Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Іван Немченко. Світло надії
Леонід Куліш. Зізнання
Василенко М. Український стоїцизм // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 239-245.
Український стоїцизм
Переді мною книжка мемуарів Ярослави Мельничук-Полюги “Репресована молодість”, видана Науковим товариством імені Т.Шевченка у Львові 2004 року. Гарна поліграфія, високий друк, на обкладинці урбаністична графіка В.Січинського, тематичні заставки Е.Козака та О.Вітика-Войтовича і групові світлини з родинного архіву Полюг.
Кілька років тому, вкрай завантажений громадськими і літературними справами, я пробіг її очима і відклав на “потім”, коли матиму вільну годину і прочитаю з олівцем. Але оте “потім” виявилося дуже довгим. І ось тільки тепер знову читаю і, читаючи, невільно поринаю в глибину дуже цікавої сповідальної розповіді авторки про лихоліття, жорстокі роки Другої світової війни, жахливу антилюдську агресію окупантів, які уярмлювали український народ. З почуттям душевного болю мемуарист описує сатанинський прояв церберів “есересера”, органів безпеки в часи тоталітарного режиму імперії зла на терені західних областей України.
Книжка суто автобіографічна — сумна й оптимістична, чесна і правдива. Авторка пише тільки про те, що бачила своїми очима, що пережила, перестраждала, перемогла. І тому віриш зафіксованим фактам. Логіка викладу запропонованої теми, бачення причин поразок і довготривалого лиха української нації зрозумілі. Авторка не озирається на зневажників, слухає свою душу, іде за її покликом — і в цьому її перевага як мемуариста. Вона пише не для себе, не задля амбіції, а для майбутніх поколінь. Нотує об’єктивні реалії колишнього тоталітарного режиму, багато чого відкриває українському суспільству про злочини, заподіяні колишніми кремлівськими сатаністами, що перевершують межу людської уяви, можливість розуміння. Тільки на Україні за період панування “диктатури пролетаріату” мільйони людей було планово умертвено голодоморами з метою поставити свободолюбних на коліна; було тисячі закатовано, розстріляно, заслано в “отдаленные места необъятной родины” лише за становими, національними та класовими ознаками, за вкраїнолюбство, за участь у національно-визвольних рухах або симпатію до них. Висновок: ми нічого не змінимо, доки самі не змінимося. Суспільству потрібне очищення від брехні, обману, фарисейства, злодійства і всього того, що нам залишив колишній імперський режим. Тому одверта правдива розповідь про минуле потрібна сучасникові, як повітря.
Хто ж вона ота авторка, яка пережила жорстокий режим сталінізму, колишню комуністичну і нацистську диктатури, тюремні тортури і заслання, яка, як ніхто, пізнала ціну свободи, гідності і патріотизму, яка у тюрмах і на засланні не спопелила душу ненавистю, не загубила віру в перемогу української ідеї — ідеї визволення від зневажників української культури, мови, освіти, свободи слова, верховенства права, рівності усіх громадян перед законом, незважаючи на національність?
Ярослава Мельничук-Полюга народилася 1929 року у Львові другою дитиною в патріотичній родині високоосвічених інтелігентних батьків Іванни та Івана Полюг. Навчалася у Рідній школі імені князя Лева, в якій її мати очолювала батьківський комітет, пізніше в українській гімназії, а ще пізніше у Львівському медичному інституті. Рідна школа імені князя Лева і гімназія були першими навчальними закладами, в яких формували світогляд дитини на любові до рідного краю, своєї нації і мови, релігії і культури. Авторка наводить слова педагога і поета В.Пачовського, які запам’ятала на все своє життя, що рідна мова — “невід’ємна частина свого народу, чарівний інструмент, на звук якого відгукуються найтонші струни людської душі. З рідною мовою мають зв’язок найдорожчі спогади про перше слово, почуте в колисці з материнських уст… В рідній мові чується голос предків, у ній відлунюються перегорнені сторінки історії народу” [с.10-11].
Про дитинство і своїх батьків вона пише з особливою душевною теплотою і вдячністю за їхню любов. “Батько мій належав до добрих людей з лагідним лицем, ласкавий, розумний. Вольовий, завжди привітний і радий людям у біді допомогти. Великий патріот України, людина безмежної доброти <...> Мати моя — найкраща і найдорожча людина на землі” [с.7]. Дай Боже усім дітям так щиро і віддано любити своїх батьків і берегти світлу пам’ять про них!
У сорокових роках родина Полюг мешкала у Карпатах, у селі Верхня Рожанка, яке знаходиться високо в горах і куди “не наважувалися заходити ані фашисти, ані більшовики”, бо на тому терені перебували воїни Української Повстанської Армії і там функціонувала старшинська школа “Олені”. Це були “хлопці, мов ті орли, красиві, молоді — цвіт нашої нації, заходили до селян, які радо їх приймали” [с.12].
Авторка зворушливо описує свято, коли воїни УПА складали присягу українському народові. “Опісля молитви і виголошення капеланом патріотично-виховної проповіді кожен воїн УПА підходив до синьо-жовтого прапора, ставав на коліно і цілував його” [с.13].
У кінці 1944 року родина Полюг повернулася з Карпат до Львова. З того часу до них у всяких справах почали приходити старшини і провідники ОУН УПА та їхні зв’язкові: Галина Дидик “Молочарка” і Мартуся, а також тепер відомі національні герої, учасники визвольних змагань Льоня Сеник, Дарця Пилипчук, Дарця Гусак, Оля Ільків, Іра Козак. Саме тоді Ярослава визначила для себе мету життя і коло ідейних національно-патріотичних людей. З ними вона пов’язала свою долю.
Одразу після війни Ярослава з братом Любомиром навчалася у Львівському медичному інституті. 1946 року енкаведисти почали вибірково арештовувати національносвідомих студентів та викладачів інституту. Її брат, переслідуваний енкаведистами, 1947 року залишив інститут і перейшов у підпілля. Згодом став одним із охоронців Тараса Чупринки.
У квітні 1948 року вночі до їхнього помешкання вдерлося шість енкаведистів. Зайди розбрелися по кімнатах. Один із них у ранзі капітана пред’явив ордер на обшук і арешт батьків. Після тривалого обшуку о 4-й годині забрали батьків, а також деякі книжки, журнали та газети. Конфіскували помешкання. Згодом туди поселився прокурор міста. Над неповнолітньою Ярославою взяла опіку її тітка Ліна. Дівчина продовжувала навчатися в інституті і клопотатися долею батьків та брата, якого також тримали у в’язниці.
20 жовтня 1948 року на вулиці, коли Ярослава поверталася додому з інституту, енкаведисти її затримали і автомашиною “Побєда” привезли до якогось будинку, завели до кабінету, посадили на прибитий до підлоги стілець. Слідчий, який “знає все про неї” кричав: “Давай рассказывай!..”. Дівчина казала, що нічого не знає про учасників УПА. Тоді слідчий звів її на ноги, притулив спиною до стіни, “обхопив голову руками, вп’явся пальцями у волосся і ритмічними ударами бив головою об стіну <…> Знепритомнівши, я впала на підлогу. Він відчинив квартирку — в кабінет прилинуло свіже повітря і я прийшла до тями. На всі запитання байдужим голосом відповідала: “Не знаю, я нічого не знаю” [с.26].
Такого стоїцизму, духовної незламності від дівчини енкаведист не очікував, і тоді вирішив інспірувати провокацію в лісі. Тепер ота провокація або, як називали між собою люди, “бочка”, достеменно відома, вона широко описана в літературі на підставі архівних документів. Сценарій провокації простий: енкаведисти везуть в’язня фірою чи автомашиною в іншу в’язницю мовби на допит. Негадано в лісі на них нападають “воїни УПА”, вчиняють стрілянину, охоронці в’язня падають “мертвими”. “Упівці” ведуть в’язня у свою криївку і там, переконавши різними провокативними способами, що вони воїни УПА, випитують про рідних і знайомих, які ділом чи словом підтримують національно-визвольний рух у регіоні.
Саме в таку “бочку” потрапила Ярослава. Хоч у криївці, до якої її завели, були портрети провідників УПА, повстанські гасла, на столі лежала оунівська література і присутні співали повстанських пісень, і говорили українською, та вона засумнівалася в їхній правдивості, бо коли слідчий віз її до Золочева, мав документи слідства у новій жовтій торбинці, а в криївці вони уже були у старій зношеній ташці. Тому мовчала, нічого не сказала ні про батьків, ні про знайомих. Невдоволені її мовчанням, вони почали заподіювати фізичні тортури, — вішати. Друг “провідника” Орел (так називав себе “упівець”, який вів допит) “накинув мені зашморг на шию, тримав кілька хвилин і затягував. Один із присутніх запитав, що я хочу сказати перед смертю” [с.30]. Вони, наче, переконалися, що вона комуністка, енкаведистка, і тому мусить померти. “В очах, — пише Ярослава, — потемніло. На столику миготів каганець… Згадала батьків, які були найвищою силою, що боронила в житті, любили мене, пестили… Перед очима стояв брат Любко, якого любила понад усе щирою сестринською любов’ю… Почала молитися…” [с.30].
Переконавшись, що тортури не розв’яжуть язика дівчини, вони дарували їй життя, назвавши себе людьми гуманними, вивели вночі з бункера далеко в ліс, в якому довго блукала, допоки не натрапила на гірське село. Там звернулася до священика, розповіла про себе, і той розважив її, дав гроші на квиток до Львова.
Навчання не переривала. Коли закінчила четвертий курс інституту, Ярославу направили в лікарню Стрия для проходження практичного стажування, але за тиждень відкликали. Вона повернулася у Львів. 16 червня 1949 року вночі до неї постукали в двері. Зайшов майор-енкаведист у супроводі кількох цивільних та двох озброєних солдатів. Після обшуку повезли в тюрму, що на Лонцького, де зазнала жорстокого фізичного і морального знущання.
Після шестимісячного копирсання слідчими в її душі і нових вишуканих тюремниками тортур одержала вирок: довічне заслання в північні сибірські регіони “любімой родіни”. Далі… антисанітарні пересилочні пункти, голод, вошва, мороз, холодні “телятники” (вагони), Сибір, матюкливі начальники-росіяни, аморальні конвоїри, велика смертність пересильних і політичних в’язнів, “мертвих викидали з вагонів у снігові замети, як колоди”… Томськ, Бушуйка, тріскучі морози, глибокі сніги, знову сибірський пересильний пункт, відсутність теплого одягу, харчів… тайга… праця на лісоповалі… низькі рублені, покриті зверху горбулями бараки з суцільними двоповерховими дерев’яними нарами… відсутність туалетів, “улаштовувалися за кущами”… Тяжка праця в золотоносних шурфах, з яких добували золото для цинічного Кремля. Пізніше новий голодний і холодний пересильний пункт… і евакуація на автомашинах за 750 кілометрів до морозного вщерть засипаного снігами і забутого Богом містечка Алдан Якутської АРСР.
Нові корумповані лихослівні п’яниці-коменданти, які дихали Сталіним, — у їхніх конторах щотижня повинна була зголошуватися, засвідчувати підписом, що не втекла… Праця в районній лікарні, куди пощастило влаштуватися на посаду медичного працівника. Нарешті більш-менш пристойна заробітна плата, частину якої надсилала ув’язненим батькам. Налагодила листування з рідним братом, який знесилювався в Інтинських таборах політзеків. У листах морально підтримувала його і його патріотичних друзів, які жили на грані можливого і не ламалися, навівала віру у щасливе майбуття, бо усе, що будується на тиранії, нетривке, воно розвалюється, як будинок, збудований на піску, й істина говорить, що в історії людства найсправедливішим суддею є час, а він працює на Україну. Вони були молоді, романтичні, хоча й уярмлені сатанинським режимом. Мали живі світолюбні душі і непохитне переконання, природний стоїцизм у змаганні за свободу, що не раз і не два рятував від загибелі українську націю. Юнь переймалася її оптимізмом, і ув’язнений молодий поет* відповідав оптимістичними віршами.
* * *
Хоч і ніч на землі, і затьмилися гори,
І надія блукає в навальній імлі,
Наша чесна дорога прямує в простори, —
Сіймо зерна свободи на рідній землі.

Прийде час — і народ підведе свої крила.
Хто зазнав шельмування, подякує нам.
Із далеких сторін наші повні вітрила
Принесуть незалежність і волю братам.
1954

* * *
Де, за якими сибірами схована
Правда ясна?
Може, на лобному місці скатована
Катом вона?

Ні, я не вірю. Правда незборена,
Смерті не зна.
Прийде ще, прийде струнка і розкована,
Прийде вона!

* * *
Поклич мене,
Коли вітер пригорщами
Вичерпуватиме воду
З річки.

Поклич такої ночі.
Потаємними стежками
Перейду тундру,
Перелізу через колючі дроти
І принесу жар-птицю —
Дійство купальської ночі.
1955

Незважаючи на матеріальні труднощі і нелегку працю медика, Ярослава не губила надію таки отримати вищу освіту, прагнула завершити навчання, розпочате у Львівському медичному інституті. Наполегливо протягом трьох років неутомно і щорічно просила в усяких освітніх інстанціях і міністерствах дозволу на навчання, і хоч завжди одержувала негативну відповідь, писала знову і знову. І нарешті отримала: “Как исключение, гр. Полюгу Ярославу зачислить на 5 курс Иркутского мединститута”.
Почала спішно заощаджувати гроші. Їх вистачило лише на дорогу до Іркутська. З вокзалу до медичного інституту добиралася пішки, бо не мала три копійки на трамвай, а в неділю “на барахолці продала свою сукенку”.
Ярослава Полюга, незважаючи на колосальні матеріальні і побутові труднощі, стоїчно долаючи всілякі перешкоди, завершила Іркутський медичний інститут 1956 року, отримала диплом лікаря і за амністією повернулася в Україну, де до пенсійного віку працювала і тепер працює лікарем у львівській лікарні.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)