(закінчення; початок у 12 випуску)

Яр Славутич тоді був мені як за батька. Мій рідний трагічно загинув на Різдво в 1938. Я тільки-но пішов у перший клас. Його ЧТЗ (гусеничний трактор) перекинувся у сніговій завії в глибокій прикладбищенській канаві. Я назавжди залишився без батька... Він поцілував мене.

– Тепер, – говорив він далі, – навчаються в школах українською мовою, друкують українські книжки, українізують Україну. Навіть видали українською мовою 20 томів.

За першого приїзду Яра Славутича до Херсона мені пощастило бути в актовому залі Обласного краєзнавчого музею, на його літературному вечорі, слухати виступ автора відомих книг поезій, які видані в Європі й Америці: “Трофеї”, “Завойовники прерій”, “Мудрощі мандрів”, “Живі смолоскипи”. Сталося це в кінці літа 1990 року. Він брав участь у Першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів. У Києві зібралось тоді 450 науковців із 23 країн світу. Яр Славутич із задоволенням розповів херсонцям, що форум урочисто відкрився в приміщенні Київського державного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. На пленарних і секційних засіданнях обговорювалося широке коло питань, пов’язаних із історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою.

Віртуальне знайомство

Вперше почув я про Яра Славутича від Миколи Братана. Коли зайшов у приміщення спілки письменників, то побачив на письмовому столі книгу. Микола Іванович, перехопивши мій погляд, пояснив:

– Це “Зібрані твори” Яра Славутича, який живе у Канаді, в Едмонтоні. До речі, наш земляк – із Херсонщини. Він і надіслав мені це видання…

Я взяв у руки книгу, перегорнув сторінки. Чомусь відразу потрапив на поему “Моя доба”, і увагу привернули такі рядки з неї:

Спустивши свари, підступи й погрози,

Прийшов тривожно тридцять другий рік.

Людей, мов бидло, гнали у колхози…

– Не колгоспи, а колхози! – вигукнув я. – Автор залишив це слово російською…

От і не стало мого дорогого брата Шурика. Так його називали змалечку. Село Хрестівка, у якому він народився, і досі згадує проворного хлопчака, який ще навчаючись у початковій школі, заявив про себе як неабиякий співак. Його запримітили, і він часто брав участь у художній самодіяльності, їздив на всілякі конкурси юних виконавців. «Наш Робертіно Лоретті» – з гордістю і любов’ю говорили вчителі…

Цього стрункого, з гордим поглядом чоловіка вперше зустрів у товаристві Миколи Братана і Леоніда Куліша. Це був Володимир Куликівський, автор поетичної збірки «Зелені ритми», про яку ходили легенди, адже вона була заборонена радянською цензурою.