Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Бериславщина. Рік 1904
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Наумич В.І. Сльоза України
Дупляк М. Про долю Лемківщини // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 246-251. — Рец. на кн.: Щерба Г. Розквіт і трагедія Лемківщини. — Львів, 2011. — 464 с.— Тираж: 500 прим.
Про долю Лемківщини
Щерба Г. Розквіт і трагедія Лемківщини. — Львів, 2011. — 464 с.— Тираж: 500 прим.
З приємністю спостерігаємо за появою на видавничому ринку кожної нової публікації про Лемківщину та з цікавістю знайомимося з нею. Рецензована книжка вийшла під егідою Фундації Дослідження Лемківщини в Америці та Наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Публікацію фінансувала названа ФДЛ і поодинокі особи, яким авторка висловлює окрему вдячність.
Увагу читача привертає на твердій кольоровій обкладинці світлина лемківської церкви в Сквіртному Горлицького повіту, а на звороті знаходимо короткі дані про авторку книжки — Галину Щербу та її портрет. На форзацах видніє ілюстрація з’єднаних українських хорів під час фестивалю пісні в Криниці в квітні 1942 р. та картина виселення лемків.
Авторка публікації — кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології Львівського національного університету імені Івана Франка та голова соціологічної комісії НТШ. Вона — автор понад 250 наукових, навчально-методичних праць і численних статей. Її публікації присвячені етносоціологічним дослідженням Лемківщини, українсько-польським стосункам, соціології міжнародних відносин і транскордонній співпраці. Галина Щерба виступала з науковими доповідями на міжнародних конференціях в Україні, Польщі, Німеччині, Болгарії, Росії та в Естонії. Рецензентами публікації були знані науковці: Володимир Євтух, Петро Кононенко, Степан Заброварний та Ярослав Дашкевич.
Відкривши книжку, не можна не помітити, що назва і зміст наперед подаються англійською мовою, а щойно тоді українською. Це викликає несмак, бо вказує на колоніальну ментальність українця, який навіть після двадцятилітньої незалежності України не позбувся свого почуття меншовартості, тож чуже слово ставить на першому місці.
Резюме на початку книжки подається чотирма мовами: українською, англійською, німецькою і польською. У діаспорного українця, який упродовж цілого життя зберігав свою єдність з Українським Народом, якось дивно звучить те, що на місце народу авторка вводить грецьке слово етнос. Як вона цей етнос розуміє, — ми можемо лише здогадуватись. Коли в книжці подаємо вступ різними мовами, то обов’язково треба, щоб переклад був точний і бездоганний. На жаль, у перекладах знаходимо чимало недоліків, особливо в польському.
У книзі висвітлюються процеси історії боротьби за українську Лемківщину, що утверджувала лемків як автохтонів західнокарпатських земель. У своєму вступному слові авторка оправдано робить такі висновки: “Лемківщина, оперізуючи найзахідніші узгір’я Карпат, зазнала стільки несправедливості, що можна лише подивуватися, як її люди вижили. Окреме місце в книжці займає нищення Лемківщини (і цілого Закерзоння) після Другої світової війни: депортації українців з їхніх етнічних територій, що опинилися під Польщею, до Радянської України в 1944-1946 роках і насильне виселення усіх, хто обминув депортації до України, — на польські понімецькі землі в 1947 році (військова операція “Вісла”). Депортацією українського населення Закерзоння Польща здійснила програму своєї традиційної історичної східної політики, — зміцнила свої володіння коштом українських етнічних земель. Це був злочин супроти українців Закерзоння та України в цілому, тож немає найменшої причини погоджуватися з її оправдуванням того злочину або з применшуванням цього факту. Польща за нього так ніколи й не вибачилась.
Увесь зміст книжки поділений на дванадцять тем. В історичному екскурсі Г.Щерба стверджує, що “вже з 1309 року Лемківщина потрапила під іноземне панування. Спочатку ввійшла до складу Польщі, з 1772 року — до Австро-Угорської монархії, з 1920 року — до cкладу Польщі, протягом 1939-1945 рр. була під німецькою окупацією Генерального Губернаторства, а з 1945 року — знову в складі Польщі”.
Авторка окремо пояснює проблему москвофільства на Лемківщині, яке не визнавало українського народу як нації. Саме за москвофільську орієнтацію частини малосвідомих лемків, понад 2000 осіб австрійське військо запроторило до концтабору Талергоф. Одначе, вже під час Першої світової війни свідома лемківська молодь поспішала в ряди Українських Січових Стрільців та Української Армії. Окрім москвофільства, від’ємний вплив на розвиток Лемківщини мав конфесійний конфлікт між греко-католиками й православними, який підтримували зовнішні сили — Росія і польська адміністрація.
Чимало місця в книжці присвячено українському народному шкільництву на Лемківщині в ХVІІ—ХХ століттях. Щoб послабити єдність Українського Народу та відірвати лемків від їхнього матірнього пня, польські шкільні інспeктори в 1932 році заявили, що “лемки — окрeме плем’я, а тому замість української мови в школах Лемківщини, слід ввести лемківський діалект. Значить, лемківська говірка швидко авансувала — стала діалектом. У наступному році польська реaкційна преса виступила вже з доводами, що діалект лемків є польським діалектом, а лемки — етнографічна група польськогo народу”. Аякже! Слід додати, що під цю пору поляки роблять те саме та ще й, як на глум, називають наївних лемків окремим народом, a Росія підтримує та фінансує русинський сепаратизм на шкоду Україні. Стара недружня політика наших східних і західних сусідів продовжується...
Г.Щерба наводить цікаві дані про Українську вчительську семінарію в Криниці, яка в роках німецької окупації здійснила два випуски фахових учителів. До речі, 90 випускників роз’їхалось по Лемківщині на вчительські посади. Свою розповідь про цю кузню педагогів авторка ілюструє багатьма світлинами.
Окремий розділ присвячено розвиткові хорового мистецтва на Лемківщині, що завершується щорічним фольклорним святом пісні на Лемківській ватрі в Ждині. На це свято приїжджають лемки та їхні нащадки з цілої Польщі та з України. Шкода, що про розвиток хорового мистецтва на Лемківщині не зібрано всього матеріалу, що його можна ще знайти у старих періодиках і тих, що збереглись у пам’яті людей. Отак зібрана цілість була б гідна окремої публікації.
Короткий розділ у книжці присвячено евакуації-депортації українців Закерзоння до України, а відтак, завдяки операції “Вісла”, — на північні й західні землі Польщі, а разом з тим — до концтабору Явожно, до якого поляки запроторили українську інтелігенцію та підозрілих у підтримці ОУН-УПА. Разом у цій катівні каралось 3936 осіб.
Про трагедію Лемківщини та лемків на Заході написано доволі багато; чимало матеріалів надруковано в “Лемківських календарях” — альманахах Організації Оборони Лемківщини, в “Анналах Світової Федерації Лемків”, в “Анналах Лемківщини” в 1960-1980-их роках і пізніше, в журналі “Лемківщина” тощо, але голосу депортованих до України лемків ми не мали змоги чути, тож дуже відрадно, що про це подбала авторка публікації. Вона зібрала спогади не лише від земляків з Лемківщини, але й з Надсяння та Холмщини, бо їх об’єднала спільна незавидна доля. У книжці поміщено 37 спогадів лемків і 9 спогадів депортованих з Надсяння і Холмщини. У них знаходимо не лише думку запроторених про післявоєнні події, але й свідчення про перші нелeгкі роки життя в поневоленій Україні; знаходимо картини побаченого й пережитого, біль і тугу за рідною землею, батьківською оселею, де впродовж століть жило й творило багато поколінь співвітчизників.
Спогади бувають різні — коротші і довші, доречні й не дуже, але разом творять одно велике свідоцтво про заподіяні українцям кривди, про нищення їхньої вужчої Батьківщини. Найкращі спогади, на мою думку, написали Іван Михайлович Кирпан з Кам’янки Короснянського та Микола Філь з с.Запарів Ярославського повітів. На жаль, авторка книжки помістила ці спогади так, як їх написано; без мовної коректури, часто суржиком. Шкода. Так не годиться.
На думку авторки книжки, “позбавлені звичних географічних умов компактного проживання, своєрідного суспільного устрою, сусідських і родинних зв’язків, лемки як етнографічна група приречені на зникнення. У Хартії прав людини такий стан трактується як геноцид”. Чи можна заперечувати такий висновок?
Окреме місце авторка відводить Українській Повстанській Армії на Лемківщині та взагалі на Закерзонні. Вона слушно вказує на те, що УПА боронило населення від знущань польських банд і війська, від депортації в цілому. Цей розділ доповнюють спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля. Хоч ці спогади дуже цікаві та багатоілюстровані, але вони краще підходять до Літопису УПА або до окремої публікації.
Останнім розділом книжки є “Зустріч з Лемківщиною через півстоліття”, в якому розповідається про зустріч лемків з України на Лемківській ватрі в Ждині, про їхні відвідини рідних сіл, з яких їх або їхніх батьків і дідів поляки брутально вигнали на схід і захід. Матеріал доповнюють поезії, написані і літературною мовою, і лемківською говіркою з російськими літерами. З приємністю читаємо ілюстрований сентиментальний нарис Роксоляни й Олеся Яремкевичів “На Батьківщині дідуся — Лемківщині”, яку вони вперше відвідали в 1997 році. Їхні висновки з побаченого незаперечні: “Депортація українців у 1945-1947 рр. та злочинна акція “Вісла” стерли все з лиця землі, що було українським... Світ про все знав, але, на диво, мовчав. Єдиною силою, що стала на захист знедоленого українського народу на цих землях, була Українська Повстанська Армія”.
До рідного села дідуся — Івана Щерби, Свіржова Руська, внуки їхали таки зі своїм дідусем через колишні українські села, милувалися чудовими краєвидами Лемківщини, бачили гарні дерев’яні церкви, перетворені на польські костьоли. Про те, що тут колись жили українці, — нагадували їм принагідні фундаменти церковних споруд, придорожні хрести — свідки побожного лемківськoго населення. Про Свіржову Руську читаємо: “Село зняте з карти, з правого і лівого боків вузенької доріжки джунглі; подекуди стоять здичавілі груші, яблуні, черешні — свідки колишніх лемківських садиб. Сам дідусь ледве пізнав місце, де стояла хата батьків і дідів. Місце садиби заросло високими кропивами, осотами і лише кілька яблунь є знаком, де колись був сад; збереглася ще пивниця, заросла кропивою. Не було де присісти та відпочити”.
Побувавши на Лемківській ватрі в Ждині, юні львів’яни так підсумовують свої враження: “Хотілось би тільки, щоб за тим клаптиком землі, яку охоплює ватра, за тими піснями, що звучать на ватрі, не забулись ті кривди, що їх заподіяла лемкам і всім українцям Польщі акція “Вісла” 1947 р., бо ще дотепер Сейм ПР не засудив операції “Вісла” з усіма її наслідками, не відмінив закону, який заборонив повернення українців на Лемківщину, Надсяння, Холмщину, а без цього не може бути мови про відродження Лемківщини, її самобутньої культури, мови, звичаїв і традицій”.
Від прочитаної книжки залишається якесь дивне враження, бо хоч є в ній гарні матеріали, але сподіваної цілості нема. Книга ілюстрована 155 чорно-білими світлинами та одною мапкою дій УПА на Закерзонні. До цих ілюстрацій у кінці книжки додано 106 кольорових світлин із родинного архіву авторки, що схоже на сімейний альбом.
У книжці “Розквіт і трагедія Лемківщини” названо ім’я редактора, але редакторської праці в ній не помічається. Шкода, бо добра літературна pедакція збагатила б мову твору, а книжці додала б вартості. Користуючись (деколи беззастережно) польськими джерелами, автори з України часто подають українські географічні назви на Закерзонні за польською вимовою, а не українською, тому в них Пшемисль, Жешув, Кросно, Криніца, Сянок і Віслок замість Перемишль, Ряшів, Коросно, Криниця, Сянік і Вислік, а деколи й неточні та неукраїнські назви сіл. Так не можна. Своє треба знати і шанувати. Для певності не зашкодить заглянути до шематизмів, до “Йосифінської і Францисканської метрик” тощо.
У своїй публікації авторка наводить 555 використаних джерел, зокрема й біля 135 власних. Це гарно. Одначе, шкода, що окрім одного числа “Анналів Лемківщини”, не використано інших видань СФЛ i ООЛ. Насвітлення організаційної та видавничої праці ООЛ і СФЛ в Америці й Канаді заповнило б у книжці певну прогалину та переконало б читачів в Україні, що земляки в Америці й Канаді не були байдужі до долі своїх земляків в Європі та долі своєї карпатської Батьківщини, для якої щось таки зробили.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)