Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Олексюк. А у нас був Тарас
Вишиванка. Число 5
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Олег Олексюк. Затуманені плачем
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Гончар О. Щоденники // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 168-174.
Щоденники
(фрагменти)
29.10.[19]54. Любов до Вітчизни — найвище почуття. Воно дасть людині стійкість у горі, воно виведе її з манівців, з помилок на вірну дорогу... В цій любові знайдеш і опору, і радість, і смисл життя...
Мабуть, лише той по-справжньому щасливий, хто приносить щастя іншим...
16.06.[1955]. По рівню технічного розвитку країна* [США] цілком визріла для комунізму, а в духовному житті багато примітивного, антипатичного.
24.06.[1955]. Матеріальний рівень життя високий. Є і те, що вони** [американці] називають свободою.
Все тут є, а [мені] не вистачає Батьківщини.
26.06.[1955]. Цю країну з Україною можна порівняти, як ресторан з домом. Блиску багато, і зручно, і пишно, сервіс повний, але нема того затишку й тепла, що є у вас вдома.
Холодно, як в ресторані, пишному, величезному.
03.07.[19]56. Знову в ріднім степу. Ось об’їхав Європу, бачив небо Італії, скелі Дувра, озера Швеції… Ні, ніде нема такого неба, ніде не почуєш таких пахощів, як у нас, у степу… Пахне святий хліб. Пахне літо.
Торкає такі струни в душі, що їх ніщо інше не може торкнути.
25.04.[1961]. Тихий білий лиман Дніпровський, іще біліші тихі по нім паруси де-не-де.
Краса, якої нема в світі.
Тихий-тихий простір води. Море ніколи таким не буває. Рогоза, оситняг по лиману. Зарості рогози по лиману, і тіні зелені від неї по тихій воді.
І чапля непорушна, застигла в мудрому спогляданні.
І вуж пливе по воді.
12.08.[19]66. Повітря рідного краю — має воно в собі щось цілюще, якісь прани індійські. Край убогіший за інші, не такий, може, й мальовничий — а звідки ж це хвилювання, що весь час не покидає тебе?
Молодість озивається? Дух предків ще витає тут, усе проймає, і ти чуєш його, чуєш приглушений гомін усіх тих, що вже відійшли?
20.07.[19]69. Чудово в Кончі, але скучаю за Ломівкою, за степом. Ружі степові та колюча маслина — тільки вони й перемандрували за мною сюди... Гарячий дух степів — вдихнути б його!
24.05.[19]73. Яка ж вона таки прекрасна, наша Україна! Нема, нема на світі другої такої… Стою серед лугів, серед зеленого травня, скупаного рясними дощами. Маркове озеро — повне світла вечорового, тьмаво-перлистого. Тихо-тихо. Рибка де-де вискочить і пробіжить по самій поверхні води. Крижень неквапом знявся з-поміж рогози, полетів десь на інше озеро. А за Дніпром, над тією Переяславщиною — діадема синіх хмар з пасмами синіх дощів аж до землі. І така велич, велич у всій природі, і задума, і смуток… Один такий вечір, одне таке враження дитинства здатне зробити людину поетом. Ось звідки Малишки. І Довженко, й Тичина теж... З цієї величі й тиші. З отих дощів, що пасмами синіють на обрії, ця природа належить поетам. Вони були неминучі. Як оці квіти, що зараз розбризкані всюди по лугах.
25.05.[19]74. Мудрий народ наш мудрістю не абстрактною, а мудрістю праці своєї, мудрий він колосом, плодами саду, ґроном виноградним…
29.04.[1978]. Вчора було вручення Зірки… Повністю передано мій виступ, де є такі слова: “Почуттям особливої вдячності сповнений зараз я до рідного народу, бо ж це він дав мені частку своєї творчої сили, дав мені своє Слово, свої духовні скарби (коли говорив це на трибуні — якраз уявився мені силует собору), це ж він, народ український, збагатив мене своїми думами і хвилюваннями, це він наснажив мої книги своїм великим, чесним і героїчним життям”.
11.11.[19]80. Щодалі важче організмові витримувати ці дикі перевантаги. Дзвінки в двері, дзвінки телефонні, нерви від цієї шарпанини здають.
15.12.[19]80. Іноді здається, що сам Бог тебе зберіг, щоб ти ще побув на цьому білому світі, щоб міг щось добре зробити для свого народу!
09.03.[19]81. У літературі, як в житті, все зрештою виникає з любові. З любові до народу, до людини, з любові до правди-істини.
Де в творі поєднались і глибина душі людської, і краса природи — ось там чекає художника успіх.
11.06.[19]82. Хтось вірно зауважив, що ми досі недооцінюємо значення природи в нашому житті, не уявляємо всю силу морального, естетичного й культурного впливу природи на людину. Прекрасний ландшафт маємо оберігати так само, як і собор, як рідкісну книгу… Природа облагороджує, додає снаги. І вона ж сьогодні волає, благає нашого захисту. Мусимо відгукнутись, відповісти їй любов’ю, якщо хочемо залишатися людьми…
06.08.[19]83. Геніальний Гмиря...
А народ, який народжує таких, — великий народ.
09.08.[19]83. Жорстокість у людях під час війни можна ще якось зрозуміти, хоча й не виправдати. А звідки така вражаюча душевна черствість, бездушність, жорстокість у теперішніх молодих, у їхньому ставленні до батьків, до вчителів, до природи.
Іноді це приводить у відчай… Кажуть, людина цвіте один раз на віку. Але ж буває в поетів і третє цвітіння?!
29.06.[19]88. Невже для мене вже перекриті дороги планети? А я ж їх так любив... Цвіли мені сади Словаччини. Блукав по нічному Парижу… Чув гуркіт Атлантики на Магелланових берегах, поставали перед мною стрімкі фантоми Нью-Йорка… Пекло мене сонце Джакарти, летіли навстріч автостради Японії…
Та хіба з чим зрівняти пахощі полтавського степу, його повітря і ласку таврійських вечорів? Спасибі за все! Змигнуло — як мить… Оце і є життя.
18.07.[19]88. Зелені тополі під ясно-блакитним українським небом… І так вабить той далекий виднокрай… Невже для мене вже закриті дороги на Полтаву, в степи? Невже більше не побачу Таврію? Де взяти сил? Хоч би ще раз глянути на даленіючий степ, васильки побачити десь над шляхом, петрів батіг в голубих зірочках… Так небагато прошу!
07.05.[19]90 р. Юна читачка запитує, чому я вступав до партії?.. Вступав до партії на фронті, між боями, коли невідомо було, чи вранці хтось із нас залишиться живий. В Альпах було, в Трансільванії.
Ну а пізніше? Перебування в партії (так уявлялось) давало змогу щось більше зробити для захисту України, її культури. Інтереси України завжди були на першому місці! І таки дещо вдалось. Дещо вдалось відборонити і в творах, і в тяжких кабінетних війнах… А зараз? Жду з’їду. Якщо переможе імперський великодержавницький курс, доведеться поривати…
01.03.1991 р. Не люблю в Маланюка його дико жорстоких слів, звернених до України. Навіть Шевченкова душа в гніві не дозволяла собі цього, перемагало в ній етичне, синівське. А цей: “повія ханів і царів”, “байстрюча мати яничар”, “щоб в корчах зради завмирать…”. Яке блюзнірство! Хіба ж її вина, що діти її виростали запроданцями й потурнаками? Не вона винна, не вона! Так не міг би написати той, хто бачив 1933-й, бачив голодоморні села, завалені трупами жінок і дітей… Не міг би так написати й той, кому ставало відомо, як дівчата з УПА, опинившись у катівнях НКВД, безстрашно йшли на смерть і, як новітні Лесі Українки, як її героїні, вмирали зі славою Україні на вустах… У них — найвища правда.
04.04.1991 р. Вірно помічено: українські гетьмани першими прокладали дорогу до Сибіру (Многогрішний), на Соловки (Калнишевський) і в Петропавловську фортецю (Полуботок)...
Яка ж вона виявилась, ця дорога! Аж до Плужника і Курбаса, і Зерова… Аж до Василя Стуса!..
І вони хочуть, щоб ми все це забули? Ні, Україна це запам’ятає навіки-віків…
23.04.1991. Якась Жванко пише в газеті “Голос України”, як вона любить Леніна і картає люто львів’ян за те, що посміли демонтувати пам’ятник йому, батькові “червоного терору”…
Боже, де ми живемо? Невже цілу країну, повергнуту в безбожництво, охопило суцільне божевілля? Невже так і не виб’ємося до світла? І я ж був одурманений! Треба переглянути з цього погляду “Прапороносців”, почистити від наносного бруду — адже в основі книжка ж чесна, правдива… За що нам ця кара — жити в такій країні? Чому не дано мені було народитися десь в Індії або на океанських островах?..
08.05.1991. “Україна стане колись новою Елладою”.
Це сказав геніальний німець Гердер 1769 року.
Гадаю Гердер у принципі не помилився. Сама вдача народу, його виняткова естетична обдарованість, клімат, чудова природа давали підставу Гердеру для його мудрих пророцтв. І якщо ми перебудемо Чорнобиль і генетично збережемо націю, то новітня українська Еллада зможе зреалізуватись.
06.08.1993. Феофанія… Палата… Згасаю, як свічка.
Нічого не страшно. Болить лише мені — постійно! — доля України. Якою вона буде? Ставленик “червоного директорату” підписав договір, що є фактично зрадою суверенітету, актом капітуляції. Тепер все залежить від парламенту: невже ратифікує? Тоді починай, Україно, все спочатку! Ярмо рабства не мусить повторитись. Не хочу вмерти рабом!
29.06.1993. Одне стає безсумнівним: бути, жити на світі — це таки ж прекрасно.
25.11.1993. Чесно відстояти свою вахту, кажу їм, теперішнім, — це наш обов’язок перед Україною. І хочу, що б там казали, а моє покоління відстояло вахту сумлінно — і в бурю, і в сніг… Як і раніше покоління Довженка, Яновського… як і пізніш — Симоненкове та Григорове… Настала черга нових. Але як збаламутив цих ринок! Подались хто куди: в комерцію, в порнографію, в секс… Розтлінне покоління циніків захланних, озлоблених, маленьких… Але це потьмарення тимчасове, це пошесть. Це ж розплата України за здобуту свободу. Швидко відійде ця каламуть. Адже йдуть, заступають на вахту ще молодші. Те, що озиваються звідусіль то багатющим “Тернополем” чи “Степом” від Тобілевичів, “Борисфеном” із Січеслава, “Холодним Яром” із Шевченкового краю… чисті, такі обнадійливі голоси! Оце майбутнє нашого письменства! Радується душа, коли читаю оце вночі наші так звані обласні альманахи. Хай сьогодні це ще лише струмочок. Але з них вродиться могутній Дніпро нашої духовності, нове слово новітньої літератури української… Дай, Боже, щоб я не помилився у своїх надіях, передчуттях та сподіваннях! Не може ж зникнути, не зреалізувавши себе народ, сповнений — хоч поки що й приглушеної — однак такої глибинно потужної духовної енергії.
30.11.[19]93 р. Наші державці ніяк не хочуть втямити, що без культури повноцінної держави не збудувати. Націю сьогодні ведуть сліпі, у більмах поводирі. А до того ж — діють зовнішні, украй негативні, чинники. Росія бере Україну за горло, а заокеанські діячі Москві потурають...
03.04.1994. Хтось каже:
— Без будь-кого з нас Україна зможе обійтись, а ми без неї — хто? Без неї ми були б хіба що коротичами.
26.04.1994. Кожен мав би розуміти, що для України її духовність, мова, література — це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла. Звідки вони? Чи з молодечої глупоти, з бажання — хоч у такий спосіб — прославитись, чи ж хто нацьковує — ідіть, трощіть, щоб ніхто, крім вас? Чи може це як чума перейде — і знову Україна постане в духовнім здоров’ї, озветься до світу голосами молодих, красивих і людяних талантів?
07.06.1994. Геніальний німець Гердер (до речі, учитель нашого Максимовича) в 1769 році писав: “Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись усе пробудиться. І з малих племен, якими були ж колись і греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти — ген у широкий світ”.
Чи збудуться ці вражаючі слова Гердера? Через шість років після його окриляючого пророцтва було зруйновано Запорозьку Січ — нашу степову Спарту. Над Україною на довго запала історична ніч бездержавності… А може, Гердер таки виявиться ясновидцем? Може, геніальну його інтуїцію навіяв сам Бог?
Але нашій, теперішній, Україні ой як далеко, щоб виступити в ролі нової Еллади. Трьохсотлітня ніч бездержавності та 70 років найтемнішої ночі сталінського режиму здеформували, знівечили душі мільйонів, не кажучи вже про безліч замордованих по гулагах…
14.06.1994. Моя філософія: роби людям добро!
11.07.1994. Не жаль мені ні тих, що виграли, ні тих, що програли, ні преферансистів, ні шахістів — України жаль! Що жде її, нашу багатостраждальну матір?
І вас мені жаль, мої нещасні сестри і брати, кого історія нічого не навчила і чия національна свідомість і нині стоїть на нулю.
Віриться, Україна перетриває й це. Вірю, прийдуть покоління тих, хто здатен буде не тільки здобути свободу, а й зуміє захистити її надійно! Та, мабуть, то буде уже без нас, без нас…
07.09.1994. Яка трагічна наша історія! За всі віки українська державність проіснувала — в різних формах — приблизно 160 років. І не від зовнішніх ворогів, хоч які вони були підступні, гинула українська держава. Гинули ми через відсутність єдності в самій нації.
Пам’ятаймо про це!
Якщо здобудемось на всенаціональну єдність, нас не здолає ніхто!
15.05.[19]95. Сучасна людина здебільшого дивиться в майбутнє з острахом і тривогою; її лякає те, що вона смертна, їй важко змиритися з думкою, що все має початок і кінець.
…Тож, щоб не боятися майбутнього, наш сучасник має покликати собі на поміч великих філософів, повернути підірвану чи й зовсім втрачену віру в Бога.
На фронті солдат, вмираючи з відірваними ногами востаннє подавав голос, гукав, як немовля:
— Мамо!.. Ма-мо!..
То озивалась його Душа.
14.06.[19]95. Найбільшим лихом для України є національне самоїдство. Нема ненависті лютішої, ніж та, що виникає між самими українцями.
04.07.1995. Дякую Богові, що дав мені народитися українцем.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)