Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Сергій Гейко. Церков величність
Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Василь Мелещенко. Мiй малюнок

Чухонцева Н.Д., Кабакович М. Міфологеми першостихій у ранній ліриці Анатолія Кичинського // Вишиванка. Число 5. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 11-18.

Міфологеми першостихій у ранній ліриці Анатолія Кичинського

У міфології українців, як і багатьох інших народів, вогонь, вода, земля і повітря постають як «першостихії», «першоелементи», з яких було створено світ. Давні космологічні уявлення своєрідно відобразилися у доробку письменників ХХ – ХХІ ст., набувши нових значень та індивідуалізованих форм, зокрема – у поезії А. Кичинського, що привернула увагу дослідників (В. Базилевського [1], Я. Голобородька [2], Я. Мельника [5] та ін.), проте крізь призму неоміфологізму досі спеціально не розглядалася. Відтак, маємо підстави вважати тему нашої розвідки актуальною.

Ми ставимо мету з’ясувати характерні риси художнього відображення міфологічних уявлень про вогонь, воду, землю і повітря у ранній ліриці А. Кичинського та специфіку його авторської міфотворчості, що дозволить глибше пізнати ментальні основи його поетичного мислення.

А. Кичинський належить до генерації сімдесятників, які дебютували в літературі у часи так званого «застою», коли після нетривалого періоду «відлиги» посилився тиск тоталітарної держави на мистецтво. За таких умов поетові важко було самоствердитися, зберегти свою творчу ідентичність. Сімдесятники досягали цього тільки тоді, коли зверталися до «вічних» тем. Уже у першій збірці А. Кичинського «Вулиця закоханих дерев» (1976) оприявнилися його тяжіння до художнього осмислення першооснов буття й одухотворення явищ природи, акцентування своєї спорідненості з ними. Вона відкривається віршем «Вітчизна», де міфологема води втілена в образі Дніпра, що є етносимволом українства, рідна земля характеризується епітетом висока, який у контексті твору має не тільки просторове, а й аксіологічне значення, а образ гордісного орла символізує героїчний дух українського народу. Цей образний ряд розвивається у наступному вірші «…І стежка додому…», де є такі рядки: «…і право на злети / і птахам дається і подумам; / і валом дев’ятим / гартується сталь ватерлінії; / і ми недаремно / на землю звеснілу приходимо» [3, c.6]. Міфологема польоту, як і в попередньому творі, тут асоціюється з духовною висотою, а міфологема води утілена у символічному образі валу дев’ятого, що гартує сталь ватерлінії – метафоричне уособлення сильного і стійкого людського характеру. Земля опоетизована за допомогою епітета «звесніла», вираженого авторським неологізмом.

До міфологеми землі А. Кичинський звертається найчастіше. Поет творить образи цієї першостихії переважно на архетипній основі, але щоразу по-новому. Наприклад, у поезії «Приходимо на землю» він актуалізує архетипне значення міфологеми «земля-мати», вдаючись до лексичного повтору: «Приходимо на землю. / Від землі. / Не манівцями – шляхом затополеним, / щоби у жилах / світ переболів, / перекипів – і на віки знеболів…» [3, c.9]. Словосполучення «приходимо на землю» є метафорою, що означає народження, а «від землі» акцентує нерозривний зв’язок українців із першоосновою їхнього життя. Образ шляху затополеного містить дуже гарний епітет, виражений авторським неологізмом, семантика якого досить прозора: адже тополя – один із флористичних символів України.

У поезії «Батькове поле» автор поглиблює основний мотив попереднього твору, звернувшись до біографічної конкретики й опоетизувавши давній звичай брати в далеку дорогу грудочку рідної землі: «Чорну грудку землі – / світлу краплю своєї любові – / я в розлуках тривожних, / як батько в окопах, зберіг…» [3, c.11]. Патріотизм ліричного героя виражений щиро і безпосередньо: «Я від тої землі, / де мені почалась Батьківщина» [3, c.11] і досягає особливої експресії у заключних рядках: «Рідне поле моє, / мій чорноземе круточолий, / я до тебе іду / з твоїм серцем звіряти своє…» [3, c.11]. Тут яскраво виявилися авторове тяжіння до анімалізму та захоплення сковородинською кордоцентричною філософією.

Міфологема землі у ліриці А. Кичинського часто візуалізується в образі степу, як-от у вірші «Сонет»: «Ходімо в степ, де пісня жайворова / провисне в серце пам’яттю землі, / як високо у птичому крилі / займеться вогник нашої любові» [3, c.23]. У наведених рядках зі степом пов’язані не тільки міфологема землі, а й повітря (що реалізовано у мотиві високого польоту) та вогню (що постає у символічному образі вогника любові). У наступному катрені міфологема води втілена в образі ріки: «Ходім туди, де в маревній імлі / ріка пливе крізь тишу вечорову…» [3, c.23]. Таким чином, у розглянутій поезії рідний степ візуалізується у космологічному поєднанні всіх чотирьох першостихій. Автора під час уже досить давнього інтерв’ю запитали: «Яка роль у Вашому «письменницькому народженні» малої батьківщини?». Він тоді сказав: «Якби Ви мене запитали, яка форма моєї душі, я відповів би: «Форма степу». Маленький шматочок таврійського степу (а колись він здавався великим) навколо моєї Преображенки на Херсонщині разом із рідним селом – оце і є мій стартовий майданчик».

У вірші «Сад» оригінально втілено мотив «земного тяжіння»: « – Хай буде сад! – й посадимо сади. / Прийдуть сини – і визрілі плоди / їм нагадають про земне тяжіння» [3, c.14]. Тут помітна алюзія на напівлегендарну історію відкриття І. Ньютоном закону земного тяжіння. Втім, визрілі плоди асоціюються не тільки з тим яблуком, що нібито впало на голову вченого, а й із уявленням про цей плід як модель Землі і як про символ вічності, чергування життя-смерті-життя, що зумовлює постійне оновлення природи. Образ саду і плодів виник, напевне, під упливом Г. Сковороди, чиї твори набули особливої популярності серед української інтелігенції другої половини ХХ ст.

Міфологема води оригінально втілена у вірші «Нехай би знов ішли на полювання…»: «Нехай би знову спрага привела нас / лиш до ріки, найглибшої у світі, / чия легка й могутня первохвиля / із дідової скрипки витікає» [3, c.10]. Топос Дніпра тут не названий, але, звісно, саме ця ріка мається на увазі – й у суб’єктивному сприйнятті ліричного героя вона постає найглибшою у світі. Ця гіпербола, а також епітет могутня первохвиля (до речі, означуване слово – авторський неологізм) увіходять до складу оригінальної розгорнутої метафори, побудованої на складних асоціаціях. Ця метафора, на нашу думку, з одного боку, містить алюзію на тичининське порівняння «ріка, як музика» [7, c.37], з іншого – символічний образ дідової скрипки, з якої вона витікає, увиразнює архетипну семантику образу ріки як уособлення вічності.

Поезія «Море», що має присвяту «Пам’яті І. К. Айвазовського», належить до кращих у збірці. Це справжній гімн не тільки красі природного феномена, а й творчості. Досконалість мистецтва великого живописця настільки захоплює ліричного героя, що в музейній залі він ніби переноситься в інший світ, майже не помічаючи, що діється у світі реальному: «…В музейні вікна билася гроза, / а тут притишено шуміло Чорне море / й солону хвилю, світлу, як сльоза, / котило мрійно в непогодню пору… / О хвилі таїна і глибина! / О звага пензля горда і зухвала! / Вже промінь ластиться / до вмитого вікна, / а з полотна / дев’ятим чорним валом / стихія в очі, в серце – і тоді / ні сонця, / ані тверді під ногами!» [3, c.24].

Серед поезій, що ввійшли до збірки «Вулиця закоханих дерев», особливе місце належить віршеві «Жива і скошена тече в мені трава», який став «знаковим» для творчої особистості А. Кичинського, включався у наступні його збірки і навіть дав назву одній із них, виданій 1999 року. Це зразок уже цілком зрілої філософської лірики з потужним віталістичним струменем і водночас щира сповідь автора: «… А буде так: / принишкнуть дерева – / і всесвіт мовби нерухомим стане. / і я відчую вперше і востаннє: / жива і скошена тече в мені трава… // Таки не все в житті було даремним. / Моєї мислі пружна тятива / дала політ закоханим деревам. / Лиш я не знав, як пристрасно і ревно / жива і скошена текла в мені трава / лискучою зеленою рікою…» [3, c.25]. Тут відобразилися і «космізм» художнього мислення поета, і його пантеїстичне світовідчуття, і занурення у глибини своєї психології: «…Глибока хвиля, чую, під рукою. / Висока хвиля в душу заплива! / Хмеліє і світліє голова. / Й радіє, що нема їй супокою. / Жива і скошена тече в мені трава, лиш потім – вічно – наді мною…» [3, c.25].

Друга збірка А. Кичинського «Світло трави» (1979), як і перша, привертає увагу вже своєю неординарною назвою, несподіваною на загальному тлі української поезії 70-х років ХХ століття. Тут уповні виявилися схильність автора до анімалізації природи, його пантеїстичне світовідчуття. У вірші, що є ключовим для пояснення символічної назви збірки, оригінально поєднуються зорові, звукові та хронотопні образи: «Світяться трави, світяться трави. / Міниться-грає проміння трави. / Трави – наліво, трави – направо. / Ген від колиски… гай-гай! до труни… // Світяться трави, світяться трави. / В кожній травині сонце шумить! / Трави – наліво, трави направо. / Кожна травинка в серці щемить» [4, c.3]. Справді, «первозданний» степ – це царство трави, стебла її дійсно-таки нагадують промені, а коли вони вкриті росою та освітлені сонцем, то виникає ілюзія, що самі світяться. Проте автор акцентує не стільки зовнішнє враження від споглядання пейзажу, скільки своє уявлення про зв’язок людини з природним середовищем, про суголосність сердечних ритмів степовика і вкритих травою просторів. Поет певною мірою спирається на архетипне значення образу трави, яке так тлумачиться у «Словнику символів» за редакцією О. Потапенка та М. Дмитренка: «Трава – символ добрих і злих сил природи; людських істот; символ молитви; тихого шептання; клятви; оберега; смерті. У міфах народів світу трава вважалася волоссям різних богів, матері-землі» [6, c.25]. Таким чином, міфологеми матері-землі та трави є взаємопов’язаними. А. Кичинський не оминає мортального аспекту трав’яної символіки, але актуалізує насамперед позитивну, життєствердну її семантику. Образ трави він наділяє здатністю все бачити, чути і пам’ятати: «Ти пригуби / її губи зелені. / Що вони, щемні, тобі шелестять? / Ген з-поза пралісу – коні шалені / в жито Вітчизни твоєї летять!» [4, c.3]. В оповідь про напад ворогів поет уводить рядок із народної пісні: «Житенько-жито копитами збито», але далі творить цілком оригінальні рядки: «Хтось тобі глиною небо вкрива…/ Житенько-жито… Житоньки-жити!.../ Світиться пам’яттю вічна трава // Хто ж її в попіл сіяв уперто? / Хто їй наплакав стільки роси? Хто, наче душу, її обезсмертив? / То все народ твій…/ А ти хто єси?» [4, c.3]. Низка риторичних запитань, особливо останнє з них, спонукає читача до усвідомлення себе частинкою великого і безсмертного народу. Основна ідея твору увиразнюється у двох прикінцевих рядках: «Світяться трави, світяться трави. / Да не померкне світло трави!» [4, c.4].

Пейзажно-медитативний вірш «Літній день затихне, мов свіча…» починається живописною картиною вечора, де явища природи постають персоніфікованими: «Літній день затихне, мов свіча, / віджаріє на вечірнім прузі. / Притулившись до мого плеча, / заночує вітер в лісозмузі» [4, c.7]. Міфологема вогню тут утілена у порівнянні літнього дня зі свічею та в метафоричному присудку віджаріє, а повітря – в образі вітру, що довірливо притуляється до людського плеча. Риторичний вигук «Світ, як степ, – широкий та високий!» [4, c.7] засвідчує степовий менталітет ліричного автогероя.

У поезії «Акварель» поет використовує символіку, пов’язану з міфологемами вогню і повітря: «Моя маленька іскра божа, / прости, що більше не тривожу, / що я лише згадати можу / свою дитячу акварель: / як зараз бачу хату отчу, / яку підняти в небо хоче / старий скрипучий журавель» [4, c.9]. Як слушно відзначив В. Чуприна у статті «Поезія живопису» [8], А. Кичинський тут занадто скромно оцінив свій талант живописця, назвавши його «маленькою іскрою божою». Цей вірш написаний у період, коли автор цього «сповідального» вірша майже не брався за пензель, цілком віддавшись поетичній творчості. Сьогодні ж А. Кичинський уже широко відомий як талановитий майстер живопису. Колодязний пристрій, який одержав назву журавель через подібність до цього птаха, набуває у контексті вірша символізації шляхом акцентування первісного значення слова: він «підняти в небо хоче» хату, ніби наділений казковою могутністю журавель-птах.

Мотив польоту як алегорія психологічного стану використовується в інтимній ліриці А. Кичинського, як-от у вірші «В моєму лісі жодного листка…»: «Не сокіл то високо так вита – / то підняли мене Ви над землею / Ви – жінка. Ви – хмариночка. Ви – та, / кого / чи назову іще своєю?..» [4, c.8]. У його інтимній ліриці оригінально втілюється міфологема вогню. Наприклад, у поезії «Заболіло мені» біле полум’я символізує біль розлуки: «Білим полем, як болем, / так довго іти! / Запекло…/ Недаремно караюсь. / Білим полум’ям наші взялися мости. / Я ж до тебе – по них повератюсь…» [4, c.18].

У сонеті «Не міліє Дніпра течія» головна ріка нашої землі постає уособленням незборимої сили українського народу. Ідея незнищенності цієї сили увиразнюється метафорою «Золотіє на сонці рілля» [4, c.21] й образом трави, а також повтором «Ми сюди неодмінно повернемо» [4, c.21]. У цьому творі авторські оригінальні проекції міфологем води, вогню і землі алюзивно виражають думку про неминучість відновлення української державності.

Отже, вже у ранніх збірках А. Кичинського виявилися його яскравий і самобутній мистецький талант, що має міцну ментальну основу, а також художня майстерність, відшліфована філологічною освітою. Всі ці якості неухильно розвивалися у подальшій творчості поета. Тож цілком закономірно, що він став лауреатом кількох престижних літературних премій, особливо – Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006).

 

Література

 

1.     Базилевський В. Спіральний рух / В. Базилевський // Кичинський А. Срібна голка і нить золота: вірші та поеми / А. Кичинський. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – С. 4-8.

2.     Голобородько Я. Мистецтво слова Анатолія Кичинського / Я. Голобородько // Голобородько Я. Світ таврійських письменників: імена, долі, твори: експериментальний підручник-хрестоматія. – Херсон: Персей, 2001. – С. 349-388.

3.     Кичинський А. Вулиця закоханих дерев: поезії / А. Кичинський. – К.: Молодь, 1976. – 39 с.

4.     Кичинський А. Світло трави: вірші, поема / А. Кичинський. – Сімферополь: Таврія, 1979. – 64 с.

5.     Мельник Я. Своє віконце у безконечність: Анатолій Кичинський / Я. Мельник // Мельник Я. Сила вогню і слова: літ. портрети . – К., 1991. – С.36-43.

6.     Потапенко О. Словник символів / О. Потапенко, М. Дмитренко, Г. Потапенко та ін. – К. : Редакція часопису «Народознавство», 1997. – 156 с.

7.     Тичина П. Вибрані твори: у 2 т. / П. Тичина. – К.: Дніпро, 1971. – Т. 1. – 393 с.

8.     Чуприна В. Поезія живопису / В. Чуприна // Кичинський А. Срібна голка і нить золота: вірші та поеми. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – С. 277-278.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)