Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Сонце на рушнику
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Немченко І.В. Постать Миколи Чернявського як просвітника й письменника в оцінках Володимира Кедровського та Яра Славутича // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 44-56.
Постать Миколи Чернявського як просвітника й письменника в оцінках Володимира Кедровського та Яра Славутича
Миколу Федоровича Чернявського (1868-1938) як визначного поета, прозаїка, драматурга, перекладача, публіциста, критика, видавця, педагога, громадського і культурного діяча широко поціновано в материковій Україні. Діячів діаспори теж цікавили здобутки митця й просвітника. Про нього ведуть мову в своїх публікаціях Володимир Кедровський, Софія Русова, Яр Славутич, Спиридон Черкасенко тощо. У їх розвідках, нарисах, рецензіях, спогадах ідеться про різні грані творчого обдарування М. Чернявського, особливості його літературної та просвітницької діяльності.
Широкий погляд на митця подано в розлогому матеріалі В. Кедровського (1890-1970), що має синтетичний характер і включає спогади, есеїстичні вкраплення, критичні міркування, аналіз окремих текстів тощо. Це «Обриси минулого», названі у підзаголовку як своєрідна серія портретів «Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року» (Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966). Автор так пояснює появу даного матеріалу в своїй «Передмові» до нього: «В 1917 році, коли вибухла революція, вороги українства й навіть багато українців були здивовані тими колосальними національними маніфестаціями, які відбувалися не лише на Україні, але й в інших частинах царської імперії, де були українці. Це здивовання було наслідком незнання величезної праці, яку від часів Котляревського й до самої революції 1917 року провели ті, кого називають «українофілами», «просвітянами», надаючи цим назвам присмаку якоїсь погорди [...]. Отже, щоб хоч трохи піднести краєчок правди над нашою минувшиною, я написав ці спомини про близький колись мені невеликий осередок «українофілів». З цього нарису читач побачить, що то був рух не безґрунтовних романтиків, але впертих працівників на ниві культурно-національного розвитку свого народу – рух, який став підставою могутнього українського національно-державного відродження» [2, с.120-121].
І далі В. Кедровський конкретизує мету своєї публікації: «Хочу подати обриси кількох українських діячів з тих, кого називають, і навіть іноді зі зневагою, «українофілами». Оці українофіли були тими українськими діячами, що працювали над відродженням української нації, що будили її із забуття, що підводили культурні та наукові підвалини під відбудову української державности. На тих підвалинах розвинулася українська політична думка, а пізніше — політична боротьба й боротьба за українську суверенну соборну державу» [2, с.121]. У плеяді одержимих людей, що «працювали над відродженням свого рідного народу з такою самою посвятою, як працювали проповідники й борці за християнство, і вмирали мучениками за його ідеї», названо й М. Чернявського, поряд із такими діячами-подвижниками, як Іван Луценко, Андрій Грабенко (Конощенко), Віктор Гошкевич, Євген Чикаленко, Левко Мацієвич та ін.
Наведемо портрет письменника-просвітника, зафіксований автором «Обрисів минулого»: «Микола Чернявський був гарний, чорнявий мужчина вище середнього росту, міцної будови тіла. Тримався він спокійно, з внутрішньою гідністю і в кожного викликав до себе повагу. Одягався елеґантно, без найменшого натяку на пересаду. Словом, був мистець від голови до п’ят. З усіх українців-інтелігентів, яких я в той час знав, йому дорівнював лише Михайло Коцюбинський, який іноді приїздив до Херсону, подорожуючи то в Басарабщину на боротьбу з філоксерою, та за кордон для лікування. Артистичною насолодою було бачити цих двох товаришів на вулиці, десь у хаті чи на зібраннях. Вони немов конкурували в своїй елегантності» [1, с.150].
В. Кедровський щиро дякував долі за ті «щасливі обставини», які дали йому «можливість не лише особисто пізнати українського письменника Миколу Хведоровича Чернявського, але й майже десять років під його впливом та за його вказівками випробовувати своє перо» [1, с.133]. Цим викликана така посилена увага до письменника-просвітника з боку автора.
Уперше М. Чернявського В. Кедровський «побачив десь у 1906 році, коли написав у російській мові маленьке оповідання «На камені» [1, с.133]. Цей твір обговорювався в середовищі товаришів-школярів, і один із них Петро Матковський порадив йому «звернутися до українського письменника Чернявського» [1, с.134]. Ось перше враження від зустрічі з митцем:
«В садку я побачив вище середнього росту чорнявого чоловіка, що обтинав гілля на деревах.
– Оце й сам письменник, – сказав Матковський...
Мене ніби жаром обсипало. Оце тепер я маю щастя бути у того Миколи Чернявського, який написав таке чудове оповідання, як «Богові невідомому». Оце той самий поет, що написав вірш «Богданова слава», вперше видрукований у збірнику «На вічну пам’ять Котляревському», який я читав у бібліотеці мого діда. Цей вірш я знав напам’ять, і в голові у мене промайнуло:
А дзвіниці гудуть аж хитаються...
Йде Богдан до Софії помолитися...
Пишний славою, що придбав під Пилявою...
Але, схвильований, я не міг докладно пригадати увесь цей чудовий вірш» [1, с.134].
Простий і щирий у поводженні Микола Федорович «спокійно й лагідно» передав свої враження від прочитаного оповідання, вказавши, що «воно цікаве й живо написане» [1, с.134]. М. Чернявський детально розпитав співбесідника про речі, що його цікавили, а затим «лагідно, по-батьківському» пояснив початківцеві-краянину, що взявся за творення російськомовних зразків: «Ваша стихія українська, а тому ви повинні писати по-українському. Але пам’ятайте, що для цього треба працювати багато й уперто. Треба вміти відчувати, розуміти справи й обставини, а до того мати відповідну техніку» [1, с.135].
В. Кедровський наголошує, що ця зустріч із авторитетним письменником спрямувала його «на ту дорогу, якою йду я все своє життя» [1, с.136]. І ще важливий штрих: «Виходячи з садка Чернявського, я навіть забув за своє оповідання «На камені», а коли приніс його додому, то жбурнув до шухляди в столі і вже більше не брався писати оповідань російською мовою» [1, с.136].
Як бачимо, вже перша зустріч із М. Чернявським просто перевернула тодішній світ В. Кедровського й спрямувала його на національну, патріотичну стежку. Книжки митця стали настільними для нього, слугували дороговказом: «Я читав і перечитував їх багато разів, щоб пізнати красу української літературної мови і вивчити її...» [1, с.136]. А з М. Чернявським надалі юнак зустрічався досить часто, особливо з 1910 року, коли почав працювати в земській губерніальній управі.
В. Кедровський принагідно окреслює основні віхи життя письменника й наголошує на його здобутках на терені літературної, просвітницької, громадської справи, зокрема в Херсоні. Насамперед ідеться про ентузіазм і наполегливість у популяризації доробку українських авторів: «Влада добачила в його діяльності «мазепинство», бо він упорядкував і видав у Херсоні 1905 року альманах молодих українських письменників «Перша ластівка». Врятуватись від заслання пощастило йому лише тому, що в альманасі було ясно й виразно надруковано: «Дозволено Цензурою. Ст. Петербург, 10 ноября 1904 года». Звичайно, такого дозволу тоді неможливо було дістати в місцевій цензурі, і тому наші письменники посилали свої твори на цензуру в Петербург, Москву або в інші місця поза межами України.
До того альманаху Микола Хведорович притягнув аж сорок двох тогочасних українських письменників з російської та австрійської України. Як на той час це було незвичайно багато, і зробити це міг лише М. X. Чернявський завдяки своєму організаційному хистові і вже широко відомому імені в українському письменстві, де він уже тоді користувався великим авторитетом і повагою, як поет і прозаїк» [1, с.137].
І таку оцінку письменника В. Кедровський перемежовує з мобілізаційними закликами Миколи Федоровича, поданими в його вступній статті до цього альманаху – «Замість передмови»:
«Гукнув я оце якось до нашої молоді:
– Гей, хлопці-молодці, сестри-чарівниці, у кого з вас є охота до роботи та добрі крилята, збирайтеся до гурту та полетімо у той наш рідний край, чудовий край, де незахіднє сонце сяє святої поезії, де всіма кольорами грає веселка радощів та горя людського, де ревуче море викидає на тихий берег чудові перли людських сліз та сміху або, втихомирившись, стихія розказує скелям казки старовини. Полетімо туди, бо сумно сидіти самотно по всяких пущах та нетрях, бо серце проситься туди, туди, в той край, той світ ясний, необмежений !..» [1, с.137].
Бачачи, як на його заклики відгукнулися молоді письменники з усіх сторін української землі, М. Чернявський у тій самій статті благословляє-напучує їх: «Добрий шлях, мої любі! Летіть і віщуйте скрізь ясну весну, що ніякі морози не можуть її закувати, ніякі завірюхи снігами занести не всилі!..» [1, с.137]. Бо він інтуїтивно відчував «своїм артистичним єством, що українського слова, українського визволення вже ніщо не спинить» [1, с.137]. З захватом поціновуючи розмаїту діяльність М. Чернявського, В. Кедровський підкреслює його незвичайний магнетизм: «...До кожної його думки я прислухався уважно і захоплювався всім запалом своєї молодої душі, глибоко всмоктуючи кожне його слово, сказане лагідним, спокійним голосом з ноткою батьківського наставлення» [1, с.138]. Ось одна з порад Миколи Федоровича, що не раз адресувалась молодим: «Коли хочете написати щось оригінальне, то перше мусите мати ясну, чітку ідею. Потім передумайте, відчуйте форму, в якій найкраще цю ідею висловити. І ось, коли все це вже остаточно викінчене у вашій уяві, тоді беріться до писання» [1, с.154].
Автор наводить у своєму матеріалі низку міркувань академіка С. Єфремова. Вони взяті з його «Історії українського письменства» і безпосередньо стосуються творчості М. Чернявського, зокрема суголосності з другом та однодумцем М. Коцюбинським. «На жаль, – додає В. Кедровський, – Єфремов не знав ближче самого поета. Не знав, що, може, лише одна третина творів, написаних Чернявським, була видрукована із-за цензурних перешкод. Однак, Чернявський багато написав творів, не зв’язуючи в них ні своєї думки, ні свого почуття цензурними умовами. Свідомо писав деякі свої твори «на майбутнє», вірячи, що настануть часи, коли українські письменники зможуть друкувати свої твори без калічення їх цензурою. В тих своїх творах «на майбутнє» він щиро виливав свою душу, щиро викладав свої почуття, бажання, надії. В тих творах він був дійсно борцем за волю українського народу, борцем за визволення його з культурного та політичного рабства» [1, с.140-141]. Щодо суспільно-політичного портрета письменника, автор зазначає, що «революційні події не вивели його зі звичайної рівноваги й властивої йому стриманости. Він завжди, кажучи образово, твердо стояв на своїх ногах і не рвався у височінь. З природи він був небалакучим і не любив публічних виступів та безконечного обговорювання різних, часто дуже дрібних справ» [1, с.142].
В. Кедровський наводить досить характерну ситуацію, в якій розкривається вдача митця, бачення ним своєї місії. «Пригадую, як у 1919 році на великих зборах українського громадянства в Херсоні хтось із молодих та гарячих «революціонерів» і «метушливих діячів» закинув Чернявському пасивність у громадській праці:
– Ви, Миколо Хведоровичу, сидите, ніби той цвіркун у траві, і цвірінькаєте час від часу. Події буревієм несуться над нашими головами, треба пірнути в них і активно працювати.
На це Чернявський спокійно відповів:
– Так, я цвірінькаю і може навіть не в траві, а на печі. Але моє цвірінькання чує вся читаюча Україна і чула ще тоді, коли на наших землях лежала тяжка, темна ніч політичної реакції та національного гніту. Може, в ті часи цвірінькання таких, як я, цвіркунів не давало заснути українському народові і нагадувало всім, що кожна ніч, хоч яка вона довга й темна, минається. Оце тепер настав світанок і в його гаморі та метушні голос цвіркунів топиться. Але коли, не дай Боже, знову настане ніч, то багато з тих, що тепер здіймають гармидер, підуть спати, а цвіркуни далі будуть цвірінькати, щоб не дати остаточно заснути українській національній душі. Отож, дозвольте мені й надалі лишитися цвіркуном.
Рясні оплески учасників зборів були відповіддю на ці слова Миколи Хведоровича. І дійсно, коли знову настала на Україні страшна темна ніч, його голос було чути й тоді, як московсько-большевицький терор засклепив уста всім політично-активним синам українського народу» [1, с.142-143].
Автор аж ніяк не перебільшує, коли стверджує, що М. Чернявський «вважав, що відродження народу й будова української державности повинні спиратися на кращі історичні традиції нашого народу» [1, с.142-143]. Адже митець чудово знав минувшину рідного краю, її трагічні й героїчні сторінки. Історіософські й державницькі бачення письменника-громадянина засвідчені в його публікаціях на сторінках журналу «Україна», що на них і посилається В. Кедровський. Тож висновок промовистий: «Сам він був отою гранню, що, переходячи від українофільства в свідому національно-культурну та національно-політичну діяльність, привела до відновлення української державности. Правда, лише на короткий час, але зате вже виразно поставила вона мету для всього українського народу і дала йому завдання відновити, нарешті, свою вільну державу, незалежну ні від яких окупантів чи сатрапів-правителів, залежну виключно від збірної волі громадян вільної України» [1, с.143].
В. Кедровський звертає увагу на участь М. Чернявського в житті херсонської української громади, очоленої А. Грабенком, на його намагання «всебічно розбудувати українське національне життя в першу чергу навколо себе, а потім і ширше» [1, с.145]. Ця діяльність митця й просвітника «була мало помітною назовні, хоч часто була дуже глибокою своїм змістом і своїми наслідками» [1, с.145]. І В. Кедровський наводить красномовний приклад на підтвердження цього. Коли Херсонська губерніальна управа доручила йому провести статистичне обстеження народної освіти в краї, то до «програми обслідування» вніс чимало «істотних поправок і додатків» саме Микола Федорович. А ще він дав цінні поради В. Кедровському, коли той «керував укладанням повного огляду народної освіти в Херсонській губернії за 1910 рік та позашкільної освіти за 1912 рік» [1, с.145]. Ці праці були високо оцінені Всеросійським з’їздом у справі статистики народної освіти. А сам В. Кедровський був нагороджений за проведену роботу «царською срібною відзнакою в пам’ять п’ятидесятиліття заснування земств», що було безперечною заслугою «гуртка українофілів, а між ними найбільше Миколи Хведоровича Чернявського» [1, с.146].
В «Обрисах минулого» схоплено й характерні риси М. Чернявського як критика, опонента в ході суперечок: «Під час дискусій, коли всі гарячкували, Микола Хведорович, а з ним і його найближчий в Херсоні старший товариш Андрій Михайлович Грабенко завжди були зрівноважені, спокійні й чемні. Це викликало до них ще більшу пошану. Навіть Дніпрова Чайка, коли вже стала відомою українською поеткою, давала свої поезії Чернявському на перегляд і критику, перше як пустити їх до друку. Свої критичні завваги він робив так, що це не викликало ніякого неприємного присмаку, навпаки, заохочувало до праці» [1, с.151].
Значне місце в матеріалі належить поцінуванню творчості письменника. В. Кедровському тексти М. Чернявського імпонували як своїм патріотичним пафосом, громадянською наснаженістю, так і неабиякими художніми якостями. А ще умінням бачити будучину й невтомно працювати й творити задля неї. «...Микола Хведорович, що був під пильним доглядом поліції, а з ним і інші українські письменники, часто писали, як я вже згадував, «на майбутнє», коли зміняться обставини для української літератури на краще. Великий мистець-письменник, він не хотів здушувати свою думку, свої пориви рямцями цензури. Ні, він хотів передати наступним поколінням вільного свого народу ті думки й ті мрії, якими жило покоління на межі XIX та XX віків, а тому й писав те, що відчувала його душа, що говорив йому розум і до чого штовхало його серце. У відродження українського народу він вірив так глибоко, як вірив у те, що після темної ночі завжди наступає світлий день» [1, с.148].
Профетизм поета, його пророчі міркування, історіо­софські візії були викликані глибокою стурбованістю за долю рідного краю. І В. Кедровський як знавець текстів співця констатує: «Віру в краще майбутнє свого народу Чернявський виявляв у численних своїх творах» [1, с.148]. Проте як приклад він наводить уривки з поеми-елегії письменника «Пантеон», зокрема вражаючу характеристику буття українського народу на тлі інших етносів у грядущому («Без голови!.. Сліпа, стихійна сила, що не має Ще виходу для себе!»). Коментуючи цю жахітливу картину, створену уявою М. Чернявського, В. Кедровський визнає: «Отією головою мала бути українська культура, українська наука, українське політичне життя, а як завершення всього – українська вільна держава. Голову ту українському народові стяла і в багні розтоптала Московщина, що скидалася на білого ведмедя, їй допомогла в тому Польща, отой «пень трухлявий», бо знесилила своїм гноєм і порохнявістю отруїла душу й тіло українського народу» [1, с.150]. А ще цілком переконано додає: «Над відбудовою тієї голови ретельно працював усе своє життя поет, письменник і громадський діяч Микола Чернявський. Працював разом з своїми старшими й молодшими товаришами «українофілами» [1, с.150].
В. Кедровський приділяє увагу й іншим жанровим формам у доробку митця. «Крім високомистецьких поезій, – відзначає він, – Чернявський написав також багато нарисів і оповідань. Силу свого драматичного таланту яскраво виявив він у трагедії-поемі «Князь Сарматії», про кінець життя гетьмана Юрія Хмельницького» [1, с.151]. Рядки поета про загибель Богданового сина В. Кедровський проектує на долю рідної землі: «Ці слова написано задовго до опанування большевицькою Москвою України, але їх можна повторити й тепер, поставивши замість султана кремлівських сатрапів, а замість гетьмана мільйони українських патріотів, на шиях яких затягається петля московського ката» [1, с.153].
Підкреслюючи художні чесноти доробку М. Чернявського, чиї тексти відзначалися «красою і барвистістю українського слова», В. Кедровський не без смутку визнає, що митцеві «не пощастило здобути розголосу в українській літературі», і серед основних причин, що призвели до такого прикрого результату називає кілька: «твори його були друковані або в «Літературно-Науковому Вістнику», що не мав багато передплатників, або в менше поширених журналах та збірниках»; «твори появлялися в тих часах, коли українське слово було переслідуване і читати по-українському значило автоматично попасти на список «неблагонадійних»; «хоч глибокі змістом та мистецькі формою, вони не приваблювали пересічного читача так, як твори деяких інших письменників, значно легші змістом» [1, с.153-154].
Серед завершальних акордів на честь М. Чернявського в «Обрисах минулого» вміщено й такі спостереження та зауваги: «Признання й похвали він не шукав і не любив. Коли хтось хвалив його твори, він на це відповідав: «Я й сам їх високо оцінюю, але хочу знати об’єктивну критику». Він був тим письменником, який ніколи не вилазив на дзвіницю, щоб бити у дзвони, мовляв, дивіться, який я знаменитий. Часом він здавався нам замкненим у собі й нетовариським. Та, зрештою, ми розуміли, що жив він особистими внутрішніми переживаннями та відчуваннями» [1, с.154]; «Малюючи в своїх творах драматичні або ідеалістичні картини, буденне життя, чар і красу природи, Микола Чернявський завжди уникав вигуків, стогонів, плачу та патосу. Його поезії надовго залишаються в пам’яті, захоплюючи читача своєю красою» [1, с.156].
Попри певний суб’єктивізм, оцінки В. Кедровського поглиблюють та увиразнюють уявлення про М. Чернявського як самобутнього літератора та подвижника на терені просвіти й національного відродження України.
Яр Славутич (1918-2011) – ще один відомий український письменник, науковець, культурний діяч в Україні та діаспорі. У 1955-1960 рр. він займався викладацькою роботою в Американській військовій школі мов у Каліфорнії, в Монтереї. У цей період з’явилась друком його книга «Розстріляна муза» (1955), присвячена визначним українським митцям, що зазнали репресій.
У нарисі «Микола Чернявський», що увійшов до даного мартирологу, Яр Славутич наводить біографічні відомості про письменника і зокрема зазначає: «Заарештований усередині тридцятих років, поет нібито мав щастя повернутися. Помер 1946 р.» [4, с.51]. Заувага «нібито» засвідчує сумніви в тому, що М. Чернявський «мав щастя повернутися». Адже такі випадки були малоймовірними, а джерела радянської доби не відзначалися особливою правдивістю, традиційно містили фальсифікації, сфабриковані матеріали. Як показав час, Яр Славутич дійсно мав рацію, пишучи таке. Як засвідчують архівні матеріали зі сталінських часів, розсекречені вже за незалежності й уперше оприлюднені в газеті «Новий день» 1992 року [див.3], М. Чернявський був страчений у Херсоні в ніч із 19 на 20 січня 1938 року, тож ні на які заслання не відправлявся і звідти «щасливо» не повертався. А відтак письменник не дожив вісім літ до 1946 року, а саме таку фіктивну дату підтверджували радянські джерела (на жаль, і в публікаціях уже ХХІ століття часом повторюються ці фальшиві відомості).
За словами Яра Славутича, М. Чернявський – «один із тих, що приставали до модернізму, намагаючись порвати зі старим, із народництвом, яке над ними дуже тяжіло, однак без особливого успіху, який мали Вороний та Олесь (може, тому, що посідали більший хист). Усе ж таки й те, дуже скромне нове, має свою цінність, якій треба дати належне признання» [4, с.51]. Заувага «може», звісно, не є свідченням категоричного ствердження, що студійований співець не мав неабиякого таланту. Але характеристика «дуже скромне нове» в контексті розгляду здобутків поета свідчить, що Яр Славутич не помічав за М. Чернявським великої жаги до художніх експериментів на тлі розвою вітчизняного модернізму. Відтак автор нарису прискіпливо простежує співвідношення: М. Чернявський як традиціоналіст і він же як новатор. Ідеться й про тематику творів, і про художні знахідки: «Суміш проблисків нового вислову з утертими шаблонами уболівання над Україною та її тяжкою долею дуже характерна для Чернявського» [4, с.52]; «Новістю була морська тематика з гарною лірикою в циклі «Крим» [4, с.52]; «Найкраще в творчості Чернявського – пейзажна, об’єктивна лірика, в якій поет показав себе справжнім майстром. Улюблений степ оживає в його пластичних і мелодійних віршах, що заслужено ввійшли до багатьох шкільних хрестоматій...» [4, с.52]. І серед таких текстів критик називає «Урожай» та «Степ і степ, один без краю...»
«Добрі описові поезії» знаходить Яр Славутич у збірці Миколи Чернявського «Донецькі сонети», але одразу ж додає, що «самі сонети неканонічні».
Щодо спорідненості з текстами інших авторів, то критик наводить дві паралелі: 1) мальовничістю поезія «Сільський вечір» Миколи Чернявського суголосна з Шевченковим віршем «Садок вишневий коло хати»; 2) твори робітничої тематики співзвучні з прозою І. Франка [4, с.52]. Виходячи зі змісту вірша «Шевченко» (1889), Яр Славутич робить висновок, що М. Чернявський не підкреслює Кобзареву революційність, бо патріотизм його самого «не переходив у мотиви повстання» [4, с.52].
А ще критик вирішив зайнятися математичними підрахунками, зокрема констатує, що в 1888 році поет написав 25 віршів, а в 1889 році – 40 поезій. Тобто цей рік був більш плідним, аніж попередній.
Твори історичної тематики в доробку М. Чернявського, на думку Яра Славутича, «без заглиблення в давні часи, як також без архаїзації лексики чи мови взагалі» [4, с.52]. Якщо поетова «Чаша Святослава» (1918) і «непогане враження справляє», бо в ній «подано дуже добру інформацію й запевнено славу поляглому», то його ж вірші козацької тематики, на думку критика, «слабкуваті». І Яр Славутич наводить рядки з «Богданової слави», котрі вважає вдалими, а поряд – зовсім безпорадні. Тож подібні речі у М. Чернявського він називає лубком і додає: «...Несвіжі дієслівні рими (розгортається – наближається, розливалася – укривалася й т. п.) своєю надмірністю роблять твір банальним. Такого ж рівня й «Батуринські руїни», і «Суботівське подзвіння», що виглядають ритмікою як сліпе наслідування Т. Шевченка без його неповторних образів» [4, с.53].
Вправнішими Яр Славутич вважає переклади М. Чернявського з німецької та російської мов. За його словами, «вражає «Серце матері» Рішпена, гарно заучить «Міньйона» Гете, точно перекладені мініятюри Фета» 4, с.53]. Що ж до давніших літературних текстів, то «Слово о полку Ігоревім» та біблійну «Пісню пісень» ним «вільно переспівано». Загалом Яр Славутич констатує: «Можна тільки жалкувати, що поет не перекладав більше» [4, с.53].
У прозі письменника критик виділяє передовсім «теми з життя провінційної інтелігенції» та стверджує наявність у ній поряд із реалістичними тенденціями «дещо з імпресіонізму». А також Яр Славутич нагадує про переконливі здобутки М. Чернявського в цій царині, адже його твори «Vae victis» та «Весняна повідь» були «відзначені конкурсовими преміями».
У підсумку Яр Славутич наголосив: «Кількісно велика спадщина Чернявського сьогодні напівзабута. Причину треба шукати в тому, що в Україні майже всі його твори були вилучені з ужитку, у зв’язку з ув’язненням автора, а на еміграції та в Галичині їх не перевидавали, бо не знаходили вони відгомону в читачів» [4, с.53]. І тут же критик пропонує своє пояснення, чому так сталося: «Українська поезія настільки пішла вперед, що творчість Чернявського тепер сприймається як історично-літературне явище, для сучасного покоління, з огляду на не дуже високу вартісність, уже певною мірою застаріле. Але наприкінці ХІХ і на початку ХХ сторіччя поет і прозаїк Чернявський слушно користувався популярністю, хоч і не дорівнював своїм передовим сучасникам, напр., Вороному чи Олесеві» [4, с.53].
До нарису Яр Славутич додав низку кращих текстів поета: переклад твору «Серце матері» Рішпена та вірші «Глибокий плуг пройшов полями...», «Степ і степ, один без краю...», «Урожай».
Відгуки В. Кедровського та Яра Славутича про М. Чернявського доповнюють портрет цього визначного діяча на тлі його епохи. Разом із матеріалами інших дослідників, мемуаристів, критиків, публіцистів, крає­знавців їх слід було б умістити в одному виданні й тим самим віддати належну шану письменникові-подвижникові, що своєю діяльністю наближав добу незалежності України.

Література


1. Кедровський В. Обриси минулого: деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року: Микола Хведорович Чернявський / В. Кедровський // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: випуск 10. – К.– Херсон: Просвіта, 2018. – С.133-157.
2. Кедровський В. Обриси минулого: деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року: передмова / В. Кедровський // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: випуск 10. – К.– Херсон: Просвіта, 2018. – С.120-122.
3. Немченко І. Микола Чернявський: дорога на Голгофу / І. Немченко, Л. Єлісєєва // Новий день. – 1992. – 5 грудня.
4. Славутич Яр. Розстріляна муза (Детройт, 1955; Київ, 1992) / Яр Славутич // Славутич Яр. Твори. – К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. – Т.3. – С.5-105.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)