитними очима, насолоджуючись сказаним. Губи її були міцно стуленими, щоки палали. Сергій пригорнув її до себе.

– Я, дівчино, повторюю. Мій намір серйозний. Увечері буду в тебе вдома. Веди, покажеш, де твоя хвіртка.

– Коли так, то поцілуй.

– А що… коли після поцілунку мені захочеться?

– Гм, не знаю, – весело засміялась, здвигнувши плечима. – У нас, в Чалбасах, говорять, – в холодну воду.

– А в нас силою беруть.

– Ой, буйний! Спробуй! – вигукнула дівчина. Блиснувши білими зубами. – То я тобі… вам, ніс відкушу!

– Ого! – весело видав моряк. – Ось моя рука. А ввечері я буду у твоїх батьків. Не один.

Марійко швидко підняла кошик, усміхнулась до чалбасівця-чорноморця ледве помітним колючим жальцем у світло-балакитних зіницях і рушила до села легкою, гойдливою ходою.

Увечері Сергій справді прийшов до Марійки із сватами.

Її батькам він заявив, що восени, перед листопадом, приїде на весілля з усією командою «Очакова». І якщо хоч хто-небудь його наречену зачепить, скрутить голову. Не зможе сам, покличе на допомогу увесь крейсер. Вони, його братки, чесні, сміливі, справедливі.

Зненацька небо насупилося, потемніло. Здалось, ніби ціле військо вітрів стало гнати перед собою на берег чорну хмару. Море схвилювалося. Забарвилось у синій колір. Повіяло холодом.

Згадався ще один вечір. Він намагався пом’якшити її спалахи пристрасті. Цілував легенько в очі, в щоки, пестив їй обличчя, шию своїми сильними, але ніжними пальцями, лагідно шепотів на вухо: «Рідна моя. Кохаю тебе», зберігаючи її цнотливість і незайманість.

А вона, його Марійка, посміхалась, тісніше тулилась до грудей, шепотіла: «Я знаю, що приємна, можеш не заперечувати. Ми ж так мало знаємо одне одного, ще й не любилися, а вже наші тіла злилися. – Поцілувавши, глянувши в очі, додала: – Я хочу бути для тебе такою, від якої б ти зазнав найвищої втіхи. Але не сьогодні. Не сьогодні! Хоча я вже ладна йти з тобою хоч на край світу».

Сергій прийшов у зазначений час до Приморського бульвару, а надії його не було. Не з’явилась. Скільки негарних думок обсіло чорноморця. Він довго ходив бульваром.

Урятував Микита Антоненко, треба було негайно йти на корабель.

– Ох, – сказав він другу, – який я самотній. Страшенно самотній. Усіма забутий! Серед тисяч сердець, що проходять повз мене і в ранній, і в нічній тиші, немає жодного, що тужило б за мною… Ось тут, над бульваром, Графською пристанню напнута безмежна сіть із невидимих ниток, що зв’язують серця одне з одним міцніше за життя і навіть за смерть, але жодна з них не приступила до мого серця. Отож, друже, я і без поцілунку, і без кохання. Самотній! А як мені хочеться зустрітися зі своїм вибором, Марійкою, тавричанкою з села Чалбаси, одружитися, і боронити її, стати опорою в житті. Захисником! Встеляти радістю кожну стежку, відвертати від неї кожний злий подих холодного вітру. Микито, друже, яка вона гарна, мов ранкова троянда. Боже, бережи її!

Ще якусь хвилину стояв Сергій Частник, подовгу придивляючись до знайомих картин міста. З цієї хвилини його вже більше ні що не радувало. Сьогодні він розпочне сьомий, останній рік служби на флоті, думав, все, розпрощається, поїде до своєї Марійки додому, ан, ні. Видно, щось сталось. Тепер і там, у селі, вдома не буде щастя. Він узяв за руку товариша й болісно сказав:

– Любий мій, усе стало на своє місце. Сьогодні увечері подам рапорт, залишусь служити надстроково царю-батюшці. От тільки ніколи не дозволю, щоб піднімали наді мною, над моїми товаришами палубний ліньок з вузлом на кінці, хай навіть це буде хтось з офіцерів, із дворянської знаті, або з баронів, графів, князів – зась! Все! І не тому, що я тілом міцненький, ні. Я вже душею інший. У мене прокинулась гордість людська, повага до людей, до себе.

І справді, Сергій завжди був показний і зростом, і міцною статурою, примітно відрізняючись від однолітків. Іноді здавалось, коли він довго задивлявся в далину, то ніби готувався, мов той таврійський віл до напруженої роботи. Голос мав гучний. З товаришами по крейсеру поводився дружньо, але з якимось упертим само­утвердженням, в якому аж ніяк не проявлялась войовничість.

Він завжди вважав себе справжнім українцем. Одягався охайно від козацьких чоботів до звичайнісінького селянського капелюха. Його поважали.

У кожному дворі зустрічали з повагою. А коли наставав вечір, чи не з усіх Чалбасів збігалась до його хати молодь. Співали пісні, танцювали, просили Сергія розповідати про історію рідного села. Юнак ніколи не відмовляв. Дивного в цьому не було, бо ж заснування сeла напряму пов’язане з повстанням на Полтавщині 1789 року в селі Турбаях. Тоді всіх учасників антифеодального виступу заслали в безводний таврійський степ. Багато страждань зазнали переселенці. Волелюбні, сильні духом чалбасівці не тільки прижились, а й знайшли в піщаних кучугурах природну питну воду, а їх нащадки обжили дикий степ, не раз повставали на захист своїх громадянських прав. Вони виходили в поле з гаслами: «Земля належить народу, він її обробляє, захищає кров’ю від ворогів. Значить, земля й належить йому. Він її господар».

Частник ще бігав босим, коли поліційно-каральний загін з’явився в Чалбасах. Жандарми посікли багатьох селян шомполами й нагаями.

Сергій все це добре запам’ятав і дав собі зарок відплатити царським опричникам за знущання над сусідами, батьком, й боротися за волю всього народу. І як тільки проголосили набір до армії, він не роздумуючи вибрав флот. Він бачив, як в Одесі відчалюють великі кораблі й пливуть туди, де серпантинно поблискує вільне море і мерехтить надія на щасливе, без жандармів й імперської влади життя.

Опинившись на палубі крейсера, йому одразу стало ввижатися, що ще трішечки, усього кілька кроків і він зможе зайнятися порятунком людей, сусідів од голодної смерті, котра насувалася у зв’язку з погіршенням життя селян. Особливо відчув він все це на собі, коли побував на початку двадцятого століття в Чалбасах, коли до загальних злиднів додався ще й недорід. Тоді ж революційний селянський рух охопив ледь не усю Херсонську губернію. Селяни палили поміщицькі садиби, млини. Багачі покидали свої маєтки, тікали в Херсон, Каховку. Дісталося і багатію їх села. Все це помітно вплинуло на Сергія. Молодий чорноморець різко став виявляти розбіжності у поглядах з царськими офіцерами, які обмежували, позбавляли людських прав матросів. І в той же час, був самим діяльним у дні планових і непланових навчань.

Якось, приїхавши літом на побивку додому, не встигши підійти до хвіртки, як почув хриплуватий чоловічий голос:

– Ей, ви там. Збираєтесь, чи ні? А то скажу Онуфрію. Зразу ж пельки заткнете.

Мати вхопила сина за руку.

– Ходімо, сину, в хату. Подалі від гріха. Той, Мокій Деренчиков… Не доведи Господи зустрічатися з ним.

Уже в хаті Сергій спитав стареньку:

– І часто таке?

– Кожну суботу ходимо на їхню панщину, а це й у неділю гонить.

Підійшов до них сусід, додав:

– Не дають людині відпочити.

– Так, сину, так.

– Ей, що ви там шепочете, – знову почувся з вулиці хриплий голос. – Мокій Хведорович дізнається… Кидай базікати.

– О, синочку, пан новий, та порядки старі. Іноді ще гірше буває. Як от сьогодні наказують ніби відробляти, ані – неси п’ять курочок, або чотири качки, а краще – дві гуски. Та так, щоб пан особисто побачив. Інакше – біда головонькам, спинонькам.

– І люди мовчать? – обурився Сергій.

– Що поробиш, сину? Їхня влада... – мати важко зітхнула, витерла сльози.

– Не плачте, мамо, – обійняв її за плечі Сергій. – Прийде час, ми примусимо їх за знущання над людьми плакати кривавими слізьми.

– Не треба, синочку, себе занапастиш.

Та Сергій її вже не слухав, сказав сусіду: «Треба піднімати громаду. Підемо до Деренчикова. Поговоримо. Не послухає? Провчимо!».

Увечері загомоніли селяни, стали збиратися біля крайньої хати. Сергій односельцям сказав:

– Земляки мої любі, на похилене дерево кожна коза лізе. Та коли у нас, товариші, заговорить кров поваги до себе, до рідних. Кров гідності. Скільки ви будете тому поміщикові у зуби заглядати? Бити треба по тих зубах. Здачу давати. Пішли до нього!

Гурт двинув до панської садиби.

– Відчиняй браму! Клич господаря! – залунали вигуки.

– Ач які фартові, прудкі.

– Прудкі не прудкі, – заявив Частник. – Бачиш, людей веду на розмову до пана.

– Обідраних не велено пускати до замку, – процидів здоровило.

Сергій підступив до нього.

– Що мелеш? Не відкриєш воріт, я тебе так скручу, одразу станеш худеньким. Ми прийшли серйозну справу вирішити.

Сторож закліпав переляканими очима. Сусід моряка показав йому міцного кулака.

Деренчиков вискочив з покою сам.

– Що ви тут ґвалтуєте?

Частник підійшов ближче.

– Ми хочемо у пана спитати, який сьогодні день?

– А що з того? Божа неділя.

– Отож й воно й є, – загуділи селяни.

Сергій додав:

– Коли сьогодні Божа неділя, то й церква повинна бути відкрита. А ви наказали її закрити. Людей гоните в поле.

– Гаряча пора, можна і зимою помолитись.

– А самі що робите? Гостей на шампанське чекаєте?

Хтось із гурту докинув: «Ану беріть його, Мокія Хведоровича за петельки та трусоніть, та так, щоб з нього ключі висипалися».

Деренчиков підняв руку. Він зрозумів, що перед моряком і селянами цього разу треба поступитися. Він буркнув сторожу:

– Передай попівні, хай відкриє церкву. Я дозволяю.

– Запам’ятайте, пане, – кинув йому Сергій, – щоб так було кожної неділі. А ні, увесь крейсер приведу сюди. Накажу роздягти догола і покатати по доріжках, та так, як це ми робимо з провинним перед людьми, на палубі корабля. – Швидко покинув розкішну садибу.

Все це помітно вплинуло на Сергія. Молодий моряк різко став виявляти розбіжності з царськими офіцерами, які обмежували, позбавляли людських прав матросів-українців.

Одного разу його приголомшив несподіваний ревун. Вибравшись з люка, був вражений, закляк на місці. Якраз спадали осінні сутінки. Вітер скажено гуляв палубою, а коли зблиснув місяць на обрії, стало зрозумілим, що починає бушувати ураган, разом з навкісним дощем.

І тут пригадав, як у такий же несподіваний шторм, проходячи практику на учбовому судні «Березань», він побачив невеличке суденце. Воно борсалося серед метрових хвиль, ледь проступаючи крізь дощову пелену.

З хвилину молодий моряк стояв нерухомо. Йому привиділося, що вихор, який гуляв морем, ось-ось закрутить і його. Він із силою вчепився в поруччя. Лютість хвиль настирливо шаленіла, з’єднуючись із диким завиванням вітру.

Раптом спіймав себе на думці, що на аварійному судні можуть бути люди і їм потрібна негайна допомога. Він миттю кинувся до шлюпбалок. Шлюп­ка пішла на воду. Сергій наліг на весла. Хтось із матросів крикнув зверху:

– Давай, веслуй сильніше. Може, когось врятуєш.

Частник підняв голову. Звів погляд на борт свого корабля, побачив боцмана, той кричав і махав рукою:

– Повертайся назад. Ти спізнився, малий, ти ще не доріс, щоб рятувати людей. Повчись. А то ще сам загинеш.

Юнга не міг визнати своєї поразки. Він вірив, що буде потрібний і врятує хоч одного. І, не зважаючи ще й на вигук лейтенанта, старшого помічника капітана, продовжив прямувати до потерпілих. До нього долітали слова:

– Штормтрап за бортом. Вилазь! Наступного разу пощастить. Цей випадок навчить тебе моторності.

Сергій всією силою працював веслами. Вода в носу шлюпки шумувала і пінилася. Розлогою хвилею його притисло до аварійника, почало шарпати шлюпку. Вдарило раз, другий. Але грізний гуркіт вітру не лякав юнгу, бо не був таким страшним, як у перші хвилини.

Він вірив у своє покликання, у свою чоловічу силу, знаючи собі ціну, твердо вирішив протистояти грізній небезпеці, досягти перемоги. І це було небаченим героїзмом.

Раптом він побачив простягнуті до нього руки. Це були руки худенької жіночки у білій хустинці. Він ліг на банку і вхопив їх. Витяг потерпілу в шлюпку.

– Ой, леле, – сказав собі, – оце я такий, що міг би послухатись лейтенанта, залишивши жінку на волю хвиль і вітру, а ще й здоровило, невже зможу повернутися до корабля ні з чим і піднятися на палубу, опустивши голову?

Тим часом суденце задерло кормою вгору, погрузивши у воду ніс.

Сергій ще напруженіше став вдивлятися на високі хвилі, що бігли, притискуючи аварійника до кам’яного молу порту, продовжував твердити собі, що ні в якому разі не зможе похитнутися, як ті, що викрикують з борту, з єхидством посміхаючись.

Жіночка ридала й показувала на майже затонуле суденце.

– Там, там, – поспішала благати, – там ще чоловік, він поранений. Врятуйте, прошу вас. Там... – і замовкла. На її гарненькі очі навернулися сльози.

Сергій уважно придивився. Так, там була ще людина, яка відчайдушно боролася за своє життя. Чалбасівець витяг і цього нещасливого мореплавця. Ним був молодик з густенькою борідкою. Одна штанина була розірвана, нога нижче коліна мала помітну подряпину.

Сталося це, коли їх учбове судно ще тільки-но починало проходити навчання неподалік крутих берегів Очакова, відділяючи його, юнгу, від рідного села, що розкинулося в степу за якихось вісімдесят–дев’яносто кілометрів від моря, до якого він частенько любив прямувати, щоб зустрітися з медузами, погратися з чорноморськими хвилями.

Вони проминули Дніпровсько-Бузький лиман, у мрячному, густому тумані показався піщаний берег Березані. Острів, на якому за часів Київської Русі було довгочасне поселення, а в роки Запорізької Січі отаборювався Кіш із кошовим отаманом.

Море штормило. Сергій стояв на юті й раз у раз підносив до очей бінокль. Він добре знав ці місця, не лише маяки, а й всі віхи на фарватерах. Капітан судна неодноразово використовував його за спостережника.

Він чомусь несподівано для себе озирнувся і враз пригадалося, що там, на сході, за фіалковим ошматтям суцільних хмар, його рідне село. А в ньому – чепурненька жіночка, яка ніяк, напевно, не дочекається побачення з ним, щоб притулитися до його морської форми, до грудей. і як завжди промовлятиме:

– Милий, прохаю, не жартуй. – А сама буде люб’язно вдивлятися в його карі очі і весело повторювати, – не жартуй. Не жартуй, голубчику! –А через кілька хвилин, цілуючи, додаватиме:

– Любий мій, я так чекала, я так сподівалася, що прийдеш, ніколи не загубишся у своєму бурхливому морі.

З голови моряка ніколи не збігали її останні слова: «Я завжди буду тебе чекати. Хочу, щоб ми завжди були разом. Всюди. Тільки разом». І ось, в квітні 1905 року він з’явився у дворі Марійки. Вона побачила його у вікні й радісно сплеснула руками. Милувалась, як він йшов. Впевнено, розмірено. Їй навіть пригадалось, як захищав її від прихильників завзято й жорстко. Любов до нього збільшувалась, поглиблювалась.

Сергій увійшов у хату, побачивши матір дівчини, розгублено заговорив:

– Ми оце… Я… Давно дружимо. Ось ми...

Марійка підхопилася, затулила долонями йому рот.

– Я вже все розповіла мамі.

І стала його Марійка ще кращою, розквітлою. Він навіть боявся відпустити її руку, глянути на неї – така вона була гарна.

Він не пам’ятає, як потрапив у ліжко. Тільки чув, як вона шепотіла: «Ну, чого ж ти?»

Він опинився в її гарячих обіймах. Утонув у них, зворушений привабливістю й молодою красою, втративши на якусь мить себе, зосередившись на юних грудях, припавши до них вустами…

Цієї найщасливішої ночі він так і не зміг заснути. Підхопився до сходу сонця. Йому потрібно було якнайшвидше появитися на крейсері. Його чекали товариші, уся команда.

Сергій постояв кілька хвилин біля високого ліжка з пуховими білосніжними подушками. Задивився на Марійчине сонне, трохи змарніле, заспокоєне обличчя і його ще сильніше охопило почуття любові і ніжності до тої, яка у цю коротку ніч віддала йому все, що могла і що мала. Серце забилось частіше від вдячності і захоплення.

Сергій нахилився до Марійки, легенько торкнувся вуст, щоб не збудити, не потривожити солодкий передсвітанковий сон коханої.

Це був його останній поцілунок.

Подія з урятуванням молодих людей принесла Сергію Частнику шанобливе ставлення до себе з боку капітана учбового судна та й всієї команди.  Тож як тільки він закінчив програму курсу моряка, то його з похвальною рекомендацією перевели на новозбудований крейсер «Очаків». Крейсер було спущено на воду в 1902 році зі стапелів Миколаївського суднозаводу. Мав швидкість 23 вузла (42 кілометра на годину), 12 шестидюймових гармат, 6 торпедних апаратів, екіпаж понад півтисячі чоловік.

Перед самим 1905 роком чорноморець ще раз побував у своєму рідному селі. Їздив в Олешки, добирався до Каховки. Але більше сидів у тіні вишневого садка, бо ж в останні дні спекотного липня жодна гілочка не колихалась. Навіть пташки принишкли. Напосіла на Таврію степова задуха. Люди поховалися у свої низенькі мазанки. Гнідий, що був прив’язаний за огорожею до дикої шовковиці, ліниво перебирав губами, витягуючи сіно з копиці, раз у раз здригаючись своєю атласною шкірою, проганяючи з себе надоїдливих мух.

Самотньо було і сумно. Нічим не порадувала Каховка зі своїм широким Дніпром. Ні двоповерховий Херсон, хоча одного разу побував у губернському парку, заглянув до театру, поплавав на баркасі, оглянув мальовничі заплави, пробирався з вудкою через дрімучі зарості очеретів до схованої вербами протоки, побував у знайомого батькового рибалки, закидав з ним невода, куштував херсонську юшку, зварену на свіжому повітрі із запахом осокорового диму.

Ніщо не радувало. Сум з’їдав його. Марійки в селі не було.

Коли Частник приїхав з Севастополя додому, то він уже був цілком приготовленим до сватання. Розповіді про її батьків, спогади тих часів, коли він з Марійкою гасав по кімнатах рідної хати, зродили потребу, що завжди опановує тридцятилітнього чоловіка, до створення родинного гнізда. Привабливість дівчини, нарешті, приклад сімейного щастя батьків, настрій, з яким їхав у відпустку, зібралось у надзвичайно важливе, вирішальне значення. Останнім мотивом збудження почуттів до Марійки, перш за все, напевно, був син Шмідта. Петро Петрович часто приводив його на корабель, брав з собою в різні подорожі. Отой чудовий малий юнга, як його називали матроси «Очакова», розбудив у Сергія Петровича природнє бажання стати батьком. Не раз сидячи з ним під кам’яною стіною Очаківського маяка, милуючись мирним життям Дніпро-Бугського лиману, думав: «От би було гарно, коли б й у мене був такий!».

Казали, що батько відправив її за межі Дніпровського повіту. «Невже, – подумав, – уся справа з весіллям відкладеться на довгий невизначений час? А скільки було чаруючих мрій!» Кинув вузлик біля порогу, побіг до двору Марійки. Увірвався до хати, відчинив двері вітальні. Побачив матір дівчини.

– Що з вами, мамо? – спитав. Став на коліна перед нею. – Чи всі у вас живі та здорові?

Старенька щось прошепотіла.

– А де ж Марійка? Не бачу її в хаті.

Матір раптом як заголосить, ударилась головою об стіл й затерпла, наче хтось шпигонув її в спину розпеченим залізом.

– Та що з вами? Де Марія?.. Утопилась? У лікарні?

Старенька нахилилась до колін. Голосіння припинилось.

– Звів паскудо! Занапастив нашу красунечку. Щоб ніколи в нього не було добра. Все згоріло.

Чорноморець вже нічого не чув, біг вулицею. Він не знав, де шукати дівчину, чим їй допомогти? Зачепився за стовбур сухої акації, впав. Підхопився. «Вб’ю проклятого! Вб’ю!».

Цей твердий, як камінь, крик довго носився по безлюдному широкому полю. «Піду до Голої Пристані, доберусь до Херсона, знайду злодія, гвалтівника. Поламаю руки, відкручу голову. Обов’язково помщусь. Ти чуєш мене, Маріє? Присягаюсь!» І, раптом, несподівано для себе, спитав:

– Як же я помщусь? Тепер, влітку всі сплять у дворі, не пустять до пана, зв’яжуть, поведуть до поліції, як злодія якого…»

Страшенний біль обхопив ногу. Присів на колоду. Схилив голову на груди. І раптом підхопився. «Стій! А що з цього буде? Бог з ним з цією помстою. Загублю людину, сам пропаду. О ні, не так. Не так треба». Став край села. Стис кулаки. «На крейсер потрібно якнайшвидше подаватись. Усі разом, усі гуртом. Мститись, мститись за усіх покривджених. Вперед!».

– О, Боже, як це було! – вимовив про себе. – Ластівкою падала біля мене. Беріг її, дівочий стан, оченятка сині, що аж чорні бували. Кохав, шептав на вухо, а вона посміхалась. За брові, вуста її віддав би увесь світ. А коли наближалась, то очі ставали глибокими, синіми, як моє Чорне море у тиху погоду. Порадились, домовились:  вона піде в найми, я на свій крейсер. Заробимо грошенят, поставимо хатку. Буде сім’я, будуть діти…».

Побувши з десяток днів, оббігав усі села, Марійки не знайшов. Повернувся до свого крейсера з новими думками про пережите, побачене. Але більше за все хвилювала доля дівчини і те, що почав відчувати себе уповні самотнім. Смертельна нудність здавлювала груди.

Таврію в середині 1905 року охоплювало революційне піднесення, переростаючи місцями в запеклі класові протистояння. Люди, доведені до відчаю безмежними злиднями, постійними поборами, нестерпною експлуатацією, піднімались на боротьбу з усіма погноблювачами.

В останні дні жовтня пожвавішало і в Севастополі, і на кораблях виявилось багато активістів, які частенько збиралися, проводили агітаційну роботу серед матросів. А коли набіг п’ятий день листопада і на «Очакові» пожвавішало, матроси стали говорити між собою відкрито, не дуже звертаючи увагу на офіцерів, яким ще перед сходом сонця було заявлено покинути корабель, бо знаходилися такі, що силою намагалися змусити екіпаж крейсера відступитися від думки про справедливе життя, про повстання, перестати збиратися на головній палубі і не брати в руки зброї. Але очаківці зірвали їх план, підкресливши, що моряки теж люди, і мають права на таку ж свободу, як і вони, як і усі інші громадяни.

А коли на крейсер з’явилися штабісти з погрозами, їх на командний пункт не пустили.

– Ви не кращі, – закидав їм комендор Антоненко, особистим представникам командуючого Чорноморським флотом, тут же додав:– Ваша влада скінчилася.

– Що? – не стримався старший офіцер, замінившого збіглого з крейсера командира. – Де ти такого навчився?

До нього підбіг мінний машиніст Гладков.

– Антоненко пройшов школу в Харкові. І добре знає ціну волі.

Гладкова оточили матроси.

– Ось бачите,– весело докинув машиніст. – Ми не одні тут. На цьому кораблі та і на інших нас багато. Розкрийте очі.

Увечері до крейсера підійшов катер віце-адмірала Чухніна, головного командира Чорноморського флоту і портів, зв’язковий офіцер передав пакет керівному штабу корабля. Матроси дізналися, що до бази флоту виступила дивізія берегової охорони на підтримку робочого руху. Скаловський, перший помічник командира крейсера, наказав усьому екіпажу негайно зібратися на палубі і хрипло заявив: «Хто вважає дивізіонників бунтівниками зробити три кроки вперед».

Антоненко і його товариші одразу ж уловили який задум має посланець військового начальства, Чухнін вирішив розділити екіпаж крейсера, спровокувати зіткнення на кораблі, з тим, щоб силами самих моряків розправитися з повстанцями.

Перший квартирмейстер, представник з «Пантелеймона» (Святий Пантелеймон» – це колишній ескадрений міноносець «Князь Потьомкін Таврійський», який був перейменований після повернення Румунією царській владі після закінчення повстання. Поруч з ним став Антоненко перед високим офіцером, застібнув на всі гудзики бушлат, наказав своїм товаришам:

– Стояти всім! Ні кроку!

Команда крейсера захвилювалася, зашуміла та ніхто з моряків не вийшов вперед.

Офіцерам одразу стало ясно, що жоден з очаківців не стане більше підкорятися верховній владі. Тоді представник віце-адмірала зачитав наказ, в якому зауважувалось, що коли «Очаків» не відкриє вогонь із своїх гармат по повсталій флотській дивізії, то усі фортечні батареї Севастополя вдарять по крейсеру.

І це не подіяло, хоча на палубі стало так тихо, що було чути як хвильки рідного моря обціловували борт корабля. Хвилину, не більше, усі були скуті думкою про наслідки свого протистояння з вищим офіцерством.

– Хлопці, братки мої, – раптом гучно викрикнув Сергій Частник, – гайда, на бак! Це треба негайно обміркувати.

Сергія Частника на кораблі поважали. Він був найосвіченішим моряком на крейсері. Вони вірили в нього, бо відчували, що ця людина, за свого брата-моряка піде і у вогонь, і у воду. Любили його і за те, що він мав неабиякий політичний кругозір, сміливі організаторські здібності. Команда попрямувала за ним. Товариші по службі добре знали, що діється в Севастополі: на заводах робітники оголосили страйк, вимагаючи підвищення зар­плати, скорочення робочого дня. Хтось із моряків кинув: «Хай стріляють. Побачимо».

У цю хвилину головний офіцер на крейсері, скориставшись відсутністю активістів екіпажу, наказав мічману сховати сигнальні прапори, щоб моряки не мали можливості спілкуватися з іншими кораблями, із страйкарями, дізнаватися про перебіг подій. Один кінець тросу несподівано впав на палубу, метал задзвенів. Частник підхопився, всі миттю побігли до капітанського містка.

– Братки, до мене! – закричав Сиротенко, перший кочегарний квартирмейстер. – Ви що не бачите? Офіцери самі закликають нас кінчати з ними.

Старший офіцер зблід. Хотів був пояснити значення свого вчинку, мовляв, це не його ідея просигналити в штаб, що «Очаків» не збирається підтримувати повстанців». Та його вже не слухали. Один із присутніх делегатів від заводчан, робітник спитав:

– Хлопці, ви що, не з нами?

Очаківці на це відповіли дружнім хором:

– Ми з вами! Ми з робочим класом!

Гладков запропонував усім, незгодним з моряками, офіцерам, якнайшвидше покинути корабель. Вони на кілька хвилин зібралися в каюті командира. Їм все було ясно. Їхня влада на крейсері закінчилась.

На палубі лунало:

– Котись, котись до бабусі, ваше високоблагородіє! – І під свист моряків представники командуючого залишили палубу, спустилися до штабного катера.

Сергій Частник, нахилившись до борту, прокричав офіцерам на прощання:

– Панове офіцери, поки ви живі і здорові, швиденько мотайте від нас подалі і один за одним біжить до свого головнокомандуючого і розкажіть, хто тепер господар на крейсері.

Запрацював двигун катера. Хтось із трюмних матросів кинув їм у наздогін:

– Прощайте, барабанні душі. Скатертиною водяна доріжка!

Кількох ярих, високих корабельних чинів, які стали опиратися, чинити опір, Гладков швидко закрив в одиночну каюту механіка.

Частник, виступаючи на матроському зібранні крейсера, говорив:

– Царській владі не можна довіряти. Ви ж чули, я бачив, як на Довгій косі, біля Михайлівської фортеці, були вкопані чотири стовпи. 4-го серпня, о п’ятій годині ранку, прив’язали до них потьомкінців, натягли на голови полотняні лантухи й розстріляли. Серед них був і мій товариш Іван Адаменко, ми з ним проходили практику на учбовому судні, сотні відправили на каторжні роботи, в арештантські роти.

Не минуло і двадцяти хвилин, як з’явився новий посланець штабу у супроводі помічників. Цього разу трап йому не подали, вимушений був прокричати під бортом корабля черговий наказ командуючого флотом, де вимагалось негайно зняти ударники з гармат і передати на катер.

З палуби корабля йому видали:

– Ач які. Хочуть щоб ми залишились голими, без зброї. Ні, братці, вона нам теж потрібна.

– Забирайтеся геть, – доповнили з юта. – Ми мирні люди.

До борту підійшов командор Антоненко.

– Запускайте мотор і передайте, що зброя у нас наша. Тільки ми можемо нею розпоряджатися.

– Нічого не віддавати, – підступив Сергій Частник. – Не подуріли ще. Ми не допустимо, щоб у нас були голі руки. Без гармат офіцерня нас, як курчат, передушить. Це – пастка!

Хтось із матросів ще закричав:

– Не лякайте, нам гірше не буде. Геть царського командира!

Команда «Очакова» відмовилася навідріз здати ударники гармат. Екіпаж крейсера, коли катер, кинувши згусток диму, відплив, обступили Частника. Він вважався за бувалого моряка. За його спиною була не одна морська миля. Він ходив твердим кроком. Від його міцної фігури віяло впевненістю і силою. Тавричанин пройшов десятирічну школу змужніння на військовому флоті. Він носив на лівому рукаві вузьку і широку нашивку з золотими відмітками – шеврон, що помітно відрізняв його від інших товаришів по службі. Добре знали і те, що він був народним вчителем земської чотирикласної школи в рідному селі Чалбаси.

Тепер, коли на судні не залишилось жодного офіцера, його товариші поглянули на нього. Відчувши на собі погляди людей і зрозумівши їх бажання, він по-товариськи обійняв за плече Антоненка й підкликав до себе машиніста 2-ї статті Олександра Гладкова, заявив:

– Я все своє свідоме життя сповідую і стою за свободу.

Матроси крейсера «Очаків» одноголосно обрали Частника Сергія Петровича командиром корабля.

Народний командир тихо промовив:

– Друзі, я командир, я підкоряюсь. Це приємно. Але нам потрібний кваліфікований…

Його швидко зупинили:

– Чого там, приймай і пішов. Ми довіряємо тобі, а це головне.

Сергій Частник був ставним моряком, високого зросту. Обличчя гарне, з ніжним відтінком темнуватого – українського кольору. Волосся пишне, чорне. Великі карі очі сміливо дивилися на життя. Щоки завжди вигравали приємною усмішкою, висвітлюючи білі міцні зуби.

Сергій Петрович окинув поглядом корабель, подумав: «Що ж, як увесь екіпаж виявив до мене довіру і обрав головним на крейсері, то тепер для мене настав інший час. Тепер треба починати вчити науку, готуватися до серйозних і грізних баталій, щоб управляти всім кораблем із чистим сумлінням, підніматися на ходовий місток підготовленим, вміло визначати правильний курс, щоб уміти долати усі перепони на будь-якому шляху, вміти підбирати надійних помічників, щоб могли своєчасно приймати вірні рішення. І такі, щоб не виходили за межі революційних поглядів. І головне, коли твій крейсер «Очаків» зіткнеться зі зграєю царсько-урядових кораблів, міг повести прицільний вогонь у відповідь, діставати ворога на будь-якій відстані й одержувати перемогу на користь волі людей.

Першим рішенням народного командира крейсера було відпустити заарештованих офіцерів. Один із них підійшов до нього.

– Що ви робите, баталер? Опам’ятайтесь! Владу, існуючий лад вам не вдасться зламати, не повалите.

Частник поглянув на нього й сказав матросу:

– Ведіть його. Усіх, хто не прихильний до нас, геть з корабля! І щоб духу вашого не було чути!

Офіцер не стримався, додав:

– О, горе, куди ви пнетесь, ви ж тільки особа, що відає продовольством та речовим постачанням? Ваше сьогоднішнє повстання – безумство. «Очаків» один, проти нього виступить уся чорноморська ескадра. Багато проллється крові. Чухнін одержав від царя наказ: негайно подавити повстання, навіть цінною потоплення крейсера.

Антоненко підскочив до нього, повернув обличчям до шлюпки.

– Йдіть, поки командир крейсера, Сергій Петрович Частник, не передумав. Завдячте йому, це він вас відпускає, зберігає вам голови.

На якусь хвилину на крейсері стало тихо.

Частник підійшов до борту, схилився на леєрні поруччя й виніс собі остаточний висновок: перед ним поставлене високе завдання, набагато більше, ніж виступати перед матросами, ходити з прапорами вулицями. Пригадалось, як одного разу, приїхавши до матері погостювати, дізнався, що сусідська дівчина потрапила в лапи власника однієї з найбільшої економії Дніпровського повіту, який примушував силою, хитрощами, вимагаючи від неї нічної ласки. Дівчинка не здавалася. Поміщик зачинив її в підвалі, пригрозивши, що буде сидіти в темряві до тієї пори, поки не скориться.

Сергій зажадав від багатія негайно відпустити полонянку, зазначивши при цьому:

– Щоб ця прекрасна і чарівна тавричанка ніколи від вас не чула ганебного слова. Без доброї волі ніколи не буває любові щирої. І ви самі від цього присилування нічого не виграєте. А коли не послухаєтеся мого слова, тоді прийдеться вам відправитись в пекельну дорогу, на якій не вдасться уникнути вічних мук, пов’язаних з іншим світом.

– Паничу, – забираючи від нього дівчину, сказав чорноморський моряк присмирілому поміщику. – Раджу вам, жити тихо, по-людські. Запам’ятайте, ви вже кісткою поперек горла стали в селян. Дівчинка піде зі мною. І щоб ви до неї ані пальчиком. Дізнаюсь, зроблю з вами таке, що й не снилося.

Багатій відступив від дівчини, бо побачив перед собою досить рослого і по-селянськи міцного мореплавця.

Від спогадів звільнив його Антоненко.

– Командире! – крикнув він, – досить стояти в роздумі, на нижній палубі тебе чекають люди. Зі штабу флоту прийшов особистий наказ контр-адмірала Данилевського: «Негайно припинити агітаторство, непокору, в іншому випадку, арештуємо й передамо до суду».

– Це вони можуть. Пішли, – сказав Частник, – побачимо хто кого, ми за волю народу, вони – за рабство. – Кинувши погляд в бік Адміралтейства, вигукнув, – Брешете, панове офіцерня, ваш імперсько-царській режим вже народу колом стоїть в печінках. Треба, помремо за народ, за наше українське життя.

Це сталося 13 листопада. А 14 – у другій половині дня, делегація з «Очакова» прибула до лейтенанта Шмідта. Петро Петрович Шмідт був родом з Одеси, нащадок моряків. Його дід бився на Малаховому кургані в дні оборони Севастополя, під час оборони головної бази Чорноморського флоту, проти збройних сил Англії, Франції, Туреччини у вересні 1855 року. Батько був адміралом. Шмідт з дитинства любив море.

Гладков обережно постукав у двері. Відчинив сам Шмідт.

– Петре Петровичу, – сказав неспішно Олександр Іванович, – Чухнін об’їжджає ескадру. Казарми флотської дивізії оточили гарматами. Готується розправа. Ви не можете бути осторонь.

Машиніст тут же передав йому записку від Частника і доповнив словами:

– Ми закликаємо вас вступити в командування флотом.

– Але ж, але,.. – завагався на мить Шмідт.

– Ніяких «але», – закричав Антоненко, – Сергій Петрович сказав, нам не треба боятися, що загинемо, наше повстання стане прикладом для інших. Петре Петровичу, нам відступати вже нікуди. Треба діяти. Ви, може, хочете рятувати імперію? Вона хвора. Вона хворіє вже триста років. Петре Петровичу, одягайтесь, ви потрібні флоту. До повстання крейсер готовий. Люди очікування нам не пробачать.

Він помітив, що в гостинній ціла колекція гравюр і фотографій маяків з усього світу. Здавалося, що Шмідт готувався бути доглядачем маяків і коли лейтенант побачив, що Антоненко зупинив свій погляд на маяках, наче відчув, про що думає матрос, проказав:

– Так, була юнацька мрія бути маячним наглядачем. Хай би навіть і на Березані. Удосвіта йшов би на охоту з рушницею, а коли сонце в зеніт забиралось би, не поспішаючи, розкопував могильник біля маяка. Кажуть, що він скіфський і в ньому багато зарито різної посуди, є і прикраси, стріли. А після обіду загоряв би під південними променями і мої легені просмолились би від тамтешніх трав, а ввечері, обмившись прісною водою, сидів в маячній каюті біля ліхтаря й читав книгу за книгою.

Після цих зауважень, Шмідт поклав руку на плече моряку.

– Зачекайте. – Через дві з невеличким хвилини лейтенант вийшов. – Так, їдемо. Будемо готуватися. Будь що буде. Відкладувати цю справу більше не можна, – сказав він. – Завтра вранці я оголошу: Командую Флотом!

Гладков швидко знайшов візника.

Шмідт піднявся на крейсер під звуки оркестру. Того ж дня були розподілені обов’язки: за командира Частник, за головного механіка – Гладков, за кондуктора артилерійської частини – Антоненко. І одразу ж був чітко розроблений план дій. Намічалося звільнити на «Пруті» заарештованих потьомкінців, заволодіти всією ескадрою, оголосити командуючим флотом П.П. Шмід­та.

Тут же Сиротенко відправився на контрміноносець «Свирєпий».

Наступив ранок 15 листопада. Він видався незвичайно тихим й сонячним. Негайно було знято царський прапор.

Такої ласкової теплої осені давно не було. Ті очаківці, котрі першими виходили з кают, піднімаючись на палубу, на мостики мружились, дивлячись, на, майже, непорушну безкрайню гладінь рідного моря.

Обличчя моряків були радісно тривожними.

До «Очакова» сходились кораблі. Поруч стали «Свирєпий», «Завітний», «Пантелеймон». На крейсері одночасно замайорів прапор і одразу ж був піднятий сигнал: «Командую Флотом. Шмідт!».

Частник, Гладков увійшли в командирську рубку. Сергій Петрович звернувся до Шмідта:

– Петре Петровичу, товаришу командувач Флотом, час починати об’їзд ескадри. На «Свирєпому» для зустрічі все готово. На палубі облаштувалася рота музикантів.

Не підвів і наступний день. Повітря було прозорим, видимість була гарною. На Приморському бульварі зібралися тисячі людей. Вони з хвилюванням і радістю слідкували за тим, що діялось в бухті і на рейді. Прапори повстання на «Очакові» і на інших кораблях викликали на березі, на схилах міста запальне «ура!».

Частник не сходив з командирського містка. Довго дивився на Севастополь. Він любив ходити до Сапун-Гори й милуватися квітами, особливо тоді, коли вона вкривалася червоними маками, мов велетенським килимом.

Об’їзд закінчився, Шмідт повернувся до свого командного посту. Тут він почав готувати телеграму до уряду.

Несподівано до борту крейсера пристав паровий катер. Офіцер штабу флоту повідомив, що Чухнін і генерал сухопутних військ Меллер-Закомельський заповзялися лагодитися з фортечними батареями, збирати війська, пригнали донських козаків на вулиці.

Частник і не сподівався, що вдасться вирішити мирним шляхом їх людські проблеми і задовольнити прості солдатські вимоги про розширення демократичних прав. Він не розставався з біноклем, слідкував за кожним рухом не приєднаного до них броненосця «Ростислава». Командир крейсера пройшовся містком й відчув, як його фізична могутність ще більше наповнювала усе тіло непохитною рішучістю. Очі, котрі завжди горіли м’яким добрим світлом, в цей відповідальний час виблискували твердою відвагою.

О третій годині до нього підійшов Антоненко, показав на сигнали, якими Чухнін наказував: «Бунтівникам на крейсері «Очаків» здатися і скоритися государеві імператорові».

Командир крейсера звелів Антоненку і Гладкову перевірити готовність баштових гармат. Шмідт тут же додав: «Кормову і носову гармати направити в бік «Ростислава», на якому розташувався зі своїм штабом Чухнін». Коли все було зроблено, він обняв Частника і Гладкова за плечі і твердо заявив:

– Передайте всій ескадрі: «Очаків» відповідає: не здамся!

Сонце Криму продовжувало радувати севастопольців, море. Воно щедро віддавало своє світло і тепло.

До Шмідта підбіг Антоненко.

– Зараз передали з берега. Барон Меллер-Закомельський зібрав під свою руку до двадцяти батальйонів, вісім батарей, багато кулеметів, козацьку сотню і ескадрон.

Частник зупинив його:

– Дивіться, погляньте! «Ростислав» наводить на нас гармати.

Шмідт подивився на тихе море і спокійно сказав:

– Чудово, наведіть на них і наші.

Його слова подіяли на матроса, що був поруч, він швидко виліз на ванту щогли, замахав безкозиркою.

– Не стріляти! Не стріляти! – злетіли з його вуст слова. Частник нахилився на поруччя командирського містка. – Не проси, – крикнув він матросу. – Краще передай, ми до бою готові. За нами правда. А у них що? Спитай.

Упевненість в діях старшого баталера, а нині командира крейсера, підтверджувала, що він у повному самовладанні, хоча підкреслював, що і котел, коли перегріється, теж не витримує, так і в людини нерви.

– Сергію Петровичу, – раптом звернувся до нього Шмідт, – дайте команду сигнальнику, хай сповістить, що ми маємо на борту полонених офіцерів. Багато. Поспішайте.

(Шмідт вважав, що Чухнін і його помічники не стануть стріляти по своїх).

Частник, не затримуючись, побіг до бізань-щогли виконувати доручення. Через кілька секунд з’явився прапорцевий сигнал.

З крейсера було добре видно, як готувався до бою «Ростислав». Усі гармати з лівого борту були наведені на «Очаків». Ворухнулась грізна кормова башта. 12-ти дюймові стволи погрозливо зупинились, направлені на капітанський місток повсталого крейсера.

«Ростислав» підійшов майже впритул до «Очакова» й, зробивши бойовий поворот, націлив усі бортові гармати на повстанців. Усі п’ять батарей почали рвати залпами носову частину корабля, де розташовувалися каюти особового складу команди і штаб повстанців. «Очаків» охопило полум’я. Зруйнувались надбудови, вода проникла в машинне відділення, швидко стала добиратися до котлів і до кормового патронного погребу. Важким снарядом спустошило судовий лазарет і командирську каюту. Осколком перебило парові магістралі, вийшли із ладу водовідливні засоби, погасло електричне освітлення. Було пошкоджено кілька гармат на середній палубі.

З перших же снарядів, що впали на крейсер, заграли дзвони голосного бою. За наказом командира, Сергія Частника, ввесь екіпаж «Очакова» швидко зайняв свої місця згідно з бойовим розпорядком.

Не зважаючи на віроломно-зрадницький напад, великі руйнування, моряки крейсера, а їх було більше чотирьохсот, котрі залишилися живими, не розгубилися і відразу вступили в бій. Командир підходив до кожної батареї, допомагав артилеристам, надихав на боротьбу. По «Ростиславу» був відкритий вогонь у відповідь, у результаті чого й міноносцю було завдано значних ушкоджень.

Бій «Очаків» вів самостійно, бо «Свирєпий», який намагався прорватися до нього на допомогу, був зустрінутий суцільним вогнем царської ескадри.

В той час, коли артилеристи «Очакова» вели вогонь по ворогу, аварійні партії боролися за живучість корабля в неймовірно складних умовах. Намагалися привести в дію водовідливні насоси, боролися з пожежею.

Проте руйнування крейсера були серйозними, особливо від вибуху торпеди, посланої з міноносця. Коли сталася детонація усього корпусу, тоді ж вибухнув носовий патронний погреб з бойовими припасами, що унеможливив повноцінно відповідати на шалений вогонь десятків кораблів і берегових батарей.

Одержавши значні пробоїни, крейсер став тонути, та його гармати не змовкали, продовжували давати відповідь.

Комендор Микита Антоненко не покидав батареї. Він підбігав то до однієї гармати, то до другої, розмовляв із гарматниками, уточнював їх готовність битися із зрадниками власного народу. Не встиг він піднятися до командира на місток, й крикнути йому на вухо: «Носова батарея добре поцілила», як пролунав страшеної сили вибух. Спочатку ніхто й не усвідомив звідки прилетів снаряд. Неможливо було одразу зорієнтуватися, тим більше, що людей з Приморського бульвару ще при перших пострілах вмить змило, як морською хвилею.

Перебуваючи в бойовий рубці, Шмідт витирав хустинкою чоло і спокійно наказував не припиняти бою. Відповідати ворогу. «Коли буде потрібно, – говорив він, – то будемо битися до кінця». Перейшовши на капітанський місток, постійно тримаючи в лівій руці бінокль, підкликав до себе сина, звернувся до Частника:

– Передайте все це і на «Свирєпий», – закінчив він.

До нього підбіг Іван Сиротенко.

– Товаришу Шмідт, я тут.

Петро Петрович подивився на нього уважно, побачивши, що чорноморець не мав на обличчі ні тіні хвилювання, призначив матроса командиром контрміноносця. Сиротенко підтягнувся, козирнув. Його смугле вкраїнське обличчя свідчило про незламну рішучість до боротьби.

– Ми їм покажемо, де раки зимують, – заявив він, спускаючись на нижню палубу. – Стріляти в народ?!

Сиротенко швидко перебрався на легкий міноносець. Одразу ж дав команду вивести корабель з Південної бухти і взяти курс до Великого рейду. На його дорозі стояли гіганти «Ростислав» й «Пам’ять Меркурія». «Свирєпий» пройшов між ними. Івану Сиротенку було наказано зустріти портовий катер, який віз ударники для гармат «Пантелеймона», які були зняті при повернені броненосця з Румунії. Але вже було запізно. На всіх парах назустріч катеру летів канонерський човен. О третій годині «Терець» відкрив вогонь по неозброєному судну. Снаряд попав в машинне відділення. Влучив у котел. Човен миттю розвалився навпіл й став швидко занурюватися у воду.

Постріл з «Терця» був сигналом до початку нової атаки урядових кораблів. Майже одночасно загриміла канонада з берегових батарей. Особливо відзначався «Ростислав». За ним слідували «Капітан Сакен» та «Пам’ять Меркурія». Вогні смерті зривалися ще з чотирьох кораблів. Важкий снаряд з Костянтиновської батареї вдарив у борт «Очакова», трохи нижче ватерлінії. Вода почала прориватися в середній відсік.

Сергій Частник і Гладков давали розпорядження матросам, артилеристам, просили, вимагали, щоб «Очаків» відповідав потужно. Але його гармат було замало, щоб хоч на якусь мить зупинити канонаду. Не давати вести ескадрі шквальний вогонь, хоча в більшості, в перші години бою, очаківцям вдалося це робити, і в цьому була велика перемога повсталих, урядові кораблі не змогли примусити спустити стяг повстання.

«Очаків» загорівся на кормі. Пожежу гасили в одному місці, нові язики полум’я знову виникали в іншому. Матроси на чолі з Антоненком ледь встигали гасити. На крейсері з’явилося багато вбитих, поранених. Невдовзі Гладков сповістив командиру корабля Сергію Частнику, що вода добирається до машинного відділення. Дехто з обслуги почав панікувати. Декілька палубних матросів вистрибнули за борт.

– Стояти! – закричав Частник. – Ми повинні битися з ворогом до кінця. Перемога все одно буде за нами, за трудящим людом. – Але перекричати грохот гармат він вже не міг.

На березі тисячі севастопольців спостерігали за цією кривавою трагедією. Жінки голосили, чоловіки розмахували руками, посилали царським вбивцям прокляття.

Більша частина героїчного крейсера була зруйнована. Осколки, пулі градом стукотіли на палубі юта, на стінках надбудов.

Цілу годину не зупинявся обстріл «Очакова». Середня надбудова палала сліпучо, як гігантське вогнище. Вода навколо корабля закипала і була схожа на чорну туш. Тільки ніс був цілим й в мерт­вому світлі прожекторів на броньованій башті ще мелькали маленькі жваві людські фігури. Частник раз у раз викрикував, намагаючись перекричати постріли гармат і вибухи: «Ми не підемо, – показував на сигнальну щоглу. – Не покинемо корабель!». Команда крейсера майже вся була перебита. Багато було поранених. Кілька десятків матросів викинулось за борт, маючи намір вплав добратися до Північної сторони.

Шмідт оглухлий від безперервного гуркоту, з чорним від кіптяви обличчям, зняв з себе верхній одяг, кинув його у вогонь, а сам, разом із сином, стрибнув у воду і, лежачи на спині, поплив до «Свирєпого».

Найновіший крейсер довжиною 134 метри горів.

Лише о десятій годині вечора до «Очакова» підійшли шлюпки й кілька парових катерів. На крейсері було тихо. Тільки звідкись долітав стогін поранених матросів та тріск догораючих надбудов. Довгов’язий мічман з катера, піднявшись з купкою солдатів на корабель, побачив біля грот-щогли людську постать, яка не рухалась, наче її хтось намертво прикував. Мічман признав в ньому Частника. Командир «Очакова» держав у руках гвинтівку і повторював, що навідріз відмовляється покинути крейсер, готовий боротися з ворогом до розв’язки, хай навіть прийде смерть. Він загине разом з кораб­лем.

Мічман зупинився біля Частника. Він як бувалий моряк схвально сприймав сміливе рішення чалбасівця.

– Сергію Петровичу, ви мене напевно не пам’ятаєте, а я добре вас знав. Я з «Пам’яті Меркурія».

– Мовчіть, заради Бога. Намотайте собі на вус, усі, хто ступив на шлях народної боротьби за волю людей, той не може лицемірити, а мусить бути вірним у своїх справах до кінця.

Звідкись з’явився сухорлявий, невеличкий офіцер.

– Беріть цього поганця! – лякливо закричав він, піднімаючи руку. – Це головний порушник закону. Він виступив проти царя і офіцерства.

– Сергій Петрович – простий чоловік, з селян Херсонщини. Його поважають усі люди, – заповзявся був мічман хоч якось захистити відомого на Чорному морі моряка.

– Мовчіть. Добалакаєтесь. Може, ви хочете бути з ним? – Підбіг до солдатів.

– В’яжіть! Стріляти буду! З бунтівником немає про що теревенити, тягніть на катер. – Тоді звернувся до Частника. – Ану ж бо, герой, волі захотів, крокуй! – Побачивши біля себе високого посадовця, крикнув, – Ось він, погляньте на цю птицю, літати захотів. Ми тепер йому крила пообрізаємо. Літати не буде. В командири вліз, командувати забажав. Ха, командир крейсера! Чого стоїте? – знову гучно прокричав до солдатів. Мічман заметушився.

– Сергію Петровичу, будь ласка, не огинайтеся, зійдіть униз. Там вас чекає лікар, ваші друзі. – Частник подивився на нього, і розміреним голосом, відчеканюючи, наче каленим металом, кожне слово, заявив: – Так. Я піду до своїх. Знаю, ви хочете втопити нас в крові. Але зарубайте собі на носі, – народ наш увесь не потопити, він все одно переможе! Ви чуєте? Всі повинні знати, як свої п’ять пальців. Народ ще ніколи ніхто не переміг!

– Мовчати! – кинувся до Сергія Частника ще один офіцер.

Моряк не заспокоївся:

– Ви зараз нас розстріляєте. Он скільки вже лежить без життя на палубі, у відсіках. А скільки на дні? – Командир крейсера підняв кулак на рівні очей, гордо видав, – Чуєте? Йде час. Прийде! Він не за горами. Через місяць, рік, через п’ять років – люд підніметься, змете вас усіх з лиця землі.

– «Через місяць»... – повторив сухорлявий. Вираз у нього на обличчі був такий, наче одержав перемогу над своїм запеклим ворогом. Такі невеличкі офіцери в ті часи на флоті були рідкістю. Він штурхонув Сергія Петровича до купи солдат. – Беріть, тягніть.

– Це нічого, – почав повільно рухатись Частник, – мене не буде, інші знайдуться. Вони піднімуть наш прапор, відплатять за нас. Їх буде набагато більше, і розумніших. І ще, головне, не буде тоді ні по селах, ні в містах безхребетних українчиків.

– О ні! – знову вигукнув коротенький, підплигуючи. – Ми і дітей ваших, і близьких, і знайомих, усіх під ніготь! Нікого не залишимо, не розплодитесь!

Не поталанило Микиті Антоненку. Він залишився цілим. Повітряною хвилею його викинуло за борт, у той час, коли тривав шалено-ураганний вогонь. Благополучно проплив під кулями усю бухту, вибрався на берег і вже перед самим порогом спасіння, на місцевому вокзалі його впізнав боцман з «Ростислава», привів з дивізійниками на Приморський бульвар і здав жандармам.

Усіх керівників повстання П. Шмідта, С. Частника, О. Гладкова, М. Антоненка закрили в казематі 3-го флотського екіпажу.

Під арештом опинилося понад сорок очаківців. Як тільки моряки звикли до темряви, заспокоїлися, почали співати. Звучали різні пісні. Але гучніше за все лунали рідні народні пісні: «Чумаче, чумаче, чого зажурився?», «Де ти бродиш, моя доля?», «Дивлюся на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю? чому мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув і в небо злітав!». І ще, свою улюблену матроську «Чорне море моє, Чорне море моє!»

Офіцерство злякалось. Ще б пак, адже на всіх трьох поверхах каземату залунала «Марсельєза» в перекладі Миколи Вороного:

 

Гей, діти рідної країни,

Ходім – настав славетний час!

Бо лютий ворог стяг руїни

Вже розгортає проти нас.

Вам чути, як здаля лунає

Той рев шалених вояків –

Іде, іде проклята зграя,

Щоб ваших нищити синів.

Громадо, в бій ставай!

До лав, батьки й сини!

Пісню підхопили усі повстанці, заспівали і в навтовпі. До очаківців полетіли квіти, селянський хліб, гроші.

Смерть за ідею – доля почесна.

Правда з престолу диявола скине!

Хай нас огорне сила чудесна.

Згине багато – слава не згине!

 

Жіночий голос вигукнув: «Чорноморці, на пам’ять подаруйте хоч що-небудь. На пам’ять!»

Над головами людей засвистіли козацькі нагайки.

Матроси стали кидати безкозирки, стрічечки, гудзики з бушлатів.

Частник помітив серед натовпу знайоме обличчя жіночки. Не довго думав, швидко пригадав: вона приходила до нього в кубрик казарми з подякою за врятування її під час аварії парусного бота. Поруч неї побачив Марію. Так, це була Марійка! Уповні впевнився, але вже не була такою розкішною. Показувала йому малого. Кричала йому: «Сергію Петровичу, це твій син, – Ігор! Ігорьок!». Він, дивлячись на неї, на свою дитину, вигукнув на усю силу, своїм могутнім чудовим голосом тавричанина, шевченківське:

Світе тихий, краю милий.

Рідно Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що марно гинеш?    

Солдат з охорони, що ходив понад стіною, націлив  рушницю на командира крейсера: «Замовкни! Мовчати!»

А над натовпом в цю хвилину здійнявся молодий жіночий голос. То був голос сміливої тавричанки Марійки, нареченої Сергія Частника.

Хай знають царські людомори,

Що їм не випить Чорне море,

Зійде нового дня зоря,

Здійсняться мрії Кобзаря!

Козаки на конях, розмахуючи нагаями, стали тіснити кіньми людей, відганяючи їх від вікон каземату.

Суд над героями повстання був недовгим. Трохи більше десяти днів.

Останню ніч перед оголошенням вироку очаківці провели разом. В камері каземату ніхто не міг заснути. Був лютий 1906 року.

Сергій Частник, командир повсталого корабля, ні на мить не лягав на грубе залізне ліжко, ходив не розмовляючи. Він лише наспівував про себе: «Чорне море моє, Чорне море моє...» І згадував, що з дитинства тягнувся до книг, до усього нового, що зустрічалося йому, цінував кожну хвилину, щоб відкрити для себе шлях до знань, бо ж про вищу освіту міг тільки мріяти. Сергій добре розумів всебічну користь навчання і вільного вибору життя. Він успішно закінчив курси педагогічної школи і згодом учителював в сільських школах Каховської округи і в рідному селі. Згадував, крокуючи від стіни до стіни, свого діда. Не раз слухав його розповіді про те, як він воював на Шипкінському перевалі в Болгарії, в січні 1878 року, відбиваючи атаки турецької армії, а потім перейшовши в наступ, приніс волю Болгарії. Як при першій же нагоді дід, – царський солдат, утік від муштри і фельдфебельських кулаків. Як уперше він повіз його до Києва, міста, яке виросло, як фортеця на берегах великої слов’янської річки, де ліс зустрічається зі степом, як він, якого любий дід ще називав просто Сергійком, знаходив днину, блукав стародавніми вулицями, дніпровськими пагорбами і не втомлювався від їхньої краси, і з нею вбирав у серце вислів стародавнього літописця, котрий справедливо написав: що «...уся честь і слава, і величність, і глава усім землям руським – Київ». Сергій полюбив столицю України навічно.

Гладков сидів, опустивши руки на коліна. Поруч стогнав хтось із матросів, а з кутка долинало шепотіння, скалічений допитами комендор марив. Антоненко був злий. До нього на побачення приїхав брат, але зустрітися їм не дозволили. Він говорив, що в юності багато думав про Христа, що загинув за віру, тепер самого не покидає думка, що цар і його влада розпинають народ і тому батькові двох малолітніх дітей теж доводиться помирати за правду, в ім’я вільного життя. Він став ходити разом з командиром. «Жаль, – сказав він йому, – у нашого народу ще досить тих, у кого духу жменя. Смирні та мирні. На ноги слабкі. Одразу на коліна». Частник повернувся до нього: «Піднімати треба. Піднімати! На ноги. Голову робити розумнішою. Здоровішою! Брешуть. Народ підніметься, сильнішим стане!».

Вирок читали більше години. Одноманітно, мля­во, з дерев’яною байдужістю. Кам’яний голос вида­вав:

«Отставного лейтенанта Петра Шмидта лишить прав состояния и подвергнуть смертной казни через повешение. Старшого баталера Сергея Частника, комендора Никиту Антоненка и машиниста Александра Гладкова исключить из службы с лишением воинского звания, лишить всех прав состояния и подвергнуть смертной казни через расстреляние».

Після оголошення вироку засуджених розмістили по камерам на плавучій тюрмі «Прут». Стратників – Шмідта, Частника, Гладкова, Антоненка на одному боці коридору, з другого – каторжників.

Шмідт стояв біля вікна. Вже було відомо, що будуть страчувати на острові Березань, поблизу Очакова.

– Мені приємно, – говорив спокійно він, – буду помирати на славнозвісному острові... Високе небо, навкруги море, яке в зимові ранки стає ще синішим. І майже поруч Одеса, рідне місто і діда, і батька, і мого сина.

Антоненко, не піднімаючись, підтримав:

– Так, Петре Петровичу, море, високе небо... Трохи сумно, але я все ж щасливий. Ми перемогли. Перемога за нами, про нас почув увесь світ і прийде час, наш трагічний досвід згодиться борцям за правду, за волю.

Сергій Частник підвівся. Кілька разів пройшовся зі Шмідтом, потім мовчки підтягнув лаву ближче до довгого столу з неструганих дощок й почав писати листа до рідних братів-чорноморців, до земляків-чалбасівців, до селян і робітників України й Росії:

«Я та інші товариші «Очакова», засуджені до смертної кари. Сьогодні або завтра нас розстріляють. Та напередодні смерті я хочу сказати вам кілька слів:

Прийдешньої смерті я не лякаюсь – вмерти за правду легко.

Але мене мучить одна думка, що декотрі із вас зробилися вбивцями своїх же товаришів, які боролися за кращу долю нижчих чинів армії й флоту, і за благо Вітчизни. За волю змордованого народу. Люди ці пролили невинну кров мучеників.

Я був свідком страждання і загибелі цих людей. Там, на крейсері «Очаків», була жахлива картина, це не піддається описові. Там був стогін, крики, плач нелюдський. І всю цю розправу проробили свої ж товариші! Вони прийняли на себе роль ката. Вбили чотириста життів – чесних, безкорисливих борців за звільнення від кріпацтва, рідного краю від рабства. Їм, царським жандармам, цього не пробачить ні Бог, ні наш народ, ні увесь світ!

Гірке ридання, сльози матерів, батьків, дружин, дітей-сиріт, залишених і вбитих на «Очакові». Не буде їм спокою на все життя.

Я не дивуватимусь, коли подібні вчинки робитиме влада з іншими людьми, які не в змозі боронитися, бо скалічені душею, розтерзані до крові. Ті, що стріляли в нас, страшні, егоїстичні людці, в них немає в животі правди, вони лише самі хочуть жити. Але нам, простим людям того ж народу, в ім’я якого йде велика боротьба, так робити не можна. Народ просить хліба і волі, а ви будете давати йому кулі в серце! Це не пробачене братовбивство.

Вас самих як нижчих чинів не визнає начальство за людей, вважає вас за якусь неповноцінну скотину і зовсім не сприймають ваших людських прав. Стати відкрито на захист людських прав – за розумінням царських попихачів – значить скоїти тяжкий злочин. Вам говорять начальники: стріляйте!

Товариші! Переді мною стоїть смерть, і завтра мене не стане, але я кажу вам, що кожен начальник, який наказує стріляти в людей, у тих, які вимагають кращої долі своєму народові, для себе, самі є страшними зрадниками Батьківщини!

Подумайте, адже наші люди, окрім сильних світу цього, чиновників, офіцерів, капіталістів і поміщиків вимагають лише кращої долі. Значить, виходить, що увесь наш народ – зрадник, окрім цієї безчесті купки авантюрних багатіїв. Ні, це нагла брехня начальників... Хто ж тоді Вітчизна? Невже ця купка офіцерні? Ні і ні!!!

Мільйони людей України, Росії, уся наша велика земля і її скарби, багатство – ось що називається нашою Батьківщиною. І ні один чесний селянин, і той же начальник, миролюбний, не стане тепер підтримувати владу, яка для своєї користі залила кров’ю рідну землю і веде країну до явної загибелі!»

Сергій Петрович писав повільно, продумував кожне слово, кожне речення. Він не мав навичок писати, не вмів виступати з публічними промовами.

Він перечитав написане, і відчув, що не все вилилося з грудей. Присів знову до столу й додав:

«Ще б писав, але вже повідомили, готуватися до кари на смерть. Моя передсмертна рада вам, дорогі товариші по службі: допоможіть своєму нещасному народу здобути для себе кращої долі!

Не будьте у прийдешній годині братовбивцями – і ви витрете сльози мільйонам матерів і сиріт. От і все. Посилаю вам останнє своє щиросердне привітання.

Прощайте навіки!

Командир крейсера,

баталер, С. Частник».

 

Він простягнув лист Гладкову і Антоненку. Вони прочитали, і Гладков указав пальцем на вільне місце під підписом. Частник зрозумів, швидко дописав ще один рядок: «Посилають свій прощальний привіт Гладков і Антоненко».

Через хвилину усі троє попросили, щоб їм дозволили провести останню ніч разом з Шмідтом. Начальство відмовило.

Ближче до ранку у камеру смертників увійшов священик. Антоненко мовчки відвернувся від нього. Гладков щось пробуркотів, Частник змірив святого отця пронизливим поглядом й кинув йому:

– В Євангелії що сказано? Не убий! То чому нас вбивають? Хай каються ті, хто вбиває. Ми нікого не вбили.

На ходовому містку пробили склянки. Закінчувалася остання ніч. Невдовзі роздався стукіт двигуна. До Березані було не більше години ходу. З’явилося сонце, заблищали тихенькі хвильки. І раптом набігли хмари. Над морем почорніло, а сіре небо на сході зарожевіло, ніби його хтось залив кров’ю.

Катер повільно наближався до берега.

Сергій Частник не відводив очей від тихих хвиль й спонуканий думками, вимовив:

– Боже, як я любив своє село, що розкинулось у тихому таврійському степу. Особливо, коли сніг вкривав землю, забарвлював усе в білий колір. Іскрився, вигравав, блищав на яскравому сонці. А які красиві на тлі засніженого поля чорні силуети молодих акацій, з гілками вкритими снігом, що утворювали казково-химерні візерунки.

Любив довго дивитися на лапаті ніжні сніжинки, які кружляли в застиглому повітрі. В ті хвилини гарненька Марійка, юна, майбутня дружина, пригорталась до нього. Він цілував її, горнув до себе, примовляючи, щоб обов’язково був син із запалом таврічанина, відкидав смуток і печаль, згадував улюблену поетесу, Лесю Українку:

 

Талого снігу платочки сивенькії,

Дощик дрібненький, холодний вітрець,

Проліски в рідній травиці тоненькії –

Се була провесна, щастя вінець.

 

 

– Що доля поробила зі мною? Починав морякувати на «Березані», на учбовому судні, тепер буду завершувати плавання також на Березані. Братці, це ж велика доля! Онде, погляньте, що це за острів. Вузька стрічка землі. Ледь помітна з моря. 852 метри з півночі, 430 із заходу на південь. Тут завжди, з ранку до вечора, шелестить сухий очерет, а море з шумовинням обціловує прибережну гальку. Із суден, що проходять поруч, не завжди вдається побачити острів, він постійно окутаний туманом. Невже і нас ховатимуть у густоті туману?

Виконання вироку проводила рота новобранців. Позад молодих, неосвічених матросів стояли чотири взводи солдат з очаківської фортечної артилерії. Їм наказали, як тільки молоді почнуть коливатися, одразу ж відкрити по ним прицільний вогонь.

 

Низенький офіцерик, з припухлим набряклим обличчям, махнув білим прапорцем. Цієї ж хвилини прогримів безладний залп. Частник і Шмідт були вбиті з першого ж пострілу…

В Херсоні на знак протесту проти розстрілу очаківців під час навчань солдати місцевого дисциплінарного батальйону кинулися на офіцера, який сказав, що революції не буде, треба мовчки, належно служити царю, прокололи його штиками. І унтер-офіцер, який прибіг на підмогу капітану, також був забитий до смерті...

Прийшов 1917 рік. Царський устрій назавжди рухнув. Останки Шмідта, Частника, Гладкова і Антоненка розшукали. В травневі дні їх перевезли до Севастополя. Кормові стяги на кораблях флоту приспустили в знак жалоби. Героїв поховали в склепі Володимирського собору.

Сто одним пострілом салютували чорноморці події історичного значення. Серед севастопольців, що стояли на березі, був і дванадцятирічний хлопчина, Ігор, син Сергія Частника. У ці урочисті, сумні хвилини він дав собі зарік: «Не буду служити ворогам повік».

Промайнуло понад сто років. Світ невпізнанно змінився, але на крутому березі маленького острова продовжує стояти 16-метровий пам’ятник із трьох монументальних стел. Здалеку він нагадує білий вітрильник, символізуючи порив до перемоги.

Настав час і нам, херсонцям, мешканцям села Виноградове (колишнього Чалбаси), Херсонської Таврії, згадати про свого мужнього героя, борця за волю народу, Сергія Петровича Частника. Встановити пам’ятний знак в селі, де він народився, жив і вчителював – назвати одну з кращих вулиць його ім’ям. Іменем видатного чорноморця, мужнього тавричанина. Вулиця імені Сергія Частника.

Моряк з Херсонщини здійснив свій революційний подвиг не на краю світу, а за сотню кілометрів від рідного села Чалбаси. Він не з легенди, не з казки, а баталер Чорноморського флоту, командир повсталого крейсера «Очаків».

Сергій Петрович Частник – наш земляк, має майбутнє. Він буде продовжуватися в людях, в їх ділах, у щирому доброзичливому слові.

І це так. Адже з усіх дарів світу пам’ять живе лише тоді, коли людина залишає по собі добре ім’я.

Сергій Частник, командир по­всталого крейсера «Очаків», залишив для нас незабутнє – приклад чесної, самовідданої боротьби за волю, за справедливе життя.

Його Марійка на старість років приїжджала до Очакова, навіщала музей, згадувала Бе­резань і свого Сергія. Виходила до маяка, ставала на крутому березі й вдивлялася у далину. Бувало, що їй вдавалося побачити острів з пам’ятником лейтенанту Шмідту, її Сергію і його товаришам. Прозорість повітря іноді дозволяла побачити уривчасті береги за кам’яними укріпленням з гніздами швидких, як блискавка, ластівок. Одну, що виглядала з гнізда в стіні маяка, просила, щоб летіла на Березань і передала її Сергію, його товаришам, розстріляним разом з ним, сердечний привіт від усіх тавричанок й особисто від себе. У цю мить вона навіть чула, бачила, як ніжно хлюпочуть чорноморські хвильки, обціловуючи гострі зрізи острівного берега, а темно-зелені коси водоростей витягувались вслід за прибоєм, напружувала очі, вдивлялась в стелу пам’ятника й думала, які в цій четвірці, героїчній четвірці, були чуйні і люблячі серця.

 

Вони були справжніми патріотами своєї землі.[ 2 ]

 

Група матросів-чорноморців у селі Чалбаси Дніпровського повіту на Херсонщині як свати свого друга, старшого баталера крейсера. Сергій Частник – перший зліва. Антон Гладков – четвертий справа.

 

 

Команда крейсеру «Очаків» у жовтні 1905 р.

 

 

 

 

[1] «Одним з керівників збройного повстання на крейсері «Очаків» у листопаді 1905 року був житель Чалбасів, матрос С.П. Частник. За вироком військового суду його розстріляли разом з керівником повстання лейтенантом П.П.Шмідтом. В очаківській тюрмі і під час судового процесу С.П.Частник тримався з високою гідністю, мужністю переконаного революціонера».

(Історія міст і сіл, Херсонська обл. (К.,1972, с.597).

 

[2] Автор, як член делегації шефів Херсонського суднобудівного заводу (тоді очолював заводську багатотиражку «Судостроитель»), в 1961 році побував у селі Виноградове (до 1946 року – Чалбаси) Цюрупинського району, де й зустрічався з людиною, яка добре знала Сергія Петровича Частника, героя оповідання. Селянин в подробицях розповів про свого земляка. Тож автор, незважаючи на літературно-художню форму оповіді, не вдавався за поміччю до фантазії та домислу, а брав все те, що й до тепер зберігається в живих, яскравих образах.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)