Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Голос Батьківщини. Випуск 5
Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Коваленко В. Літопис Інгулецької ЗОШ
Микола Братан. Від сонця до сонця
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Цар Поганич
Василенко М.О. Цар Поганич // Василенко М.О. Усе царство - за коня: Віршовані казки. — К.-Херсон: Просвіта, 2003. - С. 29-36.
Цар Поганич
Це було давним-давно…
Де за річкою левада,
Там колись людей громада
В добрій злагоді жила,
І щасливою була.
Люди всі були вродливі —
Чорночубі,
русі,
сиві, —
Мали в полі буйний сад:
Груші,
сливи,
виноград,
Повні засіки пшениці…
І були в них паляниці,
Оселедці, киселі
І ковбаси на столі.
Під гайком, де крутояри,
Випасались кіз отари;
А в степу, де буркуни,
Білих коней табуни.
Вранці діти йшли до школи,
Й не пізнилися ніколи.
Вчились добре, залюбки,
І раділи їх батьки.
Говорили, що з роками
Діти стануть вчителями,
Научатимуть дітей
Задля щастя всіх людей,
Щоб усі були ласкаві
І жили у добрій славі.

Наставав святковий день, —
Свято сонця і пісень.
Готувалися до свята
І дорослі, і малята.
Випікали у печі
Марципани й калачі;
Із вишень компот варили,
ґоґоль-моґоль колотили
І діди нові брилі
Одягали у селі.
А бабусі коло хати
Починали вже співати:
тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточки
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Тут я змушений сказати:
Не вдалося святкувати.
Цар Поганич сто полків
З далини солдат привів.
І солдати-супостати
Стали землю грабувати, —
Кров і злидні,
море сліз
Ненаситний цар приніс.
Біля пралісу, де поле,
Розмістив полки півколом
І, як телепень, кричить:
“Люди!… Хочете ще жить,
Не лежати у могилі?
Поклоніться моїй силі!…
Поклоніться до землі
І віддайте всі шаблі,
Коні, порох, гаківниці,
Мед, олію, паляниці,
Сто відважних юнаків
Для моїх нових полків.
Позабудьте мову рідну
І навчайте чужобідну,
Бо інакше, хоч і гріх,
Порубаю вас усіх!”

Що в такій біді робити?
Як Поганича розбити?
Як здолати сто полків —
Кровожерних ворогів?…
Може все царю віддати,
А самим у ліс втікати?
Може, тихо у борні
Здатись ворогу? О, ні!…
До вітчизни кожен має
Ще любов, і пам’ятає
Заповіт своїх батьків:
Бити клятих ворогів;
Бути мужніми в двобої,
Як були князівські вої,
Не хилить колін в біді,
Не здаватися орді.

Що в такій біді робити?
Як Поганича розбити?


При громаді у гаю
Жив вусатий Тит.
Свою
Мав там хатку невеличку,
Сіру гуску і теличку,
Пару чорних баранів
І дві сотні голубів.
Був у Тита й голуб Троша —
Безвідмовний листоноша.
Міг листи доставить він
Хоч за десять тисяч гін.
Не боявся ні спекоти,
Ні холодної погоди.

Часу Тит не марнував,
Олівець, папір дістав
І почав листи писати:
“Гей, козацтво, годі спати!
Осідлайте вороних
І летіть сюди на них. —
Без козацької тут сили
Не минути нам могили.
Вас очікують усі:
Діти, мами, дідусі…
Наша правда запанує,
Слава кошем козакує!”

Написавши так листи,
Троші він сказав: “Лети!…
Віднеси у всі усюди,
Де живуть козацькі люди”.
Голуб Тита зрозумів,
Взяв листи — і полетів
За озера, де лимани
Й хмар далеких каравани.

Хоч була тоді ще ніч,
Та прокинулася Січ.
Козаки полки зібрали,
Всі листи там прочитали
Й зголосилися умить
Спільно ворога розбить.

То не хмара, не вітрище
Морем, полем, лугом свище;
То на поміч залюби
Мчать на конях козаки.
Попереду їдуть знатні.
В них шаблі дзвінкі, булатні;
Наче зорі уночі,
Сяють срібні перначі.
По траві, де ліс зелений,
Кінь летить баский, шалений,
А на ньому молодий
При пістолях кошовий.

Мчать на конях із долини
Бойових полків старшини,
А над ними, наче птах,
Лопотить козацький стяг.
Лісогорами здалека,
Де модрина і смерека,
Згуртувавшись у полки,
Йдуть хоробрі юнаки.
В них пістолі, гаківниці
І шаблі з міцної криці.
А лугами в безгомінні
Козаки ідуть безкінні
При пищалях і шаблях
У рясних кобеняках.

На душі у них незмінне:
Вік не стануть на коліна.
Ще не світ і не зоря
Збройно вдарять на царя,
Щоби він уже довіку
Зло не діяв чоловіку.

Кошовий усіх зібрав,
Шаблю високо підняв
І сказав: “Панове-браття,
Не бракує нам завзяття,
Щоб за наші рубежі
Відігнать полки чужі.
Царське військо і бояри
Заслуговують покари.
Хай затямить лиходій,
Не понизим прапор свій!”
“Слава!… Слава!…
Кошу Слава!… —
Загула козацька лава. —
Наша сила не ледача,
Ворог ще слізьми заплаче!”

Як побачив оте цар,
Завищав, мов сів на жар.
Як у зловленої мишки,
Затрусились в нього жижки,
Захопили дрижаки —
І прожогом навпрошки,
Де роса в траві лежала,
Дав із поля бою драла.
А за ним солдати всі
По калюжах, по росі,
Розмірковувать не стали,
З переляку повтікали.

Де глибокий хлюпав став,
Із коня Поганич впав.
По траві поліз, як жаба,
Та й ще кумкає, нахаба.
Підійнявся й дерезою,
Наче вовк, побіг горою,
Через балку, через ліс,
Під зелений кущ заліз.
Там надибав на гадюку,
І вона його за руку
Миттю вжалила,
І він,
Бурі-вітру навздогін,
З лісу вибіг і за гротом
Сторчака упав в болото.
Доторкнувсь ногами дна
Й повний рот набрав багна.
Щось комусь сказати хоче,
Але з ляку лиш белькоче.
Царський одяг у багні
Й сам подібний до свині.
Мов на голову звихнувся,
Люто зиркає, надувся,
Де кущиста бузина,
Плазом лізе із багна.
Замотався в жабуриння,
Наче муха в павутиння.
У червоний царський ніс
Водяний вужак заліз.
Цар сердито крутить носом.
На зубах пісок, як просо.
У багнюці голова,
На потилиці трава.
Твань і жаби у волоссі…

Цар Поганич там і досі.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)