Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наталя Коломієць. Я щаслива
Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Наумич В.І. Сльоза України
Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Немченко І.В. Іван Нечуй-Левицький і Херсонщина // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 12-33.
Іван Нечуй-Левицький і Херсонщина
Видатний український письменник і педагог, критик і публіцист, історик і мемуарист Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918) за різних часів жив або якийсь час перебував у багатьох українських містах (Біла Церква, Богуслав, Канів, Київ, Львів, Одеса, Острог, Полтава, Стеблів, Фастів, Чернівці тощо) чи за межами свого етнічного простору (Варшава, Відень, Вільно, Женева, Каліш, Кишинів, Лозанна, Люцерн, Москва, Рига, Санкт-Петербург, Седлець, Стари-Санч, Сучава, Щавниця та ін.). Враження від знайомства з життям і побутом різних регіонів Російської імперії та Європи відбилися в його літературному доробку, листуванні, мемуарах, публіцистиці, краєзнавчих нотатках. Особливо ж це стосується тодішніх губерніальних утворень на українських землях (Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Волинь, Херсонщина тощо).
Як і в доробку багатьох вітчизняних класиків, у спадщині І. Нечуя-Левицького знаходимо чимало випадків звернення до подій і постатей, відповідної атрибутики, що пов’язувалися з Херсонською губернією, як і свідчень про перебування в ній. Київські та черкаські сторінки життя й творчої діяльності митця широко висвітлені в різноманітних дослідженнях – монографіях, краєзнавчих розвідках і путівниках, нарисах, есеях, спогадах та ін. [1; 4; 8-10; 13; 16-18; 20-28], адже це мала батьківщина письменника, де він народився, навчався, працював протягом багатьох десятиліть. Кишинівському чи седлецькому періодам у долі І. Нечуя-Левицького, або ж перебуванню в Полтаві присвячені окремі розвідки [5; 11; 19]. Натомість херсонському сегменту в житті митця, зокрема через його вияв у публіцистиці, в листуванні, в мемуарах, у літературних творах письменника, якось не надавалось особливої ваги. Як правило, це лише цілком принагідні зауваги у нарисах, есеях, спогадах. Так, у статті Н. Крутікової «Розкрита книга життя», поданій у якості передмови до зібрання творів І. Нечуя-Левицького у десяти томах, ідеться про дванадцятилітній кишинівський період у житті й літературній діяльності митця (з 11 серпня 1873 по 12 квітня 1885 рр.), за якого він неодноразово навідувався до Херсонської губернії: «Нерідко виїжджав звідти до Одеси [тут і далі виділено нами – І. Н.] на вакації. Південне місто, безкрайнє синє море, скелясті береги і сонячна ласка вабили до себе письменника і залишили виразні сліди в його творчості («Над Чорним морем» та інші твори)» [9, с.9]. У книзі М. Походзіла «Іван Нечуй-Левицький: літературний портрет» (1966) ідеться про увагу класика до краєвидів Південної України, не раз бачених ним і майстерно переданих засобами слова у текстах, зокрема зазначено, що в повісті «Микола Джеря» митцем «тонко відтворено мальовничі картини бурхливого Чорного моря, його лиманів та озер» [17, c.114]. Дослідники констатували обізнаність письменника з суспільно-політичною обстановкою на Херсонщині, з характерними тенденціями в громадському житті. Той же М. Походзіло підкреслює, що у повісті «Над Чорним морем» репрезентантів цього краю, наприклад учителя одеської гімназії Дмитра Фесенка, автор виводить «у різко негативному плані», оскільки це духовний по­круч, який «ненавидить український народ, його мову і літературу, соромиться свого простого походження і пнеться в аристократи» [17, c.114]. І. Шавловський у посібнику «Вивчення творчості І. С. Нечуй-Левицького в школі», аналізуючи повість «Микола Джеря», лише побіжно згадує про «мандрування бурлак південними степами в пошуках волі» [28, с.67], їх поневіряння «по степових селах, німецьких колоніях» [28, с.69]. Тобто підтверджується традиційний погляд на Херсонщину й Бессарабію як регіони, де можна переховатись від панського цькування, знайти роботу, жити вільніше й достойніше. Подібними заувагами пересипані й інші джерела. Цілком принагідними є згадки про зв’язки І. Нечуя-Левицького з Херсонською губернією у виданнях енциклопедичного та довідкового характеру. Наприклад, у відповідному томі «Історії міст і сіл УРСР», що репрезентує Херсонську область, прізвище письменника наведене лише раз (ідеться про участь у місцевому літературному збірнику «Степ», що побачив світ 1886 року) [7, c.31].
У працях порубіжжя ХХ-ХХІ ст. херсонські сторінки життя й творчості Івана Нечуя-Левицького традиційно лишаються на периферії наукових досліджень. Лише окремі зауваги щодо цього маємо і в найновіших розвідках, що стосуються літературного доробку, листування, мемуарів чи публіцистики митця [3; 29].
Тож така проблема, як «Херсонщина в долі Івана Нечуя-Левицького», на нашу думку, заслуговує на пильну увагу і ширше висвітлення. Частково до цього аспекту ми вже зверталися в окремих публікаціях [12; 14].
Мета даної статті – простежити зв’язки Івана Нечуя-Левицького з Херсонською губернією та її діячами в різних царинах на основі літературних текстів, епістолярію, мемуаристики, публіцистичних творів письменника, а також наголосити на потребі належного вшанування пам’яті митця й на теренах сучасної Херсонської області.
Сусідня з Київською Херсонська губернія посіла своє місце в долі письменника. Тут друкувалися його твори: «Чортяча спокуса» (в Одесі, в «українському літературному збірнику» 1885 року «Нива» та паралельно того ж року в цьому ж приморському місті – окремою книжкою), «Невинна» (в херсонському «белетристичному збірнику» 1886 року «Степ»), «Роковий український ярмарок: лист до однієї пані» (в одеському «українському альманаху» 1903 року «З-над хмар і з долин»), «Гастролі» (в херсонському «альманаху» 1905 року «З потоку життя»). В «одеському літературно-етнографічному збірнику на 1889-ий рік», що був названий «Розмовою», мали друкуватися матеріали І. Нечуя-Левицького «В концерті» та «Мрія», але це видання було заборонене цензурою. У періодиці цього краю друкувалися рецензії та відгуки на опубліковані тексти митця. Наприклад, одеська газета «Пчелка» у другому числі від 1881 року подала рецензію на повість І. Нечуя-Левицького «Бурлачка». Про подібні випадки свідчить листування письменника. Так, у листі до О. Огоновського від 12 липня 1890 року І. Нечуй-Левицький веде мову про реакцію критики на його повість «Микола Джеря» (на сторінках «Одесского вестника» за 1883 рік).
Один із найрозвиненіших промислових і портових центрів губерніальної Херсонщини Одеса репрезентований у листуванні, нарисах, спогадах І. Нечуя-Левицького чи не найчастіше. Причому вживається як літературна, так і просторічна назва цього самобутнього міста.
У листі до О. Огоновського від 12 липня 1890 року І. Нечуй-Левицький пояснює, чому після роботи в Польщі він опинився в Причорномор’ї: «Мені не подобалася підляська рівнина, мокра, трохи не болотяна, ті часті домиська, те вогке повітря, соснові ліси, траурні, наче кладовищані. Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. Я попросився в Одес[у] або в Кишинев…» [15, т.10, с.327]. Про цей переїзд він веде мову і в автобіографії – «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим»: «Я подав телеграму в Одес і дістав місце в Кишинівській гімназії» [15, т.10, с.17].
Працюючи в Бессарабії, митець часто відвідував Одесу та інші міста тогочасної Херсонщини. Зокрема, у згаданому листі до О. Огоновського І. Нечуй-Левицький відзначає: «На вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатись в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь – усе припадало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний» [15, т.10, с.327].
І. Нечуй-Левицький цікавився межами розселення етнічних українців, критично ставився до наявних карт. У листі від 8 грудня 1893 року до В. Лукича він відзначає, що одна з них «щодо етнографії, не зовсім повна» [15, т.10, с.343]. Окидаючи зором землі, заселені українцями (від Слоніма Гродненської губернії чи Гомельського та Рогачівського повітів Могилевської губернії на півночі й «до Ставрополя за Ставрополь», або ж, місцями, аж до Владикавказа й П’ятигорська на південному сході), він приділяє увагу й Херсонській губернії, наголошуючи, що на мапі вона «дуже замазана білим цвітом, а найбільше північна частина: це, мабуть, бувші «воєнні поселення» (з українців та сербів), але там усі серби давно поукраїнені, котрі Ріттіх, мабуть, вважав за великоруські. Молдавани в середині губ[ернії] коло Єлисаветграда давно поукраїнились, як пише Афанасьєв-Чужбинський, і тільки йдуть клинком під Ананьєв. Я був в селах, бувших воєнних поселеній, вони звуться й тепер 5 рота, 6-та рота, 9-та рота; це колись були сербські села, а тепер чисто українські, і народ в їх од перемішки з укр[аїнським] вийшов дуже гарний! Хоч малюй!» [15, т.10, с.343]. У цьому ж листі І. Нечуй-Левицький, посилаючись на О. Афанасьєва-Чужбинського та його «Очерки Днестра и Днепра» (так він називає працю етнографа «Поездка в Южную Россию», 1863), інформує: «…Давні великоруські колонії на Херсонщині та по Дністру змалорусіли зовсім. Мені доводилось стрічати таких в Єлисаветграді на ярмарку та в Кишиневі з Аккерманщини; вони зовсім забули великор[уську] мову, говорять по-українській, тільки ще й досі ходять в бородах» [15, т.10, с.344]. У листі до П. Стебницького від 24 січня 1905 року письменник просить його проконтролювати рух коректур – «наглядати за моїми виданнями, щоб їх видавали, як я пишу, з народними центральними формами Київщини та Херсонщини» [15, т.10, с.434]. І. Нечуй-Левицький засвідчує, що добре ознайомлений із мовними особливостями України, зокрема вказує на поширені в Правобережній Україні форми, які відсутні в Олександрійському повіті Херсонської губернії.
Письменник любив мандрувати. Наслідком таких подорожей були нотатки, статті, нариси. Серед них – «Мандрівка на українське Підлясся», «Дрегочин та Остріг. Померші українські городи. Замітки з дороги», «В Карпатах (з мандрівки в горах)» та ін. Кожен із таких матеріалів цінний своїм краєзнавчим і народознавчим спрямуванням. І. Нечуй-Левицький неодноразово мандрував і Херсонською губернією, фіксував свої враження від її міст і сіл. І як учитель словесності, історії, географії, і як письменник він уважно приглядався до життя і побуту південців, їхніх традицій і звичаїв. Такі спостереження відбилися в різних нотатках. Частину з них автор збирався опублікувати (в епістолярії вони фігурують під заголовками: «На Південній Україні», «Од Києва до Одеси», «Од Києва до Миколаєва»). У листі до В. Барвінського від 4 січня 1880 року І. Нечуй-Левицький указує: «Є ще в мене географічна стаття на 14 листів під заголовком «Од Києва до Одеси». Вона вже переписана і одіслана до Києва, але до цього часу не маю звістки з Києва, чи дістали її з пошти, чи ні» [15, т.10, с.279]. А в листі до І. Белея від 9 березня 1886 року він повідомляє, що разом з матеріалом М. Грушевського (Заволоки) надішле й свій рукопис, що містить «обписання Миколаєва, лиманів та Одеса», наголосивши: «Цю рукопись я знайшов недавно, але печатати варто тільки половину, а в другій половині обписуються географічно деякі наші великі містечка – річ нецікава» [15, т.10, с.306]. Про цей же витвір (але під назвою «На Південній Україні», або ж «На Полуденній Україні») йдеться і в наступних листах до І. Белея: один без дати, інший від 11 травня 1886 року. У листі до М. Грушевського від 15 травня 1905 року І. Нечуй-Левицький згадує, що давно вже дав І. Франкові зошит із природознавчими матеріалами – «описання місцини од Києва, через Поросся і до Миколаєва. Це ще давно просив мене Драгоманів через Цвітковського написати це для географії відомого Елізе Реклю, де писав за Україну статтю небіжчик Драгоманів» [15, т.10, с.449].
Листи й статті письменника помережані назвами цілого ряду міст і сіл, місцевостей губерніальної Херсонщини: Ананьєв, Єлисаветград, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Херсон тощо. Тож за його доробком можна вивчати топографію краю.
І. Нечуй-Левицький жваво цікавився долею письменників, акторів, народолюбців-просвітників, пов’язаних своїм життям і діяльністю з губерніальною Херсонщиною. У його статтях, нарисах, листах ідеться про В. Білого, В. Винниченка, Б. Грінченка, М. Грінченко, В. Данилова, Дніпрову Чайку, І. Карпенка-Карого, М. Комарова, М. Кропивницького, М. Левитського, І. Липу, І. Луценка, Д. Марковича, І. Потапенка, О. Русова, М. Садовського, П. Саксаганського, Л. Смоленського, М. Чернявського тощо. Так, у статті «Загальний огляд найновішої русько-української літератури» (1894) І. Нечуй-Левицький констатує безперечні успіхи національного театру, що «з’явився всього десять років назад і зразу дійшов до чималого зросту», наголошуючи на заслугах таких губерніальних херсонців, як М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий. У цьому ж матеріалі йдеться про цілий ряд творів Б. Грінченка («Сонячний промінь», «Каторжна», «Батько та дочка»). Подібні «херсонські» сліди наявні і в статтях «З Кишинева» (1884), «Марія Заньковецька, українська артистка» (1893), «Українська поезія» (1906) та ін.
У матеріалі «Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі» І. Нечуй-Левицький виводить епізодичну постать дотепного товариша-бурсака. Це, за його словами, «Василь Левицький Гаврилович, батько відомого в наш час Миколая Васильовича Левицького, що в Ялисаветградщині заводе кооперативні спілкові хазяйські товариства» [15, т.10, с.32].
З іншого боку, чимало діячів, пов’язаних із губерніальною Херсонщиною, у своїх мемуарах, відгуках, нарисах, оглядах, листуванні, автобіографічних матеріалах, бібліографічних покажчиках звертали увагу на постать І. Нечуя-Левицького (Б. Грінченко, М. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Комаров та ін.). Наприклад, у працях одесита М. Комарова (Уманця) «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883)» (опублікований у першому числі альманаху «Рада» в Києві 1883 року) та «Українська драматургія: збірка бібліографічних знадобів» (Одеса, 1906) щонайменше кілька сторінок присвячено публікаціям І. Нечуя-Левицького. Активно цікавився доробком митця й Б. Грінченко в рецензіях, відгуках, оглядах «Степ». Херсонський белетристичний збірник» (1887), «Українська книжка на селі» (1892), «Іван Левицький (з приводу 25 років його діяльності письменницької» (1894), «Из новостей украинской литературы» (1902), «И. С. Левицкий. К юбилейному чествованию» (1904), «Читатели из народа о произведениях И. С. Левицкого» (1905), «Перед широким світом» (1907). Про І. Нечуя-Левицького згадує в своїх автобіографічних матеріалах херсонська письменниця Дніпрова Чайка (Л. Василевська) [2].
У подорожньому нарисі-спогаді «В Карпатах (з мандрівки в горах)», що публікувався в №№ 87-96 газети «Діло» за 1885 рік, І. Нечуй-Левицький запропонував читачам ознайомитися з колоритними описами найбільш віддаленого на Захід регіону колишньої Русі-України, а тепер Польщі – місцевості побіля містечка Щавниці на порубіжжі між Високими та Низькими Бескидами (четвертий розділ «Останнє русько-українське село Шляхова»). Ведучи мову про інтер’єр та релігійну атрибутику побаченого в цих краях храму, митець із подивуванням відзначає, що не зважаючи на пізніші католицькі нашарування, привнесені ляхами, там чітко прозирають староукраїнські православні елементи, що мимоволі викликають асоціації з Наддніпрянською Україною, зокрема й Херсонською губернією: «Церква помальована всякими взорцями, котрі тепер вже ледве знать по стінах. Образи візантійської школи. Все переносить вас одразу далеко на Україну, десь під Київ, під Одес або Полтаву» [15, т.4, с.371]. А надалі автор фіксує зовнішню схожість між мешканцями Карпат і Великої України: «Тутешні русини мають тип опрічний од мазурського та словацького: вони чорнявіші, мають темніші очі, в них чорніше волосся на голові. Було видно між дівчатами кілька типів, зовсім південних, ніби херсонських, з карими очима та чорними бровами, з оригінальним чистим виразним прорізом уст» [15, т.4, с.372-373]. Цікаво, що в названому нарисі-спогаді І. Нечуй-Левицький цю місцевість (зокрема з огляду на подеякі «гостиниці») величає услід за австрійським письменником, критиком і публіцистом Карлом Емілем Францозом так званою «Пів-Азією», а не власне Європою. У книзі, яку згаданий зарубіжний автор так і назвав «З Пів-Азії» (1876), до даного регіону були зараховані Галичина, Буковина та Південна Україна, тобто й терени Херсонщини.
У статті «Українська декадентщина» І. Нечуй-Левицький веде мову про молодого автора Олексія Плюща, популяризованого на Херсонщині: «Справжнім декадентом був повістяр і поет Олексій Плющ, котрий недавно сам собі смерть заподіяв на двадцятому году життя з причини якоїсь нервової слабості, а може й од завади (помеха) в коханні з якоюсь дівчиною, що він підмовляв їхати кудись з собою, а вона не згодилась тікати з ним. Як показують деякі його утвори, видані недавно в Одесі, він мав потяг та нахильність до декадентства» [15, т.10, с.198-199].
У статті «З Кишинева» йдеться про успіхи театру корифеїв під час гастролей Південною Україною та Бессарабією: «Після Києва, Одеси та Миколаєва Кишинів дав трупі найбільший грошовий заробіток. Ентузіазм у публіці великий» [11, т.10, с.119]. Зокрема констатується акторська популярність вихідців із Херсонщини: «Кропивницький в комічних ролях викликав істеричний сміх»; «Дуже талановиті Садовський, Саксаганський…» [15, т.10, с.119].
У листі до В. Барвінського від 14 вересня 1879 року І. Нечуй-Левицький веде мову про незавершений твір О. Стороженка та імовірного автора дописаного фіналу: «Марка проклятого» скінчив сам Білий, одеський книгар, тим-то кінець вийшов дуже не похожий на початок, написаний дуже талановитим пером, грандіозними картинами» [15, т.10, с.276]. Тому в листі до М. Костомарова від 14 грудня 1880 року він говорить про це видання таким чином: «В Києві вийшли «Співомовки Руданського» (40 к.с.) (давня річ) і в Одесі «Марко проклятий» Стороженка та Білого (так само давня річ)» [15, т.10, с.284].
Епістолярій І. Нечуя-Левицького містить чимало згадок про співпрацю з періодичними виданнями тогочасної Херсонщини («Одесский вестник», «Правда», «Пчелка» та ін.) та з редакторами альманахів («Багаття», «З потоку життя»). У листі до О. Кониського від 6 травня 1876 року він відзначає: «Редактор «Одеського вестника» просив мене і йому написати що-небудь для фельєтону… та треба кінчати українську історію…» [15, т.10, с.270]. І тут же скаржиться на перебої в отримуванні місцевих газет: «Я й справді не получаю «Правди» два місяці. Чи не перестала виходити?» [15, т.10, с.271].
У листі до П. Житецького від 13 грудня 1880 року І. Нечуй-Левицький констатує: «Одеська «Правда» за тиждень перед смертю надрукувала статтю – саму правдиву і сміливу, щоб дали право українській літературі і ввести україн[ський] язик в народні школи» [15, т.10, с.282].
Лист до М. Грушевського від 5 серпня 1885 року містить захоплений відгук про нове одеське видання, упорядковане й видане Д. Марковичем за підтримки М. Боровського: «Вже в Одесі вийшла «Нива». Дуже гарна річ!» [15, т.10, с.303]. І в наступному листі до того ж адресата (датованому 26 грудня 1885 року) І. Нечуй-Левицький радить подати дещо з доробку в інший альманах, що готувався до друку: «Невеличке оповідання пошліть по цьому адресові: В Херсон, Его високобл[агородию] Дмитру Васильовичу Марковичу. Улица Дворянская, № 11-й. Він видає збірник «Степ» і помістить його в збірникові. Напишіть ще йому, що як не помістить (може, вже пізно), то нехай пришле або мені, або в Львів» [15, т.10, с.304]. Про ту ж спробу публікації видання в губернському центрі йдеться в листі до І. Белея від 27 грудня 1885 року: «В Херсоні вийде збірник «Степ», але по-українській буде тільки белетристика, а научні статті будуть по-руській, бо цензура інакше не пропускає» [15, т.10, с.305].
У листі до М. Грушевського від 23 березня 1886 року І. Нечуй-Левицький нарікає на цензурну сваволю та надмірну суворість до українських видань, зокрема підготовлених на Херсонщині: «Просто сум бере! Обрізує, замазує, вимазує і псує пієси» [11, т.10, с.307]. І далі йдеться про те ж Марковичеве альманахове двокнижжя: «Нива» вийшла давненько: там же моя «Чортяча спокуса». Вийде «Степ» в Херсоні та «Складка» в Харкові. Чи послали Ви своє оповідання Дмитр[ові] Вас[ильовичу] Марковичу в Херсон (Дворян[ська] улиця)?» [15, т.10, с.308].
У листі І. Нечуя-Левицького до І. Луценка від 4 липня 1904 року йде мова про місцевий альманах «Багаття»: «Д[обродій] Грінченко казав мені, що цензор вже пропустив одеський збірник» [15, т.10, с.282], тож просить передати І. Липі своє прохання внести деякі зміни до тексту поданого ним оповідання «На гастролях в Микитянах». У пізнішому листі до цього ж адресата від 23 вересня 1906 року письменник нарікає, що давно вже передав чернетку згаданого твору, а «тим часом про одеський альманах ні слуху, ні вісті» [15, т.10, с.467]. Зрештою виявилось, що оповідання в альманасі так і не з’явилося.
У листі до І. Луценка від 4 липня 1904 року І. Нечуй-Левицький просить дати координати відомого в Причорномор’ї бібліографа й видавця: «…Хтось у вас в Одесі видавав книжечки для народу. Написав би я про це до д. Комарова, та не знаю адреса М[ихайла] Федоровича, тим-то обертаюсь до Вас» [15, т.10, с.424].
І. Нечуя-Левицького глибоко обурювала неякісна коректура або ж невиправдані, як на його власну думку, втручання редакторів у тексти автора. У листі до І. Луценка від 6 квітня 1906 року він скаржиться на таку сваволю: «Прислали мені з Херсона альманах «З потоку життя», і бачу, що мені треба було самому перечитать і виправить чистову переписку мого, посланого туди чорняка. Маса помилок! Одразу видно, що вони не розібрали в чорняку деяких слів…» [15, т.10, с.466].
Періодика тогочасної Херсонщини була традиційною лектурою для письменника, особливо в кишинівський період його діяльності. У листі до І. Белея від 25 березня 1881 року І. Нечуй-Левицький із радістю інформує: «У вчорашньому № «Новоросійського телеграфа» (в Одесі) з’явилась звістка, що в українських школах буде заведений український преподавательський язик. Даруй, Боже!» [15, т.10, с.286]. Проте такі світлі надії не справдились.
У листі до М. Лободовського від 31 березня 1907 року автор передає незадоволення читацького загалу Київщини та Херсонщини через мовне оформлення газети Й. Волошиновського «Світова зірниця», яку «трудно читати».
Принагідні згадки про Херсонщину знаходимо вже в ряді ранніх літературних творів І. Нечуя-Левицького. Так, це фіксуємо уже в одному з перших опублікованих текстів митця «Рибалка Панас Круть» (1866), що побачив світ у львівському журналі «Правда» за 1868 рік (№№ 23-26). Герой твору згадує про своє перебування на київсько-херсонському губерніальному порубіжжі: «Найняв я конячину та потягся аж на довгопільський ярмарок, на степи, коло Херсонщини, коли чув» [15, т.1, с.111]
Описи губерніальної Херсонщини, принагідні згадки про її населені пункти, річки чи інші географічні об’єкти, характеристики мешканців краю, їх звичаїв, поведінки можна знайти в багатьох творах І. Нечуя-Левицького – «Причепа», «Афонський пройдисвіт», «Над Чорним морем», «Неоднаковими стежками», «Хмари», «Микола Джеря» та ін.
У казці «Запорожці», опублікованій 1873 року в львівському журналі «Правда» (№№ 11-13), митець змальовує місцевість у пониззі Дніпра з вершин пташиного польоту, а далі й із понадхмарних висот. Дід-характерник перевтілюється в могутнього орла, котрий на своїх крилах несе над південними землями України героїв твору Карпа Летючого та Марусю Музиківну. Вони й озирають у несподіваних ракурсах рідні простори, зокрема Запорожжя та Дніпро аж до його гирла, тобто літописного Білобережжя. Там, у дельті Славути (колишнього Борисфена) люди селилися з прадавніх часів, зокрема в княжу добу звелося місто Олешшя, а в козацький період – Олександрівський шанець, з якого постав Херсон. «Крила вже черкались об хмари. Ввесь Дніпро вже здавався синьою стрічкою, а вся земля зеленіла, як зелена хустка. Вже було видко, де Дніпро виливався лиманом в Чорне море. А городи біліли, наче грядочки білих квіток» [15, т.2, с.351]. Правобережна Україна бачиться героям широким простором «од самого Дніпра» (східні межі Херсонської губернії проходили по цій ріці – від її дельти на півдні аж до Чигиринщини на півночі) і «по Сян, аж до Перемишля і Ярослава» на заході.
У повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» (1878) наведено розлогі характеристики херсонських степів, якими мандрують утікачі-кріпаки з метою дістатись до Бессарабії, щоб там пожити вільніше і вже не потрапити до рук свого свавільного пана. Степи, села й містечка Таврії та Херсонщини, далека для панської погоні Акерманщина вабили в ті часи багатьох скривджених кріпаків як fata morgana, як можливість хоча б на якийсь час позбавитися від переслідувань та сваволі, дихнути спокійнішим життям. Тож і народжується у гурті бурлак, до якого належав і Микола Джеря, думка про ті краї: «Ходім, бра, ще на степи. Адже ж і наші вербівці не раз ходили на заробітки на степи і в Одес. Декотрі приносили додому чимало грошей» [15, т.3, с.87]. І далі: «До верхівців пристало ще кілька бурлак, і, як тільки надворі потеплішало, бурлаки накупили харчі, забрали клунки на плечі й помандрували на широкі херсонські степи» [15, т.3, с.88]. Жага свободи, а ще надія на належний заробіток, на елементарні людські умови життя та праці зове втікачів якнайдалі від рідних місць. Образи степу, Херсонщини, Бессарабії в їхній уяві сплітаються в ідилічні візії, які несумісні з рабським животінням. «На бурлак повіяла широким крилом золота воля од усякого лиха, од усякого безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною» [15, т.3, с.88]. Кріпаки-втікачі не відчувають утоми, вони одержимі пориваннями до інших обставин, де нарешті зможуть бути самими собою, не боячись розправи з боку поміщиків чи їхніх посіпак. «Багато степових херсонських сіл поминули бурлаки. Вони бачили села й степові, голі й опалені гарячим сонцем; бачили села понад невеличкими степовими річечками, де вже зеленіли верби, садочки і навіть виноградники; бачили здорові багаті німецькі колонії з довгими рівними вулицями, з домами на два поверхи серед зелених садків та виноградників» [15, т.3, с.92]. Ці картини значно відрізняються від Нечуєвих замальовок Надросся з його буйною розкішною природою, яка ніби припрошує працювати на цій благословенній землі. Але кріпаки, доведені до відчаю і стихійного протесту, змушені залишати ці щедротні регіони в пошуках кращого життя й порятунку від поміщицької наруги.
Як і в листуванні, нарисах, спогадах І. Нечуя-Левицького, так і в його художніх творах найчастіше йдеться про Одесу (Одес) як своєрідну візитівку губерніальної Херсонщини — найбільше торгове й курортне місто регіону: у «Причепі» – «Облишити чоловіка і свою сім’ю, загарбати спадок од старого Лемішки, перевести все на чисті гроші, потім їхати в Київ або до Одеси і шукати в великому місті будлі-якої служби своєму чоловікові – то був її (Зосі – І.Н.) план!» [15, т.1, с.233]; «Їдьмо до Одеса!» [15, т.1, с.365]; «А я думав, що ти оце даси драла кудись до Одеса або й далі, та й перехрестився» [15, т.1, с.367]; у «Хмарах» – «Великоруський Синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі одначе не мають охоти туди їхати» [11, т.2, с.8]; «Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й розказали, що бачили Дубовіїху аж під Одесом, говорили з нею й розпрощались» [15, т.2, с.99]; у «Гастролях»: «Софія Леонівна родилась і зросла в Петербурзі […]. І як до неї присватався молодий артист, українець, що недавно скінчив науку в консерваторії, вона трохи не з вискоком та з вибриком вийшла за його заміж. В неї було на думці поїхати з ним до Києва, до Одеси, побачить світ, побачити ті гарні й поетичні краї, за які так часто балакав і навіть марив її чоловік, закинутий на чужину…» [15, т.8, с.131].
З Одесою як «бізнесовим» центром на теренах Херсонської губернії у творах І. Нечуя-Левицького пов’язуються насамперед торговельно-промислові атрибути.
У романі «Хмари» (1871), змальовуючи гостей, що прибули на іменини сина Дуніних-Левченків, автор фіксує деталі, зокрема паски, продуковані на Херсонщині: «Слідком за Кованьком вступило в столову ще кілька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застіжками на грудях. Декотрі були в свитах з драпу. Один прийшов навіть в простій, щиро сільській товстій свиті, підперезаний червоним «одеським» поясом з довгими кінцями й торочками» [15, т.2, с.326]. І далі: «Вигляд в залі був чудернацький і загалом мальовничий, пістрявий й іскряний. Між чорними сюртуками сіріли драпові тонкі свитки, червоніли мережки вишиваних сорочок, червоніли одеські червоногарячі та жовтогарячі пояси, манячили червоні стьожки застіжок» [15, т.2, с.328]. Цей же атрибут, що славився по українських землях, не випускає з поля зору письменник і в повісті «Микола Джеря»: «Рибалки заробили чимало грошей і задумали погулять. Вони всею ватагою пішли в Акерман, посправляли собі нові свитки, а декотрі пошили сині суконні жупани, покупили ясні червоні одеські пояси, нові смушеві шапки; потім найняли музики і з музиками, з церемонією перейшли город і пристали коло одного шинку» [15, т.3, с.106]. У повісті «Неоднаковими стежками» – той же атрибут помічено у хлопчика-візника, який «убраний в рябеньку чемерку й підперезаний широким одеським червоним поясом з довгими торочками» [15, т.8, с.342-343]. А далі подібна деталь відзначена й у портретній замальовці регента Никона Кучми: «Він був убраний в гарненький синій суконний жупан, підперезаний одеським червоним вовняним широким поясом з торочками, що висіли й теліпались по обидва боки стану» [15, т.8, с.377-378].
Автор фіксує увагу також на меблях та інших деталях побуту, що вироблялися в промислових центрах Херсонської губернії: «Ясь недавно привіз його (дзеркало – І. Н.) з Одеси задля себе» [15, т.1, с.327]; «Коло вікна стояв круглий столичок, гарний, як цяцька, і достоту такий самий, який був у Гані, що сам Ясь привіз недавно з Одеса» [15, т.1, с.338].
У повісті «Над Чорним морем» (1890) об’єктом зображення є південно-західні терени Херсонської губернії та Бессарабія. Події в основному відбуваються в Кишиневі та Одесі. У повісті виведено ряд постатей херсонців. Це здебільшого люди розумової праці, представники освічених верств, які займаються педагогічною, газетярською, банківською справою.
Якщо інтелігентка Надя Мурашкова визнає, що не знає й не розуміє народу, бо зросла у великому місті, то вчителька Ольга Махнівська, чуючи таке зізнання подруги, з відчуттям полегкості зазначає: «А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка» [15, т.5, с.110]. Віктор Комашко (українсько-грецького походження) «родився й зріс на берегах Дністрового лиману. Чесний, правдивий, дуже нервовий на вдачу, він просто й сміливо виявляв свої думки, свої гадки, не здержувався в словах ні перед ким […] син небагатого батька, зріс в степах, любив свої степи, любив народ, був народовцем, любив українську мову, бажав щастя й добра своєму народові» [15, т.5, с.131]. Вдача останнього вияскравлюється в красномовному монолозі: «…Люблю величність в натурі: люблю море, високі гори, стрімкі скелі. Хотілось би мені побачити високі гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця прерії. Величність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає душу. Як мені хочеться побачить великі європейські городи, постерегти їх життя, не матеріальне тільки, а й життя вище: прогресивний рух думок, соціальний рух, що прокладає стежки до нового прогресивного життя в наступаючих часах» [15, т.5, с.132].
Герої твору критично ставляться до місцевих обивательок-модниць, до спроб кидатись у вічі своєю пістрявістю в шатах, виявляючи при тому несмак і нерозбірливість. «Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не осліпла! – сказала Саня Навроцька. – Рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усякого. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха єврейка. Пописана й помальована, неначе індійський ідол. Я на її постаті налічила вісім кольорів! Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиї разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальйон на товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стьожка: через усі груди до пояса теліпається золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на ґудзику вона причепила золотий годинник, неначе орден якогось індуського лева чи тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними застібками – і вийде американський парадовий індієць!» [15, т.5, с.135-136]. Суголосними є репліки співрозмовників: «Купецький Одес не знає економії» (Надя Мурашкова); «А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць» (Мавродін). Підсумовує цей огляд та ж сама Навроцька: «Щоб описати цей убір з маленькою, бачте ілюстрацією, я поставила б на столі з вісім чорнильниць, з усякими фарбами, – сказала Саня, – почала б писати зверху, цебто з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а на споді намалювала б червоні панчохи в срібних черевиках і підписала б: «Це індійсько-одеська благородно рождена маркиза од кукурудзи, вівса та ріпаку!» І послала б в «Новороссийский телеграф» [15, т.5, с.137].
Одна з таких обивательок – одеситка Мотря. Про неї дізнаємося і з авторських зауваг, і з характеристик іншими персонажами. «Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина, підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину й оженився з нею. За вдачу її він тоді й не думав, і гадки не мав» [15, т.5, с.181]. Бородавкіна дорікає чоловікові, що забув про родину та піклування про неї, та й сама є такою – у компанії жінку вже не хвилює, що «діти сидять на дачі голодні й босі» [15, т.5, с.185]. Це звичайна вітрогонка, легковажна й безвідповідальна мати. Бородавкіна вважає себе аристократкою, хоча її видає «простацький грубий тон» і вульгарна поведінка. Саня про неї говорить: «Як була «дочкою фельдфебельською», так і зосталась «фельдфебелькою», це правдива одеська «фру-фру»! [11, т.5, с.186]. І далі вона ж додає: «Одеська «фру-фру» розправля крильця» [15, т.5, с.187].
Героїв твору неодноразово репрезентовано як вихідців із Херсонщини. Скажімо, Сергій Степанович Бородавкін – «син херсонського дідича», що був нащадком «тих московських панів, котрі загарбали собі давні запорозь­кі степи» [15, т.5, с.142]. Цей поміщик був деспотом і самодуром як для своєї родини, так і в ставленні до селян («був страховищем, катом для кріпаків, для жінки, для сина, для дочки»). Нещасні люди перебували в його цілковитій владі, «неначе в залізних кігтях з гострими пазурами» [15, т.5, с.142]. Відсутність цього тирана сприймалась як найбільша радість чи свято: «Село й дідичева сім’я тільки тоді оживали, як пан виїздив на кілька тижнів в Нікополь або в Херсон» [15, т.5, с.142]. Тож несподівана смерть жорстокого батька, який не давав синові Сергієві «й зайвої копійки в руки», викликала в того бажання надолужити згаяні можливості і він »програв, промайнував свою землю, усе своє добро, програв останню четвірню коней з каретою, кинув університет, оженився з простенькою міщанською дівчиною в Одесі й, нагулявшись донесхочу, врешті мусив йти на службу в залізнодорожну контору» [15, т.5, с.142]. Різні примхи долі судилося пережити і його рідній сестрі Христині Степанівні. Ось портрет цієї херсонки та штрихи до характеристики її поведінки, дані автором: «... Втекла од свого навісного батька через вікно вночі й потаєнці повінчалась з сусідом, дідичем Милашкевичем. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хазяйнувала, доки їй не остогидло. Не маючи дітей, вона згодом потім продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вільна пташка, взимку — в Одесі, або в Києві, або в брата, котрого вона дуже любила, а влітку вона, як степова пташка, переїжджала з села в село до своїх родичок. Її усі любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортеп’яні, співала непогано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина й не мала ніякісінької поважної ідеї в голові, ніякісінького напрямку, навіть не мала й потягу до чогось вищого, ідейного. Усякі ідеї та принципи були задля неї нудні та морочливі для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З знайомими паничами вона жартувала, зачіпала їх, смикала, торсала й навіть трохи не боролась з ними» [15, т.5, с.148].
На просторах Херсонської губернії, зокрема в Одесі, традиційно спостерігалася етнічна мішанина. Особливо на цьому наголошує письменник у повісті «Над Чорним морем». Герой твору дід Хтодось ділиться враженнями про побачених у портовому місті негрів: «От чорні люде так дійсно є. Я сам на свої очі бачив в Одесі: арапами звуться; причепи хвоста та роги, то й готовий чортяка» [15, т.5, с.169]. А про Аристида Селаброса, який постає в помешканні Мурашкових як «гість з Одеси», дізнаємося, що він грецького походження («його мати з Смирни»). Та ще й працював серед своїх співвітчизників, які здавна колонізували Причорномор’я, а тепер мають торгові осередки в Південній Україні: «Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує пашнею» [15, т.5, с.117]. Коли цей «син класичної Греції» пишно та патетично розказує про своє ставлення до зразків жіночої краси, то його співрозмовниця розуміє, що ту вроду він «бачив… певно, в Одесі» [15, т.5, с.127]. Про Надю, котру прагне спокусити Аристид, І. Нечуй-Левицький пише: «Мурашкова була з мішаної сім’ї. Її батько був одеський українець, а мати грекиня, родом з Смирни» [15, т.5, с.101]. Про осередки проживання вихідців із Еллади на теренах Херсонської губернії та Бесарабії автор твору так повідомляє вустами одного з героїв: «Греки міцно держаться купи й в Одесі, й в Кишиневі» [15, т.5, с.106].
Надя Мурашкова, «од’їжджаючи до Одеса», сподівається, що тут якось та вирішаться її сердечні проблеми («або пригасне моє серце, або згорить од свого вогню»). Приморське місто з такими магнетичними властивостями вабить багатьох, часто стає місцем відпочинку для героїв твору, для їх фізичного й духовного оздоровлення: «В половині червця до Одеса приїхали купатись в морі два кишинівські молоді вчителі гімназії: Віктор Титович Комашко та Михайло Федорович Мавродін» [15, т.5, с.129]; «Саня з мачухою та з сестрою збирались виїхати до Одеса купатись в морі» [15, т.5, с.129]; «Саня Навроцька дійсно поїхала до Одеса купатись в морі» [15, т.5, с.131] тощо.
У творі подано розлогі замальовки Одеси з акцентуванням на різних частинах міста – від центру до околиць: «Було видно усей бульвар понад горою, на котрому вешталась подекуди публіка. Через парапет було видно усей залив, широку далеч синього моря, обидва порти; з одного боку заливу було видно плисковату Пересип над морем, з другого боку заливу піднімалась висока гора Ланжерон, котра вганялась в море» [15, т.5, с.130]; «Сонце впало в степ за плисковатою Пересип’ю. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого берега, що десь далеко-далеко тонула в імлі й була неначе намальована пензлем на червоному прозорому склі. Була година й суша. Надворі було тихо. На морі стояв великий корабель, спустивши білі вітрила, неначе крила, й ніби дрімав, мов лебідь на воді, а за ним на обрії видно було смугу сизого туману, в котрому ворушився пароход, а над пароходом пасмо чорного диму ніби плуталось в тому тумані, неначе чорна нитка в білій тканці… Залив, порти, рядки кораблів в портах ніби дрімали й засипали, вкриті синім шатром неба, облиті червоним гарячим одлиском од неба та води» [15, т.5, с.130-131]; «Ранок був погожий, ясний та душний. Чималий сквер біля одеського собору аж лиснів, зелений та свіжий, политий водою, залитий гарячим світом сонця. Алеї з акацій кругом скверу, купи кущів на зеленій свіжій траві, клумби широколистих квіток – все ніби мліло в ясному гарячому світі. Фонтан коло самого собору бризкав ніби разками дрібних крапель. Краплі блищали й миготіли на сонці, неначе розсипані діаманти. Люде вештались на сквері. Усе було залите світом. Скрізь був рух, скрізь кипіло живоття великого міста» [15, т.5, с.145]; «Перейшли увесь Фонтан» [11, т.5, с.174]; «З Одеса їхало суспільство на гулянку на Малий Фонтан» [15, т.5, с.190].
У повісті наведено широкі описи Акерманщини – херсонсько-бесарабського помежів’я з такими об’єктами як Дністер, Дністровський лиман тощо. Адже саме звідти вийшов один із центральних героїв твору Віктор Комашко. Саме його очима, через його сприйняття й бачаться та характеризуються ці причорноморські простори: «Ми жили в одному акерманському селі чи містечку. Пам’ятаю, я був тоді в нижчих класах гімназії. Бувало, влітку на вакаціях наша рибальська ватага виходить на днів три або чотири ловити рибу на лиман або в гирла Дністра […]. Я найбільше любив вечори. Які то були пишні вечори над лиманом! Скільки в їх поезії! […] Гарно, як в раю! Жара спала. Лиман дише прохолодою на гарячу землю. Я не зводжу очей з неба. Воно синє-синє й прозоре, а внизу кругом над землею гарячо-фіолетове, неначе оперезане фіолетовим та червонуватим поясом. Небо стає все синіше й темніше. От зорі висипались густо-прегусто, неначе зерна пшениці на засіяній ріллі. Усе небо обсипане зорями, наче перська темно-синя матерія, заткана золотими цятками. Я шукаю ладу між ними, слідкую за взірцем, а вони сплітаються, як безконечник на писанці. А лиман лиснить, наче плуг, витертий ріллею; і в йому таке саме небо, засіяне такими самими зірками» [15, т.5, с.165].
У повісті «Неоднаковими стежками» (1902) І. Нечуй-Левицький звертається до промовистих асоціацій, викликаних його життєвим досвідом, частими перебуваннями у причорноморському регіоні: «Дві прездорові купи пашні пишались на току, неначе дві розложисті та спадисті степові могили в Херсонщині» [15, т.8, с.307]. А один із персонажів має відповідну «прописку»: «Ондечки бовваніє сухорлявий панок – то якийсь заволока, херсонський дідич» [15, т.8, с.443].
Визначний український письменник І. Нечуй-Левицький залишив чимало цінних свідчень про свої зв’язки з Херсонською губернією та її громадськими й літературними діячами. У цьому ми переконуємось на основі літературних текстів, епістолярію, мемуаристики та публіцистики класика українського письменства. Херсонщина з її людом, традиціями, природою бачились І. Нечуєм-Левицьким як невід’ємна часточка українського світу.
Відрадно, що і в Херсонській області, яка тільки частково збігається з територією колишньої Херсонської губернії, не забувають про славетного митця. Його доробок вивчається в загальноосвітніх школах та вузах. До ювілеїв письменника проводяться наукові конференції, літературатурно-музичні вечори, конкурси, вікторини тощо. Ім’я Івана Нечуя-Левицького носить одна з вулиць в обласному центрі. Доробок митця (зокрема інсценізація його повісті «Кайдашева сім’я») не раз репрезентувався на професійних та аматорських сценах Херсонщини. Доречно було б опублікувати в одному з місцевих видавництв збірку творів Івана Нечуя-Левицького херсонської тематики.

Література


Аврахов Григорій. Черкащина в творчості І. С. Нечуя-Левицького: до 120-річчя з дня народження письменника / Григорій Аврахов // Дніпрові хвилі. – 1958. – № 4. – С. 178-186.
Василевська Людмила Олексіївна (Дніпрова Чайка) [Автобіографічні матеріали] [1924] / Людмила Олексіївна Василевська // Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського. – Ф. Х. – № 34906.
Вергелес Ганна. Тема емансипації жінки в епістолярній спадщині Івана Нечуя-Левицького / Ганна Вергелес // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія: зб. наук. праць. – Черкаси, 2014. – С.174-181.
Гуцало Євген. Іван Нечуй-Левицький / Євген Гуцало // Літ. Україна. – 1988. – 24 листопада.
Зубковський І. А. І. С. Нечуй-Левицький на Полтавщині: уривок із спогадів / І. А. Зубковський // Культура і побут. – 1928. – № 25 [додаток до газети «Вісті» від 23 червня 1928 року].
Іванченко Р. Г. Іван Нечуй-Левицький: нарис життя і творчості / Р. Г. Іванченко. – К.: Дніпро, 1980. – 146 с.
Історія міст і сіл УРСР: у 26 т.: Херсонська область. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР,1972. – 687 с.
Кротевич Євген. Іван Семенович Нечуй-Левицький / Євген Кротевич // Кротевич Євген. Київські зустрічі: спогади про людей, факти й події. – К.: Молодь, 1963. – С.65-76 с.
Крутікова Н. Є. Розкрита книга життя / Н. Є. Крутікова // Нечуй-Левицький І.С. Зібрання творів: у 10 томах. – К.: Наукова думка, 1965. – Т.1. – С.5-50.
Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького: статті та матеріали / Н. Є. Крутікова. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 248 с.
Кузьменко С. М. І. Нечуй-Левицький у Кишиневі: з нових архівних матеріалів / С. М. Кузьменко // Рад. літературознавство. – 1966. – № 6. – С.69-72.
Література рідного краю: методичний посібник / авт.: Г. В. Немченко, І. В. Немченко. – Херсон: Вид-во РІПО, 1994. – 100 с.
Міщук Р. С. Співець душі народної: до 150-річчя від дня народження І. С. Нечуя-Левицького / Р. С. Міщук. – К.: Знання,1987. – 49 с.
Немченко І. В. Херсонська губернія в житті й діяльності Івана Нечуя-Левицького : на матеріалі листування, спогадів, публіцистики) / І. В. Немченко // Вісник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. – № 20 (313). – Черкаси, 2014. – С.24-30.
Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів: у 10 томах / Іван Семенович Нечуй-Левицький. – К.: Наукова думка, 1965-1968.
Омельченко В. І. Живописець слова: до 130-річчя від дня народження І. С. Нечуя-Левицького / В. І. Омельченко. – К.: Знання, 1968. – 48 с.
Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький: літературний портрет / М. У. Походзіло. – К.: Дніпро, 1966. – 128 с.
Сучкова Т. Сіяч рідного слова і Білоцерківщина / Т. Сучкова // Новини Київщини. – 2003. – 11 груд.
Тараненко М. П. До характеристики седлецького періоду творчої біографії І. Нечуя-Левицького / М. П. Тараненко // Рад. літературознавство. – 1971. – № 6. – С.30-32.
Тараненко М. П. Іван Нечуй-Левицький: семінарій / М. П. Тараненко. – К.: Вища школа, 1984. – 183 с.
Хаврусь Андрій. Київ у житті та творчості письменника / Андрій Хаврусь. – Надросся. – 2003. – 22 листопада.
Хаврусь С. Л. З Богуславських криниць: літературно-краєзнавчі розвідки / С. Л. Хаврусь. – Черкаси: Кур’єр, 2005. – 60 с.
Хаврусь С. Л. Нечуєва оселя на березі Росі: літературно-краєзнавчі розвідки / С. Л. Хаврусь. – Черкаси: Кур’єр, 2004. – 56 с.
Хаврусь С. Л. Стеблів над Россю. За сивої минувшини : краєзнавчий нарис / С. Л. Хаврусь. – Черкаси: Кур’єр, 2004. – 116 с.
Хаврусь С. Л. Стеблів у житті та творчості І.С.Нечуя-Левицького/ С. Л. Хаврусь // Хроніка – 2000. – 2001. Вип.45-46. – С.256-259.
Хаврусь С. Л. Стеблівські зустрічі: літературно-краєзнавчі розвідки/ С. Л. Хаврусь. – Черкаси: Кур’єр, 2004. – 56 с.
Хінкулов Л. Нечуй-Левицький в Києві / Л. Хінкулов // Хінкулов Л. Письменник жив у Києві. – К.: Дніпро, 1982. – С.86-93.
Шавловський І. І. Вивчення творчості І. С. Нечуй-Левицького в школі: посібник для вчителів / І. І. Шавловський. – К.: Рад. школа, 1968. – 152 с.
Шляхова Валентина. Україноцентричні пріоритети Івана Нечуя-Левицького (на матеріалі епістолярію письменника) / Валентина Шляхова // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія: зб. наук. праць. – Черкаси, 2014. – С.132-143.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)