Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Любов Єрьомічева. Пісня надії
Голос Батьківщини
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Заповітна шабля
Василенко М.О. Заповітна шабля // Василенко М.О. Усе царство - за коня: Віршовані казки. — К.-Херсон: Просвіта, 2003. - С. 12-26.
Заповітна шабля
Світлій пам’яті моєї бабусі Анастасії

Моє дитинство вже давно
В степах дощами відшуміло,
А щастя днів тих не змаліло, —
І досі стукає в вікно.

Вечірній час. Дрімає птиця,
Не чути гомону в селі.
У хаті лампа, як зірниця,
Рожево світить на столі.

Парує хліб — він щойно з печі.
Сидять на покуті батьки;
Бабуся лагідно малечі
Дарує давнії казки…

Це було, коли старі
На землі жили царі,
А селяни за лісами
Лан орали індиками.

Жив тоді на світі дід.
Жив, як всім би жити слід.
Із шляхетного був роду —
Не цурався правди зроду,
І, найбільше, де б не жив,
Щиро злагоду любив.

Горе вік його не знало.
Хліб він мав, до хліба — сало.
Майстрував малим цяцьки, —
З очерету вітрячки,
А з паперу гарні квіти.
Тож його любили діти.
Сам же дід, хоч як бажав,
Сина рідного не мав.

Якось виліпив із глини
За осінньої години
В хаті хлопчика під ніч
І поклав його на піч.
Ніч прилинула з вітрами,
Сни носила лантухами, —
Всім до сну стелила путь.
Тільки дід не міг заснуть.
Сам не знав чому не спиться,
І не спиться й не лежиться…
Раптом — що це?
Хто такий?
В хаті чує сміх дзвінкий.
По печі, як по дорозі,
Їздив шумно хтось на возі,
Танцював, а то пісні
Ще заводив голосні.
“Гей, а хто там?
Геть із хати!
Піч не дам я руйнувати!” —
Дід гукнув, узяв батіг.
А до нього з печі — сміх:
“Ха-ха-ха!.. Мене із хати?
Як ви можете казати!”
“Я?… То я?…” — затнувсь дідусь.
“Не чекали? Я — Петрусь!”
І в ту мить стрибнув
на плечі
Дідусеві хлопчик з печі,
Невеликий-немалий,
Як горобчик, ще й рудий.
“Ба!.. Ти звідки взявся, сину?
Хто в таку прислав годину?”
Дід його на руки взяв.
Хлопчик радісно сказав:
“Я отой, якого з глини
За осінньої години
Ви зліпили і під ніч
На свою поклали піч”.

Дід зрадів йому сердечно,
Привітався дуже гречно,
Бачить: хлопчик нелихий,
Тільки й того, що малий.
Та зростать він став невпинно,
На два пальці щогодинно,
Мов на дріжджах виростав,
Швидко вищим діда став.

Якось мирно за обідом,
Розмовляючи із дідом,
Він сказав, що у селі
Чув, як сиві ковалі
Говорили із журбою,
Що за лісом, за горою,
За Дніпром у буревій
Появивсь Горинич Змій.
Змій лихий,
Семиголовий,
Має крила й хвіст здоровий.
Шия в звивах,
Як гармонь,
І пускає з пащ вогонь.
Він прилинув із країни,
Де садиби у руїнах,
А довкіл густий чагар,
І живе у замку цар.
Цар п’є вина,
Їсть бекаси
Й точить днями баляндраси.
Дуже тішиться, як Змій
Затіває десь розбій.
Бо удачі сам лихої —
Полюбляє теж розбої.

I сказав тоді Петрусь:
“Змія зовсім не боюсь.
Не боюсь вовків, ні броду,
Бо з відважного я роду.
Щоб лихий Горинич Змій
Не розпалював розбій,
Де б не був він, відшукаю
І хвоста йому врубаю.
Тож купіть мені коня.
На гривастому за дня
Сам-один поїду з хати,
Буду Змія воювати”.

Дід десь гроші заробив
І коня йому купив;
Дав кулясте, наче око,
Диво-скельце ненароком.
Каже: “В нього подивись.
Там побачиш, як колись
Наші предки з ворогами
Харалужними мечами
За степи й ліси свої
Нелегкі вели бої —
І грабіжники полками
Мертві падали до ями.
До сьогодні вони там,
Де ні вікон, ані брам, —
Хто приходив із мечами,
Потрапляв, як звір, до ями”.

Зацікавився Петрусь:
“Добре. Дайте подивлюсь”.
Подивився.
Бачить сині
Гори й марево в долині.
Між камінних брил із гір
Джерело тече у бір.
Золоті стоять ворота —
Виїжджає з них кіннота,
Чути — брязкають мечі
І суремлять сурмачі.
Вдалині стоять собори,
Клуні,
кузні
та обори…

Iз далеких синіх гір
Чути лине передзвін
І видніються в тумані
Золоті церковні бані.

під ліском, де чагарі,
Три ідуть богатирі:
Мужній Муромець, Добриня
І Ганжа, в якого синя
З-під сорочки вигляда
Кучерява борода.
За плечима в нього білі
Із ліщини лук і стріли.
На леваді, при зорі
Будуть три богатирі
В ціль без промаху стріляти —
Юних воїнів навчати.

Показався на коні
Князь у біломі вбранні.
А за ним з імли густої
Йдуть і йдуть хоробрі вої.
Їх стрічає кінна рать,
Челядь та міщанська знать.
Князь підводить руку:
“Браття,
Не бракує нам завзяття,
Щоб державу у бою
Відстояти знов свою!
Заслуговують покари
За розбійництво хозари…
Не відступим ні на крок!..
Це і буде їм урок!..
Відгукнулись гори й доли:
“Не відступимо ніколи!”

I запитує Петрусь:
“Чи не Київська це Русь?”
“Так, її це відгоміння, —
Каже дід. — Твоє коріння
У землі старих віків
Наших славних прабатьків.
Будь хоробрим у двобої,
Як були колишні вої.
Мужніх предків голоси
В серці з гордістю неси.
Над людьми не зводь наругу,
Не клонись чужому духу;
Не згуби юнацькі дні
У безціллі й метушні”.

Взявши сала та хлібину,
Дрібку солі, й за хвилину
Став прощатися Петрусь:
“Ждіть додому. Повернусь.
А за ласку і науку
Тисну вашу чесну руку.
За щедроти немалі
Б’ю чолом вам до землі
І бажаю радість мати —
Років сто ще ряст топтати”.
Каже дід: “Не знай біди.
Із роси тобі й води,
Ще і розуму до того”.

Загнуздали вороного.
Сів хлопчина у сідло —
І поїхав за село.

Дні ідуть, минають ночі,
Ночі повні поторочів,
А Петрусь, крім диких птиць,
Зайців, вепрів та лисиць,
Крім вовчиська дуже злого
Не побачив ще нічого.

Кінь іде попід горою,
Рів обходить стороною,
Раптом бджілка золота
Причепилась до хвоста,
Каже:
“З лісу до обіду
У село конем приїду”.
Кінь хвостом махнув:
“Лети!
Нащо маєш крила ти?”
Шум в яру почувся, наче
Хтось ламав сухе гілляччя.
Де ліщина й чагарник,
Появився лісовик,
Грізно веприка питає:
“Ти забіг з якого краю,
Що зловмисно риєш тут,
Де мої дуби ростуть?
Налуплю тебе, ледащо!”
Веприк — зирк! — і зник у хащах.

Віддалік із-за гори,
Де на схилах явори,
Прилетів вихрястий вітер,
Розгойдав зелені віти,
І негадано приліг,
Де ведмежий був барліг.

Петрусеві гарно, любо…
Сонце сяє, річка хлюпа.
Всюди радість лісова.
Їде й пісеньку співа:

«Ой що ж то за шум
учинився,
що комарик та й на мусі
оженився!
Та взяв собі жінку
невеличку,
що не вміє шити-прясти
чоловічку!
Що не вміє шити-прясти,
ні варити,
ні з комариком укупі
мирно жити!”
Тільки виїхав на гору,
Щоб заїхати до бору,
Аж Змієві служники
Налетіли, як вовки;
І бридкі, жахливі люди
Розтрощили хлопцю груди,
Вбили, наче зайченя,
Буйногривого коня.

Недалеко птиця біла
На високу вежу сіла,
Де рожево,
Ніби жар,
Пломенів якийсь ліхтар.

Ніч довкіл.
Пройшла година…
Із життям прощавсь хлопчина.
Тільки ж ні.
Коли вітри
Прилетіли з-за гори,
Він почув розмову милу.
Хтось до рани дивосилу
Запашистого приклав,
Гострий біль угамував —
І неждано серед ночі
Він розплющив карі очі.
Що ж побачив?
Угорі
Пломеніють дві зорі,
А між ними у зеніті,
У небесному розквітті,
Ніжне, гарне, мов тюльпан,
Юне личко, рівний стан.

Доброзичлива красуня,
Наче радісне відлуння
Верховинного струмка,
Вчарувала юнака.
Розказала юнакові,
Що з весни живе в діброві.
Де широка низина,
Там ховається вона
Із бабусею від Змія,
Що драконів зуби сіє,
Із яких велике зло
На землі уже зросло.
Людям стало гірко жити:
Наплодилися бандити
І поріддя сатани —
Самодури й брехуни.
Змій не спить і не дрімає,
Все, що зловить,
пожирає.
Діти плачуть…
Влітку тут
Навіть квіти не цвітуть.

тільки встигла так сказати,
Як нічні небесні шати
Спалахнули — і вогні
Розлилися в низині.
А між них лихий, здоровий,
Лютий Змій семиголовий.
“Ой тікаймо, хлопче мій!”
Не устигли.
Лютий Змій
Підхопив красу-дівчину,
І, як вітер соломину,
Легко й високо умить
Підійняв її в блакить.

Знов Петрусь на самотині,
Наче ясен у долині;
Лиш у серці лють і гнів,
Мов ріка без берегів.
“Сам піду карати Змія,
Ненажеру й лиходія!..
Хай затямить лютий Змій:
Правда завжди кличе в бій!”
Тільки вимовив хлопчина,
Як до нього від калини,
Що на пагорку росла,
Тихо бабця підійшла,
Озирнулась і доземно
Поклонилась,
потім чемно
Так сказала:
“Голос твій
Зрушив край дрімотний мій.
Час позбутися потвори —
Міцно взяти Змія в шори.
Та одне затям собі:
Тяжко буде в боротьбі,
Не схопити Змія в руки,
Не здолати без шаблюки!
За байраком, де сосна,
У дуплі лежить вона.
В лихоліття шабля тайно
Приліта до тих негайно,
Хто зложити у бою
Може й голову свою
За щедроти і свободу
Свого рідного народу.
Ось обручку маєш ти.
Будеш в бій на Змія йти,
Скажеш грімко:
“Промениста,
Жду тебе,
де хвиля чиста!
Перемога — або смерть!”
І обручку кинеш геть.
У той день чи, може, вечір
Не подумай про утечу,
Бо сховатися ніде
Вже не зможеш — пропаде
Віща сила мого слова,
Зникне шабля загадкова,
І не зможеш уже ти
У бою перемогти.
Лютий Змій і далі, сину,
Плюндруватиме країну.
Тож усі нехай святі
Бережуть тебе в житті.
Шана й честь тобі підмога.
Йди — чекає вже дорога”.

Йде Петрусь…
Аж ось ріка,
Розбушована,
Така,
Що не знаючи в ній броду,
І не думай лізти в воду:
Сотні метрів — ширина,
А глибінь…
Глибінь — без дна.

Що робити в цій пригоді?
Щоб пливти — й казати годі.
Стала в поміч тут одна
Лиш обручка чарівна.
Він дістав і без печалі
У глибінь метнув подалі.

Швидко з пирханням гучним
Добрий кінь став перед ним;
Довголеза, мов гадюка,
Біля ніг лягла шаблюка;
А красиві чобітки,
Прилетівши із ріки,
Гопака протанцювали,
Поряд шаблі мирно стали;
А золочене сідло
Із-за лісу прибуло;
А висока шапка сива
Серед цього всього дива,
Де проріс густий пирій,
У загальний стала стрій.

Одягнувсь Петрусь гарненько,
Осідлав коня швиденько —
З нього став такий козак,
Що позаздрив би усяк:
Гарний з виду,
чорнобровий,
А на зріст — ставний, здоровий;
Очі беркута-орла;
Шабля полум’ям цвіла;
Кінь баский, мов жар, гарячий
Гарцював і, нетерплячий,
Поривався з місця в біг, —
Стримать сам себе не міг!
Тож в сідло як сів хлопчина,
Кінь спурхнув, немов пташина,
І поніс,
поніс,
поніс!..
Через річку, через ліс.
Над просторами морськими,
Над вершинами гірськими,
Де ні стежки, ні доріг,
Тільки вітер, скелі й сніг.

Буря сонце підхопила,
В чорних тучах утопила.
А на землю з хмар на бій
Опустивсь Горинич Змій…
І гукнув:
“Хто тут зі мною
Став на прю?! Хто хоче бою?
Раджу: швидше утікай,
Бо інакше буде край!”
І подув з пащек вітрами,
Запугукав стасичами.
Та страху Петрусь не мав,
Змію в очі так сказав:
“Ти, як бачу, не завзятий
І на силу не багатий.
Отже, хочеш, а чи ні —
Смерть тобі, а не мені”.
“Го-го-го! Це ти жартуєш”.
“Ні, злодюго,
правду чуєш!”
І шаблюкою, як міг,
Вдарив Змія навідліг…
Раз і два,
і три,
чотири!..
Кляті голови, як гирі,
Покотилися із пліч
У болото, в чорну ніч.
У тім герці від шаблюки
Впали голови Зміюки,
І камінням ще з весни
Поробилися вони.

Земляки, родина вся,
Обіймали Петруся.
Піднесли і хліб, і сіль,
І накрили швидко стіл.

Де ворожий був заслін,
Відшукав красуню він.
По сто літ вони жили
І щасливими були.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)