Микола Братан. Семенівське шосе

Життєва наповненість слова

Серед семи десятків книг Миколи Братана визернюється найновіша - із заземленою назвою "Семенівське шосе". Вона писалася більше півстоліття. Часовий діапазон віршів - 1951-2007 рр. І яких тільки тем, настроїв, мотивів, почуттів не було на цій творчій дорозі. Вони сьогодні фокусуються, узагальнюються до сокровенного, найріднішого: любові до рідної землі, частиною якої є неозорий степ, селянської долі, чуття народу, жінки, нашої драматичної й трагічної історії. Тут же осмислюється авторська позиція у цьому процесі. Попри всі негаразди і перипетії у "Семенівському шосе" пріоритетною є оптимістична концепція. Автор це стверджує не рекламними закликами, що часто стрічаються у подібних поезіях, а виваженим добірним словом, образними знахідками, котрі ніде не вичитаєш, тільки можна побачити у тому ж запиленому степові, у спраглій рослині, на змарнілих селянських обличчях. І відсутня тут якась вишукана естетизація, це швидше багатство земного і життєвого вияву, що реалізується у слові.
І тоді сонячний світ стає соняшниковим світом і цвіте ліричному героєві не тільки у рідній Семенівці, а масштабно-географічно розсоняшниковується, збагачуючи його і людей радістю, надією і добрими почуттями. Навіть цей цвіт-світ бачиться у серпні ("Серпневі марева"). Розгорнутою метафорою у збірці постає образ жайворонка, цієї маленької, але напрочуд одухотвореної пташки, яка стала своєрідним символом степу у творчості М.Братана. І коли майже безальтернативний науково-технічний поступ вклинюється у природу, то персонажі - трактористи зі своїх машин вдивляються у жайвора, вболівають за нього - хазяїна неба і степу.
Дотичною до цього постає проблема одвічного трудівника поля - коня, який вже "приходить, як задавнений спів". Або вола, що дивом дослуховує гуркіт тракторів. Це не просто ностальгічний мотив - це спроба осмислення минулого, щоб стверджувати теперішнє законами добра і краси. Звідси поетичного обґрунтування набуває образ кам'яної жінки ("Скіфська баба") - без якої не було б Афродіт. І тому оновлено, навіть утилітарно сприймається реципієнтом вірш "Старий колодязь" - з нього п'ють воду, і плинний вік не є завадою. А вже самітня батьківська оселя породжує нерозрадний сум.
На нашу думку автор композиційно уклав збірку так, щоб відчувалася психологічна рівновага, гармонія життя. Тому мінорне чергується з приземленим пафосом, юначий запал із мудрістю 90-річного чабана, який читає Псалтир, воєнні лихоліття і сучасна політична динаміка. За всім цим - Україна. Сув'язний образ, який веде до неї, - багато стежинок, котрі народили Семенівський битий гостинець, по якому пройшов та іде родовід степовиків. Він множинно інтерпретується поетом - і змальовуються прості трударі, що мають високу внутрішню культуру, що знають правду хліба (у збірці представлений однойменний вінок сонетів), що захищали і відвойовували рідну землю. У поезії "Ціною незміренною" художньо-образна констатація - смерть авторового дядька під час війни у Карпатах. І хто може точно констатувати подібні трагедії родоводу. Звідси порушувана поетом морально-етична проблематика набуває особливої актуальності, свідчення цього - вірш "Поминальний день", з якого можна робити діагностичний висновок, що безпам'ятство - характерна ознака деградації людини. Слово митця стає альтернативою цьому. У вибраних поезіях Миколи Братана, котрий дійшов свого "зросту і сили", наявні твори, у яких по-філософськи осмислюється сенс життя, їхня тональна настроєність мудро-обнадійлива. У поета:
Для праці й лету день крізь день,
Як диво бруньки яблуневої,
Є виквіт слова для людей.
Так натхненно верстається поетом рідне саманівське-семенівське шосе.
P.S.
Підготовка до видання вибраних творів - це завжди бентежний, непростий процес. Адже відібрати найдовершеніші - справа складна і відповідальна.
Коли дана книга була уже зверстана, автор додав ще кілька віршів: "З-під бузкового цвіту", "Трофейна машина", "Дід за хатою косу клепле...", які значно підсилили художній рівень книги. З його скарбниці, певне, є що додавати. Тема родової землі для поета воістину невичерпна.

Василь Загороднюк,
поет, кандидат філологічних наук

 

СОНЯШНИКОВИЙ СВІТ

Із матерніх добрих рук, що в поле мене вели,
З блакитної чаші дня за даллю змайнулих літ
Явилося диво з див, як соняшники цвіли,
Як вперше мені крізь них відкрився цей білий світ.

Те літечко з-поміж літ не вмеркне, покіль живу,
В останній, меженний час вітатиму ту ясень,
Де сам я, мов ніжний квіт, між соняшників пливу
З-під матерніх смаглих рук в безмежно розлогий день.

У зміні ночей і днів, у плинності літ і зим
Стежки заплелись в шляхи, простерті на сотні гін.
І я пізнавав життя між сонячності й грози.
І відав я гіркість втрат... І веснам складав я гімн...

Отак на землі живу, як люди навкіл живуть,
У славі не возгорджусь, не спопелить хула.
Стежина веде в поля, де соняшники цвітуть, -
Цей світ мені через них мати передала.

 

РОДОВА ЗЕМЛЯ

По тобі Дніпро могутньо плине,
І до тебе горнуться моря,
Золота південна Україно,
Легендарна Тавріє моя.

Зроду-віку в сув'язях з тобою
Був і є, і буду, поки світ.
Ти ж мені землею родовою
Стала, як від батька заповіт.

Чи в зазим'ї, чи в спекотнім літі -
Все в тобі до денечка пройма.
Не скажу, що ти найкраща в світі,
А проте - любішої нема.

Ніби й не прихильник сентиментів,
Почуттів своїх не потаю:
В гостях на Зеленім континенті
Я згадав Саманівку мою.

Всяк свою вподоблює природу,
А мене чарує з юних літ,
Як в принаді Чапельського поду
Клекотить пташиний переліт.

Як тече (минувшину згадаю)
Споришем лямована соша
З дальнього прапрадідного краю
Все туди ж таки - до Сиваша.

Ще ж ми родом не перевелися,
Ще ж любов до материзни є.
Де б не був - а нею освятися,
В ній життя вкорінено твоє.

Гончара немарне полонила
Ця просторінь, люба змалоліт,
Де й моя зарита пуповина
Не затим, щоб я забув свій рід.

2004

 

У ДОРОЗІ ДО ВАС

Хліборобська рідня, степові мої люди!
Ці привітні слова я не з дому припас -
Серед поля вдихнув з вітровієм у груди,
Виткав пісню із них у дорозі до вас.

Кілометри мигтять... Скільки їх поміж нами?
Не спитаю про це у натруджених трас.
Таж отак промайнуть і літа за літами,
А куди ж я лечу? Я - в дорозі до вас.

Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас.
Осягну його дух, і могутність, і вроду
Не в кубельці м'якім - у дорозі до вас.

Безрух, ситість душі - то спокуса дешева,
Відлітає, мов пил, сухозлотиця фраз.
Тільки діло живе й слова мудрість життєва, -
Це так само збагнув я в дорозі до вас.

Може, вчуєте вість: був такий-то... немає...
Не прошу співчуття: передчасно погас...
Ви повірте в мандрівку, яка не минає,
Без печалі скажіть: він в дорозі до нас.

1973

 

НАЇВНІСТЬ

Наївний жайвір, і зело наївне...
В.Коломієць

Зависнув. Крилить в захваті все вище.
Змалів - уже ледь видимий - зника.
Співа над полем і над кладовищем
Наївний трубадур степовика.

А під його крилятами в політті
І поле заспіває, прийде час,
Рясним колоссям в теплому привіті
Наївно поклоняючись до нас.

Не приховає погляд свій наївний
Окрай шляхів ромашка польова.
Лиш суховій, чи лагідний, чи гнівний,
В моїм краю наївним не бува.

1973

 

* * *

Заворкочи нам, сивий коте,
Як в давнину, заворкочи.
Зимова північ знову котить
Метелиць білі обручі.

А з тих завійниць біле гуся
Пливе озеречком-вікном.
Над онучатами бабуся
Воркує разом із котом.

А може, й ні. З нової хати
Не ллється виспів у пітьму,-
Або ж нема над ким співати,
Або ж немає вже кому.

І замітає хуртовина
Старої пісні тихий слід,
Де заколисують дитину
І сиве слово, й сивий кіт.

1973

 

ЦІНОЮ НЕЗМІРЕННОЮ

Брами в двадцять перший вік прочинено.
Та двадцятий не віддаленів.
Мемуари маршалів прочитано.
Хто напише - мемуари вдів?

Ще ж болять і їм, і дітям-сиротам,
І онукам-правнукам ятрить:
Той, хто мав орати в полі й сіяти,
В тому ж полі сном довічним спить.

Добре, як святий горбок нагорнуто,
Може, трав'яніє переліг.
Вік прожив - а непозбутнє горе те
Занімить в душі своїй не зміг.

Перейду воєнними дорогами
В ближній а чи дальній стороні.
Чи не легкома про Перемогу ми
Пишем барабанисті пісні?

Долинає, доринає здалеку:
Як йому хотілось в битві жить! -
Мойому улюбленому дядькові,
Що в карпатській безвісті лежить.

Незміренні жертви, ціну скласти їм
Я не міг, - солдатоньку, прости, -
Як веснянкуватим першокласником
Карбував тобі на фронт листи,

І стоїть, стоїть, забутий буслами,
В несвятoшнім спогаді моїм
Пам'ятник недоленьці бабусиній -
Родовий осиротілий дім.

І горенять наслідки з причинами
Через далеч відлетілих літ.
Мемуари маршалів прочитані...
Обірвавсь навіки дядьків рід...

2004

 

ПОЯВА КОНЯ

Вкритий пилом і тупотом
незрадливих копит,
Кінь приходить, натомлений,
до залізних воріт.
Ні вудил, ні сідла на нім -
тільки грива спада,
Тільки очі стуманені
для німих сповідань...
Скільки простору зміряно
там, у стумі століть,
Скільки пізнано, звідано -
все те погляд таїть.
Не забув нічогісінько,
все зберіг-увібрав
І від племені скіфського,
й від будьоннівських лав.
Він приходить не з виставки,
не з картинних бігів -
З несходимої відстані відлетілих віків,
Із непам'яті й спомину, врівні -
з ночі і дня.
Хай ніхто за воротами не стрічає коня,
Хай машини вишугують,
пил за ними услід,
Хай нам скажуть, що й згадувать
кониченька не слід,
Але що йому, сивому від шляхів-порохів,
Він приходить нестрінутий,
як задавнений спів.
І стоїть і чекає він серед ночі і дня
На незнаного вершника, що шукає коня.

1982

 

* * *

Щурі кружляють в тиші вечоровій,
Хмарини сходять зі своїх орбіт,
І сонце на погоду, як і вчора.
Спокійно полишає небозвід.

І присмерк, ніби кінь, порвавши пута,
Мчить навпростець по ріллях, по стерні.
Прислухайтесь - і зможете почути,
Як гупотять копита в далині...

Тут спогад, наче ґедзя, не відгониш,
Тут мрія заявляється - не клич.
Ступає полем подумів босоніж
Пошлюблена завітним словом ніч...

1970

 

СКІФСЬКА БАБА

В сніговицю, у мряку і в спеку,
Склавши руки, як звично жінки,
На кургані стоїть серед степу,
Виглядає минулі віки.

Надовкола - поля чорноскибі.
Креслять вись літаки без кінця.
Крізь тумани насняться їй скіфи
І рішуча правиця творця.

Хай говорять: потвора, незграба, -
Так мистецтво приходило в світ!
І, можливо, причетна ця баба
До ясної краси Афродіт.

 

ВІДТАЄ ЗЕМЛЯ

А природа бере своє:
Відтає земля, відтає...

Тепловійних днів благодать.
Це б до милої завітать.

Не біда, що тепер в полях
Не можливо верстати шлях,-

Сто доріг пройду навесні,
Тільки б стрілася ти мені,

Як у мріях, щоб - назавжди,
Без розлуки і без біди.

Відтає земля, відтає...
Як там - серце твоє?

1960

 

СВЯТО РІЛЛІ

Блакить на жайворовому крилі
І жайвориний спів над тракторами
В безмежжі степової панорами
Понад Дніпром простертої землі.

В сподіванім осяянні й теплі
Парує поле, всіяне граками.
Заволодів чуттями і думками
Святковий день озернення ріллі.

Прийшла пора у гони вирушать,
В буденні світ освячувать розлогий,
Пора - життя житами утверждать.

В загінці спивши доброї тривоги,
Пора, немов щасливої дороги,
Щасливого засіву побажать.

1970

 

СТАРИЙ КОЛОДЯЗЬ

З'єднавши віссю небо із землею,
Щорана прокидався барабан.
По колу, уперезана шлеєю,
Обозна шкапа дибала ряба.

Мережились на ребрах і на крупі
Від батогів роззмієні сліди.
Пірнали й виринали в темнім зрубі
Соснові кадки, п'яні од води.

Діжки пили глибинну ту водицю,
Ковтали відра в сквар навперебій.
Тож барабан повинен був крутиться,
Тож не давали спочиву Рябій.

Із веснами борюкалися зими.
Село на силі кріпло, мов дитя.
Двигун загув, розливши дух бензину,
Заклекотів підземно водотяг...

Я б зголосився: про минуле - годі!
Та як, скажіть, його я обмину,
Коли сплива в травневім небогоні
Біля толоки пам'ятник йому:

Дрімає перехняблений, забутий,
Отой, колись рипучий, барабан,
І чує в сні, як, розірвавши пута,
До нього шкапа дибає ряба.

Він знову в небі крутиться святково
Для тих колишніх, глиняних осель.
І шкапа вершить життєствердне коло.
І хлопчик воду матері несе.

1982

 

З КАХОВКИ РОДОМ

Бамівцеві-земляку

В грудневу ніч, гуторячи, проходим
Поміж струнких засніжених ялин.
Промовив ти: "А я з Каховки родом,
Отож передавайте їй уклін".
Над берегом заімленої Лени,
Де шурхотить поземок, мов курай,
Ми в літо заринаємо південне,
В родинний наш благословенний край.
...Буденний день ставав для мене святом.
Зарані повним радості й добра,
Коли дідусь, бувало, а чи тато
Мене в Каховку брали до Дніпра.
Ми виїжджали вдосвіта волами
І приїжджали в сяєво гучне,
Де на Дніпрі кричали пароплави,
Чаруючи вразливого мене.
Вони пливли, розвирувавши воду,
А я дивився жадібно услід.
Я не забув і досі ту підводу,
Що їхав нею у широкий світ.
Шляхи мені прослалися безмір'ям,
Спасибі літакам і поїздам.
Та після всіх мандрівок птахом з вирію
Я повертаю до свого гнізда.
Дніпро-Славутич - благодатна водо,
Тобою спраглу душу напоїв.
Де б не бував, - "А я з Каховки родом", -
Скажу, як ти, між ленських берегів.

 

ПРИСНИЛАСЯ ХАТА

Приснилася хата - ні батька, ні матері.
Душа защеміла - уже ж це не сон.
Додому приїду, кого обніматиму,
Хіба що жоржини край тихих вікон.

Не вперше відлунять боління неприспані,
Розлуку сприймаю, змиритися ж - ні.
Святими для мене були твої присуди
За всі мої злети й падіння земні.

Стою і німую під сивою вишнею,
У стінах саманних пізнав я життя.
Тобі, що була нам опорою вічності,
Без батька, без матері - шлях в небуття.

 

СІНО

З побачення опівночі
Бреду, як мана, додому.
Цвіркун на одненькій ноті
Мелодію тче відому,

Де соняшники росисті
Схиляються на стежину,
Де я свої думи чисті
Несу луговому сіну.

Пірнаю кошлатим чубом
У пахощі різнотрав'я...
Донині згадати любо,
Як солодко засинав я.

До самих повік зірниця
Спускалася ваговито...
А що у сімнадцять сниться -
Верніться самі в те літо.

1958

 

ПЕЧАЛЬ

Польові дороги - як розтоки.
В білий світ навсебіч - там і тут...
Край дороги сонях одинокий,
І на нім сидить сорокопуд.

Доцвітає тихе надвечір'я,
Замовкають цокоти підвід,
І хмаринок спопеліле пір'я
Осипа гарячий небозвід.

Скирти, розгубивши позолоту,
Запливають в потемнілу даль.
Земляки вертають із роботи
І несуть в очах якусь печаль...

От і вся як є пригода, власне,
І давно й недавно це було.
В клопотах непевних тогочасних
Снило перемінами село.

Це тоді, не жалуючи музу,
Спішно за маститими услід
Я писав пісні про кукурудзу,
Що була емблемою тих літ.

А відтак через шумливі роки
В серці ніс, неначе вам на суд:
Край дороги сонях одинокий,
І на нім сидить сорокопуд.

Скирти, розгубивши позолоту,
Запливають у вечірню даль.
По земних обвітрених широтах
Я ношу, як совість, ту печаль.

1966

 

СЕМЕНІВСЬКЕ ШОСЕ

Стелилась тут баюриста ґрунтівка,
Яку верстали коні і воли.
У бездоріжжя - мучилися ж стільки -
Шофери емтеесівські кляли.

Я відав теж, як загрузали авта,
Коли земля розгасне повесні.
Півторатонку, мушу вам сказати,
Доводилось штовхати і мені.

Той клопіт мій забути можна б досі,
Як я, хлоп'я, мотора виручав.
А батько мій стократ по цій дорозі
В близькі й далекі рейси вирушав.

Коли було - не пригадаю точно,
Але не в помаранчеві літа
Вдягла вона асфальтову сорочку,
Доріженька, по суті ж бо, свята.

Її минуле не судімо строго,
Поміж земних доріг така одна.
Веде мене до отчого порога
Не автобан, а скромниця - вона.

На ній згадаю радощі колишні
І потамую нинішні жалі.
Таж батьків МАЗ в полях не будить тиші,
Родинні не воркочуть "Жигулі".

А я не вірю. Я шукаю сліду,
Що замели минулих літ вітри.
І він мені воскресне, як приїду,
Бодай і з-під асфальтної кори.

Свята святих живе в душі нетлінно,
В запомин відкотилося не все.
Через моє життя струмує, плине
Дорога ця - Семенівське шосе.

2007

 

ВАМ ПРИВІТ

Вітру теплого вчується повів,
Дохлюпне й не затихне луна.
Вам привіт од весняного поля,
Де заклично бринить борозна.

Суєту забувайте і зваду,
Все мине - і образи, й жалі.
Вам привіт од весняного саду,
Що надії гойда на крилі.

Сонце, хмари летючої трепет -
Здаленіла, за обрій зника.
Вам привіт од весняного неба,
І від жайвора, й від літака.

Генде снігу останнього лахи
Дотлівають, щезають в ярах.
Вам привіт од весняного шляху,
Що мандрівкою звіку пропах.

Скільки зваби, і зваги, і сенсу
В цьому світі розбурканім є!
Вам привіт од весняного серця.
Ви вгадали: це серце моє.

1982

 

* * *

Сніг у квітні. Теплий і лапатий,
Невагомий, наче уві сні,
На сади, яким би зацвітати,
Пелюстки, як білий сніг, роняти,
А вони дрімають в голизні.
Сніг у квітні. Не прощай, а - здрастуй.
Щось весни і натяку нема.
Щось тепло не зважується в наступ...
...Зелені бракує для контрасту,
Щоб повірить: квітень - не зима.

1982

 

СТЕП І ТРОНКА

Вибігає стежка з крутояру
Між сухе щетиння кураю,
Де безлітній дід пасе отару
Понад самим яром, по краю.

Сивий-сивий... Серцеві добріти,
Запалившись од його сивин.
Не відповідає на "добридень",
Лиш киває мовчки на уклін.

Може, нагадав йому онука -
А котрого? Звідки? Як ім'я?..
Дідові робота - не принука,
Бо отара - то його сім'я.

Доживає віку при артілі,
Ходить, де ходили і сини -
Ув одному танку спопелілі
Чорнобриві браття-чабани...

Дух солодкий скошеного жита.
Паркота - вихмарює гроза...
Степ і тронка. Та цупка ожина.
Та стареча дідова сльоза.

 

ІНШІ ЗУСТРІЧАЛИСЬ...

Інші зустрічались до світанку,
Ми з тобою тільки до півночі.
І коли прощались - наостанку
Завжди я дививсь тобі ув очі.

Ти мій погляд, люба, розуміла?
В нім і трохи не було докору.
Я тобі лиш натякав несміло:
Розлучитись доведеться скоро...

Зараз, мабуть, згадуєш минуле,
Як прощались ми на полустанку...
Може, нині також ти збагнула:
Краще б зустрічатися до ранку.

1954

 

* * *

Біля ґанку - прив'ялий хміль,
Сядеш в затінку - тінь нагріта.
Натомившись од веремій,
Приїжджаю сюди щоліта.
Надихнути мене зумій,
Хато батьківська, сонцем крита!
Вийся, хмелику, хмелю мій,
А ще ж брага життя не спита.

1972

 

* * *

Поміж бетонів небосяжних
Наснилось житечко мені,
Що від Дніпра до Присивашшя
Шумить в отецькій стороні.

Тобі, либонь, таке не сниться,
Хоч би з причини отії,
Що вже не жито, а пшениця
Таврійські зшумлює краї.

Воно й мені про це відомо,
Одначе всупереч знавцям -
Шуміло жито над бетоном,
Аж млілось хмарам і зіркам!

Мені ві сні бриніло слово,
Зерном пропахчений мотив.
Душа святилась колосково
У високостях рідних нив.

Живого сну жива бентега
Спокою й нині не дає,
Хоч не п'янить тебе, колего,
Те жито - марення моє.

У заклопотанні державнім
Скрипить глухе твоє перо,
Забувши істину днедавню,
Що жито сниться на добро.

1984

 

ГУСИ НАД СЕЛОМ

Над вечірнім селом попід сизими хмарами
Гуси у вирій летять.
Як летіли в віках їхні предки.
Як летіли, коли ще мій дід будував тут оселю
І садив дерева (що й донині ростуть),
Як летіли, коли я лежав ще в колисці,
Як летіли, коли ми по стежині городами йшли,
Пам'ятаєш?..
Летять!
Ми вертаємо з сином із осіннього поля,
Що маляті розкрив я, неначе буквар.
Щасливого лету вам, гуси-гусенята!
Вами небо з землею любиться
І любитиметься довіку,
Коли й я відлечу в той вирій,
Звідкіля вже нема повороту.
Ви ж летіть і назад прилітайте,
Хай ваш клич у бентезі буде слухати хтось,
Що на мене схожий,
Чи й не схожий - аби лиш слухав,
Не збайдужений і не зглухлий
До ледь чутного шерхоту ваших крил
Над вечірнім моїм селом попід сизими хмарами.

 

А ТИ ЛЮБИ

Пролопотіло літо в ірій
Над запечаленням дібров.
А ти люби. І вір, і віруй
В неузвичаєну любов.

Нема ні колії, ні сліду,
А десь там - ти, а десь тут - я.
Усе життя до тебе їду,
Скажи, де станція твоя?!

Шляхи гуркочуть за шляхами,
Та я ще тиші не забаг.
Телеграфуй мені птахами
По придорожніх проводах!..

1973

 

ДІД ГУЗЕНКО

Підосіння трава-отава,
При ярку червоніє глід.
Дід Гузенко пасе отару,
А йому - дев'яносто літ.

Борода його - сива-сива,
Але гострий незвично зір.
Не якесь там розхоже чтиво -
Ненастанно чита Псалтир.

Вівці плинуть, як хвиля сонна,
Він за ними, як тінь, услід...
Хто в селі - запитать резонно -
Нині має до сотні літ?

Підосіння трава-отава,
Та немає кому скубти.
Де ходила колись отара -
Голо-голо, хоч покоти...

Інші дні і не ті звичаї,
Але ж той неокраїй шир.
Дід Гузенко, хто прочитає
На могилі його Псалтир?

2004

 

* * *

Полями - вихорці. Як хлопчики - навзаводи.
Помчали. Генде, ген… Вже з обрієм злились.
Я зовсім не хотів цим самим вас заставити
Вертатися притьмом в одвихрене "колись".

Того ж бо, що було, не повторити ниньки.
Не скажеш в дивині, як вихор устає,
Що то сама земля підводиться навшпиньки
І руку небесам оспрагло подає.

 

* * *

Висвистують, як в полі орачі,
Шпаки в галуззі на світанку рано.
А небо, змите росами вночі,
Блакиттю засіяло первозданно

І так-то над землею нависа,
Голубить зір і рільнику, й поету, -
Здається, то не просто небеса,
А міст безкраїй обігнув планету.

І вись бринить від грімкотливих лун,
Як сонечко встає на тому мості
І на землі, радіючи теплу,
Пташки у парі дружно гнізда мостять.

1962

 

НА ПЕРОНІ

Відлітали гуси в теплий край,
Я тебе просив: "Не забувай".

Та над нами просурмив горніст,
Сумно впав під ноги жовтий лист, -

Чи в розлуці ждатимеш, чи ні,
Так і не сказала ти мені.

Полетіли квіти у вагон,
Сколихнувся і поплив перон...

Починався в посвисті вітрів
Нескінченний лік солдатських днів.

...Ми давно не друзі вже, гай-гай.
Відлітають гуси в теплий край.

1956

 

УСЕ ЖИТТЯ, ПО СУТІ, - ШКОЛА

Не на палац - на хату схожа,
Якою, власне, і була,
Я не згадать її не можу -
Вона у світ мене вела.

І не забуть мені довіку.
Неначе знаки пам'ятні,
В тій школі глиняну долівку
І простір поля у вікні.

А на стіні - вчитає кожен,
Хто й букваря ще не здолав,
Наш Гімн, який солдат-художник
Живим вогнем "надрукував".

По чорній дошці крейда стука,
А нам, хоч ми і малюки,
Вчувалась музика стозвука,
Яка на фронт зове полки.

Ні, це не просто спомин, друже,
Про те, що сплинуло давно.
Життя і школа в наших душах
Водно зливаються, водно.

За літом літо думу дума,
Карби лишає часолет.
Біля портрета Кожедуба
Висить Гагарінський портрет.

До горизонту попід хмари
Прослалась перша борозна, -
О, хто із нас тоді не марив
Тобою, диво-цілина.

І я посвідчую: небавом
Мені стрічалися-таки
І в Казахстані, і на БАМі
Твої меткі випускники.

Іще буйнують наші луки,
Та як нестримно плине час.
Мої ровесники - онуків
Проводять ревно в перший клас.

Ну що ж, хлоп'я з русявим чубом,
Збагнути світ прийшла пора.
Тебе у даль вестимуть любо
Повпреди світла і добра.

Тобі палац відкрився нині -
Як дар життя, його сприйми.
В музеї вгледиш на світлині
Хатину ту, де вчились ми.

За нею, звісно, ми не плачем.
Та знаєм істину одну,
Що поміж нею і палацом
Напружив час живу струну.

Рости, зринай у високості.
Впивайся обширом земним.
Життя і школа - як це просто
І як непросто разом з тим.

За видноколом видноколо.
Допоки серце б'ється - йди.
Усе життя, по суті, - школа,
Й легкого іспиту не жди.

2004

 

ЛЮТНЕВІ ВІКНА

Лютневі вікна, є така пора
У хліборобських зимах неспокійних,
Коли між днів стулених та завійних
Теплом як стій повіє з-за Дніпра.

Сніги примерхнуть. Згони потечуть.
Дихнуть весняним духом чорноріллі,
І вже рільник, що знається на ділі,
Не згає часу - вікна в степ зовуть.

Притьмом ячмінь посіє чи овес,
То не біда, що знов задубне нива.
Лютневих вікон ждем, неначе дива,
Хто - рік, хто - два, а хто і - вік увесь...

Нехай життя, яким живу я нині,
Нагадує зазим'я хуртовинні,
Та серце не зневірилось моє:
У нього теж лютневі вікна є.

1987

 

ГЕЙ, У ПОЛІ...

Гей, у полі нерозмеженім
Світанкової пори
Жвавим почерком мережаним
Розписались трактори!

Щедро в очі сонце бризкає,
Аж сміється борозна...
Молодою трактористкою
На поля прийшла весна.

1960

І ДОРОГИ ЖУРЯТЬСЯ В БІЛИЙ СВІТ

Оселився батько мій за городами,
Де бетон затінюють деревця.
Груди не обтяжені нагородами,
Серце перетруджене до кінця...

На віки моторами був засватаний
З тої комнезамської ще пори.
Тож і просигналили нині татові
В рейс, що без повернення, шофери...

Діти, внуки, правнуки... Сльози-жалощі.
І дороги журяться в білий світ.
Заніміла в синяві пісня жайвора.
Заімлився в маревах небозвід.

Що без роду-прароду в світі значимо?
Де ви, наші корені, де гілки?
Ми ж таки з-під щебету ластів'ячого, -
Чом же нам сьогодні він прегіркий?..

Скорбним крепом вересень оторочено.
Зірка над могилою. Чорний міт.
А довкола степ лежить осирочено.
Полем - жито в прорості - заповіт.

Хліб насущний був йому нагородою
За труди, за клопоти день крізь день...
Що ж то залишається нині родові?
Де ви, наші корені, віти - де?..

 

У ВЕЧІРНЬОМУ ПОЛІ

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Людські радощі й болі.

Це долина моя,
Поки світ, не зречуся.
В ній для когось і я
У дорозі свічуся.

Плину в рідні краї,
Забувать їх не смію.
Може, муки свої
У мандрівці розвію.

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Ваші радощі й болі.

Я не цар, я не Бог -
Я звичайна людина,
Поміж ваших тривог -
Вогняна крапелина.

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Людські радощі й болі.

 

БАЛАДА ПРО ІСТОРИКА

Він брав указку лівою рукою,-
Правиця там, над Волгою-рікою, -
Але значив безхибно й твердо він
Дорогу з Сталінграда на Берлін.

Можливо, я з колег когось повторюю,
Та це було, ровесники мої:
Читав у сорок шостім нам історію
Учитель добрий, що творив її.

Я потім сам учивсь на педагога,
Я потім сам історію читав.
Але такого чару, як у нього,
Зізнатись мушу, Бог мені не дав.

Він міг радіти з нами і журиться.
Вчуваю й нині докір той смутний:
- Поставлю у щоденник одиницю,
Так що ж ти скажеш матері своїй?

А в мами дома - малолітні сироти,
А мамі в полі - і орати, й сіяти.
Хіба їй можна горя завдавать?
Ти мусив хронологію здолать.

Ми научались не за страх - за совість.
Була, однак, життя не довга повість
В учителя мого, фронтовика, -
Чи ж то земля тепер йому легка?..

Звичайним був і водночас - великим.
Учителем він став несамохіть.
Але таки зумів у нас навіки
Зерно добра і світла заронить.

Струмить через літа і крізь марноти
Глибока синь його привітних віч.
Запам'ятайте, юні патріоти:
Історія - цілком предметна річ.

1978

 

ЗАСУМУВАЛИ БДЖОЛИ НА ЛЬОТКАХ

Пам'яті Віктора Щербини

Згаса нектар невипитий в квітках,
На пасіці - відречено безлітно.
Лиш не тому, що відринає літо,
Засумували бджоли на льотках.

Ще в сонцем щедро пражених полях
Удосталь золотого медоцвіту.
Та пасічнику з того не радіти -
Учора біля вуликів - зачах...

А як же по-хазяйськи він ходив
Ось там і тут, в бджолинім перегуді,
І дух степів спивали ревно груди,
Як в давні дні снажливо молодим.

Загіркли бджолам сонячні меди -
Утрату відчувають, як і люди.

2004

 

З'ЇЖДЖАЄТЬСЯ РІДНЯ...

Зустрітися не виберемо дня.
І тільки як проб'є сумна година -
З'їжджається на похорон рідня,
У горі одностайна і єдина.

Прощаємось. Не стримуємо сліз.
Бракує слів. І не безмірні сили...
Остання путь... Останній перевіз...
Сестрице, брате!.. Як ми помарніли!..

2002

 

БАЛАДА ПРО ПЛУГ

Нашим пращурам далеким
плуг упав на землю з неба.
Понад степом круто крилив
з журавлями навесні -
Лемешами стали крила,
вмиті вітром березневим,
І заглибились в чорнозем
на одвічній цілині.
І підручний з борозенним
на рогах гойдали хмару,
За чепігами господар
гони гнав погожим днем,
Воякові молодому
світ повився мирним чаром,
Мечоносця у народі
нарекли плугатарем.
Поле виборознив предок,
золотим засіяв зерном.
Блискотіли проти сонця
другим сонцем лемеші.
Розпростовувався ратай
над простором чорноземним,
Новина, не знана досі,
щастям плужила в душі.
Так легенда повідає...
Тож і нині, днем весіннім,
В лемешах озвуться крила -
не вмирає дивина.
Борозенки, борозноньки
попід небом журавлиним
В степовому безбережжі,
де зродилася вона.

 

ЖУРНІ ІМЕНИНИ

Пам'яті Г.Г.Баранова

Всього судилось на шляхах життєвих.
Та хто ще мав поєднаність таку:
Бентега ранків першовересневих
Подвійним святом зблисла на віку.

От і ції осонценої днини,
Що голосами юними дзвінка,
Співпала журні Ваші іменини
З веселим гуком першого дзвінка.

Життя не всуціль з благодатних звершень -
Навдивовижу видалось крутим:
І гіркота полону в сорок першім,
І доля остарбайтера затим...

Та не змогло завітну мрію вбити
Ніщо лихе - ні наше, ні чуже.
Згадаю нині "Добрий ранок, діти"...
А ми ж давно не діточки уже.

Чи не запізно образ Ваш тривожу
(Вона прийшла, невідворотна мить...)
Та ж я Вас поза школою не можу
У сонмі ваших учнів уявить.

Я теж - Ваш учень, дядечку Гавриле.
Хоч римував, та знав таки й цифір.
Ви ж ревно Маяковського любили,
Хоч Лобачевський звіку - ваш кумир.

Комусь - то був, сказати б, зайвий клопіт,
А отже Вам ніколи зроду - ні:
Хто не згада в Червонім Перекопі
Уроки астрономії нічні?!

Хто усміх ваш хороший позабуде
І незлостивий добротворчий гнів.
Скількох із нас, що потім вийшли в люди,
Мій любий дядько в путь благословив.

А не було ж ніяких декларацій,
Наказів чи сухого напуття.
Була робота, невтоленна праця,
Душа була, і розум, і життя.

Сьогодні б разом з Вами порадіти,
Та день фатальний спомином опік...
Звучить невгасне - "Добрий ранок, діти".
Живе в краянах добрий чоловік.

2004

 

* * *

Край шляху всміхнена ромашка
І полем стежка навпростець,
І на горбочку сива пташка -
З дитячих літ моїх гінець...

І вже не вітер - теплий спомин
З-за небокраю наплива,
Як я малим
в брилі новому
Виходив з татом на жнива...

Коли комбайни запливали
У колосковий шум степів,
Я поряд з батьком за штурвалом
Стояв, як птиця, тріпотів.

Те почуття не загубилось
В бурхливім клекоті подій:
Мені земля тоді відкрилась
У життєдайності своїй.

Я зроду - віть сільського люду,
Одна негода нас лама.
Тож разом з вами перебуду
І те, що є, й чого нема.

1960

 

РАНОК У СЕЛІ

Зорі світанної гінці -
З-над батьківського дому.
Засперечались горобці
У листі вирізному.

На теплім розширі полів
Зачахкали мотори,
І шпак прокинувсь, полетів
В розбуджені простори.

Один за одним пронеслись
У поле мотоцикли,
Не позлітали півні з ліс -
Вони до цього звикли!

Але й того не відмінить,
Що уподобав зроду:
Селом підвода торохтить -
Везе в зажнив'я воду.

На обрій сонце вирина
Розжареним курганом…
А в житі стежечка одна,
Де нам стрічатись дaно.

1960

 

М'ЯТА

Дивна річ: недавно грунт прим'ятин
Під квітник в саду скородив я
І знайшов зелену парость м'яти,
Що її саджав іще хлоп'ям.

І зрадів так щиро, по-дитячи,
Наче друга стрів далеких літ.
О холодна м'ято!
Ти гарячий
Із дитинства шлеш мені привіт...

1957

 

ПОСПІЛИ ВИШНІ

Поспіли вишні в батьковім саду,
Горять на сонці ягід намистини,
І я в цей сад господарем іду,
Додому завітавши у гостину.
Шепоче листя, наче промовля:
Вгощайся, покуштуй живого соку.
Найчервоніші серги підставля,
Грайливо так приваблюючи око.
Але чи будуть вишні до смаку,
Збентежений я думою одною,
Коли немає в цьому вишняку
Ні деревця,
посадженого мною.

1961

 

* * *

Ще не змовлено слова "люблю",
В поцілунку вуста не злились.
Я грайливий твій погляд ловлю
Так, як сонячний зайчик колись.

І сміливості враз не стає,
Коли погляд цей стріну на мить.
О, як хочу я щастя своє
Ув очах твоїх сірих зловить!

1956

 

ПЕРЕВИСАННЯ ДО ВЕСНИ

Ждеш тії тепліні, не діждешся,
Як в минулі ждалося літа.
Скоро буде теплого Олекси,
А відтак - на весну поверта.

Ну, а там і Вербна, і Великдень,
Теплота без краю і кінця.
Таж намерзлись, правди діти ніде,
До весни схиляємо серця.

1994

 

АКАЦІЯ СКОРО ЦВІСТИМЕ

Акація скоро цвістиме...
Коханій стискаючи руку,
Юнак у задумі промовить,
Що ось уже й літо прийшло,
І як то він в серці нестиме
Гірку неминучу розлуку, -
У їхній бентежній любові
Такого ж іще не було.

Поїде далеко-далеко,
Де, мабуть, інакше і зорі
Горять на нічнім небозводі,
Пейзажів незнана краса;
В морози, в сльоту, а чи спеку
Стоятиме десь у дозорі
І буде при кожній нагоді
Коханій листівки писать.

- Ти ждатимеш, люба? - Не знаю.
- А глянь мені прямо ув очі.
Невже ти не віриш? - Мовчання,
Тривожне мовчання в одвіт.
Можливо, я все це - буває! -
Підслухав весняної ночі,
А може, згадав про кохання,
В яке вже загублено слід...
Акація скоро цвістиме.

1958

 

"ЛЮБИТЬ - НІ!"

Що ромашка, ти сама - мов квітка,
Як ворожиш мило: - Любить - ні...
Пелюсток все меншає, а звідки
Знати їм, чи люба ти мені?

Краще вже сплети вінок з тих квітів,
Не скуби їх марно без жалю.
Ти для мене - найдорожча в світі!
Я скажу, скажу тобі: люблю!

1960

 

ПРОСТО ЖИВ...

Пам'яті Батька мого -
колгоспного шофера

Батькові моєму - дев'яносто.
Мало бути б. Вже не буде ввік.
Просто жив. Помер так само просто
Пам'яті достойний чоловік.

Менестрелі, друзі, побратими,
Як він людськість шеретує, час!
Хто ми є у порівнянні з ними,
З тими, що посиротили нас?

Прожили - ні галасу, ні крику,
Не для них марнот дешевий крам,
Їм земля пером на вічні віки,
Чи ж такою стане грішним нам?..

Надто легковажимо судьбою,
Забуваєм зчаста, в чому суть.
Ми й землі не чуєм під собою,
Тої, у яку нас покладуть.

А вони по ній ступали твердо,
Хліб ростили, пантрували нас.
Десь бо там, зізнаймося відверто,
Ми цього не встигли про запас.

Тож сьогодні, може, й пізнувато
В покаянні чашу п'ю гірку
Край горбочка, де завершив тато
Рейс, що був останнім на віку.

2004

 

ДОЩ ЗІ СНІГОМ

Дощ зі снігом
Над селом летить, кружля
Л.Череватенко

В щирій дружбі й добрій змові,
Як пора на те прийшла,
На канікули зимові
Позлітались до села.

І хоч випала негода, -
Ми радіємо й сльоті.
Вулицями гордо ходим -
Ті, що вчора, і - не ті.

Бо ж, недавні трактористи,
Чи, скромніш, плугатарі, -
Ми уже з печаттю міста,
Вчені, що не говоріть ...

Хто і ким потому стане, -
Рано хвастать, далебі,
Та ровесницям із нами
Вже не зовсім по собі.

Нам же з ними - тепло й любо,
Дощ зі снігом - не біда.
У Юхненко Ліди - губи,
Мов калина-ягода!..

Поцілунок на розстанку -
Щонайперший - крадькома...
І не спалося до ранку...
...Дощ і сніг - свята зима!..

1999

 

СОЛОВКИ

Василеві Жураківському

Скрашають вулицю Садову
Закучерявлені садки.
А я згадаю ніч зимову,
В промерзлій хатці тато мовить:
- Оце вам, діти, Соловки.

Ми до пуття в той час не знали,
Що назва дивна ця таїть.
Чому так вулицю назвали
І хто він був, що так зухвало
Зумів наш закут охрестить.

Не побоявся, не злякався
Лихої кари чоловік.
Не дай Бог, злий би хтось дізнався -
До Соловків би шлях прослався
Крізь тридцять сьомий чорний рік.

Ми дізнавались перегодом
Через розбуркані роки
Про дальній острів несвободи,
Що скільки винищив народу
І мав наймення Соловки.

Тож вибач, вуличко Садова,
Де лиш акації цвіли, -
Той смуток татового слова
Крізь всі одміни і онови
Ми досьогодні пронесли.

На історичному терені
Вогонь наруги не прочах.
В краю прапрадіднім південнім
У лиховіснім довоєнні
Я жив хлоп'ям на Соловках.

2006

 

МАСЛИНА

Давно я не їв маслини,
Що спіється обіч трас.
Якою, було, малими
Ми ласували не раз.

Коли в повоєнну осінь
Зрубало сади село,
Ні яблунь, ні абрикосів
В дворі у нас не росло.

Зате вже у лісосмузі
Маслини було на всіх.
І навіть статечній музі
Згадати про те не гріх.

Не знали ми кращих ягід -
Солодкі, мовляв, ще й як.
Не бралося до уваги,
Що трошки терпкі на смак.

...А син мій не їсть маслини,
Вони тепер ні к чому:
Лимони та апельсини
Матуся купляє йому.

1960

 

* * *

Вікторові Кузьменку

Після дощу, після грози
Очей годинами б не зводив
З відсвіженого небозводу.
З живого блиску бірюзи.

Злиття наснаги і краси:
Поля водою напоївши
І блискавиці розгубивши,
Згортає хмара паруси.

Земля на повні дише груди,
Залита сонцем з краю в край.
І гомонять діди повсюди:
- Тепер пішло на урожай!

1960

 

ВОЛОШКИ

Сентиментальність? Є, здається, трошки.
Квітують пшениці і ячмені.
А поміж них всміхаються волошки
І не комусь, їй-право, а мені.

Заблакитніли обіч автостради,
Що у степи покликала й мене.
Одначе ж тому квітові не радий
Той, хто пашницю, а не квіти жне.

Мені здається: він за мною стежить,
Одна ж дорога простелилась нам.
Воно і музі теж, либонь, належить
Вклонятись не волошкам - колоскам.

І я новому збіжжю порадію,
Потисну руку друга-сіяча.
Але ж волошки справді - що подію -
Таки цвітуть, цвітуть моїм очам.

2004

 

КРІЗЬ ХУРТОВИНУ

В чистім полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.

Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.

І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.

Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, -
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..

2004

 

ЗУСТРІЧ У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Іванові Касьяненку

Слава Богу, ще живі, Іване,
Ну то й що, як сива голова.
Не жаліймось, що життя погане,
Бо ж воно поганим не бува.

Кольорів у нім, як у веселці,
Тільки б їх душею увібрать,
Як вбирали наші односельці -
Ті, що під надгробками лежать.

Вже скількох записано у святці
Наших перевесників, аж страх.
Може, десь воліють можновладці,
Щоб і ми перетворились в прах.

Важко їхніх мудрощів колодязь
Бідолашним виглибити нам.
Скажем по-одеськи: "Не дождётесь"
Ситим новоявленим панам.

Ще не начарована розмаєм,
Хоч літами й зморена, душа.
Кравчуківське "маєм те, що маєм"
Нас не дуже, звісно, потіша.

А проте хай знає світ палаців,
Що злюбив болотну каламуть:
Уночі кошмари нам не сняться,
Вовкодави нас не стережуть.

Затишно і скромно в нашій хаті,
І гніздо розкоші в ній не в'ють.
Ми з тобою, друже, тим багаті,
Що корінням - в отчому краю.

Ще наш день не відає остуди,
Оремо і сіємо, й жнемо
Й рідне слово до людей, між люди,
Мов свічу із храму, несемо.

Із-за хмари сонечко прогляне -
Ми і раді: йдеться до тепла.
Слава Богу, ще живем, Іване,
І для нас весна таки прийшла.

2004

 

СПІЄ ЖНИВО, ПРИГАСА БІДА

В небі - хмари, потемнілі знизу,
Тінь від них - через поля навкіс.
За гробками косимо чумизу -
За покосом виляга покіс.

Та й цупка, висока, повнозерна, -
Звідкіля прийшла вона до нас?
Спогадай, землице чорноземна,
Той непевний повоєнний час.

Крім чумизи, є ж іще бавовна,
Крім бавовни - вирубаний сад.
А проте і радість душу повнить
Розтинає марева досад.

Чом же, чом було мені журиться, -
Хоч і втома геть валила з ніг.
Крім чумизи, спіла ще й пшениця
На отих чорноземлях масних.

В темну нічку - пісня на підводі.
В пісні тій надія молода.
Ще живе страшна війна в народі,
Ще не всі журбі сказали "годі."
Спіє жниво, пригаса біда.

1968

 

ЧУТКИ ПРО СТАРІСТЬ ПЕРЕБІЛЬШЕНО

І сивина уже, і лисина,
І онучат шумливий рій...
Та за курганом не залишена
Пора тривог моїх і мрій.

Не будем жалем душу ятрити,
Життя не поспіль - благодать.
Ми повертаємося - з ярмарку,
Адже не вік ярмаркувать.

Та ще земля у нас і небо є
Для праці й лету день крізь день.
Як диво бруньки яблуневої,
Є виквіт слова для людей.

Ота хвала запаморочлива -
Хай надить іншого вона.
А нам би погляду жіночого,
В якім несплинна таїна;

Вербових котиків у березні,
Що їх не вбили холоди.
Та із джерелечок на березі
Напитись дивної води -

Глибинам в очі подивитися,
Зірок в долоні зачерпнуть
Лиш не затим, щоб молодитися,
А щоб життя до дна збагнуть.

Воно трясти ж бо можна пейсами -
І мати душу із горбом.
Ми ж, навіть вийшовши на пенсію,
З-під снігу встанемо зелом.

Іще нагадує шалене
Про себе трепетом і віршами.
Перефразую Марка Твена:
Чутки про старість - перебільшено!

2004

 

* * *

Нехотя зранюю душу
Тим, що спізнали дітьми:
Мати співає "Катюшу",
Плаче гіркими слізьми.
Тулить малечу до лона -
"Як же нам, діточки, буть?" -
Вирвавсь сусід із полону,
Батька нізвідки не чуть.

1995

 

ЦВІТУТЬ ПЕТУНІЇ

М.Швидуну

В якомусь дивному відлунні
Посеред квітів, що яскрять,
Розлив орошених петуній
Дарує іншу благодать:
Нас повертає в роки юні,
Куди все тяжче повертать.

2003

 

ПЕЙЗАЖ

Хмара хмару заступила,
Та одначе (свідок Бог)
Золота небесна сила
Просвітила їх обох.

Дальня ревно подивляла
Крізь сивавий власний дим,
Як то ближня красувала
Ореолом золотим.

Адже ніде правди діти:
В високості голубій
Від світила золотіти
Так хотілося і їй.

1988

 

НАД ЗАСНІЖЕНИМ ПОЛЕМ

Жайвори над засніженим полем.
Крилять двійко назустріч весні.
І чомусь це сприймається з болем:
Щось нагадує рідне мені.

Де ви зиму, скажіть, зимували,
Де шукали їди в холодінь?
Чом у вирій ви не відлітали
Із таврійських своїх володінь?

Проти вітру летіти вам тяжко,
Та криля його подуви б'є.
Щось у вашій затятості пташій
Від мого закорінення є.

2000

 

ПОЛЬОВИЙ НАСПІВ

Зачарує в полі цвіт
будь-який, -
Із дитинства шлють привіт
будяки.
А над ними ж бо джмелі
в погуді -
Вертольотики малі
спогадів.
Не забув, земляче мій:
в червні тут
Пантрували ми самі
череду.
А були ж то ми тоді
хлопчики,
Нині ряст, уже - діди,
топчемо.
Слава Богу, ще живі,
дибаєм.
Різнотрав'ям степовим
дихаєм.

1996

 

ПІЗНІ ДОЩІ

Сумні невижаті лани,
Щодень громи гримкочуть грізно.
Дощі опісля сушини.
І порадів би їм - та пізно.

2003

 

СТЕПОВИЙ ЕКСПРОМТ

На безлюднім полустанку
в рідній стороні
Якось поїзда чекати випало мені.
Літо. Спека. Ані руху.
Всуціль - сон-трава.
Золота моя основа -
земле степова!
Білі кози на приколі.
Стежка. Окірці.
А поодаль - надовкола -
спіють пшениці.

1996

 

ДОРОЖНІЙ ЕСКІЗ

Угледиш в путі край доріг степових,
Ще, може, відтак і насниться:
Корови пасуться - і тіні від них
Скубуть підосінню травицю.

2001

 

* * *

Дерево спиляли - порохня
Сиплеться з-під стовбура старого.
Вибриніла парость коло пня -
Корінь!
Не добралися до нього!..

2002

 

НЕ В ПОРУ

В зажурі я - горенить на душі
А вам хіба отак не сумувалось,
Коли весняні обложні дощі
Змивають цвіт,
яким закрасувалась
Чота дерев у вашому саду, -
А я чим кращий,
і в моїм так само...
"Чужу біду руками розведу"
Та як нам бути з нашими садами?

2001

 

* * *

Скільки див тих у природі!
Ось таке на оці май:
Соловей співа на дроті,
Як то кажуть, знає май.

Тож-бо вдар об землю лихом,
Ще жага життя жива!
На калині солов'їха
Вже гніздечко вигріва.

1998

 

ПРИМХЛИВА ЗИМА

Буває пожадана й холодина.
І знов мрячить, і знову дощ іде,
І ти чекаєш нині, як дитина,
Коли ж земля
сніжечком припаде.

Коли ж по тій омріяній пороші
Слідів мережка
встелиться в полях.
Примхлива зимо,
не барися, прошу,
Не я один снігів твоїх забаг.

1999

 

СРІБНА НИТЬ

Срібна нить цвіркунової пісні
Вишиває і ніч, і вічність,
Слава Богу, не рветься,
Хоч змінилось без ліку
Слухачів цього виспіву на землі.
Хтось його наслухає востаннє,
Хтось уже не почує ніколи.
Срібна нить...

1996

 

ЦВІТ

Цвіт -
Вже ж бо дівчині мина шістнадцять літ
Зграя мрій злітає, лине,
Достеменно журавлиний
Переліт.

Де,
По якій дорозі щастячко іде?
І чи скоро його ждати,
І чи треба виглядати
День у день?

Сон
До півночі не бере її в полон.
...Хлопців з армії чекають,
Зустрічати виходжають
На перон.

1952

 

 

СПЕКА

Червнева спека, мов невситний полоз,
Притихлим полем стелиться, шпарка,
У переджнив'ї рясно котить колос
Пшенична пересонцена ріка.

Жорота, сквар. Ні жайвора не чути,
Ні хмарки в небогоні з далини.
І ждеш дощів, немов якогось чуда,
І віриш: не забаряться вони.

Узавтра грім озветься винувато,
Примерхле поле стрепенеться: жить!
Не тільки ниву треба рятувати -
Душа твоя на колосі лежить.

У хліборобськім засмутку без слова
Зупинишся край лану опівдня.
Зрідні тобі мовчання жайворове,
А не ота парламентська гризня.

Довічна хлібодарнице - Вкраїно,
Наснаги дай, святої віри дай:
Достигне повнозерно, не загине
Напоєний тривогою врожай.

1999

 

ПЕРЕДГРОЗЗЯ

Набубнявіли хмари,
Темнотою взялись,
Білі блискавки яро
Тут і там затряслись.
Розкотились удари
Благовісних громів.
І прорвалися хмари -
Зашумів
Дощ.

1950

 

ПЕРЕДВОЄННЯ

Сільські далекі дні
згадав не без зажури:
Відклепує косу дідусь, уповні сил...
Від спеки залягли у вінячому кури.
І татів "Комунар" пливе за небосхил.

І, як писав Ремарк, ніхто вмирать не хоче
(Про нього ж бо ніхто не чув іще в селі),
А десь уже війна, скрадаючись, гуркоче,
І люлькою димить Вусатий у Кремлі.

1994

 

* * *

Перелягає тінь дорогу,
Де явориння край села.
Вклонитись отчому порогу
Спішу, забувши всі діла.

Спішу... Кому я тут потрібен?
Село моє - і не моє,
В ставку хлоп'ята вудять рибу,
Радіють ревно, що клює.

Асфальт серпасто завертає
Зі степових курних узбіч.
А вже й хатина та, що скраю,
Леліє кручений панич.

І вже назустріч стиглий сонях
Махає змерхлими крильми.
І я схиляюся в поклоні
Перед святими ворітьми.

1999

 

* * *

Всю ніч співає соловей -
Погожий день віщує.
А скільки ж, скільки ж тих людей,
Хто солов'я не чує.

Вночі не сплю сьогодні я -
А з вами це буває?
Як не послухать солов'я -
Небавом відспіває...

1999

 

* * *

Давно уже немає того саду,
Що край села стокриллям лопотів,
Та ось ожив серед нелишніх згадок,
На крилах незітертих прилетів.

І знов скрашає даль, що маревіє,
У ньому - слід, близький душі твоїй.
Там сонцем кожна гілочка хмеліє,
І ти із віттям разом захмелій.

Ніщо не вічне в цьому світі зміннім -
Вмирають і сади, й садівники...
Але живуть у пам'яті нетлінні,
Буттям твоїм означені роки.

Живі шляхи, простори змаревілі,
І жито, й мак, розквітлий на межі,
І сад отой, і в ньому вишні спілі,
І люди, поки світу, не чужі.

1979

 

ПАМ'ЯТІ СЕСТРИ

Тебе ж, кохана сестро, вже немає.
Б.Тен.

Відсніжила зима твоя остання,
Що нагадала інші ночі й дні:
В землянці нашій затишній саманній
Росли на шибах квіти крижані.

Малими нині видяться віконця,
Тоді ж бо міра іншою була,
І нам нівроку вистачало сонця,
А врівні і родинного тепла.

Це перегодом за межею казки
І в сонці нам примерхне білий світ,
Коли не стало маминої ласки -
Пішла до Бога в двадцять вісім літ.

Життя спливло - а це не відболіло
І терням забуття не поросте.
Вона ж тебе леліяла, любила
І Любою назвала через те.

Журботний лік невідворотним втратам,
І ця назавжди в пам'ятку зима,
Як ти пішла до мами і до тата -
"Тебе ж, кохана сестро, вже нема ...''

Довічний спокій. Більш ніщо не мучить.
По край спізнала долю нелегку.
Але ж, їй-право, не одне колюччя -
Був цвіт і плід на нашому віку.

Бринить сльоза. Не все взяла могила;
Є пам'ять серця, є зерно добра.
Прощай... Ти чесно вік свій відробила...
Була у мене праведна сестра.

 

СТЕПИ РОДИМІ

Степи родимі в сонці мріють,
Це ж тут стократ ходила пішки.
І васильками, й деревієм
Закрасувалися обніжки.

А поміж квітами - стежина, -
Чия то постать ген міріє?
Сповза у виярок ожина,
От-от від спеки зажаріє.

Колосся хилиться край гаю,
Степовику бентежить душу,
Болить, болить йому, я знаю.
Як знемага воно у сушу.

Степи, степи твої родимі.
Нехай минуть їх суховії,
Степи, степи твої любимі,
Несплинні марева надії.

1999

 

НАД СТЕПОМ ЯРОВИМ

Над степом яровим -
хай небо стане свідком -
Співають жайвори,
хоча, по правді, й рідко.
Не ліпша з автострад
жене в югу машини,
На вітрі юний сад
викрилює пташино.
Пшениця - диво з див -
на сонці ніжить спину.
Колись отут ходив,
тепер, як вітер, лину.
Водію, зупинись -
куди нам поспішати?
Як в юності колись,
до степу мовлю: "Тато"...

1980

 

ТРОФЕЙНА МАШИНА

Візьміть, покатайте нас, тату,
В полях, де поспіло зерно.
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено".

Гримкому заброді-мотору
На схід перепинено шлях:
В осінню заімлену пору
Застряг у таврійських степах.

Шляхами, що шурхотом шинним
Уже не впивались давно,
Курить всюдисуща машина
З не нашим іменням "рено".

Возила прокляті набої,
Безмозкі фашистські лоби.
І вперше - до мирного бою:
Заринула в вир молотьби.

У зміні такій дивовижній
Було їй відрадно самій,
Як тепло вливалося збіжжя
До плюсклого кузова їй.

І нам неабияка втіха -
Стернищем, як день, золотим
Із татом в кабіні проїхать
На чорнім трофеї отім.

...В землянку зайду низькувату,
Знічев'я погляну в вікно:
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено"!

Під небом невигасло-синім
Спогадує мандри свої.
Лиш тато - похилий і сивий...
Лиш внуки - не бачать її...

 

ПЕРВОПУТКОМ

Полюбивши ходить первопутком,
Я й сьогодні торую путі,
Де, ждучи весняної побудки,
Сплять засніжені вруна густі.

Це не те, що сидіть за письмовим
Цигарками пропахлим столом, -
Тут знаходиш омріяне слово,
Що візьми - стрепенеться крилом.

Десь тут падають зорі ночами,
Тільки я не шукатиму їх:
Заповітної пісні начало -
У сузір'ї краянців моїх.

І якщо урожаєм укісним
Увінчається ревний мій труд -
Їм найпершим віддам свою пісню
На суворий і праведний суд, -

Не лелітку небесної сині,
Не мережку якусь розписну.
А чорнозему грудку масну,
Що дарує наснагу зернині.

1959

 

ДО ОДНОСЕЛИЦІ

Де ти нині, Зіно, Зінко,
Односелице палка?
Цілувалися в засінку, -
Слава Богу, без замка...

А якби таке лучилось,
Щоб шляхи не розійшлись?
"Все, що снилось, говорилось"
Відкотилося в "колись"...

1994

 

* * *

Р.С.

Не парком з рівними алеями
У парасольках буйних віт,
А просто: підемо землею ми,
Закохані на сотні літ.

Хай буде шлях зарослий тернами.
Хай хуртовина з ніг збива -
Назад нізащо не повернемо:
Позаду щастя не бува!

1958

 

МАТИ

Коли вона прийшла у нашу хату,
Мені було неповних вісім літ.
Сказав татусь: - Вона для тебе - мати.
- То - мачуха, - повчально мовив дід.

І я вовчком дививсь на неї скоса:
Була у мене мама не така...
Та ось мені розгладила волосся
По-материнськи лагідна рука -

Я усміхнувся, вії затремтіли,
І очі я в долоні їй сховав...
Ні, неспроста цю жінку посивілу
Я мачухою й разу не назвав.

1958

 

ЛИПЕНЬ

Міражів переливи озерні
Вимальовує даль степова.
Залишаючи копи і стерні,
Перекраяли поле жнива.

Вітерець розпашів і не дише.
В безгомінні застигли гайки.
Лиш потріскують в згущеній тиші
На акації жовтій стручки.

Тільки степ не зомлів у знемозі,
Це він з виду, здається, дріма...
Важливіш ніж в хлоп'ят-водовозів
У цю пору професій нема.

1957

 

ПЕРЕДОСІННЄ

Прохолодою війнули
Вересневі вечори,
Рідним серцю, мирним гулом
Повнять далеч трактори.

Багряніють скирти в полі,
Осокори на Дніпрі,
І на хвилях грає колір
Багрянистої зорі.

В даль повзуть, зникають тіні,
Тиша стелеться нічна.
І тече в серпанку синім
Млосна сповідь цвіркуна.

А на ранок - сяє просинь,
Наче скупана в росі.
Люба! Це ж надходить осінь -
Золота пора весіль.

1957

 

КОСАРІ

Проходять хмари посивілі,
Струмує молодо блакить.
Росте барвінок на могилі,
Де сном довічним дід мій спить.

А я згадаю інше літо -
Живе і коси клепле дід.
Теплом родинного привіту
Мене стрічає край воріт.

Журитись годі сивиною,
Живий гадає про живе.
На луки підемо росою
Косити сіно майове.

А заодно на допомогу,
Коли нагода вже така,
Ми візьмем правнука малого,
Мого в'юнливого синка.

І попрацюєм, як бувало,
Під небом, повним жайворів.
І буде радості немало
У заповзятих косарів.

1960

 

* * *

Дощ опівнічний - сієвом дрібним
З твоїх безсонь, заосенілий степе.
Тож дай мені заслухатися ним,
Коли душа від суховітриць терпне.

Відтак проллється сонце опівдня,
Де він пройшов неквапною ходою, -
Завеселїє навіть вороння
Над вимитою рунню молодою!

 

РОДОВІД

Світанок, умитий росою,
Небес відволожена синь.
Пливуть і пливуть над Сулою
В осінній одежі ліси.

Ватага тополь босонога
Біжить від села до села.
А де тут курилась дорога,
Що в Таврію предків вела?

Піти розпитать старожилів -
Чи, може, забули й вони,
Як биті шляхи порошили
Запряжені в гарби воли.

Когось я немовби шукаю
Й ніяк не натраплю на слід.
В минулім Полтавського краю
Загублено мій родовід.

Загублено? Що ж я - без роду?!
Вперед і вперед моя путь.
Незвійні стежки родоводу
До кожної хати ведуть.

1957

 

НЕХАЙ ДО НЕНЬКИ ЗАВІТАЄ СИН

Сьогодні був я хлопчиком малим -
Бродив полями, пас корів у лузі...
А ви давно в дитинстві не були?
Гай-гай, даремно!
Побувайте, друзі.
Отак візьміть,
забудьте ви про чин
І гонор свій
залиште десь в дорозі.
Нехай до неньки завітає - син
У радості, в любові, у тривозі.
Ви не забули, як були малі,
Про що тоді ви мріяли,
жили чим?
Чи оп'янять вас пахощі землі?
Чи шлях курний
за обрії покличе?..
Де небо, як дитинство, голубе,
Де та земля,
яка вас колисала,
Найкраще перевірити себе,
Чи ви є ви, чи, може, вас не стало.

1964

 

* * *

Дід за хатою косу клепле
На отаву, що під ліском.
Будем снідати біля клена
Хліб із вранішнім молоком.

Сонця розплески за ворітьми,
І, розквітнувши уночі,
Довоєнні бадьорі ритми
Ронять кручені паничі.

 

* * *

Шибки прониже сутінь вечорова,
Густа, що хоч на дотик перевір.
І дідусева оповідь ізнову
Попроситься, як пісня, на папір.

Полине в мандри пам'ять посивіла,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Старих шляхів на Дубно й Радзивілов
Вона ніяк не зможе обминуть.

Чому ж бо їх, насправді, обминати,
Як там сліди солдатських підошов,
Як там за віру, за царя вмирати
Він, предковічний сіятель, ішов.

Веди ж мене, мій діду посивілий,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Крутих шляхів на Дубно й Радзивілов
У пісні я не зможу обминуть.

1960

 

АКАЦІЇ В СТЕПУ

Міські - ті, звісно, чепурухи,
А ці - повиті в порохи.
Перелились за небопруги,
Узявши в спільники шляхи.

А теж могли б - одна порода -
У парку втінювати дні,
Та вже кому яка вигода -
Обрали версти курявні...

 

ЖАРОТА

Над річкою, над плавнями,
Над вилиском стерні
Струмує синь розплавлена
І тане в далині.

А в тім хвилястім мареві -
Гарячі трактори.
Там скиртоправів зморених
Не балують вітри.

Згори ж бо хлопці вгледіли:
В жароту отаку
Вітри, - хіба не ледарі?! -
Лежать у холодку.

Не потривожиш гуками
Їх спокій ні на мить.
І трактор навіть гуркотом
Не в силі розбудить.

До скирт би їм унадиться -
Уже б їм за труди
Дали попити нахильці
Джерельної води.

1960

 

СЕРПЕНЬ

Переплелася на баштані гудина,
Червоносоко спіють кавуни.
В селі моїм весіль іще не гуляно,
Але уже намічені вони.
Вечірніми годинами зірчатими
Стежками через ниви і гаї
Проходять любо в парі із дівчатами
Закохані ровесники мої.
Стежини обриваються над кручами,
Вільготно віє вільгістю з ріки...
Справляє в серпні молодість заручини,
І їй на плечі сипляться зірки.

1960

 

ЧОРНОЗЕМ

Відкритий сонцеві і грозам,
Вітрам із чотирьох боків,
Лежить натруджений чорнозем -
Крута земля моїх батьків.

Тут пізнавав, як вічний подив,
Життя, його солону суть,
Тут виростав я з родоводу,
Як стебла з кореня ростуть.

Мов за сторінкою сторінка -
Мої літа, надії, сни.
Коханням дише материнка,
Стражданням гіркнуть полини.

Бувало всяк... І тридцять третій,
І повоєнна та весна...
Та ми не тільки лихом терті -
Квітує знов озимина.

І в поле батько мій виходить,
Несе невигаслу любов.
Іще чорнозем наш зародить
За чесний піт, за чесну кров!

Мені не соромно признаться,
Що я землі цієї син,
Де всюди праця, праця, праця -
Вершина людської краси.

Лише тому, хто землю зрадив,
Душею змолоду осліп,
Не дано звідать трудну радість:
Чорнозем родить білий хліб.

1966

 

АГРОНОМ

Притьмом піднімався, недоспаний, рано
І знов поринав у завихрений степ.
Заїжджений "газик" гудів барабаном -
Вітри лупцювали поношений тент.

Зіходило сонце в блакиті незримій,
Як смуток, весь день його крила імла.
І там, де недавно сміялись озимі,
Лежала суха віспувата земля.

Спинявся. І поле він слухав руками,
Мовчали зашерхлі до крові уста.
Він серце трудне гамував порошками,
А пити "Московської" з горя не став.

Директор, що в Сочі поїхав на ванни,
Жалів агронома: - Це ж в'яне тепер!..
Йому подзвонили із дому неждано, -
Нещастя в радгоспі: Клименко помер.

Запилений з поля вернувся в суботу,
Ні слова не мовив, на серце приліг...
А вранці синок піднімав на роботу
І вже татуся розбудити не зміг.

Засмучені сурми Бетховена грали.
І плакали діти. Німіла жона.
І з Сочі директор прислав телеграму:
Мовляв, співчуваю... Буяла весна.

1966

 

ПОЛЕ

На сотні гін - рахманне, зоране -
Краплини росяні вбира,
Зерном засіяне і зорями
В ім'я загального добра.

А небеса - мов пензлем писані.
Проходять хмари, літаки.
І на дротах, немов нанизані,
Сидять, щебечуть ластівки.

І літо бабине погойдує
Сріблясті ниті угорі.
Такою тихою погодою
Бунтують сходи у ріллі.

Проміння п'ють з земними соками
І криють поля чорне тло -
І вже просторами широкими
Переливається зело!

Спинись, послухай в полі врунистім:
Майбутніх жнив потоки б'ють.
Либонь, отак в зеленій юності
Дозрілу мудрість пізнають.

1966

 

МАКИ

"Стережіться поїзда!" - розіп'явся напис.
Схилено шлагбаум. Рейки вже двигтять.
А червоні маки вибігли на насип,
Наче на екскурсії зграйка дошкільнят.
Розпашіло, з шумом, стукотом і свистом
Налітає скорий, у розгоні мчить.
А червоні маки: - Дядю машиністе! -
В подиві благають: - Ви ж і нас візьміть!
Дядю, будьте добрими! Ми прийшли з долин,
Повезіть за обрії - ми там не були!..
Стукотять колеса, котяться у світ,
Вітру теплі сплески обривають квіт,
І летять за поїздом в пристрасній погоні
Польового маку пелюстки червоні.

1966

 

* * *

Тихо вечоріється в полях.
Гасне в небі полум'я черлене.
І веде додому сивий шлях,
І говорять сутінки до мене.

Колосом. Мотором здалеки.
Голосом. І сміхом. І мовчанням.
Тут усі дороги і стежки
Повняться щораз новим звучанням.

На селі у кожному дворі
Плещеться під краном денна втома.
Із ланів шумливих косарі
По трудах вернулися додому.

Привітаю. Піснею вклонюсь,
Не пройду узбіччям непомітно -
Їхніми турботами проймусь,
Їхніми надіями заквітну.

1966

 

* * *

Вві сні я ревнував, любив тебе вві сні,
Як наяву у літа молодії.
І перепел кричав у росянім вівсі,
І я шукав заблукані надії.

Завітрена печаль - родачка самоти
У сни мої знічев'я завітала.
По вибалках брели ожинові гурти,
І синява небес, як хустка, трепетала.

А ти у парі йшла, минаючи мене...
Твій сміх, роса... І перепел... І мука...
Забуте ожило, немов кіно німе, -
Крізь сон мені прийшло
у барвах і у звуках!..

 

* * *

Солдатські сни. Їх важко пригадати,
Не дуже часто й снилися вони.
Та пам'ятаю, як безшумно мати
В казарму увіходила:
- Сини!..

Село моє з саманними хатами
Під синіми вітрилами пливло,
І дівчина, кохана до нестями,
Несла в очах невигасле тепло.

А ранок зрів. Йому було байдуже,
Що я впивався дивоглядним сном.
Нам старшина безтрепетно і дужо
Вигукував карбоване "Підйом!"

Прощайте, сни,- нехай живуть статути!
І - грім чобіт, і я уже в строю.
Солдатські сни. Та як же їх забути!
Вони пройшли крізь молодість мою.

1960

 

ЛІТО 1941-го

Бомби падали на село,
Била зенітка в небо запилене.
Над зеніткою ще цвіло
Дерево (акація) спиляне.

Валки біженців на шляху,
А згори, наче смерть - "рама"!..
Дотепер у блакить суху:
"Мамо!!!"

1963

 

СЛЬОЗА

Стоїть в саду і плаче Катерина.
Тремтить сльоза, як в юності давно.
Коли б її осмуту на картину -
Без полум'я б згоріло полотно.

Не спи, моя провино безневинна,
Тобі ті сльози витерти дано.
З нічних садів барвиста хуртовина
Постукує до мене у вікно.

Не байдуже мені до того стуку -
Чия то втрата, зболення чиє?..
Приснись мені - і я пізнаю муку,
Яка тобі спокою не дає.

Сльозою перекресливши розлуку,
Я повернуся в горенько твоє.

1968

 

* * *

Об долоню - колос. Лоскітно.
Пурх - і вже далеко ти, -
Там, де пагорбок, де лощина,
Де над нивою - дроти.

Я - услід. А стежка кручена.
Все одно наздожену!
І догнав. І пахли кучері.
...Пригадалось. Не засну.

1958

 

ПОЛИН

При долині - могила забута,
Теплі роси відсвіжують пил.
І росте на могилі не рута -
Предковічний сивіє полин.

Де пшеницю у зашумі стеле
Виднокіл у напругих вітрах,
Цей окраєць ногайського степу -
Наче смага в путі на вустах.

Ніби хоче сказати він слово,
Проспівати крізь муку здаля:
Калинова моя, полинова,
Подніпровська славетна земля!

У погоні за днем бистроплинним
Не котіться ви, наче курай,
Не обчухруйте стан тополиний,
Що дарує вам батьківський край.

Не поховано думи в могилах,
Де ятріла козацька тропа.
На дніпровських обвітрених схилах
Пророста історична трава.

1968

 

* * *

Мене переслідують очі сумні,
Що їх у житті цілувать не мені.

Що я не збагну їх жіночу печаль,
Що їх мені жаль - не поможе мій жаль!

Ці очі, угадую, сльози лили, -
Блакитні півкола під ними лягли.

Ці очі не дружать зі снами, либонь,
Ці очі, напевне, пізнали любов.

Коли їх не стріну - в журбі, в таїні...
Мене переслідують очі сумні.

1968

 

* * *

Дорога. Степ. І небо.
І ти, далека ти.
І мушу я до тебе
Всі відстані пройти.

Пройти бескеття й нетрі,
Зав'югу і туман.
Пройти не кілометри -
Розлуку і обман.

Здолати хмарну гору,
Сипкі сніги намов,
Відчуженість сувору
І просто нелюбов.

Це треба, конче треба,
Інакше - жити як?..
Дорога. Степ. І небо.
І відстань: ти і я.

1958

 

* * *

Світанок в гай запрошує,
в поля.
Повсюдно запорошило,
поглянь.

Лягло слідів мереживо -
у гай.
І серце розбентежене
украй.

Постало в світлім смуткові
ізнов:
Як ходить первопутками
любов.

1958

 

КОВАДЛО

Добряче ковадло з пустого снаряда!
Його колись дід з бойовища приніс.
Узяв і на пень тонкостволий приладив,
Щоб коси клепать у жаркий сінокіс.

І клепле - аж луни пливуть над землею,
Коли медоцвіти наллються в маю.
"Снаряд цей просили уже для музею. -
І дід осміхається: - Не віддаю".

1959

 

МЕДСЕСТРА

Не під снарядами в окопчику -
Побіля хати, на осонні,
Переді мною, тихим хлопчиком,
Сиділа гарно на ослоні.
А з-під пілотки русе пасемце
Стікало, купане в промінні.
А ніжні пальці звільна паслися -
Блукали в смаженім насінні.
У подумі дзвінкою призьбою
Спливали досвітки незбуті,
І почуття, в боях не приспані,
Спивали осінь у засмуті.
А рано вдосвіта поїхала.
Спокійно спав селянський хлопчик.
І, може, десь під Лепетихою*
Влучив снаряд в її окопчик...
З полів, розораних гарматами,
Приходять спогади безсонні.
Допоки світу, пам'ятатиму:
Побіля хати, на осонні...

1979

* Село над Дніпром, де точилися жорстокі бої.

 

ДИВЕНЬ*

Не перестанеш зватись дивом,
Дніпром омитий світе мій,
Де юність дивиться крізь дивень
Очима, світлими від мрій.

У ньому святощів основа,
Які так спроста не збувай:
Це ж промовляють хліб і слово -
Не відрікайсь, не забувай.

Заворожило, наче зілля,
Й тебе в тобі ж бо відкрива
Це незбуденене весілля,
Цей жар пісень з-під рукава.

І молода синів народить,
Щоб їх життям сміявся світ.
І не забудеться, народе,
Твій небезрідний родовід.

На рушнику співає півень,
Музика ревно в бубон б'є.
Крізь запашистий дивний дивень
Безсмертя дивиться твоє.

1979

* Хліб для молодої, крізь який вона має подивитися на гостей. Печеться у вигляді кільця.

 

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ

Я ще живий. Мені сімнадцять літ.
Іду на бій. Небавом. За хвилину.
...Я з дому вирушав - не причинив воріт.
Троянда край вікна... Курчата біля тину...
А матір повели в знетямі од підвід...
І як їй пережить -
сьогодні
я
загину...

1979

 

САД НА ПОЛІ БОЮ

Археологічне

Сад над рікою - бенкетом бджолиним.
Брязкіт лопати.
Посеред саду - розсипище глини,
Кості...
Солдати...

Що ж ти замовк, археологу-брате?..
(Стерпло у горлі).
...Рік сорок перший. Століття двадцяте...
Наші когорти...

Яблуні, вишні стоять, теплокорі.
Піниться квіття.
Саде мій, садоньку!
Глибиться корінь
В тисячоліття.

Душу тривожить чуття небуденне:
В кому воскресну
Так, як солдати крізь сад і крізь мене
Входять у весну?..

1979

 

ДОБРОТВОРЦІ

Ми сидимо на призьбі коло хати,
Гортаєм сторінки десятиріч.
І сад шумить, і пахне рута-м'ята,
І в'ється-квітне кручений панич.

Посієм все - не висієм досаду,
Не напекти ж бо з неї паляниць.
Було всього: було і не до саду,
Бувало навіть і не до пшениць...

Димить цигарка. Згадуємо. Мрієм.
Є золото найвищих в світі проб, -
Лише камінне серце не степліє
Від золотого слова "хлібороб".

Журба і радість - на орбіті серця,
Якому дано всім переболіть,
Яке, немов та птаха, стрепенеться,
Коли достиглий колос задзвенить.

І я кажу вам: "Сонячно живете".
А ви: "Мільйони сонячно живуть.
У хлібороби так, як і в поети,
Лиш добротворці, друже мій, ідуть".

1979

 

І ПО ЖИТТЮ, ЯК У ЖИТТІ

Пам'яті Леоніда Ліфінцева

Така вже доля - серед поля
І по життю, як у житті.
Зорить із фото добрий поглад
Туди, де врунечка густі.

І літа знов діждеться поле,
Повіють жнивні вітерці.
Як за життя, хлюпнуть довкола
Білоколосі пшениці.

 

ВСЕСВІТ СЛОВА НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

Хлопчиком ластатим надвечір'я
Входило у витишений клас.
Рідне слово трепетні сузір'я
Появляло в тій порі для нас.

Я і сам не знав тоді достоту,
Чому поміж плетива стежок
Дарувала крила для польоту
Та, що привела у літгурток.

Звідкіля жага-любов до слова,
Де її джерела-початки?
Відзовися, пісне колискова,
Відгукніться чарами, казки!

Прилетіть із вирію трудного,
Оживіть жар-птицею в руці,
Не барвисті, зшерхлі - то нічого!
Саморобні наші букварці.

Ні, таки ми відали достоту,
По якій стежині нам іти.
Не справдивши наміри німoти,
Ми зростали не для німоти?.

Луни бойовища світового
Клекотіли в наших вечорах.
З Альп, із-за Дунаю голубого
Майоріло слово Гончара...

Хто те знає, крила чи не крила,
Та в житті і радощі й жалі
Дарувала стежка, що відкрила
Всесвіт слова на святій землі.

Говори, співай, розлунюй, світе,
Бо любов живе не в німоті.
...Знов до класу увіходить вчитель,
І горять сузір'я золоті.

1979

 

* * *

Отам у полі, за хатами,
Де кутав царину спориш,
Тополі небо захитали
Зеленошумної пори.

А за тополями, в долині, -
Веселі розхлюпи води.
Каналу хвилі дніпроплинні
Прийшли, сподівані, й сюди.

Отож прикмету старовинну,
Поете, нині забувай,
Бо степовим орлам на зміну
Чайки прилинули в наш край.

Не бійся: пам'ять не заблудить
Ні в давнині, ні в новині.
Сміється день на повні груди,
Вділивши радості й мені.

Дорога, вкутана югою,
У світ широкий пролягла.
Курган, що обрій гнув дугою,
Чатує скирти край села.

1979

 

* * *

Листя на морозі посмутніло,
Поскляніло - дзвонить, мов кришталь.
Сніг - і зелень. Збоку глянеш - мило,
Йде зима. Яка ще тут печаль!

Між дерев людські потоки ллються.
Ти і сам - у гаморі юрби.
Та нічого так не жаль по-людськи
Як тії плакучої верби.

 

СТАРИЙ КОМБАЙН

Здрастуй. Про що ти мрієш?
Сниться тобі, можливо:
Літо, і синє небо. І врожаїста нива.
Батько мій за штурвалом,
давній керманич твій
Нумо, в загінку знову - поки на полі тінь.

Змалку мені відомо, як він тебе, машину,
Любить і доглядає й інших того навча,
Тож і мене покликав:
"Підемо в поле, сину".
Звівся я за штурвалом біля його плеча ...

Знов я прийшов до тебе
в гості, хоч на часину.
Дякую за науку. Зроду не підведу.
Ти пам'ятаєш літо:
"Підемо в поле, сину".
"Підемо, тату, підем..."
От я і йду. Іду.

1979

 

МОРОЗНА НІЧ

Мороз такий, що крижаніють зорі.
Ведмедем білим ніч блука в полях,
Все наслухає рокоти моторів,
Не зважившись виходити на шлях.

Тремтять вогні не тільки серед неба,
В нічних полях їх - спробуй, переліч.
Куди пливуть? Чого вогням тим треба?
Ніяк не може зрозуміти ніч.

А їм світити з зорями в змаганні
Над білою маєтністю ланів,
Таж їх ведуть турботи безнастанні...
І я в житті - один із тих вогнів.

 

* * *

Володимиру Пузиренкові

Не втаїмо: нам відкривався світ
З підсліпуватих і тісних землянок.
Але й сьогодні шле здаля привіт
Тобі й мені наш неповторний ранок.

І стелі гніт, і дим від каганця,
Дитинство незманіжене, полинне.
А отже, не зачерствіли серця,
І ми до степу, мов до батька, линем.

Землянку для музею віддамо,
Нехай вивчають діти і онуки.
Ми від землі - цього не втаїмо,
Ми знаєм радість, що зростала з муки.

1979

 

* * *

Небосинь зове в безкрає.
Хоч розкрилюйся й лети.
Край доріг пташині зграї
Повсідались на дроти.

Розлилася рунь весела.
Мріють скирти у полях.
І південні рідні села
Вибираються на шлях.

Над ставком стоять на чатах
Осокори молоді.
Переблиски, мов качата,
Знай хлюпочуться в воді.

Пил - на листі, пил - на скронях,
Над шляхами зависа.
Достигає пізній сонях -
А чи, може, то я сам?..

1969

 

ТОЛОКА

Окрай села народжується хата,
Вже білі крокви креслять небозвід.
Сусіди йдуть - пора толокувати,
Згадавши звичай прадідівських літ.

Ой, толoка, толокa -
Дайте опліч стати!..
Буде хата, ще й яка -
Українська хата.
Буде квіт край воріт,
Під вікном - тополя,
У вікні - широкий світ,
В хаті - світла доля.

Ще ж і діти і онуки -
Як з води, в ній зростуть!
На весіллі закаблуки
Не одні пропадуть.
Ой, толока, толока,
Що то є громада:
І робота шпарка,
Й на душі відрада.

Не за гроші, не за плату
Помагають ставить хату
І хвилина настає,
Як за тую хату нову.
Слово мовлячи по слову,
Товариство щире п'є:

Щоб стояла, красувала,
У дощі не протікала,
Не хилилась в буревій.
Щоб ходили гарні гості
В нову хату на помості,
Щоб добро жило у ній.

Ой, толoка, ой, толoка -
Пісня котиться широко
Над селом і за село.
А чому б і не співати,
Як робота - наче свято.
Жаль, коли на тому святі
Вас, братове, не було.

 

З-ПІД БУЗКОВОГО ЦВІТУ

(Повоєнна пісня)

Лиш за обрій курний сплине вітряний день,
Понад полем ізнов пролунає:
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."

На село наплива теплий зоряний чад,
Упивається пилом долина.
І до самих зірок - голосами дівчат
Промовляє печаль удовина.

Хто їх тільки збагне, ті дівочі серця,
Що з собою не відають зладу!
Чим їх, чим приворожує пісенька ця,
Що тужливо оспівує зраду?

Обіймав, милував пересмішник-юнак,
Як при місяці в парі стояли...
Таж тоді і дівчата співали не так,
У засмуті не хрипли баяни...

Він не зраджував, ні! Він з війни не прийшов,
Десь в Європі незнаній зарито...
Під вікном до зорі лебеділа любов
З-під бузкового буйного цвіту.

Не забулось в літах з-поміж тисяч пісень -
Що в ній, що мою душу проймає?
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."

 

БАЛАДА ПРО ПИЛ

Ви скажете: це зовсім не до ладу -
Про пил писати. Ще й при тім баладу.

Бо ж пил є пил. А героїчний лад -
Душа і давніх і нових балад.

Та степом суховітриця - як з горна.
Неждана гостя - рине буря чорна.

Я бачив, як журилося село:
Від бурі тої жухнуло зело.

А люди йшли наперекір стихії,
Несли свої сподіванки і мрії,

Долали чорнохмарну крутію,
Стояли, наче воїни в бою,

Щоб в літі, серед поля жнив'яного,
Щасливо святкувати перемогу...

А що ж той пил? Над палом роздоріж
Він знов і знов замурзує мій вірш.

Та в ті краї, де змалку бігав босим,
Ніколи не рушав я з пилососом.

Як люди, йшов крізь куряву круту,
Як люди, в полі кланявся труду.

І нині йду шляхами курявними,
В ділах нових не гребуючи ними.

Довіку так роковано іти
Крізь пилюгу мирської суєти

Й доходити отак, як хлібороби,
До золота, де не питають проби,

До хліба правди, сутності й краси,
Й на пил спадати - вільгістю роси.

1979

 

* * *

Холодний вітер. Нив осінній смуток.
У видолках шипшина догоря.
Небавом на веселий первопуток
Покличе розрум'янена зоря.

А поки що - пливуть свинцеві хмари
(Епітет запозичений з газет),
І трактори в тумані світять фари,
І в небесах - гусей заблудлих лет.

І десь журливу пісню в полі чути,
А може, то вчувається мені?..
Холодний вітер. Нив осінній смуток.
І - рідне все, бо - в рідній стороні.

1959

 

НЕЗАБУТНЄ

Косить сіно дід в долині -
Як давно це, як давно.
А мені пахтить і нині
Медоносами воно.

У розливі різнотрав'я,
Наче в морі серед хвиль,
З головою потопав я,
Лиш виднівся білий бриль.

Ось води несу я діду,
Сам потому спрагло п'ю.
У село на сіні їду,
Руку хмарі подаю.

Мати сина жде з роботи
(Генде обрій догоря).
- Відчиняйте нам ворота! -
Їй кричу з мажари я.

1979

 

ЖИВІ ОБЕЛІСКИ

Я спав і не бачив трагедії ночі тієї:
У нашій світлиці вмирали солдати поранені.
Засипали двох на городі сирою землею,
Коли над селом уставало криваве порання.

А фронт гуркотів, за селом вигинаючись близько.
Живі одступали, а мертві лишались, як стоїки.
Це потім, пізніше, поставили їм обеліски -
В те літо над ними стояли незібрані соняхи.

В закуренім небі надсадне ревли бомбовози,
Росли на городі кущами чорнозему вибухи.
І соняхи зерна роняли на землю, як сльози,-
Від чорного болю, котрий їм довіку не виболить.

І з тих насінинок над бомби і горе
Весною до сонця звелися земні його родичі.
Живі обеліски усім, що упали нескорено,
Промінять і досі - щоліта - на тихім городі...

1965

 

ВІЛ

Весь день лежить і сонно ремига.
В очах - нудьга, сказати б, не нудьга.

Але нема й веселості у них.
Розумних, затуманених, старих.

...А що, як віл згадав своє життя,
Усі труди, образи та биття?

Він зніс усе. До праці здавна звик.
Життя прожив, як чесний трудівник.

І ось лежить. Дрімає. Спочива.
Лежить один. Було недавно два.

Чи знайдуть знов борозного, чи ні -
Про це вже віл не думає в півсні.

А тільки слуха й слуха до пори,
Як у степу гуркочуть трактори.

1968

 

ПРАВДА ХЛІБА

Вінок сонетів

І

Під гожим небом в рідному селі
Ідуть хати з минулого в майбутнє.
Над ними людські долі многотрудні
Летять, неначе в ірій журавлі.

Твої там, серце, радощі й жалі,
Там плинне й вічне, суєтне і сутнє.
Несу я слово матері напутнє
З хатини у солом'янім брилі.

Не уявлю своїх доріг без нього,
Привітного і строгого, живого, -
Земля мовляє голосом її.

Крізь чорну смерть серед людського плину
Вона шляхи вистежує мої,
Добра і щастя в мандрах зичить сину.

II

Тебе вбачаю, добра моя мати,
Твоїх очей тепло і ласку п'ю.
Земну снагу і сонячність твою
У слові не наважусь передати.

Багато міг би нині спогадати:
Як, наче сонце, гріла ти сім'ю,
Як ти могла, до пари солов'ю,
У надвечір'я пісню заспівати.

Як працювала в днину жнив'яну,
Як позбувалась трепетного сну,
Коли біда над нами зависала...

Я й досі чую пахощі тих жнив,
І хоч минуло літ уже немало,
Сьогодні вечір літеплий ожив.

III

Вечеряєм при зорях біля хати,
Під кленом, що прикрилив цвіркуна.
В повітрі зачарованість нічна
І дух зерна, і запах рути-м'яти.

Малечі вже давно годиться спати,
Але не дуже квапиться вона.
Ніхто з нас втіхи кращої не зна,
Як на руках у нені засинати.

На ніжні руки голову схилить,
Івасиком-Телесиком летіть
У дивосвіт казковий на крилятах.

Та, поки ще не зімкнуто повік,
Сиджу статечно біля діда й тата:
Я в полі був, я також - чоловік!..

IV

Всі кружкома, дорослі і малі,
Сідали ми святково по застіллю...
Тепер селяни знаються на стилях:
Купують модні меблі і в селі.

А в нас був стіл низенький, при землі,
Що, як сільниця, пах крутою сіллю.
Ми причащались хлібному всесиллю
Круг того сирна в повечірній млі.

І він світився хлібом у хвилини,
Коли за ним збиралася родина
І навкруги всідалась, немала.

Мені рілля так світить чорноскиба,
Коли, буває, вчую край села
В її диханні - свіжий запах хліба.

V

Хлібина золотіє на столі.
Як дар життя, це золото сприймаю.
І хліб і сіль, і пісню щиру маю,
Не Бог, не цар - людина на землі.

Болить мені, як поле у золі
Жнива у сорок першім нагадає.
Та гордісно: стрічав не короваєм
Мій хлібний край ворожі орди злі.

Наш хліб - для друзів. Недругу до нього
Не простягати руки, до святого,-
Усохнуть, спопеліють на вогні,
Котрим живе і хата, і колиба.

Ти їв мій хліб - і труту дав мені?!
Тобі як стій помститься правда хліба!

VI

Належить батьку - скиби нарізати,
Це право, час настане, передам
У спадок дорогим своїм синам,
Що мусять давній звичай шанувати.

Як і мені, їм дано вірить свято
У чеснім ділі праведним батькам.
Подяку я складаю нині вам
За хліб і за науку, любий тату.

Життя нове завітує в наш дім -
Ми зовемо продовженням своїм
Улюбленців малих, веселооких.

Віків минулих святощі живі
У наші вельми звихорені роки
Ми в батьківськім знаходим старшинстві.

VII

Ніхто не сміє долу крихт роняти -
Стократ чоло оросить чесний піт,
Допоки на вечерю чи обід
Хлібину теплу вийме з печі мати.

І силу, й славу маєм шанувати,
Котрих зажив наш хліборобський рід.
Для того ж бо існує заповіт,
Щоб ми його додержували свято.

Хто хліб не ганить, той не забува
Ні пісні материнської слова,
Ні материні радощі та болі.

Ніякі найновітніші путі
Нам не закреслять стежки в орнім полі,
З якої - всі дороги у житті.

VIII

Xліб - це життя і святість на землі.
Не відцураймось мудрої науки.
Цілуймо щиро материнські руки,
Вшановуймо отецькі мозолі.

Коли сваволя правила в селі,
Над моріжком кружляли чорні круки,
О тій порі у світ прийшли онуки,
Щоб, як діди, триматися в сідлі!..

Трудний наш хліб, легким навряд чи стане.
Довіку литись піт не перестане
В гарячу пору хліборобських жнив,

І не замінить хліб його подоба.
У плині днів, і років, і віків
Неперебутнє - діло хлібороба.

IX

Давно було. А в пам'ятку донині:
Гаряче літо, в розповні жнива.
Струмує м'яко стежка польова
Між золоті розводи безгомінні.

Хлібини пишні - хмари в небосині.
Десь там, під ними, жайворін співа.
Комбайн з-за небокраю виплива,
Гойдається у мареві проміннім.

У жнив'яному подиху вітрів
Із татом опліч вперше я відкрив,
Як пахне степ зерном, автолом, потом.

Відтоді, де б не був і чим не жив,
Благословляю сонячну роботу
Запилених, красивих жниварів.

X

Вечеря - свято в степовій родині -
І почуття, і подуми єдна.
Це відчуття з роками не мина,
Живе, святиться в серці і донині.

Вінець трудів сприймати ми й повинні
Лише отак - як пахощі зерна.
Таїться в них незмінно первина,
А всі останні почування - плинні.

Хотілося б і слово віднайти,
Щоб дихало, як у степу грунти,
Коли роса їх скроплює ранкова.

Аби творилась пісня, як жнива,
Щоб це було натруджено й святково,
Природньо так, як жайворін співа.

XI

Де звіку знають хлібові ціну,
Там совістю й любов'ю не гендлюють,
Там правду-матір підло не полюють,
Але ведуть з неправдою війну.

І я людців проворних не збагну,
Що задля вислуг ревно колінкують,
Що без вагання брата ошельмують,
Аби собі зіпнутись на кону.

Живу, як в нас одроду повелося:
Не пнусь, як пустоколос, над колосся,
Іду на жорна - шеретує час.

І так скажу: як колоску без поля,
Мені було б немислимо без вас,
А з вами, люди, не зігне недоля.

XII

В моїй судьбі живе солодке жито,
Що крізь віки в сучасність проросло,
Аби живити не підступне зло,
А те добро, яким нам дано жити.

Не так це просто - землю полюбити,
Віддати їй життя свого тепло,
Щоб рунню соковитою зійшло
І колосом достигло в щедре літо.

Засіять поле мушу на віку,
Злеліять долю в житнім колоску,
Синів навчити мудрої науки.

Якщо до того ж виведу свій спів,
Переборовши радощі і муки,
То житній хліб в житті немарно їв.

XIII

Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Те у віках безслідно не погине.
Зерниною продовжиться зернина
На нашому безсмертному лану.

Іще зустрінем весну не одну,
Нові літа й нові століття стрінем,
Увічнені в житті трудом нетлінним,
Теплом отим, що віддали зерну.

І наші думи, зроджені у полі,
Встають на небокраї, мов тополі,
Щоб небо із землею побратать.

Коли цей світ у муках полишаєм,
Нам видиться не божа благодать,
А поле, заколошене врожаєм.

XIV

Синам, онукам жати, поки світу,
Ту ж саму ниву й водночас не ту,
Але таку ж і щедру і круту,
Де все трудом і сонцем перевито.

І радісно - добро на ній творити,
Як власну маєш стежку і мету.
Був ратаєм, солдатом на посту,
Тепер виводжу пісню на орбіту.

Не відречусь, що родом я з села,
Що в спадок моя доля прийняла
Обвітрену турботу хлібороба.

Привіт вам, любі сестри і брати.
Невже на світі ще існує злоба,
Як в душах ваших - стільки доброти!

XV

Під гожим небом в рідному селі
Тебе вбачаю, добра моя мати.
Вечеряєм при зорях біля хати
Всі кружкома - дорослі і малі.

Хлібина золотіє на столі,
Належить батьку - скиби нарізати.
Ніхто не сміє долу крихт роняти,
Хліб - це життя і святість на землі.

Давно було. А в пам'ятку донині:
Вечеря - свято в степовій родині,
Де звіку знають хлібові ціну.

В моїй судьбі живе солодке жито,
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Синам-онукам жати, поки світу.

1972

 

БАЛАДА ПРО СКИРТУ

Солдатам 1941-го

У полі скирта підпалила небо,
Вечірнє сонце взявши на плече.
Не визнаю умовностей! Мене-бо
Вогонь отой по-справжньому пече.

Намарне тут ховатися до скиту,
І утікать світ за очі - дарма,
Бо якщо я вогненну зраджу скирту,
Вона за мною бігтиме сама.

І наздогонить на тривожнім прузі,
І третім зліва стану я в строю,
А поруч мене вкам'яніють друзі
В останньому нерівному бою.

А за плечима - молода солома,
Перед очима - лють голодних дул.
Проллється кров гаряча і солона,
В її жарінь знетямлено впаду.

Прощай, мій світе, скирто в чистім полі,
У вишині - багряний лет хмарин!..
Опівночі мене розбудять болі,
І встану я - з дванадцяти один...

О пам'яте, куди від тебе скритись,
Нема таких ні скитів, ні печер...
Вечірня та, над всі на світі скирти,
Над всі вогні -
палає і пече!..

1973

 

СПОРІДНЕНІСТЬ

Першій вчительці моїй
Є.І.Тузник

Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Це ж не перша наша стріча -
Я в Сибіру вже бував.

Бачив ці доми соснові,
Ці узори при вікні,
Що, немов сибірякові,
Світ мережили мені.

Тут були мої начала,
Й це ніскільки не дива:
В першім класі нас навчала
Сибірячка-удова.

Євдокіє світ-Іллівно,
У таврійському селі
Ви не раз мені явили
Чар сибірської землі.

Я до неї звик віддавна,
Наче рідну, полюбив,
І мандрівна путь недарма
Привела до цих країв.

Хай мене ви не зустріли,
Запізнився мій привіт,
Вам поклав я на могилу
Всіх лугів сибірських цвіт.

Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Крізь роки й десятиріччя
Я в простори ці вростав.

Віддаю себе дорогам,
Де в обіймах - даль і шир.
Де життям, як світ, розлогим
Зачаровує Сибір.

1974

 

* * *

На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах
Сад промоклий і промерзлий до світанку не засне.
Там літає моя дума - степовий заблудлий птах -
Біля яблуні, де в літі ти окликнула мене.

Появилася між яблунь несподівана, як сон,
Ще й ім'я своє назвала: "Пам'ятаєш? Не забув?"
Як забути - пам'ятаю! Між густих навислих крон Чари юності уперше я в тім імені збагнув.

Зими й відзимки минали, я чекав на твій привіт.
І чому не дочекався - не питаю по літах...
Що ти там шукаєш, пташе, між вологих чорних віт
На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах?..

1973

 

* * *

Шматочок неба, вихуканий в шибі, -
Я знову поклоняюсь тій зимі.
За те, що нам блакитніло, - спасибі,
Що відсіяло - винні ми самі.

Тепер сади цвітуть на низькодолі.
Що спогади! Я слід шукаю твій.
Адже було, було у нашій долі -
Шматочок неба з шурхоту завій!

 

РОСА

Не ота безплотна, бездиханна,
Що воложить наші словеса,
Вранішня, чутлива, як мембрана,
Сонцем пересміхнена роса.

За селом чи на лужку при місті.
На билині, на листку тремкім
Постає, мов слово в первозмісті.
Перед чистим поглядом твоїм.

Зопівночі, як природа спала,
Як над степом гусла тишина,
На земну липневу згагу спала
Переднівку вісниця рясна.

У безвітрі, в тиші повнозерній
Визріває довгождана мить,
Як з долонь широких чорноземних
Щирозлоте диво заструмить.

Будуть ще і ночі горобині,
Та сьогодні на порі - жнива.
О росо! На листі, на билині,
На могильнім камені - жива!

1979

 

* * *

Корову в стійло заганяла мати.
Із димаря злітав на лови сич.
А на леваді паслися гармати.
Глушили ревом
полохливу ніч...

Тепер пшениця знов заколосилась,
Де вітер м'яв скривавлену траву.
Сказав би, що війна мені приснилась.
Якби не бачив сон той наяву.

1979

 

ДОРОЖНІЙ ВІРШ

Хлоп'ятко з чубом розкуйовдженим,
Ти знову маму прогнівиш.
На тебе часом дуже схожим
Буває мій дорожній вірш.

Коли ж потому переписую
Рядки безхитрі чорнові,
То і вмиваю, і розчісую,
Й ряджу в одіннячка нові.

Себе самого перепитую
Відтак,
чи мій він, чи - не мій -
В лавсанових штанцях епітетів,
Метафор льолі голубій.

Чи не занадто він омузений,
А чи природи знак зберіг?
О, де ти, хлопчику замурзаний
Зі степових моїх доріг?

1972

 

СВАТАННЯ

Як воно за звичаєм годиться?
Ми - такі-то, вийшли полювати,
Стрілась біля гаю нам куниця,
Ми - за нею, а вона тікати.
Часом ви не бачили куниці,
Не дасте нам красної дівиці?..
Ну ж бо, свате-брате, не зівай,
З-під поли витягуй коровай
Та клади на стіл його пошвидше!
...Добрий був у наших предків звичай!
А мені почати з чого річ?
Я ж у тих обрядах - темна ніч.
Лиш одно і знаю достеменно:
Мусять тебе видати - за мене!

1959

 

ХМАРИ

Черкнувши злегка телеантени,
Що на дахах проросли гаями,
Приходять хмари в гості до мене,
І я їх з хати не проганяю.

Вони сьогодні пливли над степом,
Над Україною пропливали.
У хаті пахне ріллею тепло
І предковічними полинами.

Цвітінням вишень і м'яти-рути,
Зерном доспілим і хлібом з печі
Давно почуте, напівзабуте
Озветься співом у тихий вечір:

Із-за гір-гори
Їдуть мазури...
Скільки небо знало диму,
А земля - золи!..

Хмарки, хмарини, мандрівні хмари,
В путі оглушені літаками!
Донині вітер шукає пари,
Хоч носить вас на руках віками.

Я вас од неба не відокремлю,
Допоки світу - блакить мести вам.
Спадать дощами на грішну землю
І знов - до сонця, з пташиним співом.

Хоч як нахмуритесь, пелехаті,
Які б вас бурі не поглинали,
Вам завжди пахнути хлібом в хаті,
І цвітом вишень і полинами…

1972

 

МАЙОВІСТЬ

Час не спить. Колообіг триває.
Небеса попливли в журавлинні.
Пахне світ молодою травою
Над лужком-бережком при долині.

Юнаки починають кохати
Там, де ходить задумливий спомин.
І троянда пашить біля хати,
Й світ по вінця, майовості повен.

1982

 

ЗЛИВИ

Грозовійте, хмари, над ланами,
Як бувало в інші ті маї,
І мою щоб нивку не минали,
Зливували в залітки мої.

Я пройду Таврійськими степами
Не затим, щоб давнє спогадать.
Зливи, що колись мене купали,
І сьогодні в зашумі стоять.

Відлетять, як пил за вітром, літа,
А проте в мені вони - живі.
Вам, допоки світу, струменіти,
Благодатні води грозові.

Небом захлинаючись високим,
Землю змалоліт люблю до щему.
Бути б молодим і повносоким,
Як зелене жито під дощем!

1981

 

ЗНОВ ПРО ХЛІБ...

"Знов про хліб.
А чи не досить? Скільки можна!
Ще згадаєш, може, голод... лободу?.."
Так, про хліб! Але минуле не тривожмо,
Я ж бо знаю, я ж бо звідав ту біду,
Як матуся журно засік вимітали,
Як солодким хлібним духом снила піч...
Чи тоді б у мене стріли ви метали,
Там, за далеччю крутих десятиріч?!
Ми сьогодні вельми ситі хлібом стали.
Забуваємо - безцінному! - ціну,
Ніби думі тій, що думає Гіталов,
Колоситись лиш у полі, на лану.
І не тільки того світла, що в віконці,-
Всеземне і непокоїть, і єдна.
Та ж планета вколо хліба, мов круг Сонця,
Обертається, тривожна і трудна.
"Знов про хліб..."
А ви про віщо б сокоріли?
Про тумани та про пахощі тайги?
Та не зайве оспівати й дух скорини
Там, де бамівські маршрути пролягли.
Найрідніший родич сталі і вугілля,
Він і спадок, і нетлінний заповіт -
Хліб насущний! Перед ним - благоговію!
Спраглий день мій...
Білий хліб мій...
Білий світ...

1974

 

МОЇ КАРПАТИ

Мені відкривалися гори Карпати
Далекої провесни, в громі війни.
За горем старої селянської хати
Зловіщим привиддям вставали вони.

Карпати - з трикутничка із фронтового
Вчитав, уявив ті крутизни круті.
А потім на дядька мого молодого
Прийшла до села похоронка звідтіль...

Шляхи на Словакію... Звідки я відав,
Які ви були нездоланно трудні!
Мій дядько ніколи з війни вже не прийде -
Лишиться навіки в карпатській весні...

Літа за літами минали, яснились,
Жита за житами в політті цвіли.
Не раз мені гори Карпати наснились,
Де інші у мандрах дороги лягли.

І ось ви, омріяні так зневіднині,
Карпати, Карпати - блакитний туман.
На тому груні чи на цій полонині -
Ну хто мені скаже, повідає нині,
Де в горах мій дядько Іван?..

1982

 

НОВОРІЧНА НІЧ У ВІЙНУ

По вікна хата вгрузнула у сніг,
В димар забрався вітер-домовик.
А в хаті -
гість із фронтових доріг:
Приїхав дядько в ніч під Новий рік.

І в радості родина немала,
Що у війну забула про свята,
Зібралась круг тесового стола,
Де дух картоплі солодко вита.

Каганчик попід стелею мига.
Шугає тінь.
Не замовкає річ.
Мете в долині спомину мого
Та незабутня новорічна ніч.

У сулії сизіє самогон.
Я поряд з дядьком гордісно сиджу.
Хрипкоче довоєнний патефон
Захмелену мелодію чужу.

Між українських витеплених слів -
Холодне "Jа, der Реtеr" - з чужини.
Про що він був, отой безумний спів,
Жіночий голос - подруги? жони?

Чому шалів і з чого він радів?
І - хто той Реtеr? Ким він потім став,
Коли у танку дядько мій горів
І шлях війни із краю в край верстав?

Чи під Москвою повертав не він
Назад, на захід, - jа, dеr Реtеr, ja!
Коли прийшов мій дядько у Берлін,
Мовчала брава музика твоя.

Що в нашій хаті потім прозвучить -
У тому сенс, та ще й великий, є.
...В землі зотлілий Реtеr десь лежить,
А з дядьком рід чаркується і п'є.

1980

 

ТРАВЕНЬ СОРОК П'ЯТОГО

Ти повір: нічого тут хлоп'ячого,
Я таки із зрілістю в ладу.
В добровісний травень сорок п'ятого
Крізь несплинні марева бреду.

Вільний степ од нечисті ворожої,
Тепловійно дихає земля.
І мене в долині заворожує
Неповторна музика джмеля.

Він гуде - і тиша миром повниться.
Відгроми німіють вдалині.
Сонце хлюпа, як святкова повниця,
На жита, на луки заливні.

Я росту. Я марю перемогою,
Шлю на Одер дядькові листи.
І уже здаля бриню тривогою.
Що її відродиш потім ти.

1982

 

ДО РОМАШКИ

Тебе угледжу в полі а чи в лузі,
Між трав, що стануть сіном майовим, -
Не попрошу вернуть старих ілюзій,
Я в інші дні віддав данину їм.

З тобою ми одного сонця діти,
Землі одної проріст весняний.
Не жур мене, що зав'ядають квіти,
Од інших втрат сьогодні я журний.

Ти сонечка очей своїх засвічуй
На крутосхилах і поміж долин.
Не жур мене, що в тебе цвіт не вічний,
Можливо, тим іще дорожчий він.

Я теж, як ти, одквітну - що подію! -
Та, стрінувши тебе на подині,
Світлію й, наче в юності, радію,
Лиш не питаю: любиш а чи ні.

1982

 

КОМБАТ ІВАНОВ

В снігових чохлах - стволи на вигоні,
І від хати - стежка до гармат.
І по ній щоранку, свіжовиголений,-
Рипу-рип - красиво йде комбат.

Як зоря сама - для батареї він,
Командир з обличчям юнака.
Стан гнучкий, обвитий портупеєю,
Ще й при боці шабелька легка.

Звідки він - з-над Волги, з-над Тоболу десь -
Крізь війну в село моє прийшов?
В пам'яті нетлінно закарбоване
Прізвище комбата - Іванов.

Молодими карими зіницями
Зігрівав закрижанілий світ.
Дотепер моїм землячкам сниться він,-
Тим, хто мав тоді сімнадцять літ...

З гармашами говорив про тактику,
Про бої, що, може, завтра ждуть.
Між степів гарматам протитанковим
До Дніпра уже ввижалась путь.

Гряне битва, що підряд коситиме!
Зупинися, невблаганна мить,
Поки йде ходою він красивою,
Поки він з бійцями гомонить,

Поки - морозцем ранковим дихає,
В усмішці витеплює уста...
...Він лежить в полях під Лепетихою,
І над ним - пшениця пророста...

1984

 

ЗА ТОБОЛЬСЬКОМ

За Тобольськом, за Тоболом
Між березових гаїв
Я скучаю за тобою
Сім ночей і вісім днів.

За Тобольськом, за Тоболом
Росно дихають сіна,
Як і в плавнях, де тополі,
Де дніпровська ясина.

За Тобольськом, за Тоболом
Не минає, не мине:
Ти і радістю, і болем
Одаровуєш мене.

За Тобольськом, за Тоболом
Жито клониться до ніг.
Білий світ п'янить роздоллям,
А зове
малий поріг.

1974

 

* * *

Світанки знову пахнуть лободою
Дорога. Тиша. Вибалок. Роса.
І білий світ із щастям та бідою
Перед очима. З нами сам на сам.

Збагни його у гомоні й мовчанні,
Мов над потоком кладку - перейди.
Дівочий сміх пливе од молочарні,
І в нім не чути призвістку біди.

А що мені сьогодні не до сміху -
Не поспішу сумнити білий світ.
Нехай зрина над все на світі лихо
Оцей дівочий радісний привіт.

 

РОВЕСНИЦЯМ

Нехай вони нікому не відомі,
Забуті вами, - невеликий гріх, -
Рядки, які писав вам до альбомів,
Яких я сам, признатись, не зберіг.

Тумани білі мріянь заповітних,
О, як то в них блукалось любо нам!
І на чиєсь "Ровесниці одквітли"
Я вам кажу: "Не вірте ви літам".

Пісенні брови змаялись, можливо,-
В дочці озветься матірня краса.
І в кожній з вас живе донині диво,
Якого я раніш не описав.

Ви і сьогодні милі і звабливі,
Як у студентські давнішні маї.
Я чув: у вас чоловіки ревниві.
Я вас люблю, ровесниці мої!

1984

 

ДОЛИНА

Блакитна крапелька авто
На видноколі-ватерпасі
В долині процвіту твого,
Де ти гусям у травах пасся.

Ми повертаєм до степів -
І забуваєм наші драми,
Почувши птичий дивоспів,
Розвішаний над тракторами.

Навіщо ми? Куди ми йдем?
Здирай з думок потерті лахи.
Гарячий вітер пил мете,
Тополі хилить понад шляхом.

Авто краплипно мерехтять,
Тривожно дихає долина.
Святкове наше вороття -
Навряд чи їй святкова днина…

1974

 

* * *

Наснилась молодою і вродливою,
Врочистою, неначе під вінцем.
Ще й усмішкою тихою, родинною
Світилось весняне твоє лице.

Бузки цвіли чи, може, вишні пінились -
Над все постала молодість твоя.
Сон відлетів, як пісня недоспівана.
Тебе нема. Лиш є розлуки яв...

Благатиму: із літ минулих вибрини,
Нехай іще цей чар переживу,
А з ним і жаль - що в сні мене ти вибрала,
Що з іншим ти побралась наяву.

1984

 

* * *

Знов у полях блукає по сівбі
Від чорноріль чорніша галич.
Блакитний вітер грає на сопілці,
Як ми в літа свої пастуші
грали.

І п'є дихання степу молоде
Курган, який на згірок вийшов з балки.
І знову нас у молодість веде
Веселий плин весняної сівалки.

1976

 

* * *

Токи востаннє одсипаються,
І їм, напевне, сняться сни,
Що вже зерно на них зсипається,
Аж угинаються вони.

І від буртів світліють ночі,
І хлібом пахне вітровій.
І всі шляхи з полів
шурхочуть,
Зливаються -
на ваговій.

1984

 

* * *

Червоніє глід над кручами,
Голубіють небокраї,
Де хмаринами текучими
Закружляли птичі зграї.

Бубни б'ють: свайбує молодість.
Юнаки ідуть в солдати.
Не вкрадайся в душу, холоде,
Їй - любити і страждати.

Скільки ще скарбів не знайдено
На крутих стежках шукання,
Скільки чарів ще не знадило,
Ще нема - розчарування!

Ще ж мені не надокучили
Ці шляхи і небокраї,
Де хмаринами текучими
Кружеляють птичі зграї.

1966

 

ДАВНІЙ БІЛЬ

Леле!.. Тільки стогін, більш нічого.
Потім буде: вибач і прости.
Давній біль стоїть біля порога,
Тихо в двері стукає: пусти.

Сипле сніг, мете по всім околі,
Вихорить на вулицях села.
Моститься в пітьмі на підвіконні,
Наче кіт - поближче до тепла.

Давній біль стоїть біля порога,
Давній шлях - укотре! - перейду.
Десь там я, закутаний в тривогу,
До твоєї вірності бреду.

В круговерті сніжного завою
Край села загледжу блиск вогню...
Давній біль... У роздумі постою
Перед тим, як двері відчиню.

1982

 

* * *

Іду з онуками на поле.
Облишмо ідилічний тон:
Дідівська радість - поруч з болем,
Скакать телятком не резон...

Пашить рілля. Пшениця спіє.
А в небі - горлечко оте,
Що у його блакитнім співі
Земля колоситься й цвіте.

І трактори в міражній далі,
Й доріг розбитих порохи...
І я зазвичай спогадаю
І щедре літо, й рік лихий...

Далекі зустрічі й розлуки...
Спочили вічним сном діди...
І ось прийшли мої онуки,
Як усміх вічності, сюди.

Пірнають в шуми колоскові,
Босоніж линуть на ріллю...
Я освячусь ім'ям любові -
І в них цю святість переллю.

 

ОСТАННІ ГРОЗИ

Здавалось би: за чим жаліти -
Іще повториться стократ.
Люблю, коли виводить літо
Останні грози на парад.

Чи був, чи ні громам за брата,
Але в грозу й не падав ниць.
З життям прощатимусь - забракне
Передосінніх блискавиць.

1982

 

РЕЧИТАТИВ СКІФА

Я не казка, не міф,
Не холодна личина -
Я предтеча, я скіф,
Бородатий мужчина.

При мечі я спочив,
А чи меч мій при мені.
У моєму плечі
Дві стрілиці огненні.

Між гірких полинів
Я курганами свідчу:
Правлять тризну мені
П'яні кров'ю сторіччя.

Я лежу при мечі -
Одружився з пітьмою.
Ти постань. Помовчи.
Посумуй наді мною.

Через тисячі літ
Крізь епохи-кургани
Ти приходиш у світ,
Моя мево кохана.

Оживає твій сміх,
Запечалля-крушина...
Я не попіл. Я скіф.
Бородатий мужчина.

 

РАНКОВИЙ ДИМ ПОНАД СЕЛОМ

Ну, пізнав себе в цій ідилії?..
А.Малишко

Опісля ночі хуртовинної
Замети срібляться в дворі.
"Берім лопати!" - кличу сина я, -
Димами квітнуть димарі,
Неначе верби, вкриті інеєм.

Йому не легко розлучатися.
Хоч і в гостях, з ранковим сном.
Його не дуже ваблять чари ці,
Що дим малює над селом,-
Чи ж варто батькові печалиться.

Але - встає! В кожух одягнений,
Поріг лопатою шкребе.
А я в снігах пороші давньої:
Десятилітнього себе
Пізнав у сині-городянинові.

1970

 

* * *

Наївність почуттів отих, що в юності тривожили:
Сьогодні їх пригадуєм - стає не по собі.
Знічев'я поставали ми на себе не похожими,
Вклоняємося досвіду, в любові не сліпі.

Ми долею вдоволені, впокорені, оговтані,
Напоєні тверезістю - подалі від гріха!..
А серце защемить бува - дивуєшся: чого воно? -
До нашої статечності любов таки глуха.

 

ДОРОЖНІЙ НАСПІВ

Віталію Зленкові

Ожеледа-ожеледиця
Геть засклила чорний шлях.
Дика груша, як ведмедиця,
Заблукала у полях.

Крайня хата манить вогником,
Обіцянкою тепла,
Добираємося повагом
До незнаного села.

Вже дорожні всі історії
В темноті оповіли.
У шофера очі стомлені
Від мрячливої імли.

Та відомо одному йому,
Що то ми за диваки;
У негоду не домуємо,
А в погоду - навпаки.

Знову спомином-сновидою
Ніч у казку заведе.
Де бабуся сну не відає -
Шерсть ведмедеву пряде,

Нам, їй-право, не заказана
Шлях-дорога отака.
Варто їздити за казкою
Для цікавого синка.

1979

 

СУСІД

Село моє спиває дух весняний.
Та невблаганна також не дріма.
Печальна вість: Оксененка Івана,
Здавен сусіда нашого, нема...

Ще й пенсія не вийшла чоловіку,
Згорів як стій за місяць чи за два -
Не обмина села хвороба віку...
Отож-бо тітка Віра - удова...

І я зазвичай в згадки поринаю
Була ж вона вдовою ще з війни.
А юний той, кого уже немає,
"Універсалом" згоював лани.

Здавалося, і жив посеред лану,
Таку вже мав затятість трудову.
Він одруживсь негадано-неждано,
Як в давній пісні, взявши удову.

І зажили - хатину збудували,
Хазяйство, все, що треба, завели.
Не воркували, та й не чварували,
Щось і було - на люди не несли.

Він трактора водив, як і давніше, -
І не тому, либонь, що доля зла,
В герої (а чи він один?) не вийшов.
Але ж земля трудом його жила.

Стрічав йога на полі і в оборі,
"Добридень" скаже - ясно все без слів.
А то одного разу у конторі
За незвичайним клопотом зустрів.

По коридору вештався, вагався -
До голови зайти чи не зайти?
Халепа: телевізор зіпсувався,
Чимсь до райцентру треба одвезти.

І усміхавсь, і хмарно брови хмурив.
Машину й дасть, можливо, голова,
До хати ж не під'їдеш по баюрах,
Розгас чорнозем (провесінь була).

Якби ж асфальтом вулицю покрили,
Якби ж десь ближче телеательє…
Ми славно з ним тоді обговорили
Сільське святе і грішне житіє…

Мені на думку все те нині спало,
Селом струмки - відсніжила зима.
Асфальт до двору й телевізор справний...
І лиш сусіда щирого
нема.

 

ТРАГЕДІЯ НІМ.МОВИ

Памяті Д.П.Франке

"Ich spreche Deutsch" - у пам'ятку донині,
Як ревно хором скандував наш клас.
Таж звідки знать було мені, дитині,
Що через Deutsch небавом знищать Вас.

Великий гріх Ви мали за плечами:
В часи, коли гнітила нас війна,
Школяриків нім.мови научали,
Що з юних літ відкрилась Вам вона.

Та материнську знали Ви не згірше,
Писали українською роман
Про долю вічних страдників селян.

Ніхто собак на мене хай не віша -
Благословили Ви мене на вірші,
І в тому був і Ваш, і мій талан.

2007

 

ОДИНОКІСТЬ

Катерино, Катре, Катю
Ще й Катрусю!
Так у пісні вас назвати
Не вбоюся.

Я забрів у ваше літо
Ненароком.
Не змогли ви потаїти
Одинокість...

Що вам сниться зопівночі,
Катерино,-
Як росили карі очі
Цвіт-калину?

Як чекали до світання
Задаремно
На зрадливе закохання,
На нікчемне?

Ваші очі не пробачать
Ні сльозини
Тому батьку, що не бачив
Свого сина!..

Плине літо. Колосіє
І зерниться.
Небозвід уже сіріє...
Що вам сниться?

...Теплий досвіток збудився
З ластівками,
Зацвітають чорнобривці
З пом'яками.

І, торкнувши хміль зелений,
Промінь ранку
Зупинивсь, як наречений,
Біля ґанку.

1978

 

ЛИСТИ

Прости мені блакитну ту мороку -
Рясні листи моїх солдатських літ.
Хотів я розтопити ними лід,
Здолати нелюбов твою жорстоку.

А ти, не рада з їхнього потоку.
Все урікала стримано в одвіт:
Мовляв, намарне мучитись не слід,
Розсудить час - йому видніше збоку.

Чи ж розсудив? Скажи тепер мені
А чи літам, що відшуміли, змінні.
Стоять так само стіни льодяні
Тієї невразливої гордині?
Чи, може, ті листи мої смішні
У сховку серця бережеш донині...

 

ДВІ ЗАМЕТІЛІ

Ця завія не схожа на ту,
Хоч, здається, усе, як тоді.
Тільки січень весільну фату
Одяга не тобі, не тобі.

І дорога й тривога - не ті.
Хоч вони почалися звідтам.
Але цю, як і ту, заметіль
Я за інші в житті не віддам.

Шаленій, хуртовино, бунтуй.
Снігом кидайсь в обличчя, колись,
Білим шурхотом шлях мій бинтуй, -
Чей, загоїться рана колись...

 

ВЕЧІР

Олесеві Гончару

Над морем сутінки соталися,
Чаїний вечір вечорів.
А чи багато ще зосталося
В житті таких-от вечорів:

Із пожаданнями і змогою
У повноводім плині літ
Із деревами і дорогою.
Котра впадає в небозвід,

З гніздом лелечиним над хатою,
З мостом гримучим на путі,
З хмарин отарою кудлатою,
Що розтає у темноті,

З поривом вітру прохолодного,
Що налітає з-за гори?..
Такого вже не буде жодного,
То будуть інші вечори.

 

* * *

Обкипіла цвітом вишня коло хати, -
Що згадав дитинство, друже, не картай.
Коло тої вишні нас голубить мати
У передвоєнний запашистий май.

Перегуд бджолиний у вишневім цвіті...
Літаки оглушать теплий небозвід...
Матері не стане в тім грімливім літі,
Вишня приголубить нас, малих сиріт.

Де ти, вишне-мати? І питати годі -
Ані того саду... й хати ні сліда...
Як же біло-біло в синім небозводі -
Літо - вишня - бджоли - мати молода!.

 

ЗБИРАННЯ ГАРМАТНОГО ПОРОХУ

Відгримкотіло поле бою,
Рудіють шанці на ріллі.
Село клопочеться сівбою,
В полях - дорослі і малі.

Своя у кожного турбота.
Трясуть сивинами діди.
Вдова сльозу втирає потай,
Не відійшовши від біди.

А ми, никаючи ріллею,
Від пилу чорні, як граки,
Там, де стояли батареї,
Збираєм порох залюбки.

Несем в кишенях, у торбині
Неоціненну здобич ту.
І тітці Ганні в самотині
Даєм
розпалювать плиту.

 

ЛОНО

Тепло душі в душі не охололо,
Добро в добрі не зсякло, не збуло.
Да освятиться материнське лоно,
Де зроду-віку не пригріте зло!

Животвори, життя першоосново -
Пракореню, розмаяний в гіллі,
Любові лоно, лоно хліба й слова,
Священне лоно правди на землі.

Світися нам пречисто й пожадано,
Як поміж бур блаватна благодать,
Нікому і ніколи нас не дано
Від матернього лона відірвать!

І як на дальніх чи на ближніх гонах
Я упаду краплиною в ріллю -
Мовчи, сльозо!.. До матернього лона
Свою відраду й муку прихилю.

ДЯДЬКО ТИХІН

Дядьку Тихоне! З повоєння,
Ледь затих смертоносний грім,
Ваше лагідне тихе ймення
Оселилось в селі моїм.

Треба ж статися: все Івани.
Не один Петро чи Павло,
Та, як свідчать односельчани,
Звіку Тихона не було.

Ну, а рід ваш гронивсь не десь там -
На суміжній таки землі,
За якихось верстов із десять
У сусідньому жив селі.

Прибули тоді не на свято -
Край до трудних робіт воскрес.
Ви приїхали підіймати
Поруйновану МТС.

Хліборобська відома доля.
А ще ж діток - не зрахувать.
Пам'ятається, ваша доня
В школі вчилась лише на "5".

Хлопці - то вже стаття інакша -
Відчайдухи, як на підбір...
Відробив передчасно... старший...
Горе батька - попробуй, змір...

І про доню - лиш спомин щемний,
Не судилося щастя їй...
Але рід живе, незнищенний,
Йде життя в крутизні своїй.

Дядьку Тихоне! Скажем прямо,
Хай не тільки село моє зна:
Все життя у вас -
продовольча програма,
Як і в батька мого - вона...

Та не тільки хлібом єдиним -
І сльозою, й піснею теж...
Де б не був я, за мною лине
Ваше приязне "Як живеш?".

Дядьку Тихоне!.. Звіт од мене:
Так живу, як у полі злак.
Ваше лагідне тихе ймення -
Доброти повновагий знак.

 

ЗВИЧАЙНА ЖІНКА З НАШОГО СЕЛА

Цю жінку зустрічав я не в музеї,
А в болотнечі рідного села,
Як засвіт разом з матір'ю моєю
Вона до корівок своїх ішла.

Не думала, що вийде в героїні,
Що за її турботи немалі
Перед війною орден сам Калінін
Їй урочисто вручить у Кремлі.

На все дивилась в клопотах буденно:
Кормів не густо... Кволеньке теля...
Тепер з-під скла портрет її до мене
У тишині безмовно промовля.

На труд її крізь іншу гляньмо призму.
Буденність? Так. Та, друзі ви мої,
Що не кажіть, а шлях соціалізму
Проліг-бо через рученьки її.

Цього збагнути не могли ми, юні,
Тепер доходим істин в сивині.
Та посмішка "вождева" на трибуні -
І тітчині криваві трудодні...

Злобу таїли всемогутні вуса,
А тітка Віра добрістю жила...
Державній Вашій праці поклонюся,
Звичайна жінко з нашого села.

 

СВОЛОК

Не гріх згадати добрим словом
Поміж нових турбот і справ -
В отецькій хаті синій сволок,
Що колиски колись тримав.

Ой, люлі, люлі, спи, дитино,
Ой, люлі, доні і сини.
Хитались в хаті білі стіни,
Витали вимрійки і сни.

Ой, люлі, лю... А від порога,
Вповита думами батьків,
У білий світ вела дорога
З-під синьонебих сволоків.

По ній у путь підеш колись ти...
Коли те мріялось: пішов!
І я не стану до колиски
Тебе сьогодні кликать знов.

У плині літ багато зміг ти,
Зумів приборкати мету.
Тебе підносять нині ліфти
Над сволокову висоту.

Із неба зорі ти зриваєш,
Що нам лиш блимають здаля,
І часом навіть вже не знаєш:
А чи внизу ще є... земля?!

Ти м'яту-руту й материнку
Не взяв з собою в іншу вись.
Не взяв і пісню материнську,
Що над колискою колись...

Либонь, тебе ніякий волок
Вже не притягне до сім'ї,
Де пам'ятає синій сволок:
"Ой, люлі, діточки мої"...

1969

 

НА ВСІ ЧАСИ

В той день світило сонце щедро,
Весільно яблуня цвіла.
Півторатонка із райцентру
Притьмом примчала до села.

Грузовичок багряним стягом
В травневу сплескував блакить,
Що означало: над Рейхстагом
Такий достоту ж майорить!

Ми, що товар край шляху пасли,
Збагнули: битви одгули!
Хоч на борту звитяжне гасло
Вчитати сльози не дали...

І мітинг був біля контори,
Слова гарячі та гучні.
І радість в сув'язі із горем
Назавжди впам'ятку мені,

Бо ж означила красна дата,
Година сонячна ота;
Небавом хтось обніме тата,
А хтось - до скону сирота.

Верстали різні ми дороги,
Та не зреклись тії весни.
Ім'я нам - діти Перемоги,
А не безбатченки війни.

Отож замрем, незбайдужілі:
До обелісків люди йдуть.
Фронтовики в пригаслій силі
Свої "сто грам" солдатських п'ють.

Не дорікайте ветерану,
Хай не вважається за гріх,
Як плаче, сліз не витирає,
Згадавши друзів бойових.

І знову світить сонце щедро,
І яблуневий сад пахтить.
...Півторатонка із райцентру
Мчить Перемогу провістить.

 

СПОМИН ПРО ОДНУ МАНДРІВКУ

В чистім полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.

Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.

І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.

Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, -
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..

2004

 

ЗУСТРІЧ У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Іванові Касьяненку

Слава Богу, ще живі, Іване,
Ну то й що, як сива голова.
Не жаліймось, що життя погане,
Бо ж воно поганим не бува.

Кольорів у нім, як у веселці,
Тільки б їх душею увібрать,
Як вбирали наші односельці -
Ті, що під надгробками лежать.

Вже скількох записано у святці
Наших перевесників, аж страх.
Може, десь воліють можновладці,
Щоб і ми перетворились в прах.

Важко їхніх мудрощів колодязь
Бідолашним виглибити нам.
Скажем по-одеськи: "Не дождётесь"
Ситим новоявленим панам.

Ще не начарована розмаєм,
Хоч літами й зморена, душа.
Кравчуківське "маєм те, що маєм"
Нас не дуже, звісно, потіша.

А проте хай знає світ палаців,
Що злюбив болотну каламуть:
Уночі кошмари нам не сняться,
Вовкодави нас не стережуть.

Затишно і скромно в нашій хаті,
І гніздо розкоші в ній не в'ють.
Ми з тобою, друже, тим багаті,
Що корінням - в отчому краю.

Ще наш день не відає остуди,
Оремо і сіємо, й жнемо
Й рідне слово до людей, між люди,
Мов свічу із храму, несемо.

Із-за хмари сонечко прогляне -
Ми і раді: йдеться до тепла.
Слава Богу, ще живем, Іване,
І для нас весна таки прийшла.

2004

 

ПРИЛИНЬ МЕНІ...

Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.
Виходь зі мною під осінні зорі.
Вечірня одинокосте моя.

Спахни мені, сліпуча блискавице,
В густу й гіркаву горобину ніч!
Прилинь мені, любові тиха птице,
Спурхни між двох зблакитнених облич.

Зіллються тіні, тони, грані, гами,
А ти - прилинь!..
І диво з див яви,
Де потріск хмизовища під ногами
І пошум відлетілої листви.

Де в злагоді, у зваді й непокорі
Топтали ми стежини по гаях...
Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.

1970

 

СТАРИЙ АГРОНОМ

Осіннім днем відзолотілим
За борозною вдаль ступав.
Зливався з полем чорнотілим
Він, що колоссям засмаглілим
Доспів і виспів у степах.

Понад ріллею дзвін-дорога
Стрімливо бігла в білий світ
Повз нього, грішного й святого,
Хто в землю йде без некролога
Зі степових своїх орбіт.

Що некролог! Хвала запізня.
Її не прагне дідуган.
Йому б сльоза людська та пісня!..
В статтю прощальну ж бо не втиснеш
Усіх дипломів і... доган.

Його сумління не терзає,
Не мучить сумнів на краю.
Без ворожби напевно знає,
Що він по смерті не зникає -
Переливається в ріллю.

 

КАРТИНА

Володимирові Чуприні

Схилилось на мамине лоно,
Безтрепетно, солодко спить.
Дитятко сільської мадонни,
В картині б обох відтворить!
Хай плинуть у барвах, у слові
До них буруни колоскові,
Хай сонце-вітрило встає.
Нехай у малому сонькові
Художник себе пізнає.

28.06.2007

 

СПОВІДЬ

Коли душа від болю часом стерпне,
Захмарять буйні обрії мої,
Простую, мов на прощу, в лоно степу,
У наші заколошені краї.

Тут забуваю заздрощі і злобу,
Звадливим суддям звіту не даю.
Дивлюся в чесні очі хліборобу -
Неначебто на сповіді стою.

Тут постаю лише в признанні щирім,
Ніякі баляндраси не спасуть.
На цій землі лиш правді хліба вірять
І визнають не суєту, а суть.

Мені тут небо вищим видається,
Тут щастя й муку відаю до дна,
Моя тут пісня плаче і сміється,
І сліз тих не соромиться вона.

 

НІЧНЕ ПОЛЕ

Спіє колос, овоч спіє...
Відпливає, тане мла.
Перший півень сонно піє
На околиці села.

У росі на помідорах
Промінь зоряний заблис,
На шляхах мережать порох
Голубі сліди коліс.

 

СОЛДАТСЬКА ВІДПУСТКА

В полях машини порошили
Золотоскиртий небосхил,
Велосипедні сизі шини
В дорожній куталися пил.

Серпнева сутінь наринала,
Сльозу видавлювало з віч.
Хмарин багряні опахала
Пливли, гойдаючись, навстріч.

Маслинно-сива лісосмуга
В шалену подорож оту
Мене вітала, наче друга,
І проводжала на льоту.

За поворотом круторогим,
Від лісосмуги, через під,
В село вливалася дорога
І обривалась край воріт.

Біля заквітчаної хати,
Що нахилила стріху в сад,
Я не зустрів журби-дівчати,
Як двадцять місяців назад.

Коло верби стояв дрімливо
Не мій - чужий велосипед.
І я збагнув - проїхав мимо
Під сміх сузір'їв і планет.

Мій розбіль згоївся з роками,
Забув я муку молоду.
Та розтопила лід і камінь
Неждана зустріч у саду.

Спахнули поблиском серпневим
Зірки у небі давнини!..
І я не певен, я не певен,
А чи сміялися вони.

1978

 

СЕРПНЕВІ МАРЕВА

Тече рілля, де никли стерні,
Світліє вглиб небесна синь.
Дорозкошовує у серпні
Над степом Таврії жарінь.

Хоча думки уже - про осінь,
Та, незважаючи на те,
Ще можна бачити і досі,
Як де-де соняшник цвіте.

Безвітря спечне, як і в літі,
Та вітер стрічний не пашить.
Уже в садах на верховітті
Багрянець трепетний лежить.

Нехай мине тебе омана,
У даль тверезо прозирай.
Зібралась рада ластів'яна
Перед відльотом в теплий край.

Не мчи на повному алюрі,
Життя - не гони і не гра.
Що радість - посестра зажурі,
Збагнуть прийшла тобі пора.

Міріє, марить видноколом
Вітрами виметена путь.
У передосінь понад полем
Рахманні марева пливуть.

 

* * *

Степу осіннього стишена рівнява,
Спокій задумливих сіл.
Що то за військо викрочує ріллями
За голубий небосхил?

Обіч доріг - лісосмуги, як писанки,
Птаства текучі хмарки.
Ллється пшениця, здіймаючи списики,
Степом - у даль - напрямки.

Армія рине - у кожного воїна
Сонця погон - на плечі.
Сходами ніжними нива узброєна,
Лави - попробуй, злічи.

З літа у літо: від зерня - до колоса.
(Хто там - про бомби нові?!)
І від землі виростають до космосу
Люди мої степові.

 

ДІВЧИНА

В густий туман вербицею вросла -
Тоненький стан, легкі, хупаві плечі...
Чекаючи машини до села,
На роздоріжжі виглядала вечір.

З-за темних скирт виходили на шлях
Нічні химери, знуднені й холодні.
Тремтіла, наче мокре пташеня,
Шурхочучи тим плащиком "болонья".

Глибинкою наречено колгосп,
Де їй тепер у клубі чаклувати.
Спасибі, нагодивсь молоковоз,
Шофер безмовно відхилив дверцята.

З дороги їй наснились теплі сни -
Неначебто у літеплі купалась...
Допівночі шоферові не спалось:
Тривожили тумани восени...

1968

 

* * *

Навіщо слово ставить на котурни?
Ти - диво, ремесло моє святе.
Акацію у ніч обсядуть кури -
І видасться, що дерево цвіте.

З дитячих літ у серці десь на споді
Оберігаю днину золоту:
Картоплю мати поле на городі,
А поруч я - картопелька в цвіту...

Братове, натомившися кричати,
Ми прийдемо до цих незбутніх див.
...Я гладжу русий чубчик онучати
На тій землі,
де вперше світ одкрив.

 

ЛАСТІВКИ

З колиски їхній виспів пам'ятаю -
Джерелечко небесно-дзвонкове,
Що з віку в вік тече і не змовкає,
Нехай там що - вилунює, живе!

Ми з'їдемось до батьківського дому,
Поставим стіл під зорями в саду.
І ластівки, збудивши давній спомин,
Заявляться в родинному ряду.

Який-то смак у хліба по роботі! -
Ми пізнавали за дитячих літ,
Як ластівки, усівшися на дроті,
У підвечір'я слали нам привіт.

Літа спливли. Вже й ми батьками стали, -
Шумлять онуки в дідовім дворі.
А ластівки - ті, що тоді співали,
Щебечуть і о нинішній порі.

Ми примовкаєм. Батько мовить слово.
В його сивинах зблискують зірки.
До нашої вечірньої розмови
Втручаються безсмертні ластівки.

 

БОЛЮЧИЙ УРОК

Не забуду до скону ту годину похмуру:
За "Любіть Україну" шельмували Сосюру.
Вчитель - що тут подієш -
мовби й добрий душею,
Сумовито глаголив про "ворожу ідею".

Він, що бачив у кожному з нас патріота,
Твердив, буцім у вірші - "петлюрівська нота".
І при цьому з газети певний приклад наводив
Про любов до Вкраїни і до інших народів.

Я учителя слухав, поривало сказати:
Може, з часткою "не" треба вірша читати?
"Не любіть Україну" - і ніякої шкоди,
Свій не згадуйте навіть - славте інші народи...

Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині
За його "Поховайте мене на Вкраїні...",
За його "...Так люблю Україну убогу...".
Звісно, я не сказав на уроці нічого.

Я учителя слухав - бунтувати намарно.
Він, сердешний, і сам почувався негарно.
Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,
А здавалось - благав: Україну любіте!..

 

* * *

Перебуто - не забуто. Відболіло -
Не зрікаюся, не каюся: було!
Відпорошило в долині, відбіліло
І водою шумовитою зійшло...

І допоки я никаю в давнім горі,
Осягаю, що до чого і чого,
За долиною тією поле орють
Задля хліба, задля житнього мого.

1984

 

ПОЛЮВАННЯ

Де степовінь зеленолука
Югу мітлицею мете,
Наздоганяла зайця сука,
Хортиста сука, як на те.

Жарінь проймала. Сука мчала
В годину верст, либонь, до ста.
Вже голова її гарчала
Побіля куцого хвоста.

На все роздолля змага впала -
Догнать - втекти - здолати - ні!
Печінка суча аж палала
У тій розгінчій бистрині.

Ще трохи, трошки - й гряне драма:
Собача лють - зайчиний скрик.
За небокрай по теплих травах
Стелився слинявий язик.

А хвіст отой, мов білий вінчик,
Ліворуч - круть, праворуч - верть
І той же степ таки посвідчить:
Перехитрив зайчисько смерть.

Всього півскоку не домчала,
Всю жовч розтратила, вважай.
Поспівчувать не гріх, звичайно...
Та й серця ж заячого жаль!

 

ПІСНІ З ФРОНТУ

Агов, музики голосні,
Засватані естрадою!
У мене є для вас пісні,
Не знаю, чи порадую.

Мені з війни їх дядько слав
Із текстами і нотами.
І я по-своєму співав
Вдесяте а чи й всоте їх.

Про солов'їв недремних тих,
Котрі бійців тривожили.
Про даль і пил шляхів трудних,
Які в походах сходжені.

Душі солдатської красу
В душі несу - не сплинуло:
За рідним домом світлий сум
У заквіті ялиновім...

Той спів у вас живе чи ні,
Той біль на чужині -
В Німеччині, в Німеччині,
Далекій стороні...

...Сьогодні ВІА - шум і гам.
Де не шукайте пристрасті.
То як вони, питаю, вам -
Пісні, що з фронту прислані?!

 

КОЛЕСО

Сходить сонце. Наринають села.
Знову нас мандрівочка п'янить.
Горизонту колесо веселе
Крутогір'ям літ не зупинить.
Тополина - мати чи кохана?
Згадка а чи вимрійка твоя?
На крайнеба сплине, осіянна,
І тебе до денця осія.
Не спіши-но, не кури, машино,
Ми ще й пішки сходимо цей світ,
Де край шляху кочубей-пташина
Подорожнім дивиться услід.
І не тільки ж погляду отого,
Не спиняйся, колесо, коти!
Запитально вигнулась дорога:
Хто ми?
Що ми?
Звідки і куди?..

 

* * *

У поїзді. А мариться - підводою.
У Крим по сіль... По воду до Дніпра…
Покару ту - вигнанням і природою -
Ти скажеш, мов, забути б нам пора.

Та постривай, меткий колего. Доки ми
На цім розлозі люди, а не пил,
До нас волає, де ти не ступи:
Гарячими потоками-розтоками
Вкраїна розливається в степи.

Ідуть, бредуть... З Полтавщини і з Курщини
Братаються, зливаються водне...
Проклекотіли мажами скрипучими...
Й не може не тривожити мене,
І я питаю в правнуків з будучини:
Чи хто про цю дорогу спом'яне?

 

СІЛЬ

І знов одежа хлібороба,
Від поту сивою стає.
А іншим сіль ота в суглобах
Ганебним болем віддає.
Недужих варто пожаліти.
Та чи пожалує життя?
Я й сам, чого гріха таїти, -
Асфальту зморене дитя.
А на полях - яка то спека,
Смалька таврійська сушина!
Стоїть, закурена й поблекла,
Моя трава - бережина.
Над степом - гук:
жнива, збирання.
Ти скажеш: проза? Тільки ж ні!
В поему зваги і дерзання
Кладуться виспражені дні.
І від Дніпра до Перекопу
На спинах зблиснеш ти, ропо,
Де ще не просто хліборобу
Збагнути, що то є... РАПО.
Контор наплоджено до біса,
Паперів шурхіт не вгава.
А тут - умри, свого добийся,
В ціні - зерно, а не слова.
На сотні гін - роботи клекіт,
І пахне збіжжя, де б не йшов.
А "кабінетники" далеко,
Знай, сіють... борошно розмов.
Їх теж, либонь, жаліти треба,
Якщо самим себе не жаль.
Розписуй в полі просто неба
Круту історії скрижаль.
Не нарікай на трудну долю -
Хоча вона і нелегка...
Життям завдячуємо полю,
Зернистій суті колоска.

 

* * *

Пахтить, біліє вечорами
На всім роздоллі світовім.
І я наївними рядками
Вславляю ревно
білий дим.

В мені самім - душа акацій,
Животворяща й молода.
Мені всього лише сімнадцять.
Коли і горе - не біда.

Ще нас обох не непокоїть,
Що принесе життєвий плин.
Ти при мені, а я - з тобою,
І красен світ, як дивний крин.

Спиваю цвіт. Радію слову,
Що духом сонячним пахтить.
Чекаю: вийдеш на розмову,
Яку повік не повторить...

 

ВОГНИК У СТЕПУ

Степ нічний. І вогник вдалині -
Тремкотлива цятка тихоплинна.
То навстріч зближається мені -
Хто те зна, яка вона? - людина.

Шлю вітання, вогнику, тобі,
Хай ми одне одного не знаєм.
Віриться: в розложистій пітьмі
Я тобі свічуся теж навзаєм.

Стрічного ніколи не боявсь,
Навпаки, спішив відкрити душу.
І питання: хто для нього я? -
Зізнаюсь: для мене не байдуже.

 

ЗУСТРІЧ НА БЕТОНЦІ

Василеві Мелещенку

Заєць біг розгуркотілим шляхом,
Край каналу по бетонці мчав.
Ринув - ні передиху, ні страху,
Безоглядно заяче втрачав.

Стук і грюк - згори, ізбоку, знизу,
Голий степ - ні кущика ніде.
Тільки пил клубочить сиво-сизо,
Тільки шлях вібрує і гуде.

Лапенятам шпарко на бетоні,
Оченятам курявно в бігу.
А назустріч МАЗ летить в розгоні,
Стелить - розсіває пилюгу.

Заєць став, заклякнув на часину, -
З чим сьогодні здибався і з ким?
І шофер як стій спинив машину,
Аж від гальм притьмом повився дим.

Мить одна - і подиву навзаєм,
І оціпеніння мимохіть, -
Пострибав навзбіч по полю заєць,
МАЗ понад каналом гуркотить.

От і все, і вся пригода, власне,
А чомусь із пам'яті не йде:
Заєць мчить, ані над ким не властен,
Степ навкіл рокоче і гуде...

 

ДІТИ ДОЩУ

У дитинстві ми не знали
Парасольок і плащів.
У дитинстві нас купало
Щойнаменше сто дощів.

Наринала злива сива,
Гуркотав розлогий грім.
І була копичка сіна
Порятунком нетривким.

Йшли до мами і до тата
Винуваті без вини
Недорослі пастушата -
Перемоклі пташенята
Польової сторони.

І хоч літ спливло немало,
Забуттям не поросло,
Як-то нас обігрівало
Хати отчої тепло.

Нині тільки спогадати -
Де ж ту душу зогрівать?
Йдуть дощі, де мама й тато
Під горбочками лежать.

Я печаль свою безмовну
В рідні доли принесу,
Під дощем, як хлопчик, змокну,
Не ховаючи сльозу.

Наринає злива сива,
Гуркотить розлогий грім.
Де ж копичка того сіна,
Що ховались ми під ним?..

 

РІЗЬБЛЕНІ ВОРОТА

Пісня

Лягла на клени позолота
Летять в заобрій журавлі.
Смуткують різьблені ворота
В моєму рідному селі.

Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.

Я повертаюся додому,
Але ворітниці мовчать.
Не скрипне хвіртка так знайомо,
Ніхто не вийде зустрічать.

На рідні обрії в засмуті
Лечу у мріях знов і знов.
Та ж не забути, не знебути,
Звідкіль я в білий світ пішов.

Лягла на клени позолота.
Летять в заобрій журавлі.
Уклін вам, різьблені ворота
На несходимій цій землі.

Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.

 

ЦАРИНА

З далини туманної долине
Слово, що наш день його не зна:
Вигін - заколошена ланина -
Царина - земличенька масна.

Вміли предки слово шанувати,
Повне смислу, музики й снаги.
Де ж іще і сіяти, і жати,
Якщо крають царину плуги.

Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю -
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.

Хай новітній день тобі докине,
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина - це поле України,
Що свого чекає сіяча.

 

* * *

Паморозь на травах, на промерзлих ріллях,
На дротах, провислих край доріг.
Знову ти у мислях, знову ти у мріях,
Що в завіях часу я таки зберіг.

Може, недаремно наживав сивини
І рубці на серці од розлук та бід,
Щоб, тебе зустрівши, порадіть дитинно:
Боже ти мій правий! Стільки зим і літ!..

 

ПРОЩАННЯ

Де з-поза крайньої хати
Шлях простелився у світ,
В місто мене проводжати
Вийшов старенький мій дід.

Трепетний кущик шипшини
Журиться на межнику.
Ждем на попутну машину,
Муку тамуєм терпку.

Як же це сталося, хлоню:
Ти, колосок між колось,
Іншу значиш собі долю,
Аніж в роду повелось.

Вибач, дідуню мій милий,
Цей нерозважний відхід.
Юність мою пружнокрилу
Кличе незміряний світ.

Що то мені принесе він,
Що мене в нім дожида?
Очі сумні дідусеві,
Біла, як сніг, борода...

 

* * *

Морю - душно. Я не запевняю,
Так мені здається віддалік.
Сонні хвилі ген до небокраю
Голубий серпанок заволік.

Чайки мають близко і далеко,
Проти сонця блись крильми та блись.
А мене тривожить: як там в спеку
Колоски пшениці налились.

 

ДО ІСТИНИ

І ми скандували, незрілі уми,
Що Сталін - це Ленін, а Ленін - це ми.
Здавалось, на білому світі - це так! -
Усе, що не взяти, з вождевих цитат.
У книзі про їжу здорову й смачну
Наведено мудрість його медяну.
В дозріле колосся комбайн заплива,
На ньому - вождеве: що значать - жнива.
А то, пам'ятаю, брошура про гній -
Красується фраза вождева і в ній.
...А вчителя прямо з уроку взяли
І - ворог народу! - в Сибір повезли.
А в книжці, де ода вождеві, як дзвін, -
Залито чорнилом портрет не один.
Не тільки що згадувать- думать облиш,
Хто Вишня Остап чи Микола Куліш.
Ти змалечку носа за вітром тримай
І пісню про "батька народів" співай.
В розливі гучних благовісницьких лун
Я теж воздавав йому, юний, хвалу.
Хоч мріло в душі, наче промінь з пітьми,
Чому не стрічається він із людьми?
Чому по країні розплоджені скрізь -
Розгул бюрократів, підхлібників слизь?
Я думав, наївний, бентежився цим,
Та все ж, як багато хто, плакав за ним.
Належало - зріти, мудріти, рости,
Щоб істину в цій коловерті знайти.
Непросто, нелегко давалась вона,
Можливо, що й досі не зовсім ясна.
Та чується голос душі, не сурми,
Що Ленін - це Ленін, а ми таки - ми.
І в слові, і в ділі за нами борги,
Яких не сплатили хвалeні "боги".

 

НА УЗБЕКИ

Народному поетові Узбекистану
ШУКРУЛЛО

Асалям алейкум, Шукрулло!
Віддаю чолом Твоєму краю.
Скажем прямо: не в садах розмаю
Наше побратимство розцвіло.
Стільки доль, не звівшись на крило,
Обпалились - нині не питаю.
В Чорномор'ї Птахівка - село
Все те достеменно пам'ятає.
Не забуло - маревіє в спеку,
Крізь літа нагадує мені,
Як ми з дідом в ті далекі дні
Їздили по дині - на Узбеки.
Що й казати: овочі смачні,
Із країв завезені далеких.
Ну, а тим, хто, власне, в чужині, -
Шлях стелився - не дорога в Мекку...
Тільки ж на краян моїх образа
Тих вигнанців трудних обійшла.
Хай земля садами не цвіла,
Хай пустеля скорше, не оаза, -
В ній не проросло насіння зла,
Вас ніхто не урікнув ні разу.
І було: узбечка пойняла
Українця біля перелазу.
Асалям алейкум, брате мій,
Аксакале з почуттям дитинним.
Бачив я, як ставши на коліна,
Ти вклонявся Птахівці новій.
Стільки відшуміло веремій,
Та навік у пам'ятку долина,
Де жили на вулиці одній
І Узбекистан, і Україна.

 

ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Поминальний день печальний
Нагадав про себе знов.
Древній звичай ритуальний
Повертає до основ.

Приїжджають звідусюди,
Слава Богу, вповні сил
Люди певні, не заблуди -
До рокованих могил.

На сумні бетонні плити,
Що не вкутав їх полин,
Прилягають теплі квіти
Після зимніх холодин.

В тиху пору полуденну
(В небі жайворін, хмарки)
Вип'ють чарочку горенну -
Знов укупі - родаки.

Тут людину наскрізь видно, -
А чи мертва, чи жива.
Генде чийсь горбок безрідний
Полонила мурава...

Я відтак, не ідеальний,
На забуті могилки
В поминальний день печальний
Покладаю ці рядки.

Справді, звідси все видніше, -
Невблаганно судить час.
Пам'ятатимем відійшлих -
Пам'ятатимуть і нас.

 

МОЇ СОЛОВ'Ї

Хто сказав: не для мене маї?
Та ж ячмінь ще не викинув колос.
Ще співають мої солов'ї,
Та і я не згубив іще голос.

Може статись: від співу помру,
Бо ж не вічний, авжеж, - не скриваю.
Бо ж не тільки я горлом беру -
Я і серце своє надриваю.

А могло б же воно не боліть,
Міг би жити сумирно і тихо.
Та судилось тебе полюбить,
Золота ти моя солов'їхо.

Дрібен дощик спада на гаї,
Живемо, і не час помирати.
Не змовкають мої солов'ї,
З ними я свого шалу не втратив!

 

* * *

Не дружить березень з морозами,
Снігів згортає пелену,
Де ворон грудкою чорнозему
Застряг знічев'я на лану.

З'їда льоди проміння поїдом,
Буйнує виярком вода.
І, струшений шаленим поїздом,
Останній іній опада.

 

* * *

Безбарвна даль. Ніякої оказії.
Мандрівка в степ, у маревність хистку.
Згадай шосе в безлистих ще акаціях,
Ріллі сухої схвилену ріку.

Ти не вдивлявся в обрії запилені,
Лиш проронив байдужі словеса:
- Намарне не розхвалюйте степи мені,
Краси немає - ось і вся краса.

Хотілося узять тебе за плечі.
Хотілося рішуче заперечить,
Що тут іще проллються вруна зелено,
І квіти виграватимуть веселкою,

І зашумить зажнив'я диво-колосом,
І вітражем спливе в долині сад...
Та, не збагнувши в цьому краї провесен,
Чи зможеш ти збагнути листопад?

 

* * *

Техніка - землею й небесами.
Всюди тільки й мови: НТР.
А над полем - жайворін. Той самий.
Що про нього скажемо тепер?

Генде після вигрому, в долині,
Де спочив натруджений метал,
Він у призахідному промінні
Зринув, заспівав, затрепетав.

Заясніли в трактористів лиця:
Дивоспів зачули з висоти.
Жайворонок? Наяву чи сниться?
Уцілів, не збезголосів ти?

Ну ж, виспівуй - давньої, дзвінкої!
...А тобі, напевне, головне -
Коло тої техніки грімкої
Вимостить гніздечко затишне.

 

* * *

Побігла полями дорога засніжена,
Дроти небозвід розлініюють синій.
Біліє прощально, бентежно і ніжно
В красі первозданній
останній іній.

Блукає по гаю задума зимова,
У спогадах тихих схиляються віти.
Не станемо молодість кликати знову,
Лише б, як любилось, -
любити й любити!

 

ПОВЕРНЕННЯ

Пахтіло поле тепло і волого,
Над тракторами подимок сизів.
Колесами вмережані дороги
Співали, потопаючи в юзі...

Усе тоді сприймалося, як диво -
У степовім, у батьківськім краю.
Та що таке: себе в своїх поривах
Сьогодні я не зовсім пізнаю.

Не трепечу, не вивіряю мрію;
Немовби і весна вже не красна.
Вготовлена амністія: старію.
І доказ напідхваті: сивина.

 

Так другий-третій теж не знає чарів,
Йому ще, як до Марса, до сивин,
А дивишся: давним-давно збучавів
І перестав заваблюватись він.

...Та прийде мить - первісно-таємничий
Барвистий світ, який втрачаєш ти,
Назад покличе -
Спробуй не піти!

1970