Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 3
Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Микола Братан. Їде батько Махно
Микола Братан. Від сонця до сонця
Вишиванка. Число 5
Немченко Г.В. Поетика прози Івана Нечуя-Левицького:(на матеріалі творів “Микола Джеря” та “Київські прохачі”) // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 34-43.
Поетика прози Івана Нечуя-Левицького
(на матеріалі творів “Микола Джеря” та “Київські прохачі”)
Прозу І. Нечуя-Левицького досліджували як його сучасники Б. Грінченко, М. Драгоманов, С. Єфремов, О. Кониський, І. Франко, так і літературознавці наступних десятиліть О. Білецький, В. Власенко, Є. Кирилюк, М. Новицький, Н. Крутікова, Ю. Меженко, Р. Міщук, В. Погребенник, М. Походзіло, І. Приходько, С. Хаврусь, П. Хропко, А. Шамрай та ін. Доробок епіка є об’єктом дослідження і для критиків ХХІ століття (А. Амбіцька, А. Калинчук, Р. Мовчан, В. Погребенник, Н. Побірченко, Л. Ромащенко, І. Сивкова, М. Тарнавський та ін.). Ювілейні конференції, присвячені І. Нечуєві-Левицькому, свідчать про постійний інтерес до його постаті.
Мета нашої статті – проаналізувати поетику творів І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» та «Київські прохачі».
Літературна творчість І. Нечуя-Левицького багата жанрово й тематично. Підтвердженням цього є відома оцінка письменника І. Франком, що назвав його «колосальним всеобіймаючим оком України» [5, с.374]. Художній зір І. Нечуя-Левицького сягав не лише Київщини, уродженцем якої був митець. Він охоплював різні регіони України, Бесарабії, Польщі. Як відомо, проза письменника поділяється на такі тематичні пласти: показ долі селянства, духовенства, інтелігенції, відображення історичних подій. Звичайно, це умовний поділ. Адже автор відображав життя й побут робітників сахарень, суконних фабрик, дрібного чиновництва, міщанства, жебраків.
Так у повісті «Микола Джеря« (1876) автор звертається не лише до життя селян, а й бурлак. Цікава повість і в плані часово-просторових параметрів. Кваліфікують твір як хроніку. І. Нечуй-Левицький прстежує етапи життя й діяльності бунтаря Миколи Джері. Важливий сюжетотворчий і композиційний прийом у повісті – дорога. Близько тридцяти років тривали поневіряння селянина. Життєпис Миколи подано від юнацьких років і аж до старості. Автор удається до так званого «біографічного сюжету«.
Просторові межі повісті весь час розширюються. Починаються мандри селянина від рідної Вербівки і надалі охоплюють терени Канівщини, Київщини, Херсонщини, Бесарабії. І. Нечуй-Левицький часто використовує широкі пейзажі. Наприклад, такими є замальовки просторів українського Причорномор’я та Бесарабії: «Багато степових херсонських сіл поминули бурлаки. Вони бачили села й степові, голі й опалені гарячим сонцем; бачили села понад невеличкими степовими річечками, де вже зеленіли верби, садочки і навіть виноградники; бачили здорові багаті німецькі колонії з довгими рівними вулицями, з домами на два поверхи серед зелених садків та виноградників» [2, с.163]; «Картина за лиманом була дуже пишна. Гори наче поламались та порепались балками до самого долу. І гори й круті балки зеленіли свіжою весняною травою. Акерман був розкинутий на горах і ніби виставив напоказ проти сонця свої біленькі хати, закидані садками та виноградниками. [...] Блискучий лиман розливавсь вшир на вісім верстов, мов розтоплене скло. Той край за лиманом здавався зеленим раєм після рівного, нудного, порожнього степу» [2, с.163-164].
У творі авторська розповідь ведеться паралельно у різних часових вимірах (історія втечі Миколи Джері, життя залишеної ним Нимидори). Минулий і теперішній часи поєднуються. Прийом сну корелює минуле з сучасністю. Нимидорі сняться сни, в яких вона бачить молодого Миколу, хоча насправді, як він пішов, то минув уже третій десяток літ. Переживання подружжя передається за допомогою фольклорної поетики: «...Я літала слідком за ним по степах зозулею, а як він сів спочивать, я стала криницею. Він напився води; він плакав за мною, і його сльози впали на моє лице» [2, с.190].
Ми спостерігаємо за процесом становлення особис­тості. З плином часу змінюються суспільні обставини, які впливають на процес визрівання бунтаря. Автор простежує часи кріпацького лихоліття, його знищення, пореформену дійсність. Усе це наклало карб на світогляд Миколи. Пережите змінило героя навіть зовні. «Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим сміливим поглядом» [2, с.201]. Історія життя героя подана в контексті доби. «В той час, як бурлаки досиджували свій час у тюрмі, сталося велике й несподіване для бурлак діло. Прийшла народна воля, і панщина навіки згинула» [2, с.203]. У повісті відображено конкретно-історичний час, а також ставлення героя до нього. Наприклад, ознаки пореформеної дійсності викликають у Миколи такі ж негативні емоції, як і колишня кріпаччина: «От тобі й воля! – сказав Джеря. – От тобі й вернувся до господи. І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од бога й од людей!» [2, с.211]. До кінця життя Микола залишився бунтарем, його доля є досить типовою як для ХІХ століття.
Повість завершується прекрасним пейзажем україн­ського надвечір’я, що перегукується з описом на початку твору, тобто автором використовується прийом кільця. Але якщо початковий розкішний краєвид села Вербівки увиразнює портрет Джері-юнака, який перебував ще на порозі свого життя та світлих надій на щастя, переплетених із чарівливим сном про птаха з золотим та срібним пір’ям, то прикінцева замальовка репрезентує Миколу вже як сивого діда-пасічника, чиї «казки-пісні» залюбки слухає малеча. Між цими вечоровими описами зафіксувалися координати цілого людського життя, в якому знайшли віддзеркалення дві різні епохи в долі народу — панщизняні часи й пореформена доба.
Проблема буття найбільш упослідженої частини суспільства – представників соціального дна до­слід­жу­ється в оповіданні І. Нечуя-Левицького «Київ­ські прохачі» (1901). Вона не була новою для україн­ської та світової літератури й порушувалась, наприклад, у творчості представників «натуральної шко­ли» (М. Гоголь, Є. Гребінка, Д. Григорович, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв тощо). Найнижчі суспільні верстви колоритно змальовані у доробку А. Свидницького («Жебраки»), В. Короленка («Історія мого сучасника»), І. Франка («На дні»), у західноєвропейських класиків («Знедолені», «Людина, що сміється» В. Гюго, «Олівер Твіст», «Ніколас Нікльбі» Ч. Діккенса та ін.).
В оповіданні «Київські прохачі» І. Нечуя-Левицького простежуються причини, що змушують людину опуститися на саме дно суспільства, виявляється неоднорідність цього середовища. Сам автор указує, що твір – це «колекція прохачів з інтелігентів, пролетарів та деяких ледарів, назбирана мною в Києві з тих, що трусять торбами та живляться коло Печер та під монастирями в Києві» [1, c.372]. З перших рядків оповідання автор описує час і місце дії. «Був чудовий петрівчаний вечір. Надворі вже сутеніло. На Подолі затих стукіт та гуркіт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарі коло Пречистянської церкви під самою Андріївською горою було тихо, тихо, неначе в порожній хаті» [3, c.373]. Даний опис підсилює переживання героїні – удовиці Ольги Семенівни Галецької, викликані роздумами про невлаштованість її долі. На перших порах жінці допомагає впоратися з усілякими негараздами інша нещасна – Мокрина Пантелеймонівна Майбородиха. Життєві шляхи обох героїнь виявилися схожими. Як і в багатьох інших своїх творах, І. Нечуй-Левицький у цьому оповіданні часто звертається до паралельного змалювання персонажів. Це насамперед долі Галецької та Майбородихи. Не від хорошого життя довелося їм обом узяти жебрацькі торби.
Далі сюжетний простір твору розширюється – події переносяться до Києво-Печерської лаври. Автор детально описує групу жебраків – жінок та чоловіків: «Яких старців, яких калік там не було! Тут стояли старі й молоді сліпці й сліпчихи, що змалку втратили зір, з поводатарями-дітьми, стояли видроокі сільські діди й баби, міщанки з Києва й з інших міст» [3, c.373]. Натуралістичні подробиці, колоритні портретні деталі дають можливість письменникові індивідуалізувати постаті нещасних людей, обійдених долею: «На одному візку лежав на спині якийсь каліка, без ніг і з покаліченими руками, більш схожий на живий шматок тіла, ніби лежала жива колодка з головою, з чорними безтямними очима й з таким ротом, що той рот здававсь чорною діркою в якусь живу довбанку з товстої липи. По другий бік брами на візку сидів хлопець, теж без ніг, з закарлюченими руками без пальців, сухий, як кістка, обмотана живою шкуркою. […] На одному східці стримів молодий міщанин з однією ободистою ногою, так закрученою, неначе він замість ноги підставив під себе половину обода й прикрив його холошею з якогось дрантя та ганчірок. […] На одному східці стримів вже літній чоловік з здоровою головою, але на зріст не більше як на аршин, на дитячих ніжках. Коло його стримів довгобразий москаль без вух, з одрубаними по коліна обома ногами, зашитими в шкуратяні вузькі штани. Він обпирався об дві коротенькі милички обома пахвами...» [3, c.388-389]. А поряд із тим автор удається й до типізації, об’єднуючи весь цей загал в єдине ціле: «Каліки повистромлювали свої кукси, цебто руки й ноги без пальців, неначе шматки червоного м’яса, обліпленого червоною сухою шкуркою. […] Лисніли лисі голови з видами, неначе покусаними й погризеними, з чорними дірками замість ротів. […] Ця уся галерея з верху до низу, освітлена з одного боку од Дніпра, нагадувала пекло з покаліченими на смерть людьми од усяких нечуваних страшних пекельних мук» [3, c.388-389].
Біля лаврських печер жебрачка Галецька зустрі­ча­ється з Лукією Мокрієвською. Автор наголошує на розмаїтті доль, соціального походження прохачів. У цьому середовищі виступають капітанша Галецька, дідичка Мокрієвська, чиновник Кміта. Образну характеристику прохачів дає Мокрієвська: «Тутечки між каліччю та жебраками є всякого народу. Тут неначе товар в мішаній череді: є й овечки та телята, є й свині, є й оліндерки, є й колишні баскі коні-офіцери» [3, с.394]. І. Нечуй-Левицький із співчуттям описує стан Галецької під час перебування серед жебраків: «І я тону вже в якусь безодню. І я гину, як і ті безприхильні каліки, от-от загину... і не зважусь навіть заголосити, як вони голосять, мушу мовчки страждати й терпіти» [3, с.395].
Автор виводить цікаві типи Мокрієвської, Кміти, шляхи яких до середовища прохачів зумовлені різними причинами. Мокрієвську, як вона сама висловлюється, «завела навіжена весела вдача» [3, с.399]. Кміту змусило піти в жебраки осоружне канцелярське життя (маленька зарплатня та лихий начальник). З уст чиновника дізнаємся про нелюдські умови виживання в канцелярії, тому дружина змушена була корчмарювати. Тож він швидко погоджується на кумедну, але рятівну пораду свого приятеля Дрімайла: «Кидаймо оцю каторжну службу, перебираймось за старців, начепим торби та ходім просити під Михайлівський монастир» [3, с.416]. Урешті жебрацький промисел справді допоміг Кміті поліпшити своє матеріальне становище. Однак у нього виросла донька Уляся. Вона вже закінчила гімназію та дуже соромилася заробітків батька. Тож Кміта, задумавши видати доньку заміж, зглянувся на її благання та кинув жебрацькі торби.
І. Нечуй-Левицький у реалістичній манері описує життя чиновництва: старшого покоління – Кміти, Дрімайла та молодшого – Літостанського, Червінського. Спогади Кміти про умови виживання чиновників нагадують нам аналогічні ситуації з творів М. Гоголя («Шинель»), А. Свидницького («Хоч з мосту та в воду»), Панаса Мирного («П’яниця») тощо. Характеризуючи своїх героїв, І. Нечуй-Левицький докладно подає портрети, окремі з них – у динаміці: «На Галецькій під дранкою була надіта чистенька чорна кофточка, але спідниця старої Майбородихи була латана й зблякла, як ганчірка. Вона розкутала голову, але все поглядала на свою спідницю і все опиналась» [3, с.411]; «Якби Галецька стріла на вулиці цю гостю, вона б зроду не впізнала її. Така вона була несхожа на ту жовту горбату загнибіду, що силою тягла її вчора в шинк. Серед світлички стояла височенька панія, тонка, рівна станом, ще гарна з лиця, з розкішними товстими чорними кісьми, з чорними, наче намальованими, бровами та пишними блискучими карими очима» [3, с.425]. Письменник часто вдається до інтер’єрів, які унаочнюють спосіб життя, характеризують різний соціальний стан персонажів. Ось як виглядає оселя колишнього чиновника Кміти: «Вони зайшли в прихожу. Прихожа була маленька, але чистенька. В одчинені двері було видно чималу світличку, звичайну міщанську світличку, але з обставою панською; з дешевою мебіллю, з зеленою канапою, з вільховими дешевими стільцями та столиками. На вікнах цвіли герані. Скрізь було чисто прибрано» [3, с.411]. Або житло Майбородихи: «Галецька вступила в кімнату, і їй здалось, що вона несподівано опинилась в якомусь панянському монастирі, в келії якоїсь черниці. Кімнатка була вузенька й довгенька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні можна було лягти, підобгавши ноги та скарцюбившись. По один бік кімнатки стояло просте ліжко, по другий бік стояв тапчан з матрацом, застелений білою сільською скатертиною, а в куточку лисніли фольгові образи й ледве блимала маленька лампадка. На вікні зеленіли молоденькі листаті фікуси та герані. В кімнаті було чисто» [3, с.378].
Автор часто звертається до описів, які деталізують місце дії. «Знайшов він Шулявську вулицю й почав придивлятись до номерів. Вулиця тяглась сливе без кінця. По обидва боки вулиці стояли гарні, але не дуже здорові доми. Молодий хлопець швиденько йшов далі, а показаний в листі номер ще був далеко. Вже вулиця спустилась з крутого горба в долину. З горба неначе котились наниз вже поганші домки, притулені до гори одним боком, закутані в старі садки, неначе гарбузи в гарбузиння та бадилля. Він глянув наниз, а там далі стояли низками ще поганші дерев’яні домки, не то міщанські, не то крамарські або шевські» [3, с.438]. Про захоплення І. Нечуя-Левицького Києвом писав В. Погребенник, який назвав митця «незрівнянним літописцем Києва в українському новому письменстві» [5, с.105]. Як прекрасний знавець Києва І. Нечуй-Левицький з любов’ю представляє й відомі історичні споруди та численні вулиці, насичує текст пейзажами, які створюють чудову панораму міста, неповторну його ауру. «Стрімкі гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небі темними звивчастими смугами. На горах лисніли золоті бані церков, неначе дотлівав жар, що не спопелів до решти. Андріївський собор неначе висів над самою Пречистянською церквою на прозорім небі. На вершечку стрімкої гори, і на горах, і в долинах, скрізь вже запанувала вечірня тиша. І в небі й на землі все неначе мліло й розкошувало в пишноті гарного тихого петрівчаного вечора» [3, с.373]. На майстерність автора у відображенні природи вказував П. Хропко [7]. Письменник захоплюється прекрасними краєвидами, майстерно передає їх вплив на людську душу. «Вечір звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в душі безщасної панії. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих щоках» [3, с.373]. І. Нечуя Левицького вражає й краса ранкового міста. Пейзаж характеризує час та місце дії. «Раз якось після Петра Лука Антонович Літостанський йшов на службу в губернське правлєніє з бомагами під пахвою. Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям, бо ранок був пишний. Після петрівчаних дощів настала година. З вогкої землі йшов легенький опар і ніби прозорою імлою оповивав гори й пригорки, вкриті садками, неначе дібровами. Літостанський простував проз Михайлівський монастир і несамохіть задививсь на пишний вигляд: на Хрещатик, на Царський сад та на інститут, котрий неначе виліз на подовжастий пригорок, і довгими рядками вікон ніби оглядав хрещатицьку долину через верхи старих лип та каштанів. Цей горяний чудовий закуток нагадав йому рідний Канів» [3, с.430]. У даному випадку виявляється сугестивна роль природи у розкритті поетичної душі героя, його вчинків: «Літостанський трохи постояв, втупивши очі в той пишний вигляд, і в його серце пом’якшало й душа подобрішала. На серці стало радісно, і йому забажалось зробить щось добре, щось комусь приємне» [3, с.430]. Крім пейзажу велику роль у розкритті внутрішнього світу героїв відіграють діалоги. Вони ж увиразнюють їх вдачу та поведінку, особливості їхніх доль. Найбільш повно охарактеризовані Галецька, Мокрієвська, Кміта. І. Нечуй-Левицький із співчуттям передає жіночі долі. Така позиція наратора зримо відчувається у сюжетному викладі.
Часто автор yдається до самопредставлення героїв. «Я, серце, удова. Ще торік влітку саме в страшенну спеку були маневри під Білою Церквою. Була зібрана незліченна кількість війська. На маневрах мій чоловік, капітан, надісь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його до землі. Його підняли вже мертвого... Я зісталась удовою без грошей, без шматка хліба, без пенсії, та оце прибула до Києва напитувати собі будлі-якої служби, бо мені, певно б, довелось вмерти з голоду» [3, с.374]. Художній простір повісті не обмежується лише Києвом, письменник згадує про ситуації з життя героїв у Білій Церкві та Каневі. І. Нечуй-Левицький уміло передає внутрішній світ персонажів, наприклад Галецької: «Що б вони сказали, якби тепер були живі й побачили, де це опинилась їх кохана дочка, між старцями та якимись гультяями-прохачами, з торбою на спині, в якомусь латаному дранті на плечах» [3, с.395]. Характеризуючи героїв, автор часто звертається до фольклорної поетики, наснажує емоційно-забарвленою лексикою мову персонажів: «Літостанському уявилось, що в світличку хтось вніс пучок калини в свіжому зеленому листі.
«Гарна, як калина в лузі над водою! Це або та сама гімназистка, що колись впала мені в очі, або вона дуже схожа на ту панночку, тільки багато краща од неї: рівна, як тополя, і свіжа, як калина!» [3, с.443].
І. Нечуй-Левицький як прекрасний знавець україн­ської мови постійно дбав про її збагачення. У його свідо­мість із дитинства ввійшло безліч народних пісень, прислів’їв, приказок. Митець досліджував лексичне багатство описуваних ним регіонів. Своєю творчістю він сприяв утвердженню української літературної мови. І. Огієнко зазначав, що І. Нечуй-Левицький був першим, хто «однаково вільно веде й розмову дійових осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання. Явно відчувається, вже з його 1 тому «Повістей» 1872-го року, що перед нами письменник з широким мовним розмахом європейського зразка» [3, с.163]. Оповідання «Київські прохачі» цікаве екс­пресивною лексикою: «Не плач, серце, не журись! Не вдавайсь дурнісінько в тугу!» [2, с.455]; «Пішла геть, паскудо, отуди далі! Яка мудра! Знає, де раки зимують. Оступись собі геть! Отуди йди між оту мужву!» [2, с.389]. Такі мовні партії сприяють індивідуалізації персонажів.
Загалом події в творі розвиваються в хронологічній послідовності, хоч із метою повнішого висвітлення доль героїв автор робить екскурси в їх минуле. Драматичні ситуації в «Київських прохачах» чергуються з комічними. Для твору характерна щаслива розв’язка. Врешті-решт численні поневіряння Галецької та Мокрієвської завершуються (перша влаштовується працювати в богадільні, а друга – в лазареті), а щасливі закохані Уляся та Літостанський одружуються. Тож І. Нечуй-Левицький в оповіданні подав міський малюнок ХІХ століття. Пильне око «обсерватора життя» помічає, як суспільство впливає на людські долі. Побут, звичаї, уклад життя ХІХ століття відображено автором достовірно. Можемо кваліфікувати «Київські прохачі» І. Нечуя-Левицького як характерний зразок соціально-побутового оповідання.
Твори «Микола Джеря» та «Київські прохачі» І. Нечуя-Левицького засвідчують неабияку майстерність прозаїка в царині вітчизняної прози. Кінематографічні ефекти, характерні для обох текстів, посприяли тому, що вони обидва були успішно фільмовані й зажили окремим – уже екранним життям.

Література


1. Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: у 10 томах / І. С. Нечуй-Левицький. – К.: Наукова думка, 1968. – Т.10. – 587 с.
2. Нечуй-Левицький І. С. Твори: у 2 томах / І. С. Нечуй-Левицький. – К.: Дніпро, 1977. – Т.1. – 519 с.
3. Нечуй-Левицький І. С. Твори: у 2 томах / І. С. Нечуй-Левицький. – К.: Дніпро, 1977. – Т.2. – 502 с.
4. Огієнко І. І. Історія української літературної мови / І. І. Огієнко. – К.: Либідь, 1995. – 294 с.
5. Погребенник В. Ф. Образ Києва в літературі ХІХ століття / В. Ф. Погребенник // Визвольний шлях. – 2002. – Кн.5. – С.99-109.
6. Франко І. Я. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) / І. Я. Франко // Франко І. Я. Зібр. творів: у 50 томах. – К.: Наукова думка, 1982. – Т.35. – С. 370-376.
7. Хропко П. П. Іван Нечуй-Левицький / П. П. Хропко // Хропко П. П. Українська література: підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів . – 4-е вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – С. 31-47.


Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)