Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наталя Коломієць. Дорога до себе
Микола Братан. І краса, і держава
Іван Немченко. Квітка України
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Наталя Коломієць. Я щаслива
Н.Чухонцева. Нові обрії Миколи Василенка — перекладача // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 276-282. - Рецензія на книгу: Василенко М.О. Транзит самоцвітів: переклади. — Київ–Херсон: Просвіта, 2012. — 247 с.
Нові обрії Миколи Василенка — перекладача
(Рецензія на книгу: Василенко М.О. Транзит самоцвітів: переклади. — Київ–Херсон: Просвіта, 2012. — 247 с.)
Перекладознавство в Україні — порівняно молода наука. Чіткі критерії якості перекладу досі не розроблені, перекладацьких шкіл існує декілька, і представники кожної мають свої власні позиції. Для прикладу досить згадати бурхливі дискусії навколо перекладів Миколи Лукаша з Федеріко Гарсіа Лорки, які розпочалися 1969 року, коли у № 3 журналу “Сучасність” з’явилася стаття представника Нью-Йоркської групи Юрія Тарнавського “Під тихими оливами, або вареники замість гітар”, і тривають уже півстоліття (див.: Пронкевич О. Лорка — українець або Лорка українською? // Літературна компаративістика. — Вип. 2. — К., 2005. — С. 286-298).
За висловом І.Франка, переклад прокладає “золоті мости” взаєморозуміння між народами. “Душа мистецтва живиться донорською кров’ю перекладачів”, — таким афористично сформульованим реченням завершила свою передмову до книги Григорія Кочура “Друге відлуння” Марина Новикова. Вона вважає, що переклади стали героями нашого часу не тільки через культуртрегерську свою роль: “Вони вразили нас іншим. Творчість гине двічі: спершу — в газовій камері, потім — у Леті. А якщо вона зникає безслідно й безплідно, — то навіщо вона? Творчість не гине ніколи. Цього навчили нас переклади. Бухенвальд був після Веймара, але переклади воскресили Гете з бухенвальдського попелу. Справжнє безсмертя мистецтва — не в погруддях зацькованих геніїв, а в перекладах. Справжня свобода мистецтва — не в зухвалих маніфестах і не в уїдливих сатирах, а в перекладах”.
Той факт, що Микола Василенко на всіх етапах своєї творчості займався перекладами, засвідчує глибоке розуміння їхньої особливої місії в культурі та у розширенні духовних обріїв народів. Для нього особисто це заняття стало виходом у царину свободи в екстремальних умовах. Перші свої переклади М.Василенко здійснив, коли був політв’язнем (1947-1955). До цього виду творчості молодого поета заохочував Григорій Кочур, з яким вони потоваришували ще з тих часів. М.Василенко і досі продовжує саме його перекладацьку традицію, сутність якої полягає у максимальному наближенні до першотексту. Звісно, досягти абсолютної відповідності поетичного перекладу оригіналові неможливо, що зумовлено різницями між мовами, культурними кодами, індивідуальними стилями автора й інтерпретатора та багатьма іншими факторами, але можна і потрібно зберегти його зміст і дух, образну мову, версифікаційні та, певною мірою, і стильові особливості.
“Транзит самоцвітів” відкривається перекладами з англійської та американської романтичної поезії, якою М.Василенко здавна захоплюється. Деякі вірші (“Шильйон” і “Безсонних сонце…” Джорджа Гордона Байрона, “Коник і цвіркун” Джона Кітса та інші) вже мають кілька перекладацьких інтерпретацій українською мовою, але слід зважити на авторитетну думку Ф.-Д.-Е.Шлейєрмахера про потребу повторних перекладів, кожен з яких може відтворити ті риси оригіналу, які відсутні в попередніх інтерпретаціях. Англійський гумор дуже важко передати іншою мовою, проте М.Василенко блискуче це зробив у перекладах низки фольклорних “Лимериків”. За визначенням О.Мокровольського, лимерик — “це веселий п’ятирядковий вірш, в якому часто висміювалися знайомі люди. У лимериків у кінці першого рядка часто називається адреса героя — місто, село чи країна… Далі розповідається про його “дивацтва”, і останній рядок — “підсумковий”, мов луна повторює перший…”. Василенкові переклади з англійської поезії проаналізував В.Тарабановський у статті “Микола Василенко-перекладач” (див.: Микола Василенко: літературні розвідки, бібліографічні нариси. — Херсон, 1996. — С. 25-30), де слушно відзначив, що вони анітрохи не поступаються перекладам С.Маршака, Д.Михайловського, В.Мисика, М.Пилинського, О.Мокровольського. До цього переліку можна додати ще й Д.Павличка (див. переклад “Коника і цвіркуна” Джона Кітса у його книгах “Сонети” та “Світовий сонет”) і Г.Кочура (див. переклади поезій “Коник і цвіркун” Джона Кітса, “Безсонних сонце…” Джорджа Гордона Байрона, “Озімандія” Персі Біші Шеллі у книзі “Друге відлуння”).
З німецької мови М.Василенко переклав поезії Йоганна Вольфганга Гете “Знайшов” і “Прометей”. Йому вдалося не тільки досягти змістової точності, а й майстерно передати ритмомелодику і стиль цих творів. Перший з них українською мовою звучить, здається, ще милозвучніше, ніж німецькою. Наприклад:

Блукав у лісі,
Я без мети,
Не хтів нічого
Отам знайти.
Дивлюся, квітка,
Немов грибок,
Цвіте, сіяє,
Мов блиск зірок.

Славнозвісний гімн “Прометей” у перекладі М.Василенка сповнений дійсно Гетевського героїчного пафосу та експресії. Перекладач зберіг вільний розмір і складну строфіку оригіналу. Переклад Миколи Василенка ближчий до першотексту, ніж переклад Миколи Терещенка. Порівняймо:
Коли я був малим
і добре ще не знав нічого,
до тебе очі зводив,
мов ухо там було,
щоб почути моє благання,
і серце,
щоб співчувати пригнобленим.
(М.Василенко).
Як я малим був,
Не відав, що робити, —
Звертав заблудлий погляд
До сонця, чи немає там
Ушей, що чують зойк благання,
Сердець, подібних на моє,
Що всіх пригнічених жаліє.
(М.Терещенко).
М.Терещенко у наведеному фрагменті відійшов не лише від форми оригіналу, а й подекуди від змісту. “Прометей” Гете — гнівний монолог титана, адресований Зевсові, який наказав прикувати його до скелі. Чому в Терещенковому тексті герой “Звертав заблудлий погляд / До сонця” — збагнути важко.
Угорська поезія репрезентована у “Транзиті самоцвітів” віршем Гарбара Девечері “Вечір Тіноді у Шарварі”. Мова перекладу сприймається легко. М.Василенко зберіг зміст, тропіку і вільний вірш першотексту.
Найбільше у книзі перекладів зі слов’янських мов: зі словацької (“Нітра” Андрія Сладковича), з чеської (“Хвиля” Франтішека Нехватала), з польської (шість віршів Леопольда Стаффа, “Із залишками молодості що робити?…” Юліана Тувіма, “Блокнот”, “Могила невідомого мешканця Варшави”, “У дорозі” Антоні Слонимського, одинадцять поезій Станіслава Місаковського), з болгарської (“Кохання” Івана Пейчева, “Спадщина” Кирила Христова Гончева, “Шумен” Борислава Геронтієва, “Дума про Аспаруха”, “Коловорот”, “Літо” Нели Данчевої, “Мандрівник”, “Слід”, “Ряжені” Огняна Спиридонова, “Синівське” Цоньо Палазова, “Партизанська мати”, “Зима”, “Була за волю боротьба…”, “Пізнє літо. Сива нива…”, “На столі чекає…” Младена Проданова, “Тридцять років” Славчо Николова, “Як витягти тебе…” Снежини Кралевої, “Над аркушем”, “Червоні коні”, “Мовчання” Рози Боянової, “Весняний настрій”, “Я не стріляю шротом…”, “Не женіть мого Пегаса…” Іліани Стоянової, “Коли придбаю крила…” Даніели Йосифової, “Зимове яблуко” Антоніна Горчева, “Тобі душа болить…” Саліса Танжера, “Думка при утомі” Желязка Желязкова), з білоруської (“Шукачі правди” Франциска Богушевича, “Ми завдячні щиро…” Адама Гуриновича, “Дайте орлі мені крила...” Цьотки, “Моя душа”, “Дід”, “Сонет”, “Вже досить, друзі, душу гризти…”, “Браття, ставаймо до бою…”, “Озеро”, “Тріолет”, Ворона й чиж” Максима Богдановича, “Пісня куликів”, “Хто їде там?”, “Журавель та чапля” Максима Танка, “Ліс” Якуба Коласа), а також із російської. З вищезгаданих творів майже всі українською мовою з’явилися вперше (винятками є “Із залишками молодості що робити?” Юліана Тувіма, “Ліс” Якуба Коласа і, можливо, ще кілька текстів).
Оскільки дехто заперечує необхідність українських перекладів з російської літератури, особливо лірики, то на них ми зупинимося детальніше. М.Василенко переклав вірш Миколи Некрасова “Вслухаючись в пекельну даль…” (“Внимая ужасам войны…”), низку поезій модерністів “срібного віку”, а також мініатюри Миколи Рубцова, “Над ручьём” Василя Федорова та три твори Івана Мінтяка.
Вищезгаданий вірш Миколи Некрасова пройнятий пафосом гуманізму, пристрасним запереченням війни, щирим співчуттям до горя матерів, які втратили своїх синів. М.Василенко дуже вдало відобразив зміст і поетику першотексту, що можна підтвердити таким прикладом:
Им не забыть своих детей,
Погибших на кровавой ниве,
Как не поднять плакучей иве
Своих поникнувших ветвей…
Їм не забуть дітей своїх,
Що впали на кривавій ниві,
Як не піднять гілок сухих
У заводі вербі журливій.
Василенкові переклади дев’ятьох поезій О.Мандельштама, написаних переважно у таборі та під час заслання, вражають не так текстуальною точністю (хоч і її не бракує), як непідробною щирістю почуттів. Причина цього криється не тільки у майстерності перекладача, а й у схожості доль українського і російського співців.
Вірш Бориса Пастернака “Во всём мне хочется дойти…” з книги “Когда разгуляется” (у перекладі — “Хотів би у всьому дійти…”) є своєрідним естетичним кредо автора. Майже кожна строфа цього широко відомого твору стала афоризмом, тому М.Василенко намагався якомога менше трансформувати першотекст.
Федір Сологуб увійшов в історію літератури як схильний до містики символіст, співець “потойбічної краси”, страждання і смерті. Перекладені М.Василенком фрагменти твору “Собака сивого короля” репрезентують сатиричний талант цього російського поета, а також, звісно, і перекладача.
Вміння передавати дух і стиль жіночої поезії притаманне небагатьом чоловікам-перекладачам. М.Василенко, безумовно, належить до цих небагатьох. Йому вдалося здолати психологічні бар’єри і технічні труднощі перекладацької інтерпретації навіть таких складних текстів, якими є вірші двох найвизначніших російських поетес “срібного віку”.
У Василенкових перекладах з Анни Ахматової “Не дивина, що похоронним дзвоном…” (“Не мудрено, что похоронным звоном…”), “Забудуть? — Ось чим здивували!..” збережено зміст, елегійну тональність, образну систему, версифікаційні особливості оригіналів. З інших творів цієї авторки М.Василенко переклав тільки два невеликі фрагменти: другий катрен з вірша “Мне ни к чему одические рати…”:
Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда,
Как жёлтый одуванчик у забора,
Как лопухи и лебеда.
Коли б ви знали, із якого сміття
Зростає вірш, не маючи стида,
Як під парканом будяків суцвіття,
Як лопухи і лобода,
а також перший катрен з вірша “Не с теми я, кто бросил землю…”:
Не с теми я, кто бросил землю
На растерзание врагам.
Их грубой лести я не внемлю,
Им песен я своих не дам.
Не з тими я, хто втік із краю,
Рідню залишив ворогам.
Солодких слів їх не сприймаю,
Своїх пісень їм не віддам.
Переклади обох фрагментів наближені до першотекстів, лише “жёлтый одуванчик” український поет мусив замінити на “будяків суцвіття”, бо слово “кульбаба” не вписувалося в ритмічний лад вірша.
Василенкова інтерпретація поезії Марини Цвєтаєвої “Моим стихам, написанным так рано…” (“Моїм віршам, що написала рано…”) передає дух, версифікацію і значною мірою стиль оригіналу.
У перекладах творів наступної генерації російських співців М.Василенко майстерно передав тонку іронію Миколи Рубцова, пронизливий ліризм Миколи Федорова, внутрішній драматизм доробку Івана Мінтяка.
Вміщені в “Транзиті самоцвітів” переклади з чеченської, інгуської, осетинської, карачаївської, абазинської, вірменської, грузинської та єврейської (ідіш) мов здійснені не за оригіналами, а за авторськими підрядниками. Тож М.Василенкові у процесі роботи довелося спиратися також на власну ерудицію, задіяти свою інтуїцію, загалом докласти багато зусиль, щоб на цій основі постали повноцінні художні переклади.
Прихильники вільного перекладу люблять цитувати жартівливий афоризм Генріха Гейне: “Переклад, мов жінка: якщо гарна, то невірна, якщо вірна, то негарна”. Звісно, вільні переклади, переспіви і переробки мають право на існування. Всі ми ще зі шкільної лави пам’ятаємо, що нова українська література була започаткована здійсненою І.Котляревським травестійно-бурлескною переробкою поеми Вергілія “Енеїда”. Подібних переробок чимало з’являється і в постмодерній літературі. Проте у таких текстів специфічна функція, вони не претендують на репрезентацію твору, покладеного в їх основу. В переспівах, а нерідко й у вільних перекладах особистість перекладача зазвичай заступає собою особистість автора першотексту. Іноді навіть талановиті перекладачі не дуже дбають про збереження національного колориту оригіналу, а натомість привносять у текст невластивий йому культурний код. Звичайно, сьогодні навряд чи хтось наважиться замість “ранчо” написати “хутір” чи замість “вестибюль” — “сіни”, але в історії українського перекладу і не таке траплялося...
“Транзит самоцвітів” засвідчує, що переклади можуть бути і близькими до першотекстів, і гарними. Твори, що ввійшли до книги, вибрані з тонким естетичним смаком і у перекладацькій інтерпретації М.Василенка сприймаються досить органічно, не втрачаючи при цьому свого національного колориту. Отже, назва “Транзит самоцвітів” цілком відповідає змістові збірки.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)