Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Сергій Гейко. Церков величність
Сонце на рушнику
Надточій К., Немченко І. Погляд на літературу діаспори та шістдесятництво // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 228-232. — Рец. на кн.: Салига Т.Ю. Екслібриси Евтерпи. — Львів: НВФ “Українські технології”, 2010. — 326 с.
Погляд на літературу діаспори та шістдесятництво
Салига Т.Ю. Екслібриси Евтерпи. — Львів: НВФ “Українські технології”, 2010. — 326 с.
Тарас Юрійович Салига — відомий український літературознавець, критик, публіцист, доктор філологічних наук, професор, доктор філософії Українського Вільного Університету (Мюнхен). Він є дійсним членом НТШ, удостоєний звання “Заслужений діяч науки і техніки”. Нині Т.Салига — завідувач кафедри української літератури імені акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. Окремими виданнями вийшли книги науковця і публіциста: “Право на себе” (Київ, 1983), “У глибинах гармонії” (Київ, 1986), “У спектрі поетичних жанрів” (Київ, 1988), “Микола Вінграновський” (Київ, 1989), “Продовження” (Львів, 1991), “Високе світло” (Львів, 1994), “Імператив” (Львів, 1997), “Відлитий у строфи час” (Львів, 2001), “Вокатив” (Львів, 2002), “Вогнем пречистим” (Львів, 2004), “Петро Скунць. Всесвіт, гори і він” (Ужгород, 2007), “Франко – каменяр” (Ужгород, 2007), “Воздвиження храму” (Львів, 2009). Він є упорядником антології “Стрілецька Голгофа” (Львів, 1992), антології української релігійної поезії “Слово Благовісту” (Львів, 1999), збірок Є.Маланюка “Поезії” (Львів, 1992) та “Повернення” (Львів, 2005), творів Б.Кравціва, Р.Купчинського, В.Лесича, Г.Лужницького, М.Осадчого та ін.
Книга “Екслібриси Евтерпи” увібрала літературознавчі дослідження та критичні праці Тараса Салиги останніх літ. Як відзначено в анотації, “метафорична назва книги влучно об’єднує ідейно-тематичну та естетичну сутність, наче “автономних” між собою статей, виводячи їх на спільну територію українського націокультурного і духовного буття” [с.2]. Евтерпа (гр. Euterpe — дочка Зевса (бога богів) та Мнемосіми (богині пам’яті), як відомо, є покровителькою поезії. Тож дослідник пропонує свій погляд на тих українських митців ХХ століття, до яких вона аж ніяк не лишилась байдужою, поставивши на їх творчих долях свої екслібриси.
У даній книзі Т.Салига, як і в давніших публікаціях, головну свою увагу приділяє призабутим або й зовсім невідомим співцям, літературні заслуги яких не мають бути втраченими, забутими (йдеться про Василя Хмелюка, Вадима Лесича, Лавра Миронюка, Володимира Яніва, Марка Боєслава). Водночас автор не випускає з поля зору й такі широко знані постаті на тлі українського літературного процесу ХХ ст., як Б.-І.Антонич, І.Вільде, М.Вінграновський, І.Дзюба, Д.Павличко, І.Світличний, В.Симоненко тощо.
Відкривається книга розділом “Веснояре цвітіння”, що увібрав розвідки: “Празький експериментатор із Березівки” (про Василя Хмелюка); “… І рими точені і гармонійні строфи…” (про Вадима Лесича); “Поет весноярого бунту” (про Лавра Миронюка); “Любов листопада” (про Володимира Яніва); “Богдан-Ігор Антонич, сецесія і контекст”, “Терпка, як терен, і гірка, як полин” (про Богдана-Ігоря Антонича і Володимира Гаврилюка); “…Моїм вогнем, моїм благословенним гнівом…” (про Марка Боєслава).
Особливу увагу привертає праця, присвячена визначному художникові з діаспори Василеві Хмелюкові, якого до часів незалежності в Україні майже не знали ні як майстра пензля, ні як талановитого поета, чия самобутня творчість протікала на чужині. Уродженець села Березівки на Жмеринщині, він у складі армії УНР у 1920 році опинився у вигнанні, в таборах для інтернованих вояків у Польщі. Вчився в Краківській Академії Наук, Карловому університеті та Українській студії пластичного мистецтва у Празі. З одного боку, він був близький до того ґрона митців-патріотів, яких пізніше назвали Празькою поетичною школою, зараховуючи до неї Є.Маланюка, Л.Мосендза, Ю.Дарагана, Олега Ольжича, О.Телігу, Юрія Клена (О.Бургардта), О.Стефановича, Г.Мазуренко, О.Лятуринську, Н.Лівицьку-Холодну, Ю.Липу, І.Ірлявського, а також менш відомих авторів А.Гарасевича, І.Колоса, І.Наріжну, М.Гриву (Загривного). З іншого — В.Хмелюк належав до середовища письменників-радянофілів з празької групи “Жовтневе коло” (А.Павлюк, Мирослав Ірчан (А.Баб’юк), С.Масляк), яких до згаданої літературної школи дослідники, як правило, не включають через невідповідність їхніх ідеологічних позицій. Т.Салига звертає увагу на поетичні книги В.Хмелюка “Гін” (1926), “Осіннє сонце” (1928), “1926, 1928, 1923” (1928), пов’язані з Прагою, та на його полотна, фоторепродукції яких широко представлені в рецензованому виданні.
Нарис “… І рими точені і гармонійні строфи…” репрезентує творчий портрет поета, літературознавця, перекладача Володимира Кіршака (1909-1982), широко знаного в літературі як Вадима Лесича. Автор веде мову і про ранній період діяльності митця, репрезентований збірками “Сонцеблиски” (1930), “Відчиняю вікно” (1932), “Різьблю віддаль” (1935), і про пізніші його здобутки: книги віршів “Ліричний зошит” (1953), “Поезії” (1954), “Розмова з батьком” (1957), “Крейдяне коло” (1960) та ін. Дослідник констатує наявність постійної уваги до доробку письменника з боку багатьох критиків, котрих приваблювало співцеве експериментаторство, версифікаційне розмаїття, багатство поетичної стилістики.
Патріотичний пафос пронизує розвідку про поета-упівця Марка Боєслава “…Моїм вогнем, моїм благословенним гнівом…”. Цей співець-подвижник належав до когорти митців, які “жили на цьому світі, творили його і вмирали за нього” [c.127]. Марка Боєслава (Михайла Дяченка), замовчуваного в радянські часи, по-новому було відкрито в роки незалежності. Автор книги проходить стежками життя та боротьби цього полум’яного поета-націоналіста — від витоків (народився 25 березня 1910 року на Станіславівщині, в селі Боднарів) до навчання у Львові та чеських Подєбрадах, від початків пропагандистської роботи в структурі ОУН до членства в Українській Головній Визвольній Раді та редакторської роботи в упівських виданнях “Чорний ліс” (1947-1950) і “Шлях перемоги”. Пройшовши через арешти й переслідування, через роки героїчного протистояння з нацистською ордою та енкаведистськими зайдами, Марко Боєслав завершив свій бойовий шлях 23 лютого 1952 року в с.Дзвиняч Богородчанського району теперішньої Івано-Франківщини, підірвавшись гранатами разом зі своїми товаришами по криївці, але не здавшись сталінським поплічникам. З життєписом цього героя-упівця Т.Салига співставляє долю його соратника по боротьбі Мирослава Кушніра, що загинув за подібних обставин, але раніше — 1945 року, перед тим пророчо написавши:
Осталась лиш одна-однісінька граната,
А ворог не стріляв, хотів узять живим,
Але хто жити вміє — вміє і вмирати
Прощанням зброї, гострим і стальним [с.132].
Другий розділ книги “Шістдесятники… і не тільки…” пропонує широкий погляд на літературні здобутки в Україні новітньої доби. Він містить розвідки “Золотий передзвін віку” (про Ірину Вільде), “Окремо взяте життя” (про Івана Дзюбу), “…Серце для куль і для рим…” (про Івана Світличного), “…З глибу рідної землі…”, “…Сто літ — на працю, на сто натхнень…” та “Дорога до генія” (про Дмитра Павличка), “…Я — гнівний меч…, що від Дніпра до звізд…” (про Миколу Вінграновського), “Обговорення поезії М.Вінграновського і В.Симоненка”, “…Все, все, усе перетерплю…” (про Михайла Осадчого), “У весняному діапазоні Оксани Сенатович”, “…Щоби воскресла Україна…” (про Катерину Куйбіду), “Печать дару…, що пророкує художника” (про Олесю Ребрик).
“Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два вступні екзамени: один перед сучасниками, другий перед історією” [с.157] — це думка Ірини Вільде, яка стала лейтмотивом як розвідки про цю самобутню майстриню слова, так і наступних статей і нарисів. Кожне дослідження-персоналія, що пропонується Т.Салигою, присвячене справді вагомим постатям в історії українського письменства.
Передовсім автор осмислює й переосмислює здобутки шістдесятників, без яких важко уявити літературний процес ХХ століття та особливості духовного розвитку суспільства в цей період. Адже самі імена І.Дзюби, М.Вінграновського, В.Симоненка та ряду інших митців стали знаковими для епохи. Найширше в даному розділі подано матеріали про Д.Павличка. Це насамперед огляд здобутків митця і вченого на тлі останніх десятиліть — і як майстра в царині любовної лірики (“Золоте ябко”, 1998), і як автора високопатріотичної поезії (“Ностальгія”, 1998), і як плідного перекладача, і як блискучого критика й літературознавця. Приділена окрема увага франкознавчим виданням Д.Павличка — збіркам “Задивлений у будущину” (1976), “Засвідчую життя” (2000) та численним науковим розвідкам, у яких простежується павличківський погляд на Мойсея української нації під кутом зору його “націоналістично-демократичної зрілості”. Акцентується й на дослідженнях, присвячених творчості М.Шашкевича, Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Кобилянської, В.Стефаника, П.Тичини, Б.-І.Антонича, В.Земляка, В.Симоненка та ін., — працях різних років, уміщених у книгах “Магістралями слова” (1977), “Над глибинами” (1983), “Біля мужнього світла” (1988) та двотомнику “Літературознавство. Критика” (2007). Розвідка Т.Салиги “...Сто літ — на працю, на сто натхнень…” приділяє детальну увагу виключно октавам Д.Павличка. Точніше: в дослідженні аналізуються найрізноманітніші восьмивірші поета, написані в різні часи, з багатьма типами римування, або навіть неримовані. Тож цим матеріалом автор полемізує з тими літературознавцями, які до октав відносять лише строфи, побудовані за класичною схемою: абабабвв.
Одна з фінальних статей у книзі Т.Салиги з промовистою назвою “… Щоби воскресла Україна…” присвячена поетесі з когорти борців проти сталінізму Катерині Мандрик-Куйбіді, чиї власні витвори та переробки народних і літературних пісень десятиліттями жили в народі, передавалися з вуст в уста, але з’явилися у книжковому форматі лише в часи незалежності: “Ой летіли журавлі” (2001), “Благослови вогнем” (2007).
Дослідник по крупинці збирає відомості про призабутих і замовчуваних авторів, популяризує їх поряд із широко знаними авторами з далекосяжною метою — “щоби воскресла Україна” і в слові, і в ділі — справжня, а не декларовано-бутафорна, та, яку вимріяли Т.Шевченко й І.Франко, та, яку наближали В.Симоненко й В.Стус.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)