Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Анатолій Анастасьєв. Потоки
Молода муза. Випуск 3
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Микола Братан. Танго над лиманом
Марченко Л.В. Він охрестив Україну // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 170-185.
Він охрестив Україну
Зі Степаном Горлачем, українським письменником із далекого канадського Торонто, я особисто не був знайомий. Але він усе ж таки зайняв у моїй душі якусь частину. Так буває іноді, коли стороння людина несподівано входить у твоє життя, в чомусь стає взірцем, і нікуди від цього не дітися.
Пройшло більше двадцяти років, коли я вперше почув про Степана Горлача, а потім одержав від нього книги. І тільки зараз наважився розповісти про наше віртуальне знайомство та про його літературну творчість.

1. Мабуть, Господь послав Шевченка…



Неочікуване знайомство з людиною інколи має несподіване продовження. Так було і зі мною взимку 1994 року. Тоді я був на сесії – навчався в Інституті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Жив у гуртожитку Інституту вдосконалення вчителів за протекцією знайомої.
І от приходжу 17 січня в свій номер, де поки що був сам, а там уже підселили літнього чоловіка.
Познайомилися. Його звали Іваном Яковичем Шевченком, він приїхав із Донецька на кілька днів у посольство Німеччини, щоб оформити візу. Був членом правління Товариства дружби з Німеччиною, членом ради Українського союзу колишніх неповнолітніх в’язнів фашизму. Працював на посаді доцента в Донецькій академії будівництва й архітектури.
Вечорами, коли ми звільнялися від своїх справ, починалися між нами щирі розмови. Я сказав, що готую дипломну роботу про розкуркулення українців, ця тема вже узгоджена в деканаті, а науковим керівником був призначений Степан Колесник, письменник, лауреат Шевченківської премії з літератури. Він також на той час очолював Київську письменницьку організацію.
Бачу, у І. Я. Шевченка очі аж загорілися.
– Слухай, так я і наша родина пройшли через це страховисько! І скажу відверто, ніяк не можу забути ту лиху годину! Вона уві сні часто згадується…
Я попросив Івана Яковича докладніше написати про це, щоб не канули в небуття пережиті події. І він погодився.
Ми обмінялися адресами, і вже на початку березня 1994 року я отримав рукопис на 12 сторінках.
Час ішов повільно. Я успішно захистив дипломну роботу на тему «Розкуркулення українського села на матеріалах Херсонщини». Мій науковий керівник Степан Колесник був задоволений і порадив не зупинятися на цьому:
– Вважаю, що накопичений матеріал може пригодитися для написання публіцистичної книги…
До речі, сам Степан Колесник був блискучим публіцистом.
Спочатку я написав невеличку художню повість «Північна яблуня з півдня», яка друкувалася – з продовженням – у кількох номерах обласної молодіжної газети «Ленінський прапор», а потім вийшла окремою книгою. Прототипом головного героя став мій дід із хутора Марченка – недалеко від села Нова Маячка.
Згодом я написав і видав брошуру: документально-публіцистичне дослідження «Плугатарі етапом йдуть». Частина споминів І. Я. Шевченка увійшла в це видання. Я надіслав йому кілька примірників.
Через деякий час від нього одержав листа, в якому розповідається, що влітку 1995 року в Донецьку були гості з товариства «Канадські друзі України» з міста Торонто: Степан Горлач і Володимир Турик. В обласній бібліотеці відбулася презентація роману С. Горлача «Богдар» – про розкуркулення і голодомор.
«Я передав йому вашу книжку «Плугатарі етапом йдуть». А також надсилаю адресу Степана Горлача. Зв’яжетеся з ним, якщо буде таке бажання», – закінчив свого листа пропозицією Іван Якович.
Ось так київське знайомство з І. Я. Шевченком відгукнулося через півтора року вже новим знайомством – зі Степаном Горлачем із Канади.

2. Перший подарунок



Не маючи твердої надії на успіх, я все ж таки написав листа Степану Горлачу з проханням надіслати його книгу «Богдар». І зауважив, що після прочитання міг би дати відгук чи рецензію у нашій пресі. І ще було прохання до Степана Андрійовича в листі: «Якщо Ви вже прочитали «Плугатарів…» і у Вас є критичні зауваження, будь ласка, напишіть про це відверто…».
У мене залишилася копія цього листа, під яким стояла дата: 19.01.1996 р. А вже в квітні цього ж року на пошту прийшов пакунок із Канади – з книгою С. Горлача «Богдар», а також рукописами його есе «Вірна любов» і поеми «Стего».
У кольоровій листівці з нагоди Світлого Дня Христового Воскресіння пан Степан і його дружина Софія зичили найщиріших побажань. І доповнено невеликим текстом:
«Шановний пане Леоніде!
Отримав від Вас листа і тішить мене те, що й уродженець Архангельської обл[асті] боліє долею нашої Батьківщини.
Для Вас я зробив коробку книжок, котрі висилаю з книжками для Сімферопольської бібліотеки, але не знаю, коли дійде, а тому користуючись з нагоди Великодня, пересилаю Вам один примірник і деякі дрібні (не опубліковані) свої речі.
Перечитав я Ваші «Плугатарі етапом йдуть». І моє бажання, щоб такі речі появлялися мільйоновим накладом, а автори мали багато здоров’я і витривалості більше писати.
Ви, певно, зауважили, що на державнім «Радіо Україна» читали мою останню книжку «Хрестини незалежності», її можна дістати у Всесвітній координаційній раді у пана Слабошпицького Михайла.
З повагою Степан Горлач.
Торонто 26/3/96».
Листа у відповідь я написав, як тільки прочитав роман «Богдар».
«Вельмишановний пане Степане!
Дуже і дуже вдячний Вам за подарунок до Великодня – за книгу «Богдар»! Я був схвильований такою увагою з Вашого боку.
Книгу прочитав, як то кажуть, на одному подиху. Вона мені сподобалась незвичайним сюжетом (з таким уперше зустрівся в сучасній літературі), здивувала жорстокою правдою життя. Коли читав, аж мурахи по тілу бігали від жаху – так Ви майстерно зобразили божевільну дійсність. У Вас зовсім не відчувається внутрішній цензор чи редактор. На жаль, ми не позбавлені поки цього. Нас завжди щось гальмує всередині. Може, то в генах наших відбилося: острах, рабська покірність і пересторога?..
Три постаті найкраще запам’ятовуються після прочитання «Богдара». Це – Хужин, Богдан і Олена. В Хужині Ви показали всі антиморальні властивості, він – диявол в образі людини. Богдан – апостол, який виконує святу місію в Україні. Олена – прототип (як на мій погляд, звичайно) діви Марії – терплячої, земної, але й водночас – сильної, душевної, святої. І нарешті, Юрко-Богдар, як прообраз молодого Христа. Цей біблейський сюжет – давній і сучасний – завжди вічний. І Вам вдалося написати потрібну, гарну книгу. Ще раз дякую Вам за цей пречудовий подарунок!
Пройде якийсь час, і я ще раз перечитаю «Богдара». Скажу Вам відверто, що я перечитую тільки ті книги, які на це заслуговують. А Ваша – особисто припала мені до серця.
Прочитав також поему «Стего», і вона мені сподобалась. Як я зрозумів, і поема «Стего», і видавництво «Стего» – це абревіатура Вашого імені та прізвища. Виходить, у Вас своє видавництво? Я не помилився?
Вам надсилаю останній номер альманаху «Степ».
Вашою творчістю зацікавився по-справжньому. І якщо у Вас є ще інші твори, був би радий з ними познайомитися. Бо як Колумб відкрив Америку, так я (без перебільшення) відкрив для себе Вашу творчість. І вона мене вразила.
Добрі побажання Вам і пані Софії. За все Вам вдячний – Леонід.
22.04.96 р.».
А десь через кілька тижнів я отримав з пошти повідомлення, що треба отримати посилку з Канади. В коробці були запаковані книги, мені їх допоміг донести додому Микола Каляка. Кожна книга мала печатку «Канадські друзі України (Осередок Торонто). Проект «Відродження». Це були видання українських літераторів, які жили в Канаді. Ніяких розпоряджень, як розподілити ці книги, від Степана Горлача не було. Як я вийшов зі становища? Деякі книги дісталися херсонським письменникам, решту віддав до різних бібліотек, щоб більше коло читачів мало змогу взяти їх до рук. Для себе залишив кілька видань, серед яких був і дорожній щоденник Степана Горлача «Хрестини незалежності».

3. Добра порада



І знову час ішов повільно. Я з задоволенням прочитав цю книгу, і повага до автора, який пішки обійшов нашу державу, охопила мене. А Степан Андрійович дуже часто прилітав до України. Про нього писали в газетах, показували по телевізору. Він брав участь у багатьох заходах, немов хотів сам переконатися, як країна будує незалежність.
У біографічному довіднику М. Каляки «Літературна лоція Херсонщини» є відомості про С. Горлача:
«ГОРЛАЧ СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ (09.01.1921)
Прозаїк, публіцист.
Народився на Мелітопольщині. Середню освіту здобув у Ялті, вищу в Торонтському університеті. Учителював в англійській середній школі в Торонто (Канада).
Автор книжок «Богдар», «Приповідки й афоризми канадських українців» (створено індивідуально з використанням багатств народної мудрості), «Хрестини незалежності», «Перша ніч».
Степан Горлач двічі побував на Херсонщині, в Херсоні. Перший раз – у 1992 році в роковини Незалежності перейшов Україну, творячи її своєрідне хрещення – з півночі на південь, із заходу на схід, і на початку червня 2005. Першою адресою був Херсонський південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти, побував і в гімназії № 20. Завершилася зустріч із Херсоном в обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара, де пролунали рядки з його основного твору:
Свій далекий, але близький,
Рідний наддніпрянський край
Виглядає, мов у казці,
Мов у мріях Божий рай.
Люби мову і край рідний,
Хоч і сива борода,
Бо і пташка не паскудить
Свого рідного гнізда.
Степан Горлач – член Національної Спілки письменників України».
Автор довідника помилився, коли зазначив, що Степан Горлач був у Херсоні в 1992 році. Мандрівник у дорожньому щоденнику на карті показав свій шлях із півночі на південь. Маршрут пролягав через Умань, Кіровоград і прямо до Одеси. Миколаїв і Херсон залишилися на відстані.
Що стосується відвідання Херсона С. Горлачем у 2005 році, на жаль, мені підтвердження цього знайти ніде не вдалося. Особисто я в цей час, скоріш за все, був у відрядженні, тому і не міг знати про його приїзд.
І ось згадалася ще одна вагома подія.
Коли я був відповідальним секретарем у газеті «Кафедра», познайомився з Ігорем Митрофановичем Проценком. Він подарував мені свої поетичні твори, я йому теж – свої книжки, серед яких були і «Північна яблуня з півдня», і «Плугатарі етапом йдуть». А згодом підготував для «Кафедри» № 9 (жовтень 2000 року) невелику передмову під назвою «Пливуть літа, немов ріка…»:
«Ветеран війни і праці, доцент кафедри української літератури Ігор Митрофанович Проценко майже 30 років віддав Херсонському державному педагогічному університету. Він автор багатьох літературознавчих та науково-методичних праць, підручників, книг (про Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, Корнія Чуковського та інших). Але ці твори писалися, так би мовити, за фахом. А що тоді для душі? Бо ж душа, як висловився поет, «обязана трудиться и день, и ночь…». Ігор Митрофанович весь свій вільний час присвятив поезії. І от одна за одною, мовби доказ вірного служіння Музі, з’явилися збірки віршів «Мої дороги», «Вечірні огні», «Цвіт вишні». В цих книжках – рядки про наше тернисте минуле, про воєнні та трудові роки, про віру і надію в майбутнє. І. Проценко вважає, що справжній українець без гумору, що без солі, дня не зможе прожити. Тому недарма у автора епічні розповіді, ліричні етюди змінюються байками і усмішками».
І був тоді надрукований його жартівливий вірш «Заповіт дачника».
Звичайно, Ігор Митрофанович був радий побачити і свого вірша, і те, що я згадав про нього. Він подякував мені. І тоді я зізнався йому, що ніяк не наважусь написати про книги Степана Горлача, хоча обіцяв, але обіцянка ця розтягнулася на роки. «Це буває, – відповів Ігор Митрофанович, – тільки хвилюватися не треба: можливо, ще не остаточно все прояснилося вам у цих книгах. Спробуйте ще раз прочитати їх, підійдіть до тексту з іншими думками. І тоді все у вас вийде…».
Я прислухався до поради І. М. Проценка. І тепер уже я був вдячний йому. А згодом написав про книги Степана Горлача.

4. Народ і постаті в романі «Богдар»


(замість рецензії)


Мовиться: Господь дає людині стільки випробувань, скільки та може витримати.
На долю пересічного українця випало занадто тяжке і злиденне життя. Іноді легше було померти, ніж існувати.
Якраз про це і розповідається у містичному романі «Богдар» Степана Горлача. На прикладі одного села на Мелітопольщині автор показує, як у тридцяті роки ХХ століття знищувалося селянство, як людей заганяли в колгоспне ярмо, розкуркулювали, відбирали збіжжя і тварин, через що в кінці кінців утворився голодомор.
До влади прийшли нелюди, такі, як голова сільради Хужин. Згори давали указівки: людей згуртувати, немов стадо, щоб вони з покірністю виконували кожну, хоча б і безглузду, команду, віддавали все нажите майно, виконували немислимий план із заготівлі зерна, худоби. Опору з боку селян майже не було, бо спочатку їх привабили підступними хитрощами, обіцяючи, що "жити стане краще, жити стане веселіше", що люди будуть мати все, коли вступлять у колгоспи.
Андрій Сірий, добрий хазяїн-сельчанин, теж попався в розставлені сіті. Йому вважалося, що влада все робить для користі народу. І на зборах він звертається до односельчан: «Колгосп – це найкраще, що ми можемо мати на землі. Це єдина дорога до піднесення нашого рівня життя, і я перший вписуюся на доказ правдивості й моїх слів».
Хужин призначає його бригадиром. І застерігає всіх: «До колгоспу муситься все віддати, бо інакше не був би колгосп… Не лякайтеся, товариші, все те, що в колгоспі – буде вашою власністю: більше матимете в колгоспі – заможніше будете». Отак замилював очі голова сільради, тільки щоб колгосп був створений.
Але невдовзі Андрій починає прозрівати. До того ж і справи в бригаді йдуть кепсько. І Андрій каже дружині Олені: «Як я тепер бачу, то ми мусимо не те робити, що нам корисне, а те, що нам кажуть».
Хужин швидко знайшов вихід, як виправити справу на краще: він дає завдання написати доноси на сельчан.
Додому Андрій повернувся в поганому настрої. «Не діждався я того, чого сподівався. Замість рожевих днів на горизонті з’являються гори чорних вічностей… – І він пояснює дружині: – Хужин сказав мені рішуче: або я вже мушу писати доноси на певних людей, щоб арештуванням одних скріпити дисципліну інших, або самому бути першим арештованим».
Перед цим у село прийшов старець, який в Андрія, як у бригадира, на колінах просить притулку. Він зізнався, що «вже зміряв своїми старечими ногами всю землю», і ніхто не хоче його прийняти, бо люди бояться…
Обличчя старця було виснажене, довге волосся і розкішна борода виказували поважний вік.
І Андрій повів старця до своєї хати, прийняв у свою родину.
Чоловіка звали Богданом, він кожного дня читав святі книги. А для Хужина-атеїста Богдан був, немов більмо на очах. І він дає команду Андрію написати донос також на старця, щоб запровадити того у буцигарню. І виділив на цю «роботу» три дні. Але Андрій узагалі не думав ні на кого писати доноси. І от на третій день хтось підкинув йому папірця, попередив, що «ввечері, як стемніє, мають тебе арештувати». І Андрію довелося втекти.
Розлючений Хужин зі своїми поплічниками велів кинути Олену, дружину Андрія, і Богдана в колгоспний погреб. А на другий день голова сільради прийнявся допитувати з тортурами нещасних, щоб вони виказали схованку Андрія. Ті відповідали, що не знають, де він. Їх били до непритомності, відливали водою, знову били чоботами.
Не отримавши від Олени і Богдана зізнань, Хужин наказав відтягнути їх до хати і кинути там.
І все ж таки Андрія, коли той прийшов у темряві за їжею до рідної хати, схопили. На другий день Хужин із помічниками з’явився на подвір’ї Сірих. Він сказав Олені, що її викинули з колгоспу, і тому все майно має бути конфісковане. У неї забрали курей, залишки зерна, овочі з погреба.
«І щоб тебе за двадцять чотири години не було в околиці моєї сільради!» – вигукнув Хужин.
Довелося Олені з малим Юрком, якому лише сім років виповнилося, і Богданом кинути хату. Вони перебралися в іншу, напіврозвалену, залишену односельчанами хатинку, щоби там на якийсь час сховатися від заклятого Хужина. І Олена, і Богдан збирали колоски на полі, щоб приготувати хоч якусь їжу. Однак Олені і тут не пощастило: Хужин спіймав її на полі з колосками і наказав «за грабунок колгоспного майна» відробити п’ятнадцять днів на молотарці. А ця важка праця була під силу лише чоловікам, та все ж Олена витримала це навантаження.
Богдан відкрився нарешті їй, що він був ігуменом у монастирі, де почув від Бога наказ, щоби «йшов у глибину свого народу і блукав доти, доки не висвятить пророка землі славної, спасителя». І ось уже шість років блукає він від Київщини до Таврії.
Олена душею і серцем прикипіла до старця Богдана, святого чоловіка, вона вирішила для себе будь-якою ціною зберегти його життя, щоб він міг виконати свою духовну місію.
Згодом вона отримала листа від Андрія, якого вислали в Карелію відбувати табірний строк.
Сатрапа Хужина змінив інший голова сільради – Жовтов. Що перший, що другий поведінкою та ставленням до людей майже не відрізнялися один від одного.
Якось Жовтов нагрянув до хати Сірих, коли Олена приготувала вечерю. Юшка була зварена з мерзлих картопель, які жінка зібрала на полі під час відлиги.
«Апять абакралі колхоз? Што жрьош?» – заволав Жовтов і одним рухом вирвав ложку в Юрка. «І в то время, когда вся совєтськая страна в тяжолих условіях, ана употребляєт картошку… Забрать ето!» – звернувся Жовтов до своїх вислужників. І ті схопили чавунчик із юшкою.
Степан Горлач майстерно малює в романі тогочасне життя українського народу, його рабське становище. Ось як він описує початок голодомору: «Хвиля викачки хліба в селян перейшла немов ураган по людських душах, знищуючи всяку надію на життя… По Різдвяних святах люди почали пухнути і вмирати, але влада далі вишукувала хліб і забирала від селян навіть те, що було в слоїках, або склянках».
Жовтов забрав у Олени останній чавунчик!
Одного разу Юрко, син Олени, зайшов відвідати сусідську дівчину Ніну. Те, що він побачив, було жахливим. Ніна сиділа серед хати з роздертою твариною, яка колись була котом, і видирала закривавленими руками органи з грудної клітки тварини і жадібно пхала у рота.
Юрко вилетів кулею з хати. Вражений побаченим, він потім довго молився. Хлопець не розумів, чому не карає Господь злочинців, чому злочинці досі при владі.
Богдан, устами письменника, поділився думкою з Оленою і Юрком про те, чому Бог так, а не інакше опікує українців: «…щоб поневолений нарід скоротив час своїх терпінь – Господь засилає нещастя, щоб вибраний нарід усвідомив, хто він є і чому він мучиться, і все це усвідомив не лише духом, але глибиною свого серця».
Щоб підсилити враження від картини голоду, який панував на врожайній землі України, Степан Горлач додає ще й такий епізод. Люди – мужчини, жінки і діти, – неначе зграя диких голодних тварин, супроводжували фіру з конем. І коли безсильний, теж від голоду, кінь упав, ціла юрба навалилася на нього і з живого дерла шкіру, відрубала вуха, шматки м’яса. Дужчі відбирали у слабших.
Олена і Юрко випадково бачили все це. Жах охопив їх, хоча вони розуміли, що це була боротьба за існування.
Їздовий потім передав Жовтову про Олену, що вона була поруч, коли роздерли колгоспного коня. І голова сільради з люттю й погрозами почав допитувати жінку, шукаючи у неї в хаті конину…
Роман Степана Горлача наповнений сумом і скорботою за нещасливу долю українського народу, який гине від голоду, холоду, невпевненості у своєму майбутньому. І хоча підзаголовок підкреслює, що цей твір – «містична дійсність», насамперед книга сприймається як природна дійсність, яка змальована в стилі жахливих подій.
Містика в книзі подається лише в образі Богдана-старця. Він умирав із голоду, і Олена, щоб урятувати його, намагалася загубити єдиного сина, бо їсти вже не було чого. Вона тричі заносила сокиру над головою сплячого Юрка, але тричі її зупиняв громовий голос зверху: «Стій!». І нарешті цей же голос переказав: «Бери своє чадо і поспішай з ним до Богдана!».
Той жив у землянці. І коли почув від Олени про те, як могла спричинитися смерть Юрка і як голос зверху зупинив її, він зрозумів, що для нього «настав момент висвячення спасителя України». Старець нарікає Юрка Богдаром.
Після цього святий чоловік вирішив, що його місія на Землі нарешті здійснилася: він дожив до переломного дня в історії батьківщини, знайшовши і освятивши подарованого Богом сина-спасителя українського народу. Богдан вирив на кладовищі яму, обмився, одягнув білу сорочку і написав для Олени листа: де його поховати, де знаходиться схованка з пакунками – меленими сухарями, сушеною бараболею, а для Юрка-Богдара святі книги.
Олена пам’ятала добре науку Богдана: «Не плакати в нещастю і не реготатися з радості». Вони з Юрком поховали апостола України і скористалися його запасами. Їх вистачило і для сельчан. Олена, щоб зберегти людей від голодної смерті, тишком-нишком у темряві розносила пакунки з їжею, залишаючи в сінях, щоб ніхто не бачив її та не зміг випадково виказати про неї голові сільради.
Степан Горлач випукло і переконливо розповів про дві постаті: чоловічу – апостола Богдана і жіночу – Олени, яка окремими рисами була схожа на прадавніх християнських жінок, котрі йшли на жертовні тортури, але не зрікалися людяності, слова Божого. Третя постать – хлопчик Юрко – весь час була не дуже примітною. Однак, коли він став Богдаром і зрозумів, що на нього покладається місія спасіння народу, то одразу змужнів розумом.
Олена не тільки покірно змирилася з долею, коли син вирішив покинути її, а ще й казала сама собі: «Господи, яка я щаслива, що мій син полюбив свій нарід багато більше, ніж він любив будь-коли мене. Дякую Тобі, Боже, що наповнив його любов’ю до України…».
У романі «Богдар» автор широко розкрив дві теми. Перша – диявольське знищення українського народу через розкуркулення та голодомор. Друга – це жертовність постатей в ім’я майбутнього українців, в ім’я справедливого та щасливого життя.
Степан Горлач упевнений, що так воно і станеться. І він доводить це своєю книгою.
Якоюсь мірою, роман був написаний на біографічному матеріалі. Сім’ю Степана Горлача розкуркулили в 1933 році, вигнали з власного будинку. Йому тоді було 12 років. Батько – прообраз Андрія Сірого – був засланий у Карелію, в Медвежу Гору, де й знайшов вічний спочинок.

5. Навхрест перетнув Україну



Прочитав книгу Степана Горлача «Хрестини неза­леж­ності» двічі. Цей дорожній щоденник схвилював до глибини душі як документ героїчної самовідданості і цілеспрямованості.
Кілька разів задавав питання: а зміг би я пройти пішки через усю Україну? І не отримав стверджуючої відповіді від себе.
А от Степан Андрійович Горлач, незважаючи на поважний вік, пройшов цей шлях з 29 квітня по 6 вересня 1992 року. І йшов йому ні мало ні багато в той час, коли він наважився на «хрестини» новонародженої Незалежності, – 72-й рік. Стати його супутником погодився Петро Скиба, теж українець із Торонто. Жінка на митниці, коли довідалася про мету українських канадців, запитала Степана Горлача: що їх спонукало вирвати себе з раю і піти в далеку подорож? Той відповів, що вони вирвалися з матеріального раю, але духовного пекла. У Канаді можна мати пристойне життя, але ностальгія за Батьківщиною не дає спокою душі.
На початку була зустріч із архієпископом Володимиром у Києві. Владика дуже прихильно поставився до ідеї ставити придорожні хрести і голосити мир, любов і злагоду на святій українській землі.
«Хрестити волю», як висловився Степан Горлач, вирішили з півночі України – від білоруського кордону. В середньому в день проходили 20 кілометрів і перед населеними пунктами ставили березові хрести, освячені місцевими священиками. Незважаючи на погоду – чи то дощ, чи зустрічний вітер, чи спеку – українські канадці вперто йшли уперед, аж до Одеси.
Більшість людей ставились до мандрівників доброзичливо, привітно, з розумінням. І запрошували в домівки для ночлігу, пригощали стравами. Але як в основному харчувалися подорожні? Ось що пише в щоденнику Степан Горлач, коли один із газетярів запитав про це: «В одній кишені окраєць хліба, а в другій кусник сала, і то буде нашим джерелом енергії».
Часто-густо люди в селах і містах цікавилися: «Хто ви такі? І що ви робите?». Степан Горлач і Петро Скиба пояснювали: «Ми – з Канади. Переходимо Україну навхрест, ставимо придорожні хрести, проповідуємо любов, злагоду, мир, взаємопошану. Молимо Бога, щоб в Україні не виникали Нагірні Карабахи, щоб не мала місця ситуація Придністров’я, щоб не спіткала доля Грузії, щоб усі народи жили в злагоді, в мирі і благодаті». І дехто, пройнявшись урочистим моментом, вигукував: «Несіть цей хрест по цілій Україні. І не лише по Україні, а по цілому світу – нехай світ знає, що Україна християнська, велика і буде такою!».
На шляху відбувалося різне. Якось на придорожньому базарі підійшов чоловік, поцілував хрест на тризубі, з яким ішов Степан Горлач, і попросив: «Я з Молдови, де тепер брат брата вбиває. Підіть туди і поставте там кілька хрестів». Але мандрівники з Канади вимушені відмовитись: їм ще свою країну перетнути треба. Тоді молдаванин промовив: «О, яка щаслива Україна, що має таких жертвенних людей, як ви. Хай вам Бог допомагає!».
Нарешті перший етап задуманого проекту був здійснений: шлях «північ-південь» був подоланий, поставили 37 хрестів.
Виникали несподівані зустрічі. На дорозі зупинилось авто, з якого вийшли… куми Степана Горлача з Торонто. Вони приїхали провідати своїх родичів. Після такої зустрічі Степану Андрійовичу здалося, що він побував дома, у родинному колі.
Другий етап «захід-схід» почався від польського кордону. Він протягнувся через Львів, Рівне, Житомир, Київ, Полтаву, Харків, Луганськ. І знову на шляху вставали придорожні хрести. І відбувалися різні цікаві зустрічі з людьми.
Біля Радивілова підійшов хлопець, назвався Юрком. Він попросив, щоб його охрестили. Ось як автор описує цей випадок:
« – Дєдушка, охрестіте меня, пожалуйста. Мой отєц бил комуністом, і я не хрещений. Пожалуйста, охрестіть!
Він мене поставив у таке становище, що я хвилину не знав, що робити. Хоч і недостойний раб Божий, поклав праву руку йому на голову, а в лівій тримав тризуб з хрестом і проказав «Отче наш».
– Якщо ти, Юра, віриш в те, що ти охрещений, то будеш таким, коли ж не віриш, то і сам єпископ тобі не допоможе. Іди собі з Богом! – закінчив я.
– Аж дрож пошла по коже, – сказав він і смиренно відійшов».
І таке відбувалося не один раз – вже в інших місцях, з іншими молодиками.
Не доходячи до Житомира, ще одна несподівана зустріч – теж мандрівником. Він вийшов із Владивостока в 1990 році. Зимував у печері в горах на Кавказі, зараз йшов до Болгарії, а відтіля – до Туреччини – в Константинопольський храм. Це була православна людина, слов’янофіл і антисеміт, з українським прізвищем, але нічого не хотів слухати про Україну: його мета – служити Богові. На прощання С. Горлач побажав йому: «Нехай вас Бог береже».
До речі, описуючи в книзі зустрічі з сельчанами, посадовцями, Степан Андрійович завжди завершував однотипними фразами: «Нехай їм Бог допомагає», «Нехай Господь охороняє від усякої біди», «Хай їх Бог хоронить», «Хай їм Бог щастя дарує»…
Були при зустрічах і провокаційні питання, наприклад: чи вас не Бандера вислав? С. Горлач так описує відповідь на це:
«І довелося сказати правду, що бандерівці нас мають за зрадників, бо ми зустрічаємося з комуністами; що нас обходять десятою дорогою, бо для нас всі є українці; що ми не здобуваємо, а усамостійнюємо Україну. Для нас Україна є, і ми не питаємо, яка вона, чия вона, бо Україна одна, а хто шукає якоїсь іншої України, нехай їде в чужі столиці – там її знайде, там йому допоможуть. Християни не шукали християнські простори, щоб поширювати свою науку, а йшли в чужий світ, то чому ж нас обмежують спілкуванням з однодумцями, коли потрібна роз’яснювальна робота серед нашого населення, серед інакодумаючих?».
Одна жінка, що приїхала на авто, підійшла до Степана Горлача і Петра Скиби і після короткої розмови запитала, як це колись було на митниці:
« – То ви відмовилися від добробуту і приїхали в оце пекло нам допомагати?
– Може, для когось пекло, а для мене рай, де службою рідному народові я служу Богові.
– Ви, мабуть, досить побожний.
– Так, побожний, якщо говорити за нарід наш, і не дуже побожний у справах особистих.
– Не розумію, – промовила вона, вдивляючись у мене, немов хотіла загіпнотизувати.
– Я намагаюсь жити для свого народу і молюся за його благо, бо дорога до Бога іде лише через любов до ближнього, до свого народу. Моє здоров’я залежне не від того, скільки я прошу у Бога того здоров’я, а від того, як про мене думає мій ближній, як він молиться за мене і скільки я йому допоміг.
– Як вас звати?
– Степан.
– Пане Степане, ідіть з Богом, а я буду завжди молитися за вас, але перед тим дозвольте мені поцілувати ваш тризуб і доторкнутися до вас».
У селі Мілове, на якому завершилися «хрестини Незалежності України», на кордоні з Росією, був поставлений останній – 94-й хрест. Таку подію можна безперечно вважати громадянським подвигом. Українські канадці Степан Горлач і Петро Скиба охрестили землю і народ України. Й 22 роки потому, до 2014 року, наша країна не знала військових потрясінь, хоча її економічне становище бажало бути кращим. І можливо, знову комусь потрібно повторити цей героїчний шлях, щоб урятувати Україну від лиха? Адже не лише силою армії та зброї здобуваються мир, злагода і цілісність країни. Є також інші засоби, якими не треба нехтувати. Ось на такі думки надихнув дорожній щоденник славетного мандрівника, українця з Канади Степана Горлача.
Він мені нагадує апостола Андрія, з оточення Ісуса Христа, який пройшов уздовж Дніпра до пагорба, де потім виникне Київ. Апостол Андрій із хрестом у руках ніс слов’янам християнську віру. Також і Степан Горлач цю віру відроджував.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)