Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Микола Братан. І краса, і держава
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Микола Братан. День святого Миколая
Чернявський М.Ф. Під знаком Великого Духа // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 127-153.
Під знаком Великого Духа

Шевченкіана Херсонщини

Микола Чернявський

Під знаком Великого Духа

Під цією назвою зібрано тут кілька дрібних статей і заміток, що складено й оголошено їх, як промови, за після революційні роки у дні роковин Т. Г. Шевченка в Херсоні. Цей час ознаймувався великим переломом в житті України, а з нею й Херсонщини, щодо їх соціяльного й національного визначення. Визначну ролю в тому, тепер уже історичному процесі, відограв і Шевченко, як культурно-політичний чинник.
Визнанням того, а також сердечним пієтетом до пам’яти великого поета, обумовлюється характер і тон цих статей і заміток. В їх автор не претендує ні на що, крім щирости й бажання допомогти широкому колу неофітів українізму усвідомити собі велике значіння Шевченка для України — в минулому й сучасному, а через те і в майбутньому.

1. Шевченко — герой
В чому основне значіння Шевченка, як національного поета і героя? Де, в якому фокусі, сходяться промені його слави, що утворили йому ореол героя-страдника?
Щоб ясніше побачити це, треба використати історичні перспективи. Треба, хоч побіжно, поглянути на добу, що попережала вік Шевченків, і кинути погляд на сучасний йому стан речей.
Кривавим полум’ям на сірому тлі вікового економічного й національного поневолення народніх мас під Польщею спалахнула Хмельниччина. Як фенікс із попелу піднялось і пишним цвітом розцвіло героїчне зачало нашого народу, його активна суть.
— Віра, земля й воля! Помста гнобителям народнім! Кров за кров, муки за муки! — ось ті лозунги, шо їх з великим патосом піднесла народня маса. В нечуванім по силі захвату завзятті на жертовник народній кладеться життя — своє й вороже. Не підраховуються свої й чужі рани. По Україні течуть криваві ріки, а по берегах їх цвітуть квітки народнього страждання й саможертви. Сонце життя дивиться з високого неба на все те й мовчить.
Не каже: де правда, де кривда.
Не показує на помилки, хоч бачить їх.
А помилки були й були вони фатальні...
І помалу й потрохи з повитих кривавою млою байраків і долин тихою ходою на Україну, поруч з владою Москви, приходить Руїна. І де ступить вона — по селах і містах, по степах і лісах — скрізь кидає сліди здичавіння і смерти. Вичерпались сили народні. Засохли живущі джерела, що так тривожно й буйно били якийся час.
Приходить година останньої утоми, доба забуття, до смерти подібного.
———————
Але народ український не вмер. Після кривавого кошмару прокинувся він. Прокинувся — у кріпацтві, коло панської ріллі. Тепер уже не польської, а московської, або своєї української.
Туман глибокого духовного занепаду повивав Україну. А панство пишалось на сонці буття. Горнулось до царських престолів. Намагалося забути про свій вчорашній день.
І воно забуло його.
І скрізь на широкому світі забули про Україну, або удавали на очі, що забули про неї. Панам і правителям кожна згадка про щось українське була не до смаку. Мертва тиша після зруйнування Січі Запорізької запанувала на Україні. І душа народня, як вода в пустині, пішла під землю.
Спробував Котляревський викликати на світ ту душу. Спробував, але боязко, оглядаючись на панство. Посміхаючись і прикриваючи уста долонею. Перелицьовує він троянців на запорізців, або краще мовити: малює троянців на зразок запорізців. Збивається то на безжурний гумор, то на наче б то сатиру. Вдається в солодкувате народолюбство. І боїться, або не може, сказати правди. Бо вона була, як усім здавалось, не на часі.
А після Котляревського Артемовський-Гулак і інша письменницька братія вже й зовсім не думали здіймати розмови про душу народню.
Спробував було заглянути в її глибини м’якотілий і короткозорий Квітка-Основ’яненко, але мало що побачив. І те, що побачив, постарався затушкувати просторікуватою пансько-попівською мораллю: народ, мовляв, в рабстві, але так йому від бога призначено; гарний раб дуже нагадує людину і душа навіть у його досить чиста... але все-таки не слід йому обстоювати свої права.
———————
І ось ніж цими рабами родиться людина не тільки з чистою, а й великою душею, пересиченою, як грозова хмара громами, — гнівом і протестом, пекучим почуттям жалю й образи за свій нарід і непохитною вірою в правоту народньої справи. Родилась і виросла в неволі. І бере цей раб-велит тяжкий молот і розбиває сам свої кайдани. Б’є їх не тому, що в його вистачає на те фізичної сили, а через те, що душа у його вільна. Що не можна вогню заховати в соломі: він спалить її.
Візьмемо інший образ. Закопаний в землю титан устає з своєї могили й земля тріскається над його головою й розпадається навколо...
Таким уявляється мені Шевченко, а в образі його — народ український. Він не буде питатись, чи дозволять йому розбити його кайдани. Він не ждатиме часу, коли хтось інший розриє й розкидає над ним землю, а в слушний час устане сам з-під неї. Не буде він, подібно Котляревському, перелицьовувати народню правду і з дотепами гумориста з-під поли показувати її на метушливому базарі людському. Він винесе її на гучний майдан велелюдний і високо підніме, як трофей святобливий, над головою своєю, хоч би голові тій за це загрожувала смерть.
——————— Не хочу цілком понижати заслуг Котляревського. Беру його тільки як антитезу Шевченка, щоб яскравіше висвітлити те зачало, яке жило і діяло в нашому великому поетові.
В поезії Шевченковій втілився духовний героїзм народу нашого. Тут дійшов він до верхів свого напруження й сили. Тут він став на ввесь свій зріст, як вікопомний монумент незрівняноі краси й сили.
Сміливий і меткий, але непостійний і зигзаголомний, Куліш назвав колись музу Шевченка “п’яною”. Земляцтво тяжко образилось за це на його й не вибачило йому того ганебного слова й досі. А я беру його, те слово, і через п’ятдесят років повторяю, якнайкращу, на мою думку, характеристику поетичної суті Шевченка.
Так, муза Шевченкова була п’яна. П’яна вищою духовною екзальтацією. Бо на його, як колись на апостолів, зіходив Великий Дух, і він промовляв нечувані глаголи. Це було чудо нашого життя і повторення його ми не бачили й мабуть не побачимо.
Хіба справді це не духовна сп’янілість — в жорстокі, безпросвітні часи царя Миколи І заговорити огненним невмирущим словом про народню волю й правду, оживити й викликати з-під землі героїв і мучеників народніх і поставити їх на ввесь зріст їх духовної потужности перед очима світу?
Де ті основи, той ґрунт, що в найтяжчий час непереможної реакції дали спроможність у тьмі “тюрми народів” спалахнути, подібно феніксу, огненній поезії Шевченковій?
Воістину Великий Дух той, що в вирі огненних язиків сходив на надхненні голови апостолів, сходив також на поета нашого, і він здавався декому, як і апостоли, п’яним.
Так, муза Шевченкова була п’яна, — не боюсь ще раз повторити це слово, але душа його не скорбить на берегах Ахеронта, як мовляв колись Куліш, “о своїх былых умоизступлениях”. Ні, вона дивиться на їх як на свою найважливішу працю й надорожчу заслугу перед рідним народом.
Бо він повернув поневоленому і в кінець здеморалізованому народові його героїв.
Бо він вернув йому його святу душу.
Бо він творив під знаком Великого Духа.
1919
II. Патос Шевченка
В сумні роковини нашого невмирущого героя духа, сила й значіння якого на протязі десятиліть не тільки не зменшуються, а все ростуть та ростуть, було б до речі з’ясувати собі, в чому саме полягають ті сила і значіння його?
Багато вже зроблено в цьому напрямку, та багато ще залишається роботи й на прийдешні часи. Бо кожен час буде освітлювати Шевченка з погляду потреб і інтересів свого момента й буде находити в ньому нові й нові огні і блиски. Бо Шевченко, немов гарно одшліхтований алмаз, світить своїми огнями на всі боки й при всякім освітленні.
Тепер мені хочеться звернути увагу громадянства тільки на одне місце, на один світляний фокус нашого самоцвіта, а саме: з’ясувати, — в чому криється патос Шевченка.
———————
Патос. Розумію під цим словом ту інтуїтивну силу внутрішнього схвилювання й захоплення, що підносить душу поета на верхи творчости й дихає на нас, читачів, огнем його гніву й печалі, пестить радістю й ласкою, або переконує силою логіки й непідкупною правдою внутрішніх переживань поета.
Без патосу немає великого поета.
Поет, що не заражає читача, не захоплює його, ніколи не придбає великої слави й популярности. Він може бути великим митцем, підноситись на вершини умілости, але нагадуватиме прекрасну статую, що стоїть на високому постаменті холодна й нерухома, а не живу людину. Твори його будуть досліджувати митці і вчені, але ними не будуть захоплюватись широкі маси. Не будуть шукати в їх бойових лозунгів і не проливатимуть над ними сліз захоплення й зворушення.
Шевченко, навпаки — ввесь огонь і кров, страждання й любов, гнів і радість. Жива дума, тремтяче серце в схвильованих грудях. Він нас захоплює, він заражає нас своїми переживаннями, обсипає іскрами свого огненного слова. Він забирає нас у полон і держить у йому. Бо він такий багатий на патос.
В чому ж криється його сила, в чому виявляється його патос?
Не маю претензії дати на це запитання вичерпливої відповіді. Хочу накреслити тільки схему того, як уявляю собі це питання.
———————
Основою, що на їй постає патос Шевченка, ґрунтом, з якого виростає прекрасне дерево його поезії, є велика, свята любов поета до всього живого і прекрасного, чи то буде природа, чи людина, чи людська думка. Шевченко по суті своїй художник. Його душа, як очі світ, убирає в себе все прекрасне. Вона загорається від одного тільки дотику нетлінного вогню, що таїться в кожній речі, виявляється в кожному рухові, матеріяльному чи духовному. Буде він. зватись, той огонь, красою, чи гармонією, чи інакше як, — все однаково. Він одгукатиметься на його, він радітиме з його, співатиме йому гімн. Але коли побачить, що той огонь плямується, що та краса топчеться ногами, що в гармонію вноситься безладдя, що ідеал дискредитується, о! тоді інше чуття спалахне в його грудях! Великий гнів, рідний брат великої любови, повстане в серці поета і прокаже йому такі слова протесту, що жеручим полум’ям вони жахтітимуть в віках.
———————
Що ж це таке? Невже Шевченко був тільки естет, або переважно естет? Невже він любив красу тільки для краси і обурювався, коли бачив її зплямованою, тільки через те, що його позбавляли насолоди тією красою?
Ні. Думати так було б великою помилкою.
Тут ми підходимо до третього й останнього етапу нашого шукання. Але раніш ніж назвати його ім’я, на хвилину розсічемо серце поета ножем аналізу й заглянемо в його таємниці, перегорнемо кільки сторінок його “Кобзаря”.
Ось його образи, одні з багатьох подібних їм.
———————
Прекрасна природа, родюча земля на Україні, а вона сама, “безталанна вдова”, — Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче...
Мати підкидає чужим людям свою єдину дитину, наймається до їх за наймичку, виховує свого сина й не сміє назвати його цим дорогим їй ім’ям.
Батько вбиває своїх дітей за те, що вони “католики”, а сам поет в другому місці туже, що Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство...
А ось:
Люди стогнуть у кайданах,
Немає з ким взятись
Розкуватись, — одностайне,
Односердне стати
За євангеліє правди.
За темниї люди.

І сам поет з великим обуренням підносить свій голос представника того темного люду:
Ви, розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому
Святому закону
І землею всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте?..

Чи не помічаєте ви, як у наведених уступах змішується краса й любов з гидотою і ненавистю?
Як з крови виростають квітки і як квітки топчутться в крові? Чи не помітили ви, що вже й сказане те слово, в ім’я якого все те робиться?
Те слово — правда-справедливість. Воно покриває собою і любов і зненависть, красу й гидоту.
Воно перетворює їх навпаки природі їхній.
Правда для Шевченка являється горнилом, що в йому перепалюється й перетоплюється все, що приймає душа його. Правда панує над усім. Це не є юридична, в пактах законів занотована мудрість правителів. Це не є правда сильного й дужого, правда владики моменту, правда — для одніх і кривда — для інших. Ні, це правда-справедливість для всіх. Правда, писана в серцях людських. Це вона проказує:
Усі на цім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти.
Це її сила так діє, що
Раз добром налите серце,
Ввік не прохолоне.
Об’єктом ції правди є людина. Апотеозом її буде загальнолюдське братерство. А поки що вона являється єдиним і незмінним гаслом боротьби, боротьби й боротьби.
Тяжка й жорстока та боротьба. Але вона необхідна. Але без неї життя обернеться в безпросвітне Дантове пекло.
І Шевченко всією силою генія закликає до боротьби, до боротьби во ім’я правди:
Борітеся — поборете!..
Прозріте, люди — день настав!..
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі.
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
В цій правді для Шевченка все. І коли хто не зрозуміє ції правди, той не зрозуміє Шевченка і не зможе з’ясувати: де і в чому бере силу Шевченко, в чому криється його духовна влада над рядом поколінь при різних змінах і різних обставинах.
———————
Велика любов до правди і святий гнів в ім’я тії правди і боротьба за неї, — ось кульмінаційна точка патосу Шевченка.
Перегляньте ввесь “Кобзар”, пропустіть перед своїми очима ряди утворених Шевченком образів, розпечіть свою душу його пекучим словом, чи сядьте й журіться з ним тихим сумом і слухайте його безпорадних нарікань на себе, на людей і бога, — ви почуєте, як Шевченко заражає вас своїм патосом, як він полонить вашу душу. Не владою розумних слів, не красою логічного будування, не запалом фанатика він кидатиме вас то в холод і жар, то на подвиг, то на блюзнірство, а тільки силою свого непереможного патосу, силою своєї любови й гніву в ім’я єдиної нехибної правди справедливости.
Другої подібної сили в нашому письменстві я не знаю.
Другого поета з таким патосом у нас немає.
1923

ІІІ. Трагедія Шевченка
Буду говорити коротко. Сконцентрую свою думку в одному образі, в одному символі і скажу:
— Дивіться: ось перед вами старий, великий, безверхий дуб. Стоїть на величезному просторі, серед дрібного оточення, сам, один. Хто гляне — зажуриться: така могутність, така сила, а верх розбито...
Хто має уші, щоб слухати, нехай слухає сумну легенду, що я утворю її. Утворю й розповім легенду про великого, старого дуба, патріарха лісів і степів українських, про великого поета страдника.
———————
Колись на межах землі української витворила Мати-Природа зародок великої сили і здатности. А Доля кинула той зародок між корчі й каміння, поміж бур’яни і кропиву. Але пустив він поміж камінням своє коріння й погнав молоді стрункі парості — бадьоро й сміливо.
— Дивіться, який гарний дубок прокинувся серед каміння й бур’янів! — сказали люди. — Хіба йому тут рости? Пересадимо його на відповідний ґрунт, на простір і волю, й нехай росте: собі на радість, а нам на втіху.
Пересадили молоде деревце й пустив коріння дубок у міцну й плодючу землю і погнав гілля, тонке й високе, в блакить небесну. Хто не гляне, дивується:
— І молодий дубок, а вже всю просторінь закрасив!..
Бачила те Доля, й чула, лукава, і мовила сама собі:
— Не буде так, як вам подобається, а буде так, як мені хочеться!
І налетіла несподівана буря. Ударив грім. Розбив молоду, зелену вершину дуба, що їй би рости й рости, все вгору та вгору, і пропалив до самого кореня страшне, чорне дупло.
Здригнувся й застогнав смертельно поранений дуб. Думав, що йому вже й кінець прийшов. Але кінця ще не було. Ясно світило для всього живого сонце, привітно шепотіли вітри степові і часом мандріва хмара, мов матуся рідна, поливала того дуба своїми сльозами теплими.
І жив дуб. І ріс дуб. І пускав коріння в землю і розпускав гілля понад землею. І не міг піднятись вгору. І тяжко журився дуб, коли сідало сонце і заходили присмерки, і спокій повивав безмежну просторінь. І гнівно стогнав у грозу й бурю...
Проходили дні. Минали роки.
Приходили люди. Дивились на підбитого велетня. Жалкували, а поробити нічого не могли. А в чорному дуплі загніздились гробаки й точили, й точили доти, поки зовсім не підточили стовбура.
І впав “козак безверхий”. Дочасно упав могутній дуб, що міг би довго й довго стояти словутнім патріярхом лісів і степів рідних.
Бо так хотіла Доля. Такий вирок зробив непереможний днедавній Рок.

———————
Так. Старий Рок, той таємний і невблаганний чинник класичної трагедії, діяв у житті Шевченка і утворив з того життя живу трагедію.
Перед нами справжній герой. Людина, обдарована великими духовними здібностями. Син народа-раба — з огненним словом пророка. Син народа-лежня — з величезною енергією. Він приніс у світ надзвичайну силу. Він прагне велетенської роботи. Але Рок проти цього нового Прометея, і він падає. І він міг не впасти.
Придивімось до Шевченка ближче.
Він увесь перед нами. Натура геніяльно проста і відверта, мов дитина. Вдача широка й чутлива. Запальна й завзята, мов огонь, і тиха й ніжна, мов та зіронька вечіровая, мов та квітонька степовая. Безпосередність сина землі і його мудрість, мудрість вікової культури чорнозему. В йому об’єднались і широчінь степів і блакитна прозорінь неба, принадна мальовничість степових плес і далека замисленість річок пливучих. В йому вмістились і електрична насиченість громової хмари, й шалена лютість кривавого гайдамаки, й холодна зненависть поневоленого й замордованого кріпака. В йому живуть протест і гнів, і елеґійна містика й поезія жіночої душі. В йому прокидається й примітивне мужиче блюзнірство, й глибоко надхненний релїгійний пієтизм.
Чому ж це так? Це ж суперечності.
Ні, це не суперечності. Це незвичайна обдарованість натури. Бо в Шевченкові жили: талановитий маляр, геніяльний поет і дужий і бурхливий, з біблійним екстазом, оратор. Крім того в Шевченкові жив чутливий громадянин, син свого часу й народу. А все в йому покривала широкогуманна й чиста душею людина. Людина, що не знає ні свого часу, ні свого народу, єдина й вічна в віках минулих і прийдешніх.
І по цій людині, по цій вершині дуба, і вдарив громом Рок.
——————— Пригадаємо коротко життя Шевченка.
Ось він в дитинстві поневіряється в кріпацтві й холопстві. Пасе худобу, носить воду школярам, тре фарби малярам, допомагає кухарям. Ось він в юнацтві стає козачком і потім учнем і підмайстром маляра-підрядчика.
Це той чудодійний жолудь починає рости серед каміння й бур’янів. Це тут його наглядів маляр Сошенко і звертає увагу громадянства на талановитого самородка.
Друга доба. Шевченка викупають з кріпацької неволі. Він уступає до академії мистецтв. Видає “Кобзаря”. Кінчає академію. Їде на Україну і тут його величезний талант розгортається і доходить апогею його творчість. Постають невмирущі образи “Гамалії”, “Наймички”, “Єретика”. Вимальовуються “хмарами повиті” гори поневоленого “Кавказа”. Подуває огнем із “Холодного Яру”. Проноситься кошмарно-фантастичний “Сон”. Відбувається містерія “Великого льоху”. І гримлять, гримлять, гримлять пророчі словеса “До живих і мертвих і ненарожденних...” Буяння сили.
Осяяння слави.
Надхненне передчуття нових і нових досягнень. Молодий дуб розвився на всю силу. Він уже замислюється, починає набирати мудрої поважности патріярха лісів.
І враз — грім і вдар!
Арешт. Петропавлівська цитадель. Царський присуд. І... — прощай, воле, прощай доле!
Забута богом пустиня. Орська кріпость. Смердюча казарма салдатська. І, як меч над головою, — заборона писати й малювати.
І це не на який-небудь час, а назавжди... Ось коли було зламано вершину могутнього дуба. Ось коли пропалено в йому оте дупло.
Спитаємо: за що?
Але хіба можна питати в Рока? По якомусь невблаганному закону зштовхнулись між собою: великий деспот і великий поет. І деспот так ударив поетом, що той вмент опинився за тисячі верстов, в пісках пустині.
Бо поет образив в особі царя Миколи владу й людину, а в особі його дружини — жінку й людину.
Дорого дався Шевченкові той “опеньок засушений”!
Бо на чиї гроші викуплено було з неволі Шевченка?
Змальованого Брюловим портрета Жуковського розіграно в лоторею між царською родиною і близькими придвірними. Вони ж брали участь в його визволенні: цариця й інші. І ось, від кого чують вони (все ж таки — люди!) оте: “опеньок засушений”, “та ще й на лихо сердешне хита головою”, оте: “ведмідь”, що “виліз з берлога”, “одутий, аж посинів” — з похмілля? — Від того, кому вони зробили добро. І через це — лясь! — і Шевченко одлітає аж до Каспія.
Що ж це таке?
А це діє Рок.
Хіба не мав морального права Шевченко писати проти царя? Мав і повинен був писати. Бо його одного випустили з неволі, а мільйони братів, по волі того ж царя, були в неволі. Міг писати. Але його “Сон” міг не попасти до рук влади і не дійти до царя. А він дійшов.
Про це подбав Рок...

———————
І ось Шевченко в засланні.
Важкою хмарою повиває його душу сум. Почуває він себе пригнобленим, приниженим. Почуває ображеним в самому щонайсвятішому. Ображено, смертельно ображено в йому людину! Гризуть його серце жалі, попелить його груди гнів, що виходу йому немає...
І так — довгих десять років. І так — десять нескінченних років, без надії на щось краще, в жалях по минулому.
Не дивно, що страшна рана не заживала, а більше роз’ятрювалась. Не дивно, що надхнення не підносилось у височінь орлом сизокрилим, а дрібним птаством кружляло коло невеселої оселі. Не може дати тепер Шевченко великих, з ґрандіозним розмахом, поезій. Відводить душу переважно складанням коротеньких елеґій та пісень на зразок народніх. Творча діяльність понижується. Талант падає. І нічого не було дивного в тому, що коли повернувся Шевченко з заслання, приятель його й найгостріший наш критик того часу, Куліш, ознайомившись з писанням Шевченка за років неволі, сказав, що Шевченко привіз з собою з заслання “недогарки свого таланту”.
Недогарки.
Не може розбитий опалений дуб, з похилим гіллям гнати вгору молоде й могутнє верхів’я. Не вертається вдруге молодість...
———————
Рок зробив своє страшне діло: надломив геній Шевченка. Але на тому не скінчив.
Шевченко був живий. Шевченко вийшов на волю. Шевченко хотів жити й творити. Йому здавалось, що це йому краще за все удасться, коли він житиме на Україні, коли він одружиться, матиме свою сім’ю.
І ось він шукає місця для садиби. Шукає подружжя.
І знову в його життя втручається Рок.
Там, де Шевченко думав будувати собі веселу оселю, — його могила. Та, що від неї сподівавсь тихої дружньої ласки, вливає в келих його життя останньої смертельної отрути.
Загально відомо, що тричі, після заслання, сватався Шевченко, й тричі його сватання приводило до сумного висновку: немає йому щастя. Не може його зрозуміти та українська жінка, що він так оспівував її, над головою якої засвічував свій поетичний ореол. І останнє його кохання, Ликеря Полусмакова, ставить крапку його страдницького життя.
Більше за все і глибше за все Шевченко був не маляром, не поетом, а щиросердною й чутливою людиною. І Рок востаннє за життя б’є Шевченка по цьому місці: ображає в ньому людину. — Ликеря Полусмакова зміняла генія України на звичайнісінького парикмахера...
Хіба це не трагедія: геніяльний мистець і підфіксатуарений ремісник — супротивники, і останній перемагає! Перо — і ножиці. Ну, звичайно, ножиці поріжуть перо! Ну, звичайно, молодий парикмахер візьме гору над підтоптаним, битим горем, поетом у серці молодої самиці.
Шевченко, геній Шевченко, не ждав того, і через те удар був занадто важкий. Утратив рівновагу поет, захитався. Вдався в чорну тугу, почав надмірно пити, І тут, на цьому сумному кінці, приходить смерть, щоб одинокому, бездоглядному страдникові холодною рукою замкнути віщі уста, склепити скорботні очі.
——————— Кінець. Але ще не все.
Для звичайної людини з моментом фізичної смерти кінчається життя. Але генії живуть і після смерти. Шевченко живе й зараз. І трагедія його життя продовжується й далі.
Не буду пригадувати всього. Нагадаю тільки історію з постановкою йому пам’ятника в Києві з приводу століття народження.
Зібрала обідрана Україна гроші, але ніяк не могли знайти в Києві — місця для постановки пам’ятника. Ніяк не могли утворити — пристойного проєкту пам’ятника... І так справа й занепала.
Хто винен?
Усі. Або краще мовити: ніхто. Або просто:
— Рок!
Це й після смерти продовжується трагедія Шевченка. І невідомо, коли вона скінчиться.
1924

IV. Геній Шевченка
Цікаві явища відбуваються іноді на нашому небі космічному. Сходяться там, у далеких далечинях, докупи дві зорі, два світоносних світила, й дають для очей наших ніби то одну зорю, одно світило — подвійної сили, краси й принадности.
В дійсності стоятимуть ті зорі на незміряному віддаленні одна від одної і тільки для очей наших здаватиметься, що вони злились докупи.
Бо вони тільки вирівняються в одну лінію проти нас, і то на певний час, щоб потім знов розійтись по своїх напрямках.
Щось подібне ми маємо й на небі нашому літературному, в особі Тараса Шевченка.
Три великі світоносні зорі, не тільки механічно й тимчасово, а органічно й назавжди злили свої спектри до купи і утворили сонце нашої поезії.
Три творчі сили діяло в цій людині, і з тих трьох сил склався її поетичний геній.
———————
Щоб дослідити єства якоїсь планети, треба дослідити її спектр, виявити, з чого він складається. Щоб дослідити творчий геній, треба виділити теж основні елементи, що в ньому діють.
З чого ж складався геній Шевченка? Які сили діяли в ньому? Які творчі властивості об’єдналися в цій індивидуальності?
Відповідаємо:
— Поет, маляр і оратор.
Це не єсть повне визначення суті поетичного генія Шевченкового. Це — схема, що накреслює тільки в основних рисах, шлях, що по йому треба йти, вивчаючи творчість Шевченкову.
— Поет, маляр і оратор.
Придивімося ж до кожної творчої особи зокрема й зазначимо їх місце й значіння в триєдиній іпостасі співця нашого.
Поет. Всім відомо, що Шевченко був поет. Спочатку було говорено, що це поет дьохтярний, мужичий. Далі сказано, що він поет “народній” (в лапках).
Потім сказано, що це поет народній — без лапок. Нарешті висловлено думку, що Шевченко поет національний.
Говорено було також, що це поет мрійник, романтик. Далі піднесено було думку, що Шевченко поет-пророк, що пропалює огнем серця людей. Нарешті сказано, що Шевченко поет-бунтар, чорна хмара, що несе в собі грім і блискавку й весняні зливи.
Були і єсть суперечки про те, “який” поет Шевченко, і не було й немає суперечок про те, що Шевченко взагалі поет. І це цілком зрозуміло. Твори Шевченкові самі говорять за себе, що вони поетичні твори. Бо поезію їх відчуває кожен, хто знайомиться ними.

———————
Але що таке поезія і що таке поет?
Будемо говорити не з теорії словесности, а з практики життя. Бо теорія суха й марудна, а практика жива й переконлива.
Коли ви читаєте чийсь твір і він дає вам живі картини життя, і в словах того твору тримтить і сонячно грає радість буття, і в словах його скорботно б’ється, і плаче, і скаржиться душа людська, і в тих мертвих, на папері друкованих, словах огнем ятриться і блискавкою встає й перебігає гнів і помста, і так далі, і так далі, і на все те ви мимохіть відгукаєтесь, і автор неначе бере вас у якийсь принадно-солодкий або нестерпуче-тяжкий полон, і дає вам естетичне задоволення, — то знайте: твір, що ви його читаєте, — поетичний, а автор його — поет.
Пригадайте, що ви переживали, читаючи або слухаючи Шевченка, і ви скажете: “Так, Шевченко — поет, і поет великої сили”.
А чим Шевченко бере вас у той полон, чим заражає вас?
Перше над усе — словом, простим, але щирим, як золото, словом. Словом, що його утворив народ наш у віки минулі й передав його вікам прийдешнім.
При допомозі того слова Шевченко утворює свої образи, ій ті образи голосно промовляють до серця нашого й до розуму нашого. Вони запалюють наші чуття й думки, і ми підносимось у якомусь екстатичному захопленні на ті високості, що їх утворює геній поета нашого.
Таким чином перше естетичне задоволення ми одержуємо від прекрасної мови Шевченка.
Чи можна читати Шевченка, не переживаючи якогось схвилювання, якогось піднесення? Ні. Бо Шевченко сам ніколи не виступає холодним ритором, — він завжди живий і гарячий.
Шевченко поет-лірик і лірик широкий і різносторонній. Ліризм Шевченків є основна прикмета його поетичного хисту. А те, чи був Шевченко народнім поетом, чи простонароднім, мрійником-романтиком, чи пророком і бунтарем, — до самої суті поетичного генія Шевченка має мало відношення. Це будуть тільки етапи творчого шляху Шевченка. І тому ми їх залишаємо осторонь.

———————
Перейдімо тепер до другої іпостасі Шевченка, — до Шевченка, як маляра.
Відомо, що нахил до малярства прокинувся у Шевченка дуже рано. Ще в дитинстві він малює. Ввесь час шукає вчителів собі, аж поки не потрапляє до Академії Мистецтв і не кінчає її.
Шевченко приймає зорові вражіння від околишнього й намагається передати їх олівцем і фарбами. Лінія й колір, світ і тінь і перспектива, — ось що притягає його увагу, як маляра, ось на чому він скупчує свою творчу спостережливість. Він вчиться дати художньо окреслений образ, кинути ясноколірну пляму, перенісши тією плямою на полотно шматок живої природи.
Вчиться й добивається в цьому напрямку певних досягнень.
І ті мистецькі, чисто художні, досягнення Шевченка використовує потім, як поет. Тільки замість фарб йому прислуговує слово.
Звернімо увагу хоч би й на такий, усім відомий, уривок з поеми “Княжна”:
Село! і серце одпочине...
Село на нашій Україні —
Неначе писанка: село
Зеленим гаєм поросло;
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, а кругом
Широколистії тополі;
А там і ліс, — і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром...
Що це таке, як не майстерно, вправною рукою справжнього митця, намальований краєвид? Тут все дано для того, щоб сприйняти цей краєвид оком.
Або ось уривок з його “Сна” 1847 року, написаного в Орській кріпості.
Дивлюсь, аж он передо мною
Неначе дива виринають:
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хати біленькі виглядають.
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють;
А далі сивий наш козак —
Дніпро з лугами вигравав:
А онде, онде за Дніпром
На пригорі, ніби капличка —
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом...
І тут той самий малярський малюнок, той самий пейзаж.
А ось інший жанр:
В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете —
Іде козак...
Або ось картина жалібного козачого походу:
Везуть труну дубовую,
Китайкою криту,
А за нею з старшиною
Іде в чорній свиті
Сам полковник компанійський,
Характерник з Січі;
За ним ідуть есаули,
Та плачуть ідучи.
Несуть пани есаули
Козацькую збрую:
Панцир битий порубаний,
Шаблю золотую,
Три рушниці-гаківниці
І три самопали.
А на зброї... козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного, —
Розбиті копита,
А на йому сіделечко.
Хустиною вкрите.
Тут ми маємо інший жанр. Маємо шедевр історичного письма. І коли побіжно навіть переглянути сторінки “Кобзаря”, вишукуючи на їх місця, де позначилось співробітництво двох Шевченків: Шевченка-поета й Шевченка-маляра, то виявиться, що вони йдуть часто й часто поруч, подавши один одному руку. І ми від цих саме творів одержуємо найяскравіше вражіння, не відділяючи того, що нам дає Шевченко-поет, і що дає Шевченко-маляр: бо воно переплавлено в єдиному творчому горнилі.

———————
Тепер перейдімо до третьої іпостасі Шевченкової до Шевченка, як оратора.
Не маємо певних вказівок про те, чи визначався Шевченко взагалі в звичайному житті ораторським хистом, бо громадської арени, де міг би розгорнутись його безперечний і великий хист палкого й могутнього промовця, тоді не було. Найшов собі місце й відповідні простори цей хист тільки в поезії Шевченка.
Ще М.І. Костомаров звертав увагу на те, що на творчості Шевченка позначився видатний ораторський талант, але цей бік психічної організації Шевченка досі залишається недослідженим. Звичайно читають і деклямують деякі поезії Шевченка, зовсім не помічаючи того, що вони є справжні ораторські промови, а не які-небудь елегії, сатири або що інше. А звернути на це увагу і тим кинути на творчість нашого поета нове світло, дуже важливо. Бо таких поетів, що мали ораторський хист і виявили його в своїй поетичній творчості, дуже мало не тільки в нас на Україні, або в Росії, а й у всесвітньому письменстві.
Тим це цінніше для нас.

———————
Що ми розуміємо під ораторським мистецтвом?
Уміння в живому, гарячому і образному слові висвітлити яке-небудь питання, переважно широкого громадського значіння, переконати слухачів своїми доказами, запалити їх ентузіязмом і бажанням піти за промовцем на його заклик. Звертаючись до розуму слухачів, промовець одночасно б’є на почуття їх, викликає вибухи гніву й радости, зневір’я й піднесення.
Зразків таких поезій ораторського типу взагалі в письменстві небагато. У Лермонтова можна вказати на “На смерть Пушкина”, у самого Пушкіна на “Клеветникам России” і “Бородинскую годовщину”.
У Шевченка ораторський елемент поезії й ораторські засоби виявляються далеко частіше й яскравіше. Уже в поезії “До Основ’яненка” ми чуємо справжнього оратора, що сам хвилюється й примушує слухачів хвилюватись.
Спочатку поет кидає яскраві й зворушливі образи:
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив.
Нема Січі!
Далі уводить діялог:
“Де то наші діти ділись?
Де вони гуляють?”
“Вернітеся!..” — “Не вернуться!” —
Загуло, сказало
Синє море: “Не вернуться,
Навіки пропали!”
І нарешті поета цілком перемагає оратор:
Правда, море , — каже він. — правда, синє:
Такая їх доля!
Не вернуться сподівані.
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани.
Не покриють Україну
Червоні жупани. —
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче...
І так до кінця поезії.
Так само змагається Шевченко-оратор з Шевченком-поетом і художником і в поезії, “Думи мої, думи мої...” і важко сказати, хто кого покриває, бо сили їх зливаються в одно ціле і утворюють одну прекрасну поезію.
Дуже часто Шевченко-оратор виступає в “Гайдамаках”. Але найяскравіше його ораторський хист до заслання виявляється в його “Розритій могилі”, “Чигирині”, “Сні”, “Кавказі”, “До мертвих і живих і ненарожденних земляків моїх”, “Холодному ярі” і “Заповіті”. Це не поезії в звичайному розумінні, а промови: запальні заклики пророка на руїнах України до її відбудування, огненні філіппики на адресу її зрадників і шкурників і надхненне слово через голови сучасників до майбутніх поколінь.
Заслання, ізолювавши Шевченка, позбавивши його живих зносин з кращими представниками тодішньої інтелігенції й народу, найдошкульніше вдарило по його ораторському хисту: воно позбавило його авдиторії. Поет-лірик ще міг заглибитись у себе й писати елегії й поеми, складати пісні. Поет-художник міг давати малюнки природи. А поет-оратор замовк. У його не було авдиторії. Він упав духом. Зневірився в собі й своїх ідеалах.
Через це тільки подекуди, у ліричних відступах “Княжни” й других поем, у “Сні” й інших творах відчувається колишній Шевченко-оратор. Але надхненного трибуна, певного себе, ми вже не бачимо й не чуємо до кінця заслання й життя Шевченкового.
Коли Шевченко повернувся з заслання, Куліш сказав, як уже про це згадувалось, що він звідти привіз “недогарки свого таланту”. В цих, звичаєм Куліша, занадто різких словах була велика доля гіркої правди: з трьох зір, що з їх складалося світило нашої поезії, одна — ораторський хист, що в йому колись буяв такий незважний юнацький запал, майже зовсім пригасла.
Тому все світило горіло зменшеною силою. Це сумна й гірка правда. Але в тому був винен не Шевченко, а ті обставини, що в їх довелось йому жити й діяти. Вони взагалі для Шевченка булі фатальні.
І всетаки ми маємо в генії Шевченка прекрасне світило, Ідо в йому сполучено так гармонійно три великі чудодійні сили.
І всетаки те світило силою своєю ще й тепер далеко покриває всі інші світила нашого неба поетичного.
1927
V. Свідки життя Шевченкового
Із спогадів близьких і далеких
З кожним роком далі й далі відходимо ми від часу смерти нашого великого поета і все менше й менше зостається між нами живих свідків, що знали його, бачили на свої очі й чули його голос.
До таких свідків належав небіж Тараса Григоровича, син його рідного брата, Йосипа, Андрій Йосипович Шевченко, семидесятип’ятилітній дідусь, що 1920 р. пробував у Херсоні і поділився зо мною своїми спогадами.
Але перед тим, як подати спогади А. Й. Шевченка, я передам те, що пощастило мені записати про Т.Г. ще року 1903 від другого свідка життя Т.Г.
1
Року 1903 мені трапилось випадково, і на короткий час, зустрітись у Херсоні з одним із сучасників Т. Г. і згадати нашого печальника народнього.
Цим свідком життя Шевченка був киянин, Богун, людина тоді вже дуже літня й поважна. Ім’я його і прізвище по батькові, на жаль, зостались для мене невідомі.
В розмові з Богуном у нас зайшла, між іншим, річ про Чернігівщину, звідки тоді я недавно переїхав до Херсону, і я запитав його: чи не доводилось йому зустрічатись з П.О.Кулішем.
Він відповів, що не доводилось.
— По його писаннях я знаю його, а особисто зустрічатись не доводилось. А ось другу, ще більш відому, людину доводилось зустрічати і розмовляти з нею так, як оце з вами розмовляємо.
— Хто ж то був такий? — запитав я.
— Тарас Григорович Шевченко.
На прохання розповісти про це, Богун розказав таке.

———————
— Давно це було. Мені тоді, може, було років сімнадцять-вісімнадцять. Я бачив Тараса Григоровича в Києві. Приїхав він туди, здається, з Петербурга і жив тижнів зо два. Бував у художника Литвинова і у власника лазень Бубнова. У їх я й бачився з ним.
— Був я тоді молодий і нерозвинений, але Т. Г. чомусь почув до мене симпатію і не рідко, бувало, обійме отак і ходить зо мною, і все говорить. Так що інші навіть сердились на мене. Не знаю, що привертало його до мене. Може моя молодість, а може прізвище, історичне... Говорив багато, але всі його розмови були понурі, гнівні і дихали незадоволенням.
— Чи не пригадаєте, про що саме бували розмови?
— Ні. Це було так давно. Та й я був такий молодий і малорозвинений, що не все навіть міг і зрозуміти. Боюсь тепер наплутати. Говорив Т. Г. просто, по-мужичому, без красномовства і всі думки його були невеселі. Все ввижалось йому у темних кольорах. Здавалось, що ні в що добре в житті він не вірить, ні на що не сподівається. Пив тоді він...
На запитання: чи не була то у Шевченка постійна прихильність до чарки, звичка до неї, Богун відповів:
— Ні. Пив він у компанії — з Литвиновим, Бубновим і іншими. І навіть менше за їх, але скоро п’янів. І тоді багато говорив. Але щоб він хитався на ногах, абощо, того я не бачив. Взагалі, як тепер, проживши життя, розумію, був він якийся одщепенець, відлюдько. Не знав у житті матерньої ласки, не зазнав родинних радощів. А любив він дітей і молодіж. Тому, мабуть, і до мене був прихильний...
— Прожив він у Києві тижнів зо два і одержав якийся папір з Канева. Як одержав, так і виїхав на Канев. Звідти до Києва вже не повертався, а поїхав до Петербургу.
— Зросту був середнього, опасистий з себе, русявий...

———————
Ось і все, що зберегла пам’ять цього свідка.
Зустріч Богуна з Т. Г. відноситься, очевидно, до 1859 року, коли 24 липня, через непорозуміння з адміністрацією, привезено його було до Києва.
Цей період життя поета у Києві по Чалому (“Жизнь и произведения Т. Шевченка”) являється майже у веселкових фарбах: часте шанування Бахуса, веселі анекдоти, дитяча ідилія на Преварці, пісочні ванни на березі Дніпра і неможлива ночівля під ворітьми панотця Ботвиновського, — все це біограф затушкував рожевими флером міщанської благодушности. Далеко ближче до правди, на нашу думку, стоїть Богун, що в його споминах поет малюється в образі людини похмурої, життям незадоволеної, але в той саме час — щирої й сердечної.
Що ця, Богунова, характеристика правдива психологічно, в тому легко переконатись, пригадавши хоч би й картину побачення поета перед приїздом до Києва з сестрою Ориною. Там ми бачимо, як прибита злиднями кріпачка плаче над схиленою до її колін головою “гениального горемыки”, її брата. Невеселі думки містились у тій голові!
Що носив Шевченко в своїй душі, про те красномовно розповідають, його твори. Але вони говорять однаково до всіх: до друзів і ворогів. А сам Шевченко, у звичайному житті, очевидно, розрізняв людей: з одними уклонявся Бахусові і віддавався іншим утіхам життя, а другим, хоч дуже рідко, довіряв свої жалі й скорботні думи. Таким щасливцем був Богун.
Та на жаль, усякі анекдоти і бешкети міцніше западають у пам’ять людську і краще в ній зберігаються, ніж сердечні думи й інтимні ізліяння великих людей.
1903

———————
2
Андрій Йосипович Шевченко бачив свого великого дядька всього один раз, коли той вернувся з заслання, приїхав на Україну й завітав до свого рідного села, Керелівки.
Був тоді Андрій Йосипович молодим хлопцем, кріпаком пана Флорковського й служив у його за “козачка”. Вражіння від ції зустрічі, не зважаючи на дуже поважний вік А. Й., збереглись досить гарно, властиво те, що більше стосувались самого його. Але і в такому обмеженні спогади дуже цікаві, бо яскраво малюють постать поета в селянсько-родинному оточенні.
Ось що розповідав Андрій Йосипович.
— В початку літа мабуть так року 1859, абощо, коли я служив за козачка у пана Флорковського, прибігають наші до контори, кажуть: “Іди додому, дядько Тарас приїхав!” — “Який там дядько Тарас!” — каже управитель. — “Не смій ходить!” Але я так-сяк одпрохався на який час і побіг додому. Прибігаю. Бачу — дядько. До його: “Здрастуйте!” — “А ти хто такий? Ти не наш”, — каже Тарас. “Не хочу з тобою й здоровкатись. Піди спершу обстрижись по нашому та одягнись, тоді приходь!..”. Не захотів Тарас привітатись зо мною того, що на мені була польська одіж, а волосся на голові теж по-польському підстрижене: підголене знизу кружка, а на горі чуба зоставлено.
— Обстригли мене, переодягся я в свою одіж, приходжу. “Ну, тепер ти наш. Іди сюди!” Привітався зо мною.
— Пробув Тарас у Керелівці днів зо три чи чотири. Гостював у сестри Ярини Бойко і у братів: старшого Йосипа, мого батька, й меншого — Микити. Тарас був між братами середній. Жив більше у Ярини. Гуляли то в неї, то в нас, то в Микити.
— Тарас був середнього зросту, огрядний. Був не дуже сивий, тільки лисий. Брати шуткували: “це він того облисів, що, як думає, то береться за голову!.” Одіж носив звичайну: піджачок, штани, картуз... Був веселий, балакучий. Випивали добре... Любив співать. Голос у його був гарний, тенор. Іноді співав і плакав...
— Три дні гуляли... Я було хотів іти до своїх панів, а Тарас каже: “Не ходи, поки я тут”.
— Ото вже збирається Тарас і їхати. Послав мого батька за кіньми на станцію. — “Сідай, — каже до мене, — підвезу до контори”. Сіли й поїхали. Коло контори я встав, а він поїхав.
— Приходжу до контори. Як накинеться на мене управитель: “Як ти смів так довго дома бути? Тебе відпущено на день, а ти три дні не являвся!” — “Дядько Тарас, — кажу, — не пускав”.—“Який там дядько Тарас!.. Різок сюди!..”.
— Ухопили мене за руки, а я крутнувся, вирвався од їх і побіг на Вільшану. Думаю: “Дожену дядька; він в об’їзд поїхав, а я навпрямки через ліс побіжу...
— Скинув чоботи, щоб легше бігти. Вибігаю з лісу, коли дивлюсь — бричка піднімається помалу на гору, і Тарас сидить у їй, дрімає. Я кричу: — “Дядьку Тарасе! Дядьку Тарасе!..”. Не чує. Бо добре було випито на прощання. Та вже кучер почув, спинив коней. “Що таке?” — питає дядько. “Управитель бити хоче мене, що не прийшов зразу до двору”. Тарас так і спалахнув. “Як він сміє бити? Сідай сюди! Повертай назад!..”.
— Повернули назад, приїхати до контори. Тарас до управителя: “Ти защо хотів хлопця бити?.. — “За те, що приказу не виповнив”. — “Та як ти смієш?.. Та знаєш, що я з тобою зроблю?.. Я тебе в Сибір запровторю!.”. Накричав дуже на його. Сів і поїхав, а я зостався. Ото я тільки й бачив Тараса.
— Дуже він тоді жалкував, що сестра й брати його кріпаки. І таки скоро з Петербургу прийшла бомага, щоб дати їм волю. За три роки до скасування панщини Тарас там так зробив. Прикликав пан мого батька, показав бомагу й каже: “Ну, тепер ви не мої, а я не ваш. Ідіть, куди хочете!..”.

———————
Оцим, головне, і обмежились згадки Андрія Йосиповича про свого славетного дядька. Але і в цих споминах досить яскраво вимальовується вдача геніяльного сина народа, непримиренного ворога кріпацтва, борця за волю й рівність людську. І нам зрозуміло, чого він велів своєму небожеві остригтись і одягти свою одіж, бо той собою нагадав Тарасові його молодість, час, коли він сам був кріпаком і так само служив за козачка у пана Енгельгарта... Важко йому було бачити й свого небожа в такому стані, тому й велів йому скинути холопське вбрання.
Співав Шевченко й плакав... Тут теж характерна риса в психіці поета, такій тонкій і вразливій і такій близькій і рідній народу нашому. Багато в нас на Україні трапляється людей, чоловіків і жінок, що плачуть, чуючи або співаючи гарну пісню.
Це свідчить про чутливу душу народню, про її безпосередність.

———————
3
Про цю особливість характеру Шевченка маємо ще й друге свідоцтво.
А. М.Грабенко (Конощенко) розповідав, що років сорок тому знав він у Єлисаветі рідну сестру Варфоломея Шевченка, приятеля Тарасового, що слухаючи, як вони, хлопці, співали пісню “Та не жур мене, моя мати”, плакала й казала, що Тарас Шевченко співав цю пісню й плакав, співаючи.
Не всі знають цю пісню, тому пригадаємо її й подивимось, які пісні взагалі примушували тремтіти струни душі нашого незабутнього Кобзаря й які думки викликали сльози з його очей.
Та не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся;
Ой як вийду за ворота.
Од вітру хилюся.
Осідлаю кониченька,
Коня вороного, —
Нехай несе в чисте поле
Мене молодого!
В чистім полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що серце німіє...
Ой зійду я на могилу,
Гляну-подивлюся...
Як згадаю про ту волю.
То й знов зажурюся.
Про ту волю козацькую,
Що була — минула,
Тепер вона, як дитина
В повитку, заснула...
Чи довго ще буде спати?
Нема тих, що будять, —
Зосталися на цім світі
Ті, що світом нудять..
А вдумайтесь, лишень, в слова ції пісні, пригадайте життя Тарасове й його пекучі думи нерозважні, чи не ясно вам стане: чого плакав поет-страдник і якими сльозами плакав?..
Ті сльози-перли грають безсмертною красою в його “Кобзарі”. Він плакав над народом своїм і вкупі з народом. Він плакав за тією волею, що від неї — серце німіє!..

———————
Знав я ще одного свідка життя Шевченкового — Олександру Михайлівну Куліш, дружину П. О. Куліша, і доводилось мені говорити з нею про Т. Г. Те, що чув од неї, я використав у оповіданні “Напередодні” і тому тут не подаю.
Наостанку ж хочу зазначити, що взагалі ми, українці, ліниві й недбайливі щодо скарбів наших духовних. Не цінимо ми своїх видатних сучасників за життя їх і не зберігаємо пам’яти після їх смерти. Одні — через загальну свою малокультурність, другі — боючись спогадом про видатного сучасника понизити своє власне значіння...
Тимто навіть про людину, що жила й творила під знаком Великого Духа не маємо ми достойних її спогадів сучасників і соратників літературних. І тому в очах наших має ціну й кожна дрібниця, що її подають нам різні випадкові свідки її життя.

1920

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)