Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Вісник Таврійської фундації. Випуск 13
Вишиванка. Число 4
Іван Немченко. Шевченкова офіра
Вишиванка. Число 1

Мандич Т.М. Експромт; Зустріч // Вишиванка. Число 5. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 33-38.

Експромт; Зустріч

Цього ранку сонячні промені були настільки слабкими, що навіть не змогли подолати тонке віконне скло. Проте крізь прозору перешкоду небесного світила було чути тривожні крики птахів. Мабуть, насувається негода. Мої здогадки підтвердив прохолодний, навіть як було б для травня, вітерець. Іду вулицею і дивуюсь: таке враження, що зараз вечір…
Місто ще чи спить, чи теж чекає на примхи природи. Воно взагалі перетворилося на пустелю: зустріти перехожого – неабияка рідкість. І ось стихія в дії. Зі сторони моря одна за одною насувалися ворожі хмари. Перший звук грому був далеко від нас, але чим гучніше ставав відгук, тим ближче насувалася гроза. Не забарилася й блискавка, одвічна супутниця, що вдаряла з кожним разом сильніше. Злива почалась. Стрімкі, холодні водяні стріли били по каштанових широких листках, по дахах багатоповерхівок, по всьому, що не встигло сховатись від потужних ударів літа. Дощ тривав, здавалося, цілу вічність, а насправді – кілька годин. Трохи розвиднилося… запанувала тиша.
Це був звичайний червневий вечір. Грозові хмари повністю затулили небо, на фоні якого виконували складні піруети ластівки, ніби зно-ву передчуваючи близькість дощу. Дивно. Незабаром тільки середина літа, а настрій чомусь осінній. Та все ж злива дала перепочити. У вікнах сусідніх будинків увімкнулося світло. Родини збиралися за вечерями. Усе повільно ставало на свої місця.
 

* * *

 


Яка задуш-лива ніч! Зламане вікно плацкартного вагона призводить до нападу некерованої люті. А може, воно й на краще… Навколо не наші південні степи, тут повітря насичене «букетом» корисних хімічних елементів, це не Сиваш – це промислові регіони нашої ж країни. Подихайте, люди добрі, таким кис-нем! Ось які метаморфози може відчути звичайний пасажир українського потяга. Сон ніяк не здолає постійні думки про майбутню подорож. Урешті-решт, як заснути, коли безперервно відчуваєш рівномірні поштовхи, хай інколи навіть приємні; коли за тонкою стінкою розмовляють два не зовсім тверезі чоловіки; коли відчайдушні та ініціативні провідники стоять на ногах цілу ніч, задля ком-форту своїх клієнтів…
Знову зупинка. Чомусь вона триває надто довго. З уривків розмови між водіями чую, що щось трапилось. Але це вже не мій клопіт, я їду відпочивати. Тільки подумайте: яка складна професія у машиністів! Скільки нервують їхні дружини, відправляючи коханих за кермо цієї клятої залізяки! Він не спить, вдивляється у темну ніч, яка відкриває свою пащу і поглинає один за одним вагони. Він, мужній та зосереджений, міцно тримає штурвал, бо відповідає за кожне життя, і не тільки за те, що зухвало розкинулося на верхній полиці, а і за те, що необережно переходить крізь залізничні шляхи. Чомусь про таких людей дізнаються тільки унаслідок катастроф, смертей, ніхто не подякує машиністу за приємну дорогу, за доставку в цілості до пункту призначення. Хоча це теж не мій клопіт. Я їду відпочивати!

2012 р.

 

 

 

Зустріч

 

 

 

(до 150-річчя М.Коцюбинського)

 

 

 

І

 


Вершини карпатських гір позолотіли. Небесний художник змінив сірі відтінки на блакитну палітру. Перші світанкові пташки почали налагоджувати свої камертони, аби через якихось півгодинки заграти цілим оркестром. Після нічного релаксу тягнеться до вранішнього сонця смарагдова травиця. Іванко тихо підходить до вели-кого каменя, який чомусь так вабить хлопця. Аж раптом пролунав гучний стогін трембіти...
Студент-третьокурсник Іван схопився з верхньої полиці дешевого плацкарту. Сирена зустрічного потяга перервала сон, нагадавши в ньому голос західноукраїнського музичного інструмента. Продов-жувати це марево хлопець не хотів, бо майже кожної ночі протягом останніх тижнів розвивався один і той самий сюжет.
Коли в університеті оголосили початок літньої практики, молодий збирач фольклору одразу обрав західні регіони, кажучи товаришам:
– Не дає спокою мені цей сон! Ба-буся пропонує приїхати до неї в село, на Київщині. Розумію, що вона вже й сама назбирала купу ле-генд від своїх подружок, але... Ні! Вирішено! Я маю на власні очі переконатися в загадковості кар-патських гір. Може, пощастить стати свідком якогось давнього звичаю...
– Еге ж! Або візьмеш інтерв’ю в чугайстра! – пожартували дотепні однокурсники.
Остаточно визначившись, Іван придбав квиток і ось тепер у тамбурі оговтується після раптового зойку залізничної трембіти...

 

 

 

 

ІІ

 


Міжміський автобус традиційно здійняв пилову куряву, нервово загальмувавши. Кілька годин Іван чекав, коли ця комфортабельна залізяка поверне до невеликого селища Сонцепоклонного, яке було обране для досліджень. Здивуванню студента не було меж: побачені пейзажі видалися знайомими. «Недарма я стільки часу вбив на дорогу. Щось на мене тут-таки чекає», – блискавично промайнуло в думках. Хлопцеві довелося йти пішки до хатинок, стріхи яких ще здалеку кликали подорожніх. Зараз мало б відбутися довгоочікуване знайомство з місцевим населенням, яке б неодмінно допомогло поповнити студентський зошит і просто людську душу чи-мось новим і таким бажаним. Однак ілюзії змінювались на відчуття дежавю, яке тепер не дивувало, а лякало. Чи то талант якийсь, впізнавати місця, де ти не був, чи то магія...
Полон думок і здога-док відпустив свого бранця. Прийшовши до тями, Іван чимдуж побіг до найближчої хати. Постукав – тиша. Ще раз – наполегливість знов не дала результату. Тільки злива, яка, мов стрілами, раптово пронизала туриста, змусила забути про манери та штовхнути напіввідчинені двері. У кімнатах пану-вала темрява. На перший погляд, нікого вдома не було. «Ну й практика! Мабуть, доведеться самому щось вигадувати та писати», – із невтішними висновками Іван приліг на лаву та заснув.

 

 

 

 

ІІІ

 


Біля незнайомця сидів старенький чоловік. Він обтер обличчя хлопця вологою ганчіркою та налив у склянку запашний напій. Студент ледве знайшов сили, аби розплющи-ти очі й трохи піднятися. Почув голос:
– Ох, хлопче, ти й застудився! Слабкі ви, одначе, тепер. Он я раніше міг тижнями в горах і зі спекою, і зі зливою боротися. Нічого. Кілька днів полежиш у мене – станеш здоровішим, ніж був. До речі, як тебе звуть?
– Іван, – тихо прошепотів хво-рий.
– Дивно. Дуже ти схожий, Іване, на одного парубка, який приїхав до нас років зо двадцять тому. Звали його Степаном. Був він такий же світленький, блакитноокий, як і ти. Розповідав, що захоплюється горами, хоче написати книгу. Вдома на нього чекають дружина з маленьким синочком. Дуже він за ними скучив. Ось, мовляв, закінчить свої справи і повернеться до них. Та тільки біда ста-лася: пішов сам у гори, та більше його ніхто не бачив. А записник Степана й фотокартки лишилися в мене. Кажуть, що через місяць натрапила мандрівна група на чоловіка, тільки мертвий він уже був. Так і поховали його на галявині, де спочив. Добре йому там: зрання птахи співають, на траві роса – як діамантики, і небо таке блакитне-блакитне. От така історія. Жив собі Степан Федченко і нема йо-го...
– Що? На галявині? Степан Федченко? – наче в маренні швидко перепитував Іван.
–Тихіше... Спи. Тобі треба набиратися сил.
І зморений студент дійсно вгамувався та й задрімав.
Сонячний промінь лоскотав Іванове обличчя. У хлопця ще досі боліла голова, хоча чай діда неабияк покращив самопочуття, а головне – переміг лихоманку. Іван визирнув у вікно й по-бачив, що старенький ґазда порається на вулиці. Неквапливо гість підійшов до полиць у надії знайти якусь збірку приказок чи легенд. Натомість до рук потрапив доволі товстий зошит. На підлогу з нього випала фотокартка. Піднявши знімок, Іван ледве не втратив свідомість: він побачив на ньому свою матір, маленького себе і чоловіка, якого раніше не зустрічав, але з яким був схожий як дві краплі.
– Діду! – нетерпляче гукав старенького Іван. У його свідомості, як пазл, складалася історія, яку вчора він чув від свого рятівника. Та тільки ж студент думав, що то був сон, марення, спричинене раптовою хворобою, а виявляється – страшна правда.
– Діду! Як звали того чоловіка, який за-гинув у горах? Ви вчора розповідали. Відповідайте скоріш!
– Степан. Степан Федченко. А ти чого такий?
– Я... Дозвольте відрекомендуватися: я – Іван Степанович Федченко!

 

 

 

 

IV

 


На галявині, крім двох чоловіків, нікого не було. Золоті верхівки гір прикували погляд юнака, який сидів біля каменя, що вказував на місце прикрої трагедії. Біля каме-ня, який досі не впав із душ членів його родини. Дід примостився поруч і слухав оповідь хлопця:
– Живемо ми з мамою вдвох. Ще є бабуня – я часто приїжджаю до неї. Змалку знав, що тата немає, а питання про нього заборонялися. Одним словом, ця тема в нашому домі – табу. Якось мама сказала, що надто важко їй щось згадувати чи розповідати. Так і не зрозумів, у чому справа. Звик, що татко ніколи не з’явиться в моєму житті. Спочатку ображався, а потім змирився і почав забувати близьку людину, яку ніколи не бачив. Хоча здогадуюся, що мама досі на нього чекає. Діду, я заберу його речі? Бо вдома жодного спомину про нього, тільки в маминому серці...
– Звичайно, Іванко. Час усе поставив на свої місця. Настала мить – і ти дізнався відповіді на свої питання, сімейна таємниця відтепер для тебе розкрита.
– Добре тут у тебе, татку! Світанки – хоч картини малюй. Я знаю, бо виявляється приходив до тебе уві сні. Певно, ти ж мене бачив? А мамі я обов’язково передам вітання. Не сумуй, ми незабаром разом приїдемо до тебе, – прошепотів хлопець, поклавши руку на могутній камінь.
Іван та дід поверталися в селище. Їх голоси ще довго лунали над карпатськими полони-нами.

 

 

 

 

V


На верхній полиці нічного потяга повертався додому Іван Сте-панович Федченко. Чи не вперше за багато днів йому снилися університетські друзі та відпочинок у бабуні. А записи, зроблені двадцять років тому його батьком, виявилися чималою фольклорною скарбничкою, тому із захистом наукової роботи в Івана не було проблем. Після вдалого виступу до студента підійшли однокурсники, які не зраджували своїй традиції жартувати:
– Ну що, Іване? Кого ти зустрів: чугайстра чи мольфара? – у коридорі пролунав регіт однокурсників.
Іван лагідно посміхнувся і сказав:
– Я зустрів батька...

 

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)