Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Елінг. 2017-2018. Випуск 11-12
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Вишиванка. Число 5
Микола Братан. Гіркі експромти
Нікітенко В.В. Липова опіка // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 193-212.
Липова опіка
оповідання
Зоя була єдиною улюбленою донькою у своїх батьків. Вони – прості сільські люди, колгоспники. Батько – тракторист, мати – доярка. Дочка Зоя вдалася тихою, покірною, про таких кажуть, куди вітер дме, туди й хилиться. Не бідового характеру була дівчина, от її, бувало, й ображали інші діти. Здачі дати не могла. Плакала тільки, мамі жалілася, як була меншою, а як старша стала, терпіла сама. Коли стала дорослішою, деякі ровесниці глузували з неї через те, що не мала модного одягу, що й на танці приходила в сукні з райунівермагу. В ній годиться хіба грядку полоти або коло худоби поратися. У батьків не те, щоб не було грошей, просто не розбиралися вони в сучасній моді, та й не думали про те. Одежу собі й доньці справляли «в районі», куди завжди їздили скуплятися. Зоя теж не розбиралася в моді, не була схильною до викрутасів та витребеньків, слухалася батьків, щиро від усього серця їх любила. Мамі була опорою і допомогою, усьому в господарстві дасть лад. За те й сусідки Зою в приклад ставили своїм донькам, а ті через те ще дужче гнівалися на свою «нестандартну» однокласницю. Їй навіть прізвисько таке дали – Нестандартна. Прилипло воно до неї на довгі роки. Дитиною ображалася, а потім звикла. Та, незважаючи на ці молодіжні прикрощі, Зоя почувала себе загалом щасливою. Мама, тато, рідна тепла хата, що тулилася до ярка на крайньому кутку села, троянди, які росли під вікнами й щоліта буйно квітували. Повен двір живності, яку дуже любила дівчина. Вона лагідно, як до малесеньких дітей, говорила до курчаток, каченяток, поросяток, кроликів. Пораючись по господарству, часто наспівувала пісень, які з мамою слухала по радіо. Дуже подобалася їй Раїса Кириченко. «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий…». Ці слова брали дівчину за душу, вона мріяла про такого козака, а полковником їй здавався тато. Статурний, із пшеничним вусом, синьоокий, як у пісні співається. А мама на саму Раїсу Кириченко скидається – така ж чорнява, пишнотіла, лагідна й добра, кращої і добрішої у світі немає. Батько, правда, до цієї пісні дещо по-іншому ставився, ніж донька, жартома. Про полковника від підспівував, маючи на увазі себе, отако: «Пане колгоспнику мій кислоокий». І сміявся з власного дотепу. Зоя знічувалася, їй неприємно було, що тато кепкує з себе, а мати, усміхнувшись та стенувши лівим плечем, казала здивовано:
– Ну ти й видумав, старий! Ти ж гарний у нас, у тебе очі, як волошки в житі. Кращого парубка й на селі не було.
– Ет… – махне рукою чоловік, мовляв, коли то було.
А зараз ніби й не старість ще, а в грудях чогось тисне, та й чоло вже проорали борозенки, сивина потроху в чуб украдається.
Зовсім коротким було щастя Зоїне. Те, що сталося, вразило навіть зазвичай байдуже село. Улітку несподівано помер Зоїн батько. Були жнива, він, як завжди, робив на комбайні. Пообідав і відійшов посидіти трохи в лісосмузі, відпочити. Схилився на молоденький кущик та й… Зоя тоді саме перейшла в десятий клас. Не встигла дівчина обтяжитися цим горем, як узимку, після новорічних свят, так само раптово померла мама. Зовсім юною, дитиною ще Зоя зосталася круглою сиротою. Родичі, тітки й дядьки, допомогли з похоронами, поминками, але не надто переймалися долею племінниці. У всіх свої діти, свої клопоти. Коли живі були батьки, то на сімейній раді вирішили, що Зоя вступить до технікуму, щоб учитися на бухгалтера або економіста, їй ця справа подобалася. Але батьків не стало, допомагати нікому, і пішла Зоя на ферму, доїти групу, як раніше мати. Працювала добросовісно, і це підмітив навіть голова колгоспу. І з тих пір заробітки кращі стали, і це додало впевненості в собі.
Швидко, негадано прийшло й дівоче щастя. Той літній ранок був нічим не примітним. Дівчина подоїла корів і вигнала на загін, уже збиралася йти додому. І тут на ферму зайшов гарний хлопець. Рушив до коней, які стояли прив’язані в корівнику скраю.
– Ти хто такий? Це дядька Миколи коні, – стривожилася Зоя.
Що тут думати, коли незнайомець заходить на ферму й одв’язує робочу худобину.
– Я його племінник, прийшов на підміну.
– Не бреши, не знаю я ніяких племінників.
У відчинену браму зайшов завфермою дід Василь Рубець і заспокоїв юну доярку.
– Хай бере коні, то плем’яш його. Місяць тут робитиме.
Хлопець хитрувато підморгнув дівчині, мовляв, а що, а я ж казав! А ти не вірила!
Із тих пір Зоя не могла забути того парубка, усе думала про нього. «Отако, мабуть, і приходить любов? Як узнати? Нема матусі…» Дівчина тривожилася, плакала, однак ради-поради не було в кого спитати. Водночас серденько її співало, витьохкувало, як соловейко. Толя Грицай, так звали парубка, теж підмітив Зою. Йому сподобалася ця вродлива тиха дівчина, що нагадувала рожеву маківку.
– Ти сьогодні на танці прийдеш? – спитав, легко перескочивши через загороду біля літньої конов’язі.
– Я не люблю танців.
– То так виходь до верби. Прийдеш?
Розлога верба росла на другому кутку, не дуже далеко від клубу. Там частенько збиралася гуляти молодь.
– Не знаю. Побачу.
– Приходь. Чекатиму.
Звісно, Зоя прийшла. Не прийшла, а прилетіла, ніби на крилах. Як їй хороше було з Толею. Зроду так любо не було. Шкода тільки, що мами немає, так хотілося поділитися з нею, розповісти про ті дивні відчуття, коли хлопець бере її руку в свою, як гарячий струмінь ніби переходить із тієї руки в неї всю, і тіло й душа палають. Хороше, Господи…
Тієї осені вони одружилися. Скоро й дітки пішли. За два роки два сини – назвали їх Олексою й Андрійком. Дуже важко доводилося молодій мамі, однак на перших порах допомагала свекруха. А коли хлопчики підросли, батьки вже могли самі давати їм раду. Жили дружно, Толя був непитущим, на відміну він інших їздових. Дурного в голову не брав, а от важкого в руки обминути не вдавалося, та цим чоловік не журився. Господарював, тішився молодою дружиною, синочками, які підростали, щебетали, часом такі ребуси їм загадували. А чого яблуко червоне? А чого вночі темно? А чого Рябко чорний, а Пірат рудий? А чого… Не переслухаєш. І що ти відповіси на таке? По правді сказати, того до пуття й не знає ніхто. Одначе пояснювали з дружиною, як могли, і дивувалися – хіба й ми такі допитливі були? Перші, неповторні уроки батьківства, коли ти маєш бути вчителем, не маючи достатньо знань і досвіду. Нелегка справа, нелегкі «університети»… Та все одно це було щастя. От тільки добро чомусь швидко проходить, а біда як засяде, то не виженеш її, не витурляєш, не витруїш, не здихаєшся. Швидко закінчилися благословенні часи для Анатолія і Зої, та й для їх діток теж. Одного дня чоловік прийшов додому засмучений.
– Зарплати нема й не буде – сказав голова.
– Як? – стривожилася Зоя.
Вона ще перебувала в декретній відпустці й менше знала, що кругом робиться. Так, ціни виросли, купони ввели, заводи стають, фабрики, шахтарі страйкують. Але досі в їхньому колгоспі було тихо. Хоч невелику, та отримували зарплату, надіялися, що весь той безлад скоро закінчиться і все стане на свої місця. Людина завжди надіється на краще, так уже вона влаштована.
А це вже лихо підкотилося до села. Цьогоріч ледве зібрали жнива, комбайни й машини часто простоювали – нема солярки, бензину, запчастин. Куди воно все подівалося? Адже ще вчора-позавчора було. Зараз глибока осінь, а виорано менше половини запланованого через ті ж самі причини. Буряки цукрові в полі стоять і ніхто й не думає їх вибирати. Сінник майже пустий – сіно яке скошене та погноєне на полі, бо не було чим звезти, а те й на пні вклякло. Стоїть клин недосилосованої кукурудзи, її вже можна збирати на зерно, та поламані комбайни й заправити їх нічим.
– Ой, навряд чи вдержиться наша ферма, – бідкався Толя жінці. – Багато скота під ніж піде…
– То що ж це воно буде?
– Хіба я знаю? Таке робиться, наче кінець світу…
Старий голова, той, що хвалив Зою і підтримував, як міг, пішов на пенсію, прийшов інший. При ньому колгосп геть занепав – худоби за три роки зосталася третина від тії, що була, зарплати ніхто грішми не отримував, хіба що випишуть із комори гречки, олії тощо. Заробітків не стало ніяких, а діти ростуть, у школу он скоро. Одягти, взути треба, обігріти. Вугілля раніше дешеве було, тепер не докупишся. Добре, що Анатолій мав коні в руках, то їздили в ліс по дрова. Бідувати стали, ледве кінці з кінцями зводили. Зоя вийшла на роботу, та що з того? Хіба зерна трохи більше давали на зароблений… Колись був карбованець, а тепер купон чи чорт його батька знає що. Життя в селі геть скрутне стало. Хто бідовіший – у бізнес кинувся, у торгівлю, а хто на заробітки. Ладнався їхати на заробітки в Москву й Анатолій. Цілий гурт їх таких чоловіків зібрався, готова тобі будівельна бригада. Правда, не всі були кваліфікованими будівельниками. Ті, що не вміли, надіялися стати підсобними робітниками. Анатолія батько цеглу класти навчив. Тож і зібрався в далеку дорогу. Зі слізьми Зоя збирала торбу з харчами, одяг, на переміну, усе необхідне. Хіба з добра приходиться їхати зі свого дому?
– Ну, присядемо за давнім звичаєм.
Сіли на стільцях, примовчали. Навіть хлопчики пустувати перестали. Пильно так дивляться на татка й маму. Меншенький Андрійко пальчика поклав до розкритого ротика, очі його стали великі-великі, темні, як ягоди маслини. Ніби душа хотіла озватися з тих очей, але її ніхто не почув і не помітив.
– Ну, дружино, жди мене в гості, як виросте трава на помості, – згадавши давню приказку, сумно пожартував Анатолій.
У Зої сльози так і бризнули з очей.
– Ти б не йшов, га! Якось перебудемо. Ще ж ходять люди на роботу в колгосп.
– Отакої! Чого це ти розстроїлася? Я ж не кидаю вас, зароблю грошей і приїду. Восени жди, у крайньому случаї до Нового году.
Обнялися. Анатолій ніяково гладив м’які розкішні коси дружини, які він так любив. Поцілував її у маківку, як маленьку.
– Ну, хлопчики, зоставайтеся з мамою. Ти, Альошо, за старшого. А ти, Андрюхо, слухайся. Маму глядіть. А я вам гостинців привезу.
Від’їхав автобус і спустіла Зоїна хата без чоловіка. Ніби половини її не стало.
Не повернувся Анатолій ні до Нового року, ні до Великодня. Ті чоловіки, що з ними їхав Грицай на заробітки, казали, що буцім він у іншу бригаду перейшов, яка будує в Передєлкіно дачі. Другі, що тій бригаді буцім зарплату затримали, треті – що залишився Толя працювати на ще один сезон. Толком ніхто нічого не знав, або хтось чогось не договорював. Якби Зоя була бідовішою, може б допиталася, а так. Чула те, що чула, і тільки плакала.
Тим часом справи в господарстві все гіршали. Прийшов ще інший голова й невдовзі розпродав рештки худоби. Залишилася Зоя без роботи, одна з двома дітьми. Звернулася по допомогу до свекрів, що жили в сусідньому селі, однак там верх у хаті тримала дочка. У неї була своя сім’я і допомагати родичам, що як сніг на голову звалилися, не мала наміру.
– Нахлібники мені не треба! – так і заявила.
Свекри теж, як і Зоя, залишилися без роботи, а на пенсію ще не вийшли. Отже, не мали своїх грошей. Посіли їх дочка з зятем, що не мали батьки тепер права голосу. До того ж свекор ще й у чарочку любив заглянути. Отож поїхала Зоя звідти ні з чим. Як жити далі – не знала. Роботи немає, колишній колгоспний дитсадок закрили. Тепер ніде дітей покинути, якщо, приміром, поїхати пошукати роботи в районі. Та й там службу найти мала надія. Одначе діяти треба, не сидіти ж, склавши руки.
У подібних випадках люди завжди поради шукають найперше в сусідів. Сусідка Катя запропонувала віддати хлопчиків у дитбудинок. Закололо в Зої серце, аж у жар кинуло бідолашну жінку. Це ж вона росла в батька-матері, у теплій хаті, рідному домі. Сама ж мусить своїх кровиночок віддати в дім казьонний, до чужих людей. Чи ж то витримає таке материнське серце?
– Ні, Катю, не буде цього. Лободу їстимем, а цього не буде. Та й Толя як вернеться, що він мені скаже?
Однак із кожним днем усе тугіше доводилося затягати пояски. Із господарства самі кури лишилися. Свиней уже не держить – нема зерна, не отримує в колгоспі. Та й колгоспу тепер нема – було КСП, а це якийсь СТОВ чи що. Дідько його розбере з їхніми реформами. Курей згодом теж прийшлося вирізати, без зерна не видержиш. А одягти дітей у що, а взути? Зима йде, а топити нічим. Пішла Зоя до сільської ради. Голова, Марія Данилівна Лемеха, колишня вчителька, вислухала та й каже:
– Тут іншого виходу, ніж віддати дітей у дитбудинок, нема.
– То це в мене заберуть синочків? Там же…
Договорити не змогла – із грудей вирвалося глухе ридання.
– Та заспокойся, дорогенька, ну не хвилюйся ти так! Хто тобі сказав, що дітей заберуть? На рік напишеш заяву, що через складні життєві обставини не можеш їх забезпечити. А вирішиш свої справи – забереш дітей. Візьмуть же їх у тебе без позбавлення батьківських прав. Ти ж цілком нормальна людина, не п’яниця й не гуляща, просто життя так склалося. Час тепер такий настав, гіркий. До дітей можеш приходити, провідувати, додому на вихідні забирати. Це ж не тюрма, хай Бог милує. Ось завтра разом поїдем у службу, я все їм поясню, усе оформлю, як слід. Юридично правильно.
Не будемо переповідати, чого Зої коштувало відправити Олексу й Андрійка в дитбудинок. Вона ніби постаріла років на десять, біла вся зробилася, безкровна. У пустій хаті не знала, де себе діти. Може б не витримала цього горя Зоя, заподіяла собі щось, якби не принесла добру новину сусідка Катя.
– Збирайся, завтра набір робочих на птахофабрику, в Черкаськім районі. Гуртожиток дають і платити обіцяють непогано. За год заробиш грошей і забереш хлопців. А там вони в школу вже підуть, я пригляну коли, легше буде.
– І Толя приїде, – ураз засвітилися очі в Зої.
– І Толя приїде, аякже.
Заробітки на птахофабриці справді були добрими. Економна Зоя складала гроші, щоб було їй за що жити з дітьми. Гризла тільки журба за чоловіком. Чуло її серце недобре. Неспроста його й досі немає. Своїм горем поділилася з напарницею Танькою. Та була легковажною й за словом у кишеню не лізла.
– Другу найшов твій милий, то й не вертається. Хіба тепер це диво? Поїхав на заробітки та й нова сім’я. Щоб не скучно.
– Тіпун тобі на язик.
– Тіпун чи не тіпун, а так воно й є, ось узнаєш.
– Дурний піп, дурна його й молитва, – махнула рукою.
І більше про це з Танькою не говорила.
Зоя дуже добросовісно робила на фабриці. До дітей приїхала лише на Новий рік. Накупила гостинців, іграшок. Зустріч була… Не знаходиться й слів, щоб описати ту зустріч. Дуже багато пролила сліз. Олекса й Андрійко вмовляли матір забрати їх додому. А Зоя… Не дай Боже такого переживати матері. Не могти забрати своїх дітей додому, бо там просто немає за що жити. Від чоловіка ніякої звістки, ніби у воду канув, а роботу вона змогла знайти лише на фабриці, далеко від дому. Жила в робітничому гуртожитку, куди ніяк не можна забрати дітей. Там пиятика, розпуста, тіснота. Далеко не всі заробітчани жили так скромно й тихо, як Зоя. Багато хто від получки до получки, від випивки до випивки.
Хлопчикам теж тяжко доводилося в інтернаті. Зоя зразу підмітила, що вони ніби витяглися й похудли, очі стали сторожкими, наче й не дитячими. Де Зої було знати дитбудинківські порядки? Ні, не ті, що йдуть від вихователів, а ті, що зсередини, між самими дітьми. Прикро, але вони дещо нагадували тюремні. Хто сильніший – той і правий, тут кожен сам за себе. Хоча не завжди так – і дружба тут була, і любов, однак все одно треба було вміти себе «поставити». Олекса й Андрійко були ще маленькими, дошкільнятами, багато чого не розуміли, однак усе відчували душею. Вони інтуїтивно трималися одне одного. Спали разом. Хліб цупили в їдальні і тоді пізно ввечері, уже в ліжку, ділилися один із одним. Хліб цупили, бо ввечері дуже хотілося їсти. Добре, що Зоя всього цього не знала. Їй би стало ще болячіше. А, може, вона б таки насмілилася забрати дітей додому? Тільки чи віддали б – адже заяву написала на рік. Цього бідолашна згорьована мати не знала.
– Матусю, коли ти ще приїдеш? – усе допитувалися її хлопчики.
– Скоро, дітоньки, дуже скоро. Ось зароблю грошей і на літо вас заберу.
Зоя заледве попрощалася з дітьми. Потім її покликала до себе вихователька.
– Я б Вам не радила часто приїжджати, – промовила, пильно дивлячись у вічі. – Діти хвилюються та й Ви теж. Це негативно позначається на їх психологічному стані. Хлопчики тільки адаптувалися, звикли. А ви їх розтривожили. Найкращим варіантом було б приїхати тоді, коли вирішите свої проблеми. І забрати синів. Так усім буде спокійніше. Навіщо зайві хвилювання, стреси? Подумайте про дітей.
Хоч як сумувала Зоя за своїми кровиночками, однак послухала виховательки.
Пройшло ще півроку. Гарячого липневого дня в кабінет директорки дитбудинку зайшов вишукано зодягнений чоловік середніх літ, який відрекомендувався контактною особою з питань влаштування дітей у прийомні сім’ї. Почувався впевнено й говорив звисока російською. По правді сказати, Зінаїда Трифонівна, директорка дитбудинку мала проникливий погляд, за яким ховався природний розум, такт і значний педагогічний та управлінський досвід. Хоча зодягнена була простенько, окуляри в коричневій оправі висіли на носі. Звичайна собі сільська вчителька, таких персонажів немало в провінції. Директорці було вже під п’ятдесят, увесь час працювала вона в інтернаті. Спочатку вихователькою, потім завучем.
– Я не буду объяснять вам преимуществ воспитания детей в приемных семьях, думаю, это излишне.
Зінаїда Трифонівна виказала свою згоду кивком голови як жестом цілковитого розуміння ситуації.
– Опыт показывает, мы давно уже занимаемся этим делом, отслеживаем судьбу детей после усыновления, что перспектива лучшего воспитания и материального обеспечения за границей. Сами понимаете, в США и развитых европейских странах больше возможности, там совсем другой уровень жизни, менталитет. Ведь никто же не будет спорить, что все решения, которые принимаются и будут приниматься в интересах детей.
Зінаїда Трифонівна кивнула повторно – і на це їй не було що заперечити.
Співбесідник повністю тримав ініціативу в розмові й не давав можливості директорці вставити бодай одне слово.
– Так вот необходимо создать базу данных на детей, которые могут быть усыновлены. Приемные родители, разумеется, будущие, которые живут за границей, посмотрят фотографии, может, определятся. Потом они приедут, познакомятся с детьми и в случае положительного решения вопроса начнется процесс оформления документов. И я вас попрошу подготовить данные в кратчайшие сроки. Возможно, уже в конце лета приедут американцы. Или немцы. Вопрос уточняется…
– Звичайно, ми все підготуємо.
– Надеюсь на плодотворное сотрудничество. До свидания.
Вишукано зодягнена контактна особа покинула кабінет директорки. А Зінаїда Трифонівна доручила цю роботу завучу. При формуванні «бази даних» укралася помилка, яка виявилася фатальною для Олекси, Андрійка та їх нещасної матері.
Неуважна завучка подала інформацію про них, хоч батьки не були позбавлені батьківських прав. Батько безвісти зниклий, а мати оформила утримання в інтернаті на рік у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем. Та ніхто не додивився, де заява, яку писала Зоя, де документи, що підтверджують її право на дітей.
В інтернаті було влаштовано свято, на яке прибуло й подружжя Едіссонів зі США. Їм дуже сподобалися жваві хлопчики, схожі один на одного, ніби близнята.
– Вони наче мої рідні діти, – ділилася враженнями з чоловіком Емма Едіссон.
Чоловік Роберт був трохи стриманішим, однак хлоп’ята йому теж сподобалися. Про свій вибір вони повідомили директорку. Оформлення документів проходило через уже згадувану контактну особу.
– Необходимо сделать все в сжатые сроки, не затягивать процедуру, – чиновник відразу взяв тон високого начальника, чим психологічно пригнітив Зінаїду Трифонівну.
Але вона була уважною і скрупульозною щодо документації та взагалі, тому затребувала й детально вивчила всі папери.
– Прикро, але подружжю Едіссонів доведеться підшукати іншу дитину або дітей за їх бажанням.
– Что?!
Вишуканий пан ледве стримував роздратування. Він, очевидно, не сприймав заперечень. До директорки ставився демонстративно зверхньо.
– Матір Олекси й Андрійка не позбавлено батьківських прав. А такі діти не підлягають усиновленню.
– А кто их мать, откуда они родом?
– Яке це має значення?
– Я не люблю, когда вопросом отвечают на мой вопрос, – процідив через зуби представник, – я спрашиваю, кто их мать, откуда родом, почему они оказались в интернате? Нормальные родители не оставляют детей в таких… заведениях.
Останнє слово представник вимовив із огидою.
Зінаїда Трифонівна коротко охарактеризувала життєву ситуацію, у якій опинилася сім’я.
– Ну вот видите…
Представник заходив по кабінету.
– Что им может дать нищая крестьянка? Неизвестно еще, где она и чем занимается. Когда последний раз к детям приезжала?
– На Новий рік.
– Ну вот. А сейчас какое время года? Неизвестно, где она и чем занимается. И приедет ли вообще сюда. Ну, а если и приедет… Заберет их в свою… деревню… В навоз. Вырастут из них пьяницы. Ведь видите ж, какая обстановка в стране. Это, – чиновник натиснув на це слово, – еще не скоро закончится, поверьте. Вот поживете – увидите. А Америка! Это же цивилизованная страна. Эдиссоны интеллигентные, образованные люди. К тому же хорошо обеспеченные. Они смогут дать хорошее воспитание ребятам. Мальчики будут счастливы, а это самое главное.
– І все-таки згідно з законом…
– Понимаете, – чиновник безцеремонно не дав закінчити деректорові фразу, – есть закон, а есть мораль. Я склоняюсь больше к здоровой морали и здравому смыслу. А законы… Они меняются. Сегодня они такие – завтра другие. Мы же поставлены государством для того, чтобы не слепо соблюдать буквы и цифры, пункты и параграфы, а чтобы заботиться, понимаете, реально, а не на словах. Поверьте, в семье Эдиссонов мальчикам будет значительно лучше, у них там будет будущее, а здесь – увы.
– А що я скажу їхній матері?
– Ой, ну не мне же вас учить. Что-то скажете, что-то придумаете. У Вас должен быть огромный опыт подобного общения.
– А цей папір куди? – директорка показала документ, у якому вказується, що Зоя не позбавлена батьківських прав.
– Под сукно. Дале-ко-о под сукно. Во имя благого дела. О совести не думайте – она должна быть у вас спокойной, ведь вы делаете как лучше.
Уже восени Олекса й Андрійко потрапили в родину Едіссонів. Перші півроку їм там доводилося важко. Не розуміли мови, усе тут незнайоме, чуже.
Турботливу маму Емму, яка виховала ще чотирьох прийомних дітей, дивувало те, що хлоп’ята за інтернатівською звичкою брали з собою бутерброди в ліжко й спали завжди разом. Їй довго не вдавалося вмовити братиків відпочивати в різних ліжках. Та час, доброта, приязне ставлення робили своє діло. Алекс і Ендрю, так звали тепер хлоп’ят, звикли до нової родини, а за рік вільно володіли англійською. Рідну ж мову з плином літ забули. І колишнє життя, і навіть неньчин образ почав примеркати, гаснути в пам’яті. Через десять років вони і не впізнали б своєї мами, якби раптом зустріли її на вулиці. Але, звичайно, Зоя, ніяк не могла опинитися в США. Жодним дивом. Її долю безжально розтоптав великорозумний і пещений чиновник, що так дбає про долю дітей-сиріт. Реально, як сам висловився.
Пройшов рік із тих пір, як спустіла Зоїна хата. Заросла вона бур’янами, якийсь лиходій вигатив двері і розбив вікно й тепер вітер гуляв по хаті, собаки й коти заходили туди. Там, де була топка, чорніла лиш дірка – злодії вирвали плиту «по живому». Шафи повідкривані, одяг і постільна білизна перерита, дещо на підлогу викинуто – злодії мабуть грошей шукали. Ще минулого літа такий доглянутий двір і хата, квіти буяли перед вікнами, а тепер…
Занепав і донедавна хазяйський двір сусідки Каті, до якої Зоя ходила на пораду, коли залишилася без чоловіка й роботи. Тоді Катерина жила не бідно, бо чоловік її, Дмитро, недавно вернувся із заробітків. Їздив він разом із Анатолієм. Зоя питала в нього про свого Толю, а він сказав, що мався Анатолій пізніше виїжджати, а, може, домовився з хазяїном поробити ще.
– Я поїхав, а він ще оставався – що я тобі скажу?
І все відводив очі, ніби ховав.
Зоя на той погляд, на те не звернула уваги. Вона вірила Дмитрові, вважала його за чесну людину. Сусід був добрим господарем, непитущим. У колгоспі робив теслею. Потім поїхав на заробітки. Тільки після розмови із Зоєю ніби щось перемінилося в Дмитрові. Не всі гроші, привезені з заробітків, пішли на користь. Став Дмитро, що далі, то більше в чарочку заглядати. На їхньому кутку жив Колько Кислий, так на нього по-вуличному казали, у нього зазвичай збиралися дядьки по сто грам випити. Колько холостякував і вже майже геть спився. Раніше Дмитро ніколи до Кислого на посиденьки не ходив, а це почав заходити. Компанія радо прийняла новачка, адже в нього водилася копійчина. Тепер дружнішими, веселішими стали зимові вечори. Часом у Колька до трьох ночі світло горіло – підпилі дядьки все різалися в «дурника» або «хвильки». І самогонницям місцевим прибутковіше стало. Одна лиш Катя журилася. Був такий чоловік роботящий та хазяїн, золото, а це – як підмінили. Не краще, ніж Катерині, велося й дружинам інших завсідників «різдвяних вечорів» у хаті Кислого, однак вони до своїх випивох уже давно звикли. А Каті це в новину. Коли поїхала Зоя з села, Дмитро геть пустився берега. За рік перетворився в зарослого темною щетиною «бомжа», так тепер називають хронічних алкоголіків. Бідолашна Катя не знала вже, що й робити зі своїм благовірним, навіть до ворожки ходила, та все дарма. П’є Дмитро все дужче й дужче, змарнів, схудав, очі погасли. Видать, щось мучило чоловіка, одне лише йому відоме лихо. На всі Катеринині розпитування та сльози він відповідав брутальною лайкою й тікав із хати. Лихо й дітям від такого батька. Дві доньки, підлітки вже, стидалися його, боляче їм було за татову зневагу до них і до мамки.
А причиною цьому лиху ось що було. Будівельна бригада, у якій працювали Дмитро й Анатолій, побудувала дачу, і господар щедро розрахувався з робітниками, ще й «накрив поляну», виставив могорич. Нажарили шашликів, їдла було всякого – тільки пташиного молока не вистачало, бо його нема в природі. Хіба що цукерки з такою назвою.
– Ну, ребятки, удружили вы мне, – котрий раз дякував задоволений московський торгаш-бізнесмен, чаркуючись із будівельниками, – вот угодили, так угодили! Не дача – терем сказочный. То-то дочурке моей радость будет! Она у меня принцесса…
Далі підпилий москаль котрий раз підряд розповідав, яка в нього витівниця та розумниця п’ятилітня донька. Декого з чоловіків від тих розмов трохи журба брала – поскучали вже за дітьми, дружинами, остогидло бурлацьке життя. Ну, нічого, скоро додому…
Перед від’їздом почали гуртуватися земляки. Зійшлися Дмитро, Анатолій і ще два дядьки з їхнього села. Спочатку вирішили, що всі зароблені гроші будуть у Анатолія, і віддали йому їх. А потім перерадилися і віддали гроші Дмитрові. Додому від’їжджали кожен окремо і в різні дні – так намагалися обдурити вокзальних гопників. А їх у Москві, та й скрізь по країні розвелося багато. Як їхатимуть усією компанією – обаранять і гроші відіб’ють із печінками, з’ясують, у кого вони. А як окремо їхати – є якийсь шанс «проскочити». Розказували заробітчани, бували випадки, що гопники спинять роботягу без грошей, тільки з квитком у кишені, поб’ють трошки з досади та й відпустять, бо що з нього взяти? Добереться додому, то свою долю йому віддадуть. Бувало, правда, що ловили й «касира», отоді вже непереливки. Плакали людські грошики. Траплялося й гірше – калічили, убивали заробітчан. Хтось, хто був зв’язаний із гопниками, можливо котрийсь із охоронців, указав на Анатолія, бо бачив, як йому віддавали касу. Вони з Дмитром вирішили їхати таки в один день, нарізно лише брали квитки в різні вагони і на пероні трималися окремо, ніби незнайомі. Тямущий Дмитро, котрий був із грішми, чекаючи потяга, усе крутився коло людей, не відходив від кас, щоб не залишатися на самоті. Анатолія на причину прикрутило до вітру і він направився до туалету. Це було тільки на руку гопникам, які вже слідкували за ним.
Скоро поїзд, а Анатолія нема. Дмитро тривожно шукає товариша очима. «Не інакше, як десь ускочив у халепу». І тільки подумав це, як помітив Анатолія з розбитим лицем, кудись його вели з туалету урки. Тим часом оголосили посадку на потяг на Київ. Дмитро вагався. Спершу він надумав погнатися за урками й віддати їм гроші, а товариша виручити. «Але ж там гроші не тільки його й мої, а й Миколині та Василеві». Микола й Василь зібралися їхати завтра. Та не це стримало Дмитра, а страх перед бандитами. І він прошмигнув у вагон, услід за товстенькою жіночкою з ваговитими торбами. Прибувши додому, так і не осмілився розказати Зої, як було діло, та хоч віддати заробіток Анатолія. «Правильно – віддай рублі, а вона прискіпається, де чоловік. Що я скажу?» Чужі загорьовані гроші пекли Дмитрові руки, душу і став він пропивати їх. І пити що далі, то більше. Згодом згинув, і про те, що сталося з Анатолієм, так і не довідався ніхто.
Наступного ранку після від’їзду Дмитра прибиральниця Київського вокзалу міста Москви помітила закривавленого ледве живого чоловіка й викликала швидку. Бандити забрали документи Анатолія, тож установити його особу стало неможливо. У «Скліфі», куди привезли понівеченого чоловіка, урятували йому життя, однак виписали з тяжким діагнозом – амнезія. Хворий не пам’ятав, хто він, звідки. Порадившись, направили на лікування в психіатричну лікарню. Через два місяці його перевели зі стаціонару в помешкання для невиліковних душевно хворих. Пам’ять так і не повернулася до Анатолія. Його прозивали тепер Петром Вокзальним, бо знайшли на вокзалі. Живе чолов’яга тихо, плете корзини, схожий на старця-великомученика – сивий, аж білий, із вицвілими очима, сповненими скорботи.
Зоя мчала до дитбудинку, як на крилах. Непогано заробила на фабриці, ще й доля обнадійлива – її беруть санітаркою в райлікарню. Там уже кілька місяців працює Катя, тож зуміла домовитися й про сусідку Зою. От тільки Анатолій як у воду канув – це гнітило жінку, ночами позбавляло сну. Зоя дуже любила свого чоловіка й журилася за ним, усі сльози виплакала. Та все-таки раділа, що вже, нарешті, забере дітей, наведе порядок у домі й житимуть, чоловіка й батька дожидатимуть. Хай вертається з далекої дороги на свої пороги, обійме дружину, дітей. Та й заживуть щасливо. Якось та буде. У райцентрі он у гранкар’єрі робота якась знайшлася, комусь вигідний став такий бізнес. Робота хоч і важка, та платять. Зоя осмикнула себе – за що вона думає? Може, він на будівництві надірвався, а тепер що – знову в кар’єр? Краще влаштуватися по господарській частині в райлікарні. Якби тільки додому вернувся, Господи, якби тільки додому… Зоя доходила вже до кабінету директорки дитбудинку.
У Зінаїди Трифонівни в душі похололо, як вона ще у вікно побачила матір усиновлених американцями хлопчиків. Та поки Зоя зайшла до неї, устигла опанувати себе й зібратися з думками.
– Драстуйте, – Зоя трималася за кінчик хустинки за давньою сільською звичкою.
– Доброго дня. Ви по якому питанню? – напустила на себе строгість директорка.
– Я приїхала по дітей. Писала заяву на рік. Знайшла дома роботу й грошей привезла…
– Це мене не обходить, Ваші особисті справи, – перервала Зінаїда Трифонівна. – Прізвище?
– Чиє?
– Дітей прізвище.
Зоя назвала.
Директорка нарочито довго рилася в паперах, тоді підняла очі й просвердлила поглядом Зою.
– Бачите, виникла ситуація… Ви більш ніж півроку не відвідували дітей, не підтримували контакту з інтернатом. Про Вас нам нічого не було відомо. А зараз запрацювала державна програма влаштування дітей у прийомні сім’ї, дитбудинки сімейного типу.
Звісно, так державна програма не називалася, але Зінаїда Трифонівна в розмові з сільською жителькою не дотримувалася точності у формулюваннях. Вона лише густо вживала канцелярські вирази, щоб остаточно збити з пантелику розгублену матір.
– Вас довго не було. І тому дітей усиновили. За кордон.
– Як? Кому Ви віддали моїх дітей?
– Припиніть істерику, – жорстко скомандувала директорка. – Що нам було робити, коли жоден із батьків не дає про себе знати? Ми діємо в інтересах дітей.
– Ну я ж… Ну ми ж… Чоловік на заробітках, не вернувся, а я…
– То ваші особисті справи, – так само жорстко диктувала Зінаїда Трифонівна, – і, повірте, вони працівникам дитбудинку нецікаві. То – ваше приватне життя – хто куди поїхав, приїхав. А моє завдання як директора закладу – дбати про дітей.
Зоя не могла промовити й слова. Вона зблідла, руки її тряслися. Зінаїда Трифонівна поспішно подала бідолашній жінці склянку води, піднесла до губів, змусила кілька разів ковтнути. Зоя трішки ожила, порожевіла.
– Та ви не беріть усе так близько до серця. Вашим хлопчикам буде якнайкраще. Їх усиновили заможні люди. Вони дуже люблять дітей. Вони виростуть достойними, заможними людьми у них буде майбутнє. Вища освіта, цікаве, змістовне життя. Ви ж не могли б такого забезпечити.
– Де мої діти? Я хоч коли-небудь зможу їх побачити?
– На жаль, я не можу розголошувати таємницю усиновлення. Такий закон. Але повірте – їм там дуже добре.
– А я? А як же я?
Зоя запитувала, як розгублена дитина. Вона не знала, що їй робити, усе, що діється, не вкладалося в її голові.
– Ви ще молода жінка, ще влаштуєте свою долю. Живіть тим, що вашим дітям добре, що вони всим забезпечені, і щасливі, що найголовніше. Будьте щасливі цим. Так Вам легше буде, жіночко, повірте.
Зінаїда Трифонівна, користуючись розгубленістю Зої, вивела її під руку з кабінету і направила до виходу з приміщення.
Наступні роки Зоя жила як у тумані. Анатолій так і не повернувся і звістки про нього так ні від кого й не надійшло. Довгими зимовими вечорами жінка перебирала нечисленні їхні сімейні фото. Іноді плакала, іноді всміхалася, згадуючи щасливі миті того давно минулого життя, коли ще всі були разом. Синочки часто снилися їй. Сміялися, простягували до неї рученята. Тоді вона відчувала себе щасливою-щасливою. Але пробудження перекреслювало щастя. Гіркота від того, що то тільки сон, стискала серце. Рештки ночі Зоя не спала – ходила по хаті, заглядала у вікна. Трохи легше, як після такого сну прокидалася вранці. Тоді бралася за щоденну роботу. Марноту без змісту й мети.
Так пройшло цілих двадцять років. Останнім часом сини стали снитися інакше. Олекса, як і раніше, щасливим і веселим, а Андрійко ніби в темній кімнаті, похмурий, навколо нього все чорне якесь, світло ніби десь ділося. Ходить по кімнаті й не може знайти виходу, лапає за стіни. Скрізь – стіна. А вона, мати, не може йому допомогти. Гукає-гукає, а син її не чує. Як отуманений, ходить і очі такі сумні-сумні.
А в цей час далеко за океаном Емма Едіссон поверталася з клініки, де лікують наркоманів. Вона відвідувала Ендрю, свого прийомного сина, молодшого брата Алекса. Вони хоч і схожі, та характером різні. Алекс виважений і спокійний, закінчує ординатуру й скоро розпочне самостійну лікарську практику. Запальний Ендрю став боксером, теж мав майбутнє в спорті, але… Зв’язався з поганою компанією, когось побив, за те ув’язнили на два роки. Повернувшись із тюрми, пристрастився до наркотиків. Чи, може, спробував цього зілля ще в тюрмі? Емма цього не знала. Вона лише вболівала за хлопця, бо дуже любила його. Із перших днів припав він їй до душі. «Цікаво, хто в нього батьки? Яка генетика в хлопчини? Чому вони, брати, такі схожі й водночас такі різні?» Ці питання не давали спокою Еммі. І вона зважилася на нелегку розмову з Алексом.
– Як справи, сину?
– Добре. На наступному тижні приступаю до самостійної практики. До того ж моєю асистенткою буде, як думаєш, хто? Алекс сміявся самими очима.
– Вона?
– Так. Томма Берціоні. У неї мама росіянка, а тато італієць. Ми кохаємо одне одного.
– Це чудово, сину. Я така рада за тебе. Алексе…
Емма трохи помовчала, збираючись із думками.
– А ти пам’ятаєш щось зі свого минулого життя? У тебе батьки теж росіяни.
Алекс задумався.
– Майже нічого… Усе як у тумані. Ніби село якесь, ну якесь житло на природі чи що… І руки, теплі руки. Мабуть, мамині. Посмішку чоловіка, сильного, він тріпав-гладив мене по голові. Ось так.
Алекс показав на собі.
– Ти хотів би дізнатися про своїх біологічних батьків?
Алекс відповів не відразу.
– Знаєш, мамо, я не раз думав про них, уявляв їх. Хто зна, що там сталося, як ми з Ендрю опинилися в дитбудинку. Може, вони й хороші люди. Може, біда яка трапилася? Хотілося б дізнатися. І чи живі вони? Мама… Жінка, котра мене народила. І Ендрю.
– Бідолашний Ендрю, – зітхнула Емма. – Нелегко було йому там.
– Так, нелегко. Але, надіюся, він переможе хворобу. Брат у мене боєць.
– Ми допоможемо йому.
– Так, мамо.
Родина Едіссонів була великою. Тут, крім Алекса й Ендрю, виховувалося ще четверо прийомних дітей. Усі вони були корінними американцями. Емма та її чоловік Роберт зробили все можливе, щоб діти спілкувалися і з біологічними батьками. Правда, не всі цього бажали. Шістнадцятирічна Маргарет і чути нічого не хотіла про жінку, що її народила, адже вона ще з 12 літ схиляла доньку до проституції. Маргарет довго жила в трущобах на окраїні Нью-Йорка й під час однієї з поліцейських облав її зловили з клієнтом в одному з притонів. Матір після того випадку ув’язнили, більше про її долю Маргарет нічого не знає. У родині Едіссонів їй добре, там вона знайшла материнське тепло й батьківську турботу. Щодо батьків інших дітей, то вони потрапили в складні життєві обставини, у кожного щось своє. Діти зрозуміли їх і любили.
Емма й Роберт дізналися про російську чи міжнародну програму «Чекай на мене» і звернулися туди з проханням відшукати батьків Алекса й Ендрю. Емма детально описала все, що знала, як усиновила дітей. Тобто, де з ними познайомилася, як вони росли, про їх поведінку й звички відразу по привезенні з дитбудинку. Може, по цьому батькам, якщо вони знайдуться, легше буде впізнати своїх синів. Велику пошукову роботу провели журналісти програми. Вони з’ясували, у якому дитбудинку виховувалися хлопчики, повідомили Едіссонів, що це на території України, а не Росії, як вони вважали. У дев’яностих американці нічого не знали про Україну, для них Радянський Союз це була Росія і тільки.
Також було знайдено й колишню директорку закладу та виховательку. Постаріла Зінаїда Трифонівна виправдовувалася, пояснювала все тим, що, мовляв, укралася прикра помилка, що все робилося в інтересах дітей, для їх блага. Та ніхто не мав на меті покарати винних через багато літ за халатність. Чим це допоможе? Що може змінити на краще? Краще таки залишитися людяними й не калічити долі ще комусь. Зрештою, є на світі Бог, перед Ним і відповідати. Усім, без винятку.
Коли віднайшлися старі документи на прийом дітей в інтернат, з’ясувалася й адреса їх матері. А оскільки вона не змінилася, то до Зої, нарешті, дійшла звістка про її синів. Її принесла молода журналістка програми, яка сама зголосилася поїхати в село й особисто поспілкуватися з матір’ю. Коли Зоя дізналася всю правду, знепритомніла. Добре, що журналістка прибула до її хати з сільським головою та місцевим фельдшером. Кореспондентка не могла зрозуміти, прийняти цю ситуацію. Як таке могло трапитися не десь у джунглях Африки чи Індії, а в нас на Україні, у державі, що знаходиться в центрі Європи?! І хай тоді був складний, переломний період, та все одно…
Через два місяці Зоя в студії програми зустрілася лише з одним сином – Олексою або Алексом, як тепер його називають. Син був вражений тим, що довелося пережити його рідній матері, запевняв, що любить її і завжди в неї вірив, чекав на неї і ось сталося диво й вони разом. Обіцяв приїхати. Алекс зовсім забув рідну мову й спілкувався з матір’ю через перекладача.
Схвильована Емма, що теж приїхала сюди, не могла стримати сліз. Вона й уявити собі не могла таких поворотів долі. Якби вона знала… Ет, та що там говорити.
– А де ж Андрійко? Чому він не приїхав.
– Не зміг. Він дуже зайнятий. Передавав тобі привіт, – потупив очі Олекса-Алекс.
– Давай, сину, скажемо правду, – обізвалася Емма, – бачиш, мама дуже хвилюється.
І додала, звернувшись до Зої:
– Ви не хвилюйтеся так. Із Ендрю вже все гаразд. Він закінчує лікування від наркотичної залежності. На жаль, не могла я його вберегти від цього лиха. Але все минеться, обов’язково буде все гаразд. Ви зараз побачите його. По відео.
– Спасибі, мамо, що ти народила мене. Спасибі, що дала шанс на краще життя.
Ці слова Зоя чула з телеекрана через перекладача. Її за руку тримав старшенький Олекса. А так хотілося обняти ще й Андрійка, меншенького, хай тепер уже його не так звуть і говорити розучився по-нашому. Та рідний же син, рідна кровиночка!
«А де ж Толя? Де ж він, бідолашний? Я ж нічого не чула за нього, нічого не чула, нічого не знаю…». Душа нещасної жінки металася, як пташка, загнана в клітку. І ніхто не міг ні випустити тієї пташини, ні втішити її.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)