Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Молода муза. Випуск 1
Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
З Україною в серці
Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Голос Батьківщини
Наталя Коломієць. Дорога до себе

Немченко Г. Гуманістичний пафос драматургії Івана Дніпровського // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 134-144. - [Ювілеї. До 120-річчя від дня народження Івана Дніпровського].

Гуманістичний пафос драматургії Івана Дніпровського

Драматичний доробок Івана Дніпровського (1895-1934) досліджувався Ю. Барабашем, О. Білецьким, П. Гаврилюком, С. Гречанюком, В. Дончиком, І. Дузем, М. Жулинським, Й.Кисельовим, Н. Кузякіною, І. Михайлином, М. Наєнком, Ю. Смоличем, Є. Шабліовським, Д. Шлапаком та ін. Але й на сьогодні залишається маловивченим обраний нами аспект. Мета нашої розвідки: простежити гуманістичну домінанту в драматичних творах Івана Дніпровського.

З доробку митця відомі п’єси “Любов і дим”, “Яблуневий полон”, “Шахта “Марія”, “Останній главковерх”. У них фокусуються не тільки перетворення соціально-політичного й економічного характеру, а й зрушення у внутрішньому світі людей, зміни їх життєвої позиції.

У драмі “Любов і дим” (1925) Іван Дніпровський порушує проблеми, що виходять за рамки тематики (відбудова заводу). Ремарки п’єси уточнюють час і місце дії (Донбас, період голоду та руїни). Сюжет твору розвивається динамічно, напружено. Багаточисельність персонажів сприяє показові різних ідейних позицій: революційна відданість та віра в майбутнє Шури, Корнія; ненависть, помста Ірини, інженера Вронського; байдужість міщан та ін. Основний принцип полярного розмежування персонажів – ставлення до відбудови заводу. Масові сцени, якими так насичена драма, полілоги, діалоги репрезентують складність та напруженість обстановки, яка зумовлює й певні зрушення в свідомості дійових осіб (Шури, робітників). Із сюжетною канвою твору пов’язані трагічні сторінки голодомору на Україні 20-х років, але ця проблема не була в центрі уваги автора, як це спостерігається в драмі М.Куліша “97”. Для Івана Дніпровського характерна пильна увага до жіночих образів, діаметрально протилежних за своєю суттю (Шура та Ірина). Найяскравіше окреслений образ Шури – “залізного лицаря”. З передісторії дізнаємось, що в минулому вона захищала завоювання революції, а тепер є організатором відбудови заводу. Власне, дії Шури стимулюють розвиток колізії твору. Недостатньо реалізувався авторський задум щодо образу Ірини: швидка життєва переорієнтація героїні здається штучною. Під впливом кохання до комуніста Корнія вона зраджує своєму класові й самій собі. Фатальна любов суттєво впливає на долю героїв, призводить до трагічного кінця (смерть закоханого в Шуру робітника Кувадла). У драмі реалістичні тенденції в зображенні дійсності поєднуються з романтичними, про що й свідчать заголовок твору, ситуації, образи Ірини, Корнія, божевільного. Зіткнення загальнолюдських цінностей і класових інтересів простежуються автором досить чітко, хоча й схематично.

Наступна п’єса Івана Дніпровського “Яблуневий полон” (1926) за своїм ідейно-художнім рівнем переважає попередню. Сюжетна колізія твору традиційна для української літератури 20-х років – представники однієї сім’ї (брати Артем і Зіновій) перебувають у горнилі подій громадянської війни, але останній із них відходить від боротьби під впливом кохання до панни Іви й запалюється ідеями добротворчості й миролюбності.

Зіновій. Де ти взялась? Навіщо ми зустрілись? Недавно мчали наші тачанки степами – жах, курява за нами. Тепер – за що ти мене кохаєш? Краще ображай мене... До мене засміються по-новому люди. Коні засміються. Сама смерть до мене засміється, як мати” [2, с.138].

Дії Зіновія можна пояснити “філософією серця”. Звертаючись до коханої зі словами любові, герой прагне хоч на мить відгородитися від страхіть війни: “З тобою так спокійно. Нема цього кошмару. З тобою все так ясно, з тобою радість” [2, с.150]. Як стверджував український філософ П. Юркевич, моральна чинність людини пов’язана з серцем, тому вчинки людей оцінюються в залежності від того, чи вони викликані зовнішніми умовами й міркуваннями, чи випливають із безпосередніх та вільних стремлінь серця [8, с.193].

Природа наділяє кожну людину відчуттям прекрасного, але соціальне середовище накладає певні штампи, формує ставлення до подій революції, громадянської війни, та все ж людське переважає, як це помітно на прикладі Зіновія. Таким чином реалізується винниченківський принцип “чесності з собою” в розумінні протесту проти ідеї революційного фанатизму, що несе загибель моралі.

У діалозі з Івою Зіновій зазначає: “Людина... Ні, це не добре. Я хотів би бути таким, як брат. Тепер не можна буть людиною. Треба бути тигром” [2, с.138]. Почуття любові окрилює героя, очищає його. Після цього своєрідного катарсису Зіновій усвідомлює: “Отут я зрозумів, що все було безумством. Все. Гори трупів – усе даремне” [2, с.181]. У хвилю піднесення він клянеться Ярославні, що вже не вб’є нікого: “Кину все. Як можете – забудьте ваше горе. Ви приймете мою щиру руку? Вона чиста” [2, с.181-182].

У драмі “Яблуневий полон” на повний голос стверджується думка про вищість загальнолюдських цінностей над класовими. Для повнішого розкриття ідеї твору автор уводить периферійні образи. Репліки повстанців, матросів свідчать про прагнення до нормального людського життя.

Повстанець 6–й. Кинув би я к чортам це діло – та додому... А там земелька – така рахманненька...” [2, с.139].

Сюжет п’єси розпадається на ряд діалектично розгорнутих тем, що в синтезі складають лейтмотив твору. Події громадянської війни, репрезентовані Іваном Дніпровським у драмі, сприяють пробудженню звірячих інстинктів. Не випадково Артем, щоб зректись усього людського, прозивається Сатаною. Одержимий соціальними ідеями, він утрачає моральне обличчя, тому здатний нести тільки смерть і руйнування. Зіновій же не витримує конфлікту з жорстокою дійсністю і божеволіє. В іншому варіанті твору його вбиває брат.

Іван Дніпровський акцентує увагу не лише на класових колізіях, а й моральних проблемах (обов’язок і кохання, зрада і любов, війна й родина), що тісно переплітаються з глобальними конфліктами доби.

У “Яблуневому полоні” з’являються напрочуд цікаві жіночі образи. На перший погляд, постаті Ярославни й Тані типологічно споріднені: обидві зі зброєю в руках захищають свою ідею. Але якщо в Ярославни основний стимул дії – помста за розстріл більшовиками чоловіка, то сенс боротьби Тані розкривається в діалозі з селянкою: “Ми за бідний народ... За женщин. Долой кухню” [2, с.121]. Відтак ідеться про належний статус осіб прекрасної статі в родині й у суспільстві, подолання комплексу меншовартості в порівнянні з чоловіками.

Як і в попередній п’єсі “Любов і дим”, жіночі образи теж представляють антагоністичні табори. Можна вказати навіть на певну спільність характерів Шури й Тані, Ірини та Ярославни. Рельєфнішому окресленню всіх жіночих постатей служать поведінка героїнь, їх мова. У цій драмі теж яскраво виявилося світобачення автора, особливо в трактуванні образів Зіновія, Іви, Ярославни.

Заголовок п’єси “Яблуневий полон”, звичайно, алегоричний, він символізує фатальну силу кохання, що заволоділа червоним командиром. Третя картина твору має однойменну назву і розкриває глибину стосунків героїв, а в ремарці до цього акту драми згадується і про реальні яблуні в цвіту, які так бентежать душу Зіновія і ще раз підкреслюють вічність буття й кохання та абсурдність воєн і жорстокості. Іва своєю любов’ю зуміла заторкнути найтонші струни у серці свого обранця, пробудити чутливість і ліризм його вдачі, людяність.

Подібні колізії наявні й в інших п’єсах Івана Дніпровського “Шахта “Марія” та “Останній главковерх”. У них репрезентовано все ті ж гострі конфлікти, породжені добою революційних потрясінь. Так, у останньому з названих творів ідеться про непримиренне зіткнення двох світів, репрезентованих Главковерхом та Червоним режисером. Один символізує стару Росію з царсько-буржуазно-імперськими амбіціями, а інший – більшовицьку диктатуру з не меншими запитами. Фінальна телеграма Червоного режисера, зіткана з положень комуністичного “Декрету про мир”, звучить досить зловіщо. Адже російські більшовики традиційно обстоювали справедливість своїх війн, ведених у руслі закликів до світової революції, під якими приховували пересічну агресію, прагнення переінакшити всю планету на московський лад. Оцей “примус до миру” особливо дався взнаки українцям. У підтексті твору відчуваємо крайню стурбованість автора у зв’язку з розмахом більшовицьких експериментів, як би не намагалися дослідники радянської епохи це притлумити і з пафосом стверджувати протилежне, що в п’єсі буцімто вказується “на нову перспективу розвитку життя, котра вже відкрилася людині на одній шостій нашої планети разом із звершенням Великої Жовтневої соціалістичної революції” [7, с.19].

Доробок Івана Дніпровського як драматурга є невід’ємною складовою літературного процесу 20-х років ХХ століття в Україні. Напрошуються паралелі з численними п’єсами тогочасних авторів, що характеризувалися макроконфліктами соціального характеру, котрі часто проектувалися на родинне життя. Можна назвати в цьому відношенні такі зразки драматургії: “В червоних шумах” (1923) А. Головка, “Бунтар” (1921), “Дванадцять” (1923) Мирослава Ірчана, “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Патетична соната” (1929) М. Куліша, “Люде! Чуєте?” (1923), “Шахтарі” (1924), “Чорнозем ожив” (1925) Д. Бедзика, “Лісові круки” (1924), “Ой у полі жито” (1926), “Пастушкові пригоди” (1926) В. Минка, “Повідь” (1924) М. Івченка, “Незаможник” (1925) А. Кострицина, “Шахтарський гість” (1926) Ю.Недолі, “На руїнах минулого” (1926) А. Осинського тощо. Особливо суголосними з драмами Івана Дніпровського є твори Якова Мамонтова, об’єктом зображення в яких є революційна й пореволюційна дійсність, моральний і класовий вибір, який має здійснити герой.

Такі прикметні риси мають драматичні твори Я. Мамонтова 20-х років: “Веселий Хам”, “Коли народ визволяється”, “Аве, Марія”, “Батальйон мертвих”, “До третіх півнів”, “Республіка на колесах”, “Княжна Вікторія”. Як зазначав у ті часи сам Яків Андрійович, “коли я думаю про сучасність, мені здається, що земля зірвалася зі своєї одвічної орбіти і з войовничим галасом кинулася шукати в світових просторах нових шляхів: руйнуються вікові традиції, переглядаються всі культурні вартості, перебудовуються всі підвалини людського життя. Наша старенька планета зо всіх боків охоплюється полум’ям нових ідей, нових закликів, нових надій. Певна річ, що пережити цю добу може лише той, хто спалить себе в революційних пожежах, щоби потім, як фенікс, відродитися для нового життя. А ті хати, що завжди стоять скраю і в час світових подій з жахом зачиняють свої віконниці, ці хати засуджені на загин” [6, с.14].

Складні перипетії доби, дегуманізацію суспільства і прагнення особистості до гідного людського життя, заявлені в драмах Івана Дніпровського, послідовно намагався репрезентувати у своїй драматургії і Яків Мамонтов. Так, у творі “Коли народ визволяється” (1922) він порушує чимало злободенних проблем. Послуговуючись прийомами алюзійного письма, митець проектує події та ситуації в п’єсі на сучасність. Місце дійства в драмі – великий центр суспільного життя. Час – доба великих національних і горожанських війн. Значною кількістю дійових осіб автор прагне показати “народ у мініатюрі”. Основний конфлікт п’єси класовий: боротьба народу з гнобителями-завойовниками. Екстремальна ситуація, введена на початку твору, – вбивство короля завойовників – чітко визначає позиції мешканців міста. За наказом коменданта до льоху протягом трьох днів кидають людей, які будуть страчені, якщо не знайдеться винний у загибелі короля. Серед захоплених і Альберт, той месник, що здійснив цей чин. Саме в його образі автор найповніше репрезентує колізію: особа і революція, особа і держава, особа і громадянський обов’язок.

Глибше усвідомити макроконфлікти твору допомагає мікрокосмос кожного з ув’язнених. Рішар-адміністратор повністю підтримує Альберта в його вчинку: “Тепер ти – народний герой і не повинен губити себе заради купки цих переляканих істот” [6, с.46]. Конрад-броварник засуджує дії невідомого героя. Любляча мати Дорина проклинає вбивцю короля, бо її відірвано від маленьких дітей. Артур-каменяр ненавидить королів і кожному з них радо пустив би кулю в голову. Гетера вважає, що короля Завойовника міг убити тільки герой, а не поганець. Чіткі діалоги Альберта з Рішаром, Адріаном, Артуром сприяють висвітленню внутрішньої суті персонажів. Часто в уста дійових осіб Я. Мамонтов вкладає глибокі й досить красномовні філософські думки.

Артур. А я гадаю, що після перемоги над завойовниками народ віки ще може бути рабом” [6, с.58].

Адріан. Народ може бути вільним лише тоді, коли він переможе в собі саме те, що робить кожного з нас рабом натури і життєвих обставин: свій долюдський образ” [6, с.65].

Звичайно, ці судження були актуальними для України 20-х років, коли в гонитві за здобутками класової боротьби, забувалися й топталися загальнолюдські цінності.

Колізії морального плану характерні й для трагікомедії Я.Мамонтова “Княжна Вікторія” (1927-1928). Відчуття приреченості накладає карб на кожного з обложених у монастирі (генерал Букалов, баронеса Ельвіра, Себастьян, Макуха), що виявляється в тваринних інстинктах, моральному бруді та розпусті. Серед дійових осіб привертає увагу постать княжни Вікторії, що намагається зберегти віру в життя, людську гідність у довколишньому хаосі. Дорого заплативши за можливість вирватися з монастирських мурів, ще раз упевнившись у людській ницості та підлості, героїня кінчає життя самогубством. Символічно, що гинучи, вона стискає в руці ключ від таємних дверей на волю.

Своїм гуманістичним пафосом драми Івана Дніпровського перегукуються також із творами “Патетична соната” М.Куліша та “Між двох сил” В.Винниченка. У драмі “українського Шекспіра” трагізм доби фіксується від діалогу до діалогу. Загальнолюдське терпить поразку у вирі суспільно-політичних потрясінь:

“Я

Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація.

Вона

Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!

Я

Ви чудово граєте у цій трагедії роль нації, але ви не нація. Ви лише частка її, що вечірніми тінями заходить на захід. Ви граєте, але Україна сьогодні не сцена, а плацдарм…

Вона

Що ж вона? Московський бівуак!..” [5, с.259].

Як коментує твір В. Загороднюк, у ньому “заперечується право на існування ідеї, яка нівечить людську душу, спрямована на знищення людини як особистості. Великодній час у п’єсі, звичайно, нагадує про воскресіння, але воно поглинене фанатичною ідеєю соціалізму” [4, с.11].

За словами Я. Голобородька, “Патетична соната” М. Куліша – це “п’єса-роздум, п’єса-проекція, п’єса-передчуття” [3, с.130]. Драма ілюструє авторове бачення співвідношення національного й загальнолюдського.

Як спостеріг один із героїв твору “учитель малювання та чистописання, українець запорозької крові” Іван Ступай-Степаненко, “Росія – як ніч – не видно й не чути нашої України” [5, с.184]. А далі він пропонує програму дій для співвітчизників.

“Батько

… Кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови мусить класти клунок думок про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну” [5, с.186].

Цікаво, що в 1990-х роках така настанова віддзеркалилась у напучуваннях тогочасного російського очільника Б. Єльцина з переадресуванням її росіянам.

Герой твору М. Куліша, як і сам автор, не бачить світу без України. Бо це трагічно збіднить планету.

“Батько

Відбудуємо, – тоді за інтернаціонал. Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба може бути інтернаціонал без України, без бандури” [5, с.186].

Рідний край показаний митцем у п’єсі “як простір страждання, інтелектуальних й воєнних суперечок, як простір інтересів різних сил й угрупувань” [2, с.130].

У драмі “Між двох сил” В. Винниченка теж відтворено фатальний суспільний розлом, що проходить через мільйони родин, руйнуючи одвічні вартості й святині. Колись єдина й цілісна сім’я Сліпченків розпадається під тиском політичних катаклізмів. Вона фактично опинилася “між двох сил”, на межі гострого протиборства. Ця родина сприймається як модель України, роздертої братовбивчими сутичками, спровокованими московсько-більшовицькою агресією проти УНР. Обравши свої політичні пріоритети, Сліпченки відчужуються поміж собою, мимоволі стають відвертими ворогами. Уже з перших діалогів твору відчувається розбрат між іще недавно рідними й близькими людьми. Вони стають непримиренними й нетерпимими супротивниками.

Софія. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розуміється не чути й не видно (Цілуються). Ну, цей, мабуть, срібних карбованців пальцями не ламає?..

Марко. О, зате він ламає Українську державу, як бублика!

Софія. О? Як так?

Марко. А спитай його. “Вся власть совєтам, долой буржуазну Україну. Да здравствуєт единая, неделимая матушка Русь православная” [1, с.288].

Відтак глава родини Микита Іванович, разом із синами Марком і Арсеном, зятем Панасом – палкі й послідовні захисники українського відродження. За них уболівають Гликерія Хведорівна з донькою Христиною. Тихон Сліпченко – більшовик. Софія – теж симпатик комуністичної Москви. Вона виношує мрію про безкровне реформування суспільства – на засадах людяності й порозуміння. Героїня дивиться на світ наче крізь рожеві окуляри, не усвідомлюючи підступності й хижацтва, лицемірства й ненаситності, патологічного україноненависництва з боку північного сусіда, озброєного ідеями марксизму-ленінізму:

Софія. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соціяльна революція – це така грандіозна, величезна річ, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсім тупа або дуже заінтересована в своєму сучасному добробутові, або, як кажуть тепер, в своїх класових інтересах” [1, с.284].

У ході розвитку сюжету конфлікт поглиблюється на тлі суспільного протистояння. У п’єсі правдиво показана моторошна картина розстрілу українців московськими зайдами. Саркастичний вирок революційного трибуналу “свободен” означає одне – смерть. Так, гімназиста засудили лише за те, що брав участь в українських спектаклях. Нещасна мати божеволіє від споглядання на страту її дитини та безнадійності спроб умилостивити вбивць. Промовиста деталь: червоноармійці скаржаться одне одному на перевтому, бо через численні розстріли й відпочити не можуть.

2-й красногв[ардієць]. Эх. Да и спать же буду! Устал, как пес. Три ночи ни на минуту не спал.

1-й красногв[ардієць]. Я з недєлю вже не спав. Та й ще не спав з недєлю, аби передушить усіх буржуєв. Вичистить до ноги, щоб і духу їхнього не пахло. Чисто всіх з дітьми, з жінками.

2-й красногв[ардієць]. Чтоб и на расплод не осталось (Поглядаючи на Софію).

1-й красногв[ардієць]. Атож! А тих українців дак не то, що розстрілювати, а просто живих всіх у яму й насипать. От вам самостійна Україна, от тепер одділяйтесь од Росії. Верно! Другого способу на їх нема” [1, с.309-310].

Підтримуючи більшовицьку політику, Софія зраджує свою родину, своє національне “я” і ті високі гуманістичні ідеали, які помилково пов’язувала з соціалістичною перебудовою суспільства. Відтак після низки розчарувань та трагічних подій вона накладає на себе руки. Цей постріл разом з героїнею разить і примарно-привабливу оболонку, за якою ховалося звіряче єство більшовицького руху.

Перед смертю Софія прозріває. За машкарою російського соціалізму вона розпізнає шовіністичну суть усе того ж московського імперіалізму:

Софія. З якої ж речі нам “або-або”? Через що ми повинні зрікатись своєї нації, ми, окривджені національно, пригнічені, зневажені? Чому не їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, зневажали, нищили. І ми повинні тепер зректися? “Не было и не будет”. О, вибачайте, было и будет” [1, с.339].

Антигуманний характер відображених В. Винниченком подій так званої громадянської війни на Україні, під вивіскою якої здійснювалася відверта й жорстока агресія Росії, підкреслюється в багатьох репліках твору. Наприклад:

Гликерія Хвед[орівна]. (Встає, іде до Софії)… Боже мій, Боже мій. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дітей…” [1, с.344].

У п’єсі багато масових сцен, полілогів, які розкривають складну політичну боротьбу, антилюдяні тенденції в суспільстві.

У драмах Івана Дніпровського, як і творах В. Винниченка, М. Куліша, Я. Мамонтова та інших авторів глибоко досліджено вплив буремних подій із часів революцій і воєн на психологію людини. За своєю художньою вартістю й потужною виховною силою вони аж ніяк не поступаються перед вершинними зразками світової літератури першої половини ХХ століття. Ці п’єси не втратили свого злободенного звучання і сьогодні, коли знову до всесвітньої влади рвуться диктатори, зневажаючи загальнолюдські цінності, права окремих осіб і цілих народів на щастя, на вільний розвиток, на саме життя.

 

Література

 

1.     Винниченко В. Між двох сил / Володимир Винниченко // Винниченко В. Вибрані твори. – Харків, 2003. – С.275- 346.

2.     Голобородько Я. Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша: Монографія / Ярослав Голобородько. – Херсон, 1997. – 310 с.

3.     Дніпровський Іван. Яблуневий полон: вибрані твори / Іван Дніпровський. – К.: Дніпро, 1985. – 359 с.

4.     Загороднюк В. Мистецький та громадянський суверенітет Миколи Куліша / Василь Загороднюк // Куліш М. П’єси. – Херсон: Гілея, 2012. – С.5-12.

5.     Куліш М. Твори: у 2 т. / Микола Куліш. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – 877 с.

6.     Мамонтов Я. Твори / Яків Мамонтов. – К.: Дніпро,1988. – 557 с.

7.     Наєнко М. Наступ: творчий шлях Івана Дніпровського / Михайло Наєнко // Дніпровський Іван. Яблуневий полон: вибрані твори. – К.: Дніпро, 1985. – С.5-20.

8.     Чижевський Д. Памфил Юркевич / Дмитро Чижевський // Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Кобза; Орій, 1992. – С.177-204.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)