Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Коваленко В. Літопис Інгулецької ЗОШ
Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Наумич В.І. Сльоза України

Кляшторна Н. Залізний хрест // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. — К.–Херсон–Берислав: Просвіта, 2005. — С. 347-352.

Кляшторна Н. Залізний хрест // Україна молода. - 2001. - 14 листоп.

Залізний хрест

60-річний Степан Моцьо подолав відстань у 1200 км велосипедом, їхав з Херсонщини у Карпатські Бескиди з хрестом, власноруч викуваним, щоб поставити його на могилі батька. Батька пан Степан не пам’ятав, як не пам’ятав і рідного села, з яким його 50 років тому розді­лила лінія кордону. Повертався пан Степан на батьків­щину і був там тепер іноземцем. Навіть пошепки говорити про те, за яких обставин за­гинув Микола Моцьо, батько Степана, у селі Зміївка боялися до початку 90-х. Навіть з роди­чами і рідними дітьми. Микола в березні 1945 р. поліг у лісі від куль червонопогонників під час ліквідації криїв­ки. Кулі тоді влучили у трьох партизанів, двом вдалося втекти. За Іваном, братом загиблого, гнався Амур, вів­чарка з прикордонної застави. Наздогнавши, обнюхав і побіг назад — назустріч кулі за непослух. Іван перетнув кордон, до 1998 р. жив у Польщі під чужим прізвищем.

Тіла загиблих селяни перенесли в трупарню. Похова­ли під наглядом чекістів на цвинтарі — без священика, без биття у дзвін. Анна Моцьо приходила з дворічним Степаном на той цвинтар і зупинялася біля двох яворів. Там була насипана могила, в якій лежав її чоловік. Вдо­ві було трохи більше двадцяти.

...Десять років тому кільком людям зі Зміївки вдало­ся побувати у рідному селі Лодині, яке від 1951 р. зна­ходиться на території Польщі. Місце поховання Миколи Моця знайшли відразу: явори ніхто не зкрб.ав, могила пі­дупала. Відколи довідався про це пан Степан, дав собі слово, що обов’язково викує хрест, поставить його на могилі батька, а матері привезе фотокартку. Слова він дотримав, тільки фотокартки мати вже не побачила — не дожила...

 

Кілька епізодів

 

Історія сіл Лодини і Берегів Долішніх Ліського повіту, розташованих поблизу містечка Устріки Долішні, навіть на пер­ший погляд не видається історією пере­січних бойківських сіл, які борсалися в злиднях за Австрії і Польщі, налагоджу­вали громадське життя в міжвоєнний пе­ріод, допомагали своїм партизанам і па­ралельно платили контингенти за німців або податки “за рускіх”. З цими селами пов’язав свою долю греко-католицький душпастир Михайло Зубрицький—дос­лідник Бойківщини і добрий приятель Івана Франка. В 1914 р. він прийняв па­рафію Береги Долішні з дочірньою цер­квою у Лодині. Австрійська влада перес­лідувала його за симпатії до Росії і навіть кинула до концентраційного табору в Талергофі. Через кілька років Зубрицького арештовують поляки за сприяння ЗУНР. Душпастир, зацькований владою, в 1919 році помирає. Його наступник, отець Вербенець, лояльний до всіх оку­паційних влад, жодного разу не відпра­вив панахиду на могилі Зубрицького на цвинтарі в Берегах Долішніх. (Ця моги­ла досі у занедбаному стані, хоча давно готовий проект надгробка і створений фонд на його спорудження.)

У 1932 році польська влада намага­лася запровадити “свято праці”— такий собі “суботник” один раз на рік, щоб лю­ди безплатно будували дороги. Зібран­ня війтів з цього приводу відбувалося у Берегах. Селяни зустріли звістку і пред­ставників влади з лопатами і палицями в руках. Тільки-но поліція арештувала 39 непокірних, у всіх довколишніх селах Ліського повіту били у дзвони, а люди йшли роззброювати поліцію з вилами і косами. Бойки, котрим за вісімдесят, пам’ятають як за повсталими спостерігали з літаків і польська поліція стріляла в натовп. Повстання тривало майже три тижні. Відбулися чотири регулярні бит­ви. Кілька сотень загинули. Заарешто­вано було 800 осіб, серед яких були жін­ки. Поранених—не злічити. Але 15 тисяч бойків з 19 сіл вирішили боротися до ос­таннього. Лише коли оголосили, що свято праці відміняється, вони розійшлися.

 

Нові порядки

 

Через сім років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Лодини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років усіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безоплатно працювати щод­ня. Бойки згадують, як ще недавно бу­ли героями. Тепер за героями приїз­дять уночі і вивозять їх без сліду.

Восени 1939 р. почали складатися списки “неблагонадійних”. Молодь не бачила іншого виходу, як утікати до нім­ців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально перетинали кордон масово і поодинці. Самі німці повертаються через два роки і бавляться “в українських друзів” недовго. Гестапівець Йоган Беккер, син німецького колоніста з-під Львова, роз­стрілює директора лодинської школи за співпрацю з ОУН. Молодь відправляють до Німеччини. Улітку 1944 р. боєздатна частина юнаків у підвалі будинку Євстахія Романіва в Лодині готується до збройної бо­ротьби у підпіллі. Заготовляють продук­ти, одяг. Михайло Моцьо обладнав у своїй хаті бункери для зброї. Однознач­но ризикував, бо мав у хаті четверо малих дітей. Зброю, що зберігалася у його хаті, на очах у німців-фронтовиків роздали 150 повстанцям, які рушили в західному напрямку. За даними Васи­ля Моцьо, котрий цього року (2001 — Упор.) видав книжку “Лодина”, в якій описав історію свого села за архівними документами і спогадами, в лавах УПА загинули 13 його односельців. З повинною в НКВС не прийшов ніхто.

Після хвилі репресій в 1947-му, навесні наступного року розпочали колективізацію. Колгосп створили — тільки колгоспників не було. Почалися переслідування, складалися списки куркулів, бандпомічників. Та 37 госпо­дарств усе одно залишалися одноосіб­ними. Олексу Тиркала з Лодини засуди­ли на п’ять років — за те, що скосив в’язку конюшини. Сіяв він її на своєму полі, а косив, як його запевняли, уже на колгоспному. Кричав, що такого не бу­ло навіть за панщини. Панські гайдуки били по плечах, проте не влаштовува­ли нічних облав, не тримали у пивницях, вимагаючи підписати документ про фактичне дарування ледь не всього майна на чужу (колгоспну) користь.

 

Очистити територію

 

У 50-му році бойківські полонини полисіли. Ліс відправляли на схід. Виникли чутки, що район віддадуть поля­кам. Не хотіли вірити в це селяни. В бе­резні представники влади уже компетен­тно роз’яснювали їм, що переселення — невідворотне, що за шматок багатої на нафту землі, на якій вони мешкають, УРСР одержить шматок землі в районі Кристинополя, де знайшли поклади ву­гілля. Все обґрунтовували економічною доцільністю як для держави, так і для людей: мовляв, поїдете з кам’янистих гір на чорноземи. Тільки ніхто не радів такій перспективі. Пам’ятали, як з цих родючих чорноземів приходили до них голодні люди.

 У травні з Берегів, Лодини і Нанови поїхала делегація у Зміївку. Урожай 1951-го був рекордно високим. Розпо­віді очевидців розпачу не розвіяли. 19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів’янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці він майстерно описав мо­торошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно ван­тажили у вагони. Виявляється, одно­осібникам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заяви­ли: “Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!”. Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу “Зміївка”. Транс­порт, щоб перевезти речі в село, виді­ляли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгос­пі. Михайло Моцьо, батько автора книж­ки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з ки­шені в Дніпро, коли вантажив речі. Че­рез кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід — поближче до малої батьківщини...

Мешканців Берегів, Лодини і Нано­ви спрямували у села Зміївської сільсь­кої ради на Бериславщині — Вербівку, Костирку і Михайлівку. У цих селах були колгоспи, а у Зміївці — радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві. Усі бойки стали колгоспниками, проте автентичності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселен­ців справив незабутнє враження на міс­цевих українців і ... парторга колгоспу тов. Зейкіна. Співробітники Бериславського КДБ арештували учасників, вив­чали текст вертепу. Серед лютого мо­розу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.

Взагалі ця перша зима здалася де­портованим надто довгою. Не всі встиг­ли до морозів облаштувати саманні ко­робки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як вчилися палити піч соломою, виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виї­дав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману поча­ла рости пшениця і бавовна. Зелено бу­ло, як у гаю. Понад кілометр йшли за во­дою до колодязя, викопаного шведами — першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.

 

50 років рідної чужини

 

На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району, проте пам’ятний знак про трагедію депортації височіє поки що тільки у Зміївці. Інші депортовані, прибувши в це се­ло, заздрять своїм одноплемінникам, бо три бойківські села зійшлися тут в одно­му і складають понад 80 відсотків усьо­го населення. Отже, не були на чужій землі в меншості і почувалися трохи впевненіше. Хоч “конфідентам” робота знаходилася всюди. У Михайла Белея вже в Зміївці знайшли релігійну і політич­ну літературу, видану до 1939 року, пор­трети Шевченка, Франка, Шептицького. Судив його Херсонський військовий трибунал. Звільнили через 2,5 року.

Та відкрито ображати депортова­них, називати їх бандерами, гуцуляками у Зміївці не сміли. “Коли ми тільки приїхали, кілька молодих задирак вважали нас другим сортом, кепкува­ли. Ми одного в одну фосу кинули, іншо­го — в другу. Після цього нас не чіпали”, — розповідали про досвід свого знайомства з місцевими хлопцями старі скрипалі. Фосами бойки називали рів. “Кинути у фосу” в них означало погово­рити по-чоловічому: щоб “твоє було на­горі, а його — у фосі”. Запевняють, що бійки і образи лишилися в минулому.

Пам’ятний знак скорботи депорто­вані у Зміївці встановили восени 2001 р. — в 50-ту річницю депортації. Відбувся мітинг-реквієм і поминальна відправа в греко-католицькій церкві. На мітинг-реквієм та на презентацію книги Васи­ля Моцьо і концерт у Будинок культури зійшлися всі бойки — і ті, що ходять до православної церкви, і ті, що трима­ються обряду, в якому охрестили їх на батьківщині. Останні в 1993 р. вийшли зі Зміївської православної парафії, одержавши частку майна. Згадують, що тяжко було залишати церкву, яку відбу­дували власними силами і за власний кошт фактично з руїни. Спочатку греко-католики відправляли службу Божу в на­меті. Муровану каплицю, яку тепер іме­нують церквою Пресвятої Богородиці, відкрили через 5 років. Частину коштів на будівництво греко-католицької святині надали бойки з діаспори. Ні на відкриття знака скорботи, ні на вечір пам’яті до Зміївки не прибув жоден представник місцевої влади. Хоч селя­ни запевняють, що надіслали запро­шення і в Берислав, і в Херсон. Пам’ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. “Спон­сорів ми не шукали. Та й обій­шлося не дорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріа­ли, самі мурували”, — розповів Микола Куривчак, голова місцевого осередку “Просвіти”. Будував батько пана Мико­ли, Микола Петрович, а художню чекан­ку на металі виконав місцевий умілець Микола Тришнівський. На його полот­ні — рідні гори, вітряк, довга бойківсь­ка хата і широка бойківська церква. По­тяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може, тому що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворот­ному напрямку.

 

Що на чужій батьківщині?

 

У Берегах Долішніх і в Лодині час­тина старої забудови збереглася, бо там поселилися поляки. Більшість бой­ківських хатин усе ж розібрали. Але цер­кви вціліли. Їх довго використовували як склади, а в 70-х роках освятили на костели. Від села Нанова, яке в 1951 р. на­лежало до Хирівського району, не ли­шилося ані сліду. Жодної вулиці, жод­ного будинку. Про те, що ще 50 років тому тут вирувало життя, нагадують здичавілі сади. Може, нанівці це перед­чували, бо в день депортації жінки і діти голосили так, що чути було в усіх навко­лишніх селах. На велетенську липу — ні­мого свідка депортації —хтось почепив табличку з лаконічним надписом: “Се­ло Нанова репресоване”. Таких “мерт­вих” сіл, в яких століттями мешкали ук­раїнці, на території Польщі сотні. А скільки цвинтарів зі знищеними надг­робками, скільки поховань без хрестів...

По грудці землі з кожного з цих трьох бойківських сіл поклали три найшанованіші ґазди під знаком скорботи. Грудка землі, шматок полотна, пісні, го­вірка, прізвища, пам’ять про молоді ро­ки — це все, що залишилося у бойків від Берегів, Лодини і Нанови. Залізний хрест — це все, що залишили бойки зі Зміїв­ки на вітцівській землі.

 

(„Україна молода” від 14 листопада 2001 р.)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)