Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сергій Гейко. Церков величність
Бериславщина. Рік 1904
Микола Василенко. Курай для пожежі
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Чернявський М. Шевченкова могила: Спогади // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 183-196.
Чернявський М. Твори: у 2 т. / Микола Чернявський. — К.: Дніпро, 1966. — Т.2. — С. 510-523.
Див. також:
Немченко І.В. "Шевченкова могила" М.Чернявського як сумний документ епохи // Немченко І.В. Шевченкова офіра: Статті та дослідження. - К.-Херсон: Просвіта, 2008. - 179 с.
Шевченкова могила
Спогади

Таврійські мемуари

Микола Чернявський

Шевченкова могила

Спогади

В половині червня 1906 року на пароплаві “Ратмир” рушив я з Києва вниз по Дніпру. По дорозі до Катеринослава була думка заїхати в Канів, на могилу Шевченка.
— У Каневі, — казав Борис Грінченко, напучаючи мене в подорож, — спитаєте людей, що возять з пристані до Шевченкової гори. Дасте їм карбованця, то вони й на другий день приїдуть за вами, щоб узяти знов на пароплав. Ця справа там уже добре налагоджена. На самій могилі єсть такий дідусь — Іван. Він все зробить, що треба.
Хотілось мені, щоб поїхав зо мною хто з киян. Але охочих і вільних з-між знайомих не знайшлось. Поїхав сам.
День погожий. Подорожніх дуже мало. На пароплаві просторо, вільно й чисто.
Після гармидеру й метушні міського життя революційного часу гарно й любо пливти на чистенькому пароплаві, по ясній ріці, під теплим промінням сонця. Ніхто й ніщо тебе не турбує. Тільки шумлять колеса пароплава й мирно пульсує десь у глибу його, мов велике серце, могутня машина.

Пливуть назустріч дніпровські береги — один горяний, другий пологий. І той, і той досить одноманітні. Під Трипіллям коло Дніпра під горою — цегельні.
Очі вже призвичаїлись до всього. Хочеться живого слова. Хочеться з кимсь поговорити, послухати, що говорять і думають люди.
Поруч зо мною стоїть селянин. Дивиться теж на заводи. Він увесь вилинялий, обсмажений, рудий. Обличчя веснянкувате, мов яйце кіб’яче. Чоботи на ньому великі, запорошені. Картуз полинялий.
Потроху заводимо балачку.
Дядько їде з Києва, з заробітків. Робив там усяку роботу: плавав на баржі, навантажував і вивантажував цеглу й дрова, копав землю. Треба йти в город на заробітки, бо дома жити нема з чого. У батька вісім синів, а землі чотири десятини. Не розженешся. Тіснота. Сіють жито й гречку. Гречка ще родить. Сіють її двічі: одну — апрільку, а другу — після Онопрія, в червні. Ця остання вистигає тільки в серпні. У людей землі мало, а в панів багато. Найбагатший пан — князь Горчаков.
— У нього хліб з горла пре, а ми сидимо голодні. Зараз у нас люди страйкують. Вимагають, щоб за день сінокосу князь платив по два карбованці на чоловіка. А раніш платили по тридцять п’ять або п’ятдесят копійок. Спочатку запрохали по сімдесят п’ять — не згодився. Давав по п’ятдесят. Тоді сказали: “Два карбованці. За меншу ціну не підемо”. То з управителем була розмова, а тут прибіг сам князь. “Беріть, — каже, — по карбованцю й двадцять копійок, а то нажену солдатів!” — “Добре. Нехай косять солдати по два карбованці в день або хто інший, а за меншу ціну не дамо дозволу нікому робити і самі не станемо. А хто стане, тому голова геть!” Змовились — усе наше село й околичні.
Дядько розмовляє досить голосно. А побіля нас нишпорить молодий єврей і з лютою зненавистю поглядає й на веснянкуватого селянина, й на мене. Мабуть, прикажчик панський.
— А хліб зараз у панів гарний, як лоза, стоїть, — говорить далі чоловік. — Гречки теж гарні. Як бог позернить, а виросли густі та високі. По п’ять четвертей. Сіно уже поспіло, пора косить. А хто його знає, що буде. Люди непокояться. І те гомонять, і те. Нічого певного немає. Поліція каже: “Добивайтесь свого, але тихо та смирно. Без бунту”.
Розказує далі чоловік, що сінокоси трипільців і інших селян — по той бік Дніпра. Їздять туди на поронах: упираються в дно річки жердинами й женуть порон. За переїзд беруть по десять копійок з воза — туди й назад. Порони приватні. Содержують їх селяни.

Пароплав іде далі.
Дивлюсь на правий, горяний берег. Гори й яри. По горах і в ярах — садки й білі хати під сірими стріхами. Сидять вони, оті хати, маленькі й одинокі, мов пташки по кручах, і сумують над просторінню Дніпра.
А далі від Дніпра, вище на гори, по шпилях, поблискують золотом ниви. Половіють лани.
Чиї оті лани?
Безперечно, що орали й засівали їх мужичі руки. Пожнуть і уберуть хліб ті самі мужичі руки. А пан оберне хліб у золото й утече з ним або до міста, або за кордон. Небезпечно йому тепер тут сидіти. Однаково що на вулкані. Бо встає раб, прокидається й вирівнює свою, віками згорблену спину. Недобра думка в очах його палає...
Чи не про це думають оті сіренькі і біленькі хатки, що посідали, мов пташки на відпочинок перед перельотом, над Дніпром?
Ось на березі під горою стоїть понура череда і теж думає свою думу. Баби коло самої течії дніпрової на кладках перуть білизну і жваво працюють праниками. Далі під горою білять полотно на зеленій траві дівчата. Димить високим димарем під жовтою розритою кручею цегельня.
Сонце. Сяйво. Тепло. Мертва нерухомість берегів і жива текуча сила Дніпра.

Плинемо далі й далі вниз за водою.
У Ржищеві збігає на пароплав селянин.
— Дайте газети!
— Нащо вам?
— Читати. Я неграмотний, та у нас єсть такі, що прочитають.
Даю йому “Киевскую зорю”.
— Це сьогоднішня?
— Сьогоднішня.
— Чи нема тут чого про нас? У нас учора стражника вбито.
— Немає. Чоловік бере газету, дякує і сходить з пароплава.

О шостій годині вечора “Ратмир” прийшов до Канева. Наймаю човна. Два гребці беруться довезти до гори, знести на могилу важкий мій чемодан, а на завтра приїхати знов і привезти мене на пристань. За працю просять, як і попереджав Грінченко, одного карбованця.
Згоджуюсь.
Сідаємо в човен. Обминаємо косу й плинемо вниз за водою. Канів якийсь час видніється на горі, потім зостається позаду й ховається за гору.
Надходить тихий, лагідний вечір. На березі купаються білотілі чорноголові діти. Світять своїми худенькими спинами й черевами, хлюпають алмазними бризками води. Хотять докинути ті бризки до нашого човна.
Далеко. Не долітають.
Сміх і радісні танки з приводу цього маленьких дикунів.
Плинемо далі. Старі люди повагом тягнуть із дзеркальної води на берег сітку. Он блиснула в їй сріблом дрібненька рибинка.
— Здрастуйте! Бог поміч!
— Спасибі! — перегукуються мої гребці із рибалками й женуть човна далі.
Гори, що в Каневі трохи одійшли од Дніпра, тепер знов наближаються до нього. По них, поміж хатами й садами, половіють жита, зеленіє пшениця, виділяються темно-зеленими смугами городи й червоніє гречка.
В хатах тих живуть теж канівчани. Заробляють свій хліб, чим доведеться: ловлять рибу, плавають човнами, ходять на всяку роботу, яка трапляється. Живуть бідно, але хатки чепурненькі й оточення їх хазяйське. Зараз починаються жнива. Жнуть жито. На сінокосах косарям платять по три карбованці на день. Таку постанову зробили селяни.
Сподіваються на гарний урожай.
Все це розповідають мені гребці.
А ось і Шевченкова гора. З Дніпра вона нижча, ніж сусідні гори. Пристаємо до землі. Гребці витягають човна до половини на берег. Чоловік бере на плечі чемодана, і йдемо берегом поуз городи.
— Сюди.

Перелаз, садок. У садку стіл і дві лави. Коло столу сидять двоє якихся городян: чоловік і жінка. З рушниками. Чи збираються йти купатись, чи вже викупались.
Вітаємось.
Ось і східці на гору.
Вони дуже примітивні. Положено й прикріплено до стовпців дошки, а по тих дошках набито впоперек планок. Як щаблі на драбині.
Східці прокладено всього в одну дошку завширшки аж до верху гори, де можна йти вже просто по землі. На середині сходу на гору поставлено лаву для відпочинку. Бо вибратись на гору за одним заходом дуже важко.
Одпочиваємо на тій лавці. Взагалі сходити на гору незручно. Національна святиня потребувала б до себе іншого відношення. Хоч би зроблених з цегли постійних східців.
Відпочили, рушаємо далі. Виходимо на гору на невеликий плац, в недавно насаджений садок. Ось досить велика хата селянського типу. А он і могила з білим великим хрестом на ній.
Все це міститься на тому плаці, обгородженому легкими штахетами.

Йдемо до хати, щоб покласти мої речі. На порозі зустрічає нас високий, гарний на вроду і привітний дідусь. Це й єсть давній і незмінний доглядач могили дід Іван.
Вітаємось.
Закликає до хати.
Хата поділяється на дві половини: та, що дивиться вікнами до Дніпра,— передня половина, а друга задня, стоїть під гору. В цій останній, що нагадує собою якусь пустку або призначений для роздягання передпокій лазні, я й розташовуюсь.
Голі стіни, голі лави й стіл. Маленький образ у кутку й простенький рушничок на ньому. Ні картинки якої, ні пучечка сухих квіток...
Негарне враження. Скільки тут, у цій кімнаті, народу перебувало, і нічого не зроблено, щоб хоч трохи причепурити її.
Передня хата краща. Тут гарний портрет Шевченка, завішаний рушниками. Така ж божниця. Лави застелено килимами, стіл — скатертиною. Видно, що дбайливі руки походили коло всього того.
На столі лежить “Кобзар”, досить зачитаний, і книга для запису одвідувачів могили. Стара, розбита, неохайна — сумний свідок нашої несвідомості й некультурності.

Все це я оглядів опісля, а зараз же пішов на могилу.
Вона досить висока. Нагадує собою середньої міри степові могили Катеринославщини або Херсонщини. На могилу ведуть дерев’яні східці до чавунних ґрат, що їми обгороджено на самому верху могили великий чавунний, пофарбований у білий колір хрест. Цей хрест стоїть на чотирикутному кам’яному постаменті. Пописаний він увесь, поки сягає рука людська, всякими написами всяких людей, що таким чином хотіли прилучити своє ім’я до слави українського генія...
Оце і все, що єсть на могилі Шевченковій і що зроблено руками людськими. Досить убого, бідно й малокультурно.
Зате все те, що дала по смерті великому синові України природа, чим вона оточила місце його вічного одпочинку, надзвичайно гарне. Краєвид з гори на Дніпро й Задніпрянщину чудовий...
Щоб оглянути все якомога краще, я з могили пішов на гору, вище, на самий гребінь її, де, спускаючись уже на другий бік гори, росте невеликий лісок. Там, під грушею, я просидів до ночі, дивлячись на пречисту вроду святого місця України й думаючи про того, кого поховано в йому.

У цій місцевині природа утворила велетенський амфітеатр. Сцена в тому амфітеатрі — Задніпрянщина, місця для глядачів — наддніпрянські гори, а бар’єр, що відділяє те й друге одно від одного — Дніпро. І на цьому велетенському театрі ось уже кільки часу виставляється єдина незмінна п’єса: “Україна”. Трагедія.
На цю трагедію за життя свого дивився з гір наддніпрянських Тарас Шевченко, а тепер душа його витає тут і стежить безсмертними очима за розвитком тії трагедії. Важка вона і чим скінчиться — невідомо.
Ту трагедію відчує кожен, хто з-над могили Шевченка погляне навкруги й замислиться над минулим нашим і сьогочасним. Ту трагедію переживе кожен, хто пригадає життя Шевченка і головніші моменти історії нашої. Бо історія життя Шевченка й історія України такі подібні.
А кому не дано того відчути, той побачить тільки те, що зможуть прийняти його фізичні очі: красу краєвиду.
Багато тут тії краси. Багато тонів і фарб, безліч ліній і малюнків і сила настрою натхненного.
Бо цю ж картину утворив великий майстер. Ім’я йому — Природа.
Був тихий-тихий літній вечір. Ліворуч за горами, там, де залишився Київ, сідало сонце. Дніпро рожево-дзеркальною стягою слався попід синіми горами, чудової вроди лініями вигинаючи свої далекі береги.
Лінії ті використовувало багато наших художників. Пам’ятаю картину Розвадовського. Але що може дати бліда копія живої природи, яке може бути порівняння між ними, коли тут, перед очима твоїми, сам великий художник непомітно змінює в своїй картині один за одним нюанси світляні і настрої вечірні. Сиди й дивись, пломеній у захваті сердечнім!..
Той рожевий, широкоплинний Дніпро, що так мальовничо висвітлився у вечірній долині під горами, зостанеться навіки в моїй пам’яті...
Задніпрянщина не така гарна. Ліси, затоки, озера, луки... А далі піски і знов ліси. Подекуди біліють церкви. Краєвид досить широкий, хоч на заході й на сході його заступають гори, — ті крила велетенського амфітеатру.
Коли стати до Дніпра спиною, то на південь видно дуже мало: яр і гори. Нічого цікавого.
Щодо самого місця відпочинку Шевченка, місця, де міститься могила його, то воно досить гарне — для житла художника й поета: захисне й не таке далеке від води. Але для могили генія України воно мало підходяще. Видно, що його вибирали хазяї-хуторяни: Варфоломій Шевченко, Максимович і інші. Були, знаю, і формальні умови, що завдяки їм це саме місце наперед було призначене для могили. Але безперечно й те, що людям, яким довелось ховати Шевченка, бракувало, виключаючи хіба Куліша, тії широкої перспективи історичної, що в їй зараз нам, потомкам тих людей, уявляється Шевченко і його роль в історії України.
Мені, степовикові, звиклому до просторів необмежених і до звичаїв людей віків стародавніх — ховати своїх видатних людей на найвищих місцях степу, щоб якомога далі було видно ті могили, здається безперечним, що далеко краще було б, коли б Шевченка поховали не в тому місці, де зараз лежать його останки, а трохи нижче по течії Дніпра, на горі, що високим виступом підходить до Дніпра і зветься, здається, Княжою горою. Як не помиляюсь, і в Куліша була така думка. На Княжій горі, на самому шпилі її, було б відповідне місце для могили Шевченка. Які б широкі краєвиди розгортались тоді на всі боки від неї! Яку безмежність охоплювали б з неї очі! Це відповідало б тому великому значенню, яке має Шевченко на Україні.
Було б видно і “лани широкополі...”.
А тепер з могили поета їх не видно.
Та Княжа гора, як на велетенському жертовнику, на своєму шпилі підносила б до неба величну офіру нашу. Воістину Шевченко достоїн був, щоб Княжа гора була його могилою. А тепер можна по Дніпру проїхати поуз його могилу й не побачити її. Доводиться фарбувати хрест у білий колір, щоб виразніше виступав він на сірому тлі землі. А там би він маячив у небі...
Але що зроблено, те зроблено, і вічна все-таки дяка тим людям, що не покинули останків Шевченкових у Петербурзі, а перевезли їх на Україну.

Шевченкова могила

Первісний вигляд могили Т. Шевченка в Каневі. Фото 1861

Сиджу на горі. Внизу підо мною могила. Хрест на їй виразно видніється проти води. А вода на Дніпрі зараз щось чудесне, казкове.
Сонце заходить у жовтогарячій імлі, й вона понялась позлотисто-рожевим нальотом. Але не скрізь. Сюди до берега по ній леліють бірюзово-зеленуваті смуги. Бліді й ніжні, як пелюстки троянди.
Тиша й спокій непорушні.
По середині Дніпра пливе баржа, але так тихо, що здається, що вона стоїть на воді. Он далі пливе якесь судно, мабуть, дуб. На ньому безсило висить вітрило. Ось воно зовсім спускається: вітер не в силі держати його. Він зовсім стих. Не хоче хвилювати дніпрового дзеркала. Не хоче, щоб у воді зворухнулись одблиски дерев, що стоять на тім боці, щоб зворухнулось відображення човна того.
Велична елегічна тиша.
І здається, що душа Тарасова, сумна й замислена, витає в тиші тій отут зо мною. Що думає він про народ свій, про його долю. Прислухається до жодного звуку, що долітає сюди з Київщини й Полтавщини.
Там люди зараз страйкують. Ждуть волі політичної й економічної. Марять про землю... Про святу матір землю, що носить їх на собі, годує хлібом і дасть усім, усім їм вічний одпочинок.
І здається мені, що сидить рядом зо мною на горі Шевченко, дивиться на свою могилу, на Дніпро й Задніпрянщину. Переводить очі на сонце, що вже низько схилилось до землі, почервонивши ввесь захід, і думкою питає його:
“Скажи мені, праведне сонце, коли прийде той час, що Україна буде вільна і народ задоволений?” Тихо-спотиха дунув-повіяв з гори вітрець, і зашепотіла стара груша:
“Шу-шу-шу... Скоро, скоро!..” І хочеться повірити тому. І хочеться поділитись з кимсь своїм внутрішнім схвилюванням. І хочеться все, все розповісти комусь.
Кому ж, як не Шевченкові?
І в думці питаю його:
Чи чуєш, батьку України,
Як прокидається вона?
Чи бачиш, як неволя гине І доля йде до нас ясна?
І здається, що він усе те бачить і все знає, що робиться на світі, що думаю я, і сумно-сумно дивиться на те, як погасає в понятих кривавим жаром хмарах сонце.
— Багато ще горя зазнає Україна. Важкі часи готує їй доля. Але не біда. Гірше не буде!..
— Вірю і прагну всією душею, щоб справдились слова твої, великий провидче!
Вірю!

Сонце зайшло. Смеркає. Вечірня мла полягла по лісах і по Дніпру. Алмазною крихтою в блакиті прорізується вечірня зірка. І тиша, тиша зачарувала Дніпро, і гори, і землю, й небо.
І снується в моїй душі легенда.
У селянина-кріпака в безвісному селі родився син-поет. Як та вечірня зірка в небі, з’явився він на світ. І взяв той син в своє кріпацьке серце все народне горе і всі його надії, прийняв із уст народу в свої уста його живу текучу мову й пішов у світ широкий.
Зустріли злидні там його і горе, і привітала, неначе сина, слава. Гриміли його пісні, складали йому хвалу облесники і друзі, і шипіла гадюкою запекла заздрість, і пив він з келиха життя вино, із жовчю змішане. І не цурався хлопа він і пана. І не боявсь владик земних, і легковажив плазами земними. І грів у грудях він надії, надії радісні, великі. А доля мовила:
— Чекай-но, сину! Покуштуй цієї...
І навела на його руку півбога темного земного і кинула в тюрму й неволю. Дала до рук солдатський ранець, потім і рушницю. Закинула в піски безлюдної пустині і забула про нього.
— Поете! Де ти? О, тяжка твоя нещасна доля!.. Минуло десять літ. І знов бере його за руку доля і веде, осяяного ореолом і мучеництва, і слави, у столиці і на Україну. Стеле килимом дорогу перед ним...
— Боюся стати модною фігурою... — жахається поет.
А доля манить його принадою жіночого кохання. Вабить хатиною на березі Дніпра. Сама ж труну йому готує в холодному Петербурзі.
І трупом пав син кріпака. Пав трупом на підлогу двірця мистецтв. І почиває він тепер довічним сном на горах України. І став він славою, і гордістю свого народу, і невмирущою надією на кращу долю.
Така ота легенда кріпака.
— Чи правду мовлю, тату?
— Правду.
Снуються тіні ночі. Розжеврюється в небі алмазний пил, і засвічується огонь у Шевченковій хатині.
Схвилювання наповнює груди. Душа прагне великого слова, і я кажу його, кажу в захопленні непереможнім:
— Заприсягаюсь, батьку, як і ти, бути вірним до останнього нашій матері єдиній! Клянусь довіку не забути цієї ночі й могили твоєї!
Біліє внизу хрест на могилі — великий символ любові і страждання. Туди, до нього, летять мої слова.

Так, життя утворює легенди. Утворило й Шевченкову легенду. І головний момент у ній — його арешт і заслання. Вони надали йому ореол мучеництва. Вони більше за все сприяли й його славі.
Але кажуть: вони надломили поетичний дар його, підборкали йому крила. Коли б не заслання, то геній Шевченків розгорнувся б ширше й піднявся вище.
Не можу пристати до цього з певністю. Бо не можна означити меж, що до їх пішов би в своєму розвитку Шевченко на волі. І ясно бачу, що катастрофа зломила Шевченка. Він збився з тону і потім уже до смерті не міг ухопити голосом тії мелодії величної, що так вільно лилась із душі його замолоду.
Чи катастрофа надломила Шевченка, чи на той час, коли вона зчинилась, він сам уже дійшов верхів своєї творчості і мусив сам собою потрохи сходити з їх, — сказати категорично не можна. Але час, коли доля вивела Шевченка з буденного життя для того, щоб зробити з нього народного героя, вибрала вона дуже влучно. Не дала захряснути в болоті “мочемордія”. Не дала обважити душу службовим, родинним і господарським клопотом. Не припустила й короткого відпочинку на лаврах, під сонечком слави. І взагалі в житті його не робила довгих антрактів і зайвих інтермедій. Все роблено рукою великого майстра, у свій час і в свою міру, щоб не понизити зацікавлення сучасників і нащадків до обраного нею героя. Хіба тільки заслання затягла...
Так утворилася Шевченкова легенда. І коли б він міг об’єктивно оглянути своє життя уже в перспективі історичній, то він певне сказав би, що було воно прекрасне, було саме таке, щоб придбати йому найбільшої слави.

Темно й тихо.
І знов здається мені, що в пітьмі сидить близько коло мене Шевченко, зачуває думки мої й погоджується з ними. Що дивиться він крізь млу ночі на Дніпро й Задніпрянщину і бачить там, у тій млі, своє минуле й думає:

Прекрасне ти, життя людське,
І всі шляхи твої прекрасні — Твоє світання й день ясний,
Зоря замислена вечірня І тиха ніч. Прекрасне ти!!

Міцно спалось під захистом Шевченкової хати, й другого дня я прокинувся нерано.
Була неділя. День ясний і теплий, без хмар і вітру.
З Полтавщини на могилу припливли гості. Більше було між ними учнів. Оглядали вони могилу, читали “Кобзаря” й переглядали книгу для запису одвідувачів.
Між ними виділявся гурток, що складався з молодої й дуже чепурної пані вдови, її дочки років шістнадцяти в ясному червоному вбранні й оточення їх: сільського вчителя, що не знав, за ким більше упадати — за матір’ю чи дочкою, — і ще кількох молодиків.
І передня, й задня кімнати ожили. Бо сонечко скоро загнало всіх у холодок. Точились балачки на сучасні теми. Червона панночка виявляла себе революціонеркою. Казала, що землю треба віддати селянам. Пані, власниця чималого клаптя тієї землі, з материнською ласкою спиняла її. А полтавський педагог не знав на яку ступити: і лібералом хочеться виявити себе, і земельки жалко, коли вдасться скорити серце дочки або й неньки...
Але він даремно турбувався: збоку видно було, що надії його щодо однієї й другої однаково непевні і хисткі. Проте вчитель виступав молодим півником і, з властивою сільському педагогові грацією, самонадійно грав своїм червоним гребенем.
Життя — скрізь життя.

Одбилось те життя і в книзі записів одвідувачів могили.
Брали її, ту книгу, під розгляд наші публіцисти. Але вона ще дожидає сатирика на себе. Матеріалу в їй для його досить. Туподумний міщанин, галушковий патріот, недолугий мрійник, жовторотий “революціонер”, — всі поклали на їй ознаки свого духу.
Мені більш за все уподобались оці вірші, що під ними стояв підпис: “Українець — любець поетичної штуки. 11 червня 1906 року”.
Собака гавка у бур’яні,
Зозуленька кує, кує;
Душа моя в’яне, в’яне;
По тобі тоскує.
Уже замовкли співи,
Заснули свині в бур’яні.
На зеленій ниві Тихо; тихо у гаї.
А я не знаю, де діватись,
Куди уткнути ніс,
До кого привітатись,
Хоть тікай у ліс!
Прочитав ці вірші, і мені жалко стало “любця поетичної штуки”. Тим паче, що не знайшлось йому, бідному, місця і в любому йому бур’яні: зайнято вже... І побачив я, що він, з журби й туги, не втік у ліс, а уткнув свій ніс в Шевченкову книгу... Бідолашний!..
Багато в тій книзі подібних перлів, отих носів йолопських. Але подекуди чується й голос справжньої людини. Наприклад:
“Червня 13 дня були на могилі незабутнього Тар. Григ., і нас дуже вразило надзвичайно просте, щоб не сказати — убоге убрання кімнати і взагалі зруйнований вид могили. Ми радили б адміністрації могили установить кружку для зборів, щоб од могили “слави України” не віяло такою пусткою.
В. Підкова
Б. Падалка
І. Холодний і др.”
І тут же поруч, користуючись тим, що поблизу не було урядника, хтось похапцем черкнув:
“Долой самодержавие, да здравствует свобода! Настанет пора, и проснется народ!”
А далі знов чиєсь серце тужливо промовляє:
“Мені чогось здається, ріднесенький дідусю, що тобі все звісно, хто з чим приїхав до тебе. Так нехай же більше ніхто і не знає, з чим я приїхав, бо неварт в цій книзі писать...
Прощай, милий дідусю, може, ще доведеться бувать — і як дасть бог, може, люди порозумнішають, то тоді можна буде що й написать...
3 червня 1906 р. С. М. К. з Херсонщини”.
У книзі хтось намалював лева, підбитого стрілою. Підпис: “1906 р.: 25 мая С. Т. С.” І лежить та книга на столі в хаті Шевченковій байдужим дзеркалом життя нашого і живим свідоцтвом культури нашої і прагнень наших.
Сонце заливає сухим варом гори й могилу, Дніпро й Задніпрянщину. В’яне листя на молодих щепах. Білі метелики в’ються над гарячими ґратами могили й сідають на хрест.
Все — ясне, всі тони й фарби — певні й яскраві.
Збирається додому полтавська пані з компанією. Кличуть і мене з собою на той бік Дніпра, в гостину.
Не можу. Треба пливти вниз по Дніпру.
Ось уже полтавці в човні. Пливуть по ясно-блакитній воді. Червоніє убрання молоденької панночки. Рожевіють і голубіють, як квітки кручених паничів, парасолі їх. І біліють, аж боляче дивитись на їх, піщана коса і ввесь полтавський берег.
Човен пливе вниз за водою навскоси через Дніпро. Полискують мокрі весла.
— Прощайте, полтавці!..
Треба й мені збиратись на пристань. Обходжу ще раз могилу. Обдивляюсь навкруги. А он уже сходить на гору й чоловік за мною.
— Що, будемо їхать?
— Що ж, поїдемо.
Прощаємось із старим незмінним сторожем могили Шевченкової. Беремо чемодан. Спускаємось вниз. Сідаємо в човна і плинемо вгору по Дніпру на пристань.
Задуха. Вар. Все уже знайоме й нецікаве.

О сьомій годині вечора ще раз показався на горі білий хрест Шевченків і зостався позаду. І осталась там могила його. І здавалось, що зосталась там душа моя.

1918

Друкується за вид.:
Чернявський М. Твори: у 2 т. / Микола Чернявський. — К.: Дніпро, 1966. — Т.2. — С. 510-523.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)