Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Швидун. Батьківська криниця
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Микола Братан. Побите серце
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Микола Василенко. Уламки імперії
Бериславщина: рік 1903

Найдьонов О. Український народ як соборна особистість // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.198-216.

 

Український народ як соборна особистість

1. Народ як соборна особистість

У багатьох науках щодо вивчення процесів і явищ можна виокремити два основні підходи: холістичний і мероло­гічний. Мерологічний підхід (від грецького meros – частина, міра) відомий також як “редукціонізм”. Редукціонізм, що приніс безліч відкриттів у фізиці, хімії і деяких інших природничих науках виявився практично неспроможним пояснити найбільш фундаментальні особливості живої матерії, її специфіку. Це повною мірою стосується й людини, етносу, людства. Одним із сучасних наукових підходів є холістичний (від грецького holos – цілий, цілісний). Цей підхід розглядає об’єкт дослідження як єдине ціле (тіла є щось більше, ніж просто сума своїх складових). Холістичний підхід, з нашої точки зору, є продуктивним при вивченні етнічних і взагалі живих систем [20, с. 113].

Науковці здавна відмічають, що народ, нація, людство в цілому ізоморфні – схожі на окрему людину структурно і функціонально. Ця ідея про єдність макро- і мікрокосму пронизує древні вчення Сходу і Античності. У індійських Ведах, особливо у Рігведі, згадується, що не тільки суспільство, але сам усесвіт (його частини) було створено з Пуруші (давньоінд. Purusa, букв. “людина”) [8, с. 41]. Ідея такої схожості знайшла своє відображення в платонівській концепції взаємозв’язку Людини великої (соціального Логоса) і Людини маленької (особистості) [26], а також у теорії суспільства як великої “соборної особистості” О. Конта [12, с. 34]. Ідея розгляду народу як інтегральної особистості (колективного суб’єкта) обґрунтовувалася науково в працях М. Бердяєва, М. Лоського, Л. Карсавіна, І. Гердера, В. Гумбольдта. Цілком природно вважати, що ця особистість розумна, тобто має свідомість, колективну пам’ять, свою історичну логіку та інші атрибути інтелекту. Зокрема, К. Юнг вважав, що “душа народу є лише більш складна структура, ніж душа індивіда” [35, с. 95]. А україн­ський дослідник І.Каганець зауважує: “Життя народу, його установи, вірування і мистецтва є лише видимим продуктами його невидимої душі” [9, с. 14]. Тому можна цілком реально говорити про свідомість, розум, дух, інтелект, волю, пам’ять, характер, душу, енергію українського народу.

У зв’язку з цим українські дослідники Ю. Канигін і В. Кушерець, пропонують розглядати народ як єдину психо­ін­формаційну систему, досліджувати яку має нова наука: когнітивна етносоціологія. Когнітивна етносоціологія роз­глядає етнос як єдину психоінформаційну систему, для якої справедлива та ж типологія, що і для окремих люд­ських індивідів. Когнітивна етносоціологія утверджує поняття народу як системи, що функціонує на матеріаль­ному, емоційному, когнітивному (інтелектуальному) і духовному рівнях [10, с.270].

Системний і холістичний підходи до народу та науково обґрунтована етнополітика виникають лише в пору отри­мання ним незалежності і державності: народ стає в повному сенсі суб’єктом історії, що самоорганізується, ціліс­ним розумним організмом. Зростає розуміння того, що еко­номічні та інші біди кореняться в нестачі не енергоносіїв, до­свіду чи розумних працівників, а інтегрального (систем­ного) розуму – відсутності здорового глузду, логіки у виробленні та реалізації продуманих рішень на всіх рівнях, невмінні відбирати і використовувати найкращі ідеї і кращих інтелектуально обдарованих людей.

 

2. Свідомість українського народу як “великої людини”

Душа. Душею будь-якого народу є його релігія. Релігією українського народу є християнська. Саме вона стала причиною його виникнення. Завдячуючи їй, ми народилися як нація і здійснюємо, завдяки Вищому розуму, власну історичну місію. Через те, що християнська релігія є душею українського народу, її так несамовито знищували мос­ков­ські більшовики. Вони знали, що для того, щоб знищити народ, перетворити його в слухняну юрбу – потрібно зни­щити його душу – християнство. Для живучості кожної людини, як і кожного народу, потрібна здорова душа. Чим краще і послідовніше ставлення українців до християн­ської науки, тим соціально і духовно здоровішим і міц­ні­шим буде українське суспільство.

Душею українського народу є його пісні. За висловом О. Довженка, “yкраїнська пісня – це бездонна душа українського народу” [7, с.21]. Українські пісні оспівують красу рідного краю, передають нащадкам славу наших великих прадідів. Є пісні про чарівні людські почуття та пере­жи­ван­ня. Українська пісня, що називається, бере за душу. Вона надихає, заспокоює, розраджує, дарує надію. Традиції та моральні цінності українців гарно передані у піснях. Багато чудових віршів, які покладені на музику, стали улюбле­ними піснями.

Сьогодні набула особливого змісту стара лемківська тужлива пісня “Пливе кача по Тисині”. Тепер вона нагадує нам про полеглих новітніх героїв. Уперше вона була опублі­ко­вана українським композитором і фольклористом Д.За­до­ром у збірці “Народні пісні підкарпатських русинів” 1944 р. У виконанні гурту “Піккардійська терція”, ця пісня стала широко відомою, коли прозвучала на Майдані Незалежності в січні 2014 р., після смерті білоруса Михайла Жизневського, який одним з перших загинув у боротьбі зі злочинною владою. Друзі героя знали, що “Гей, пливе кача” є його улюбленою піснею і тому ввімкнули її під час про­щан­ня з ним. Через сильне смислове й емоційне наван­та­ження цієї пісні її продовжили співати в пам’ять за іншими загиблими, а трохи з часом вона стала неофіційним гімном Небесної сотні. “Людина, яка написала цю пісню, перепус­ти­ла її через серце. Тому зараз із автором в унісон плачуть сотні тисяч людей”, – сказав учасник української ака­пель­ної формації “Піккардійська терція” Я.Нудик.

Мова є також виразником душі народу. Мова – одна з умов буття української нації. Так як у людини може бути тільки одна душа, так і у народу може бути тільки одна мова. Будь-які розмови про декілька державних мов в Україні – це як розмови про декілька душ народу. Німець­кий філософ М. Хайдеггер стверджує, що мова мислить, а речі існують, якщо не бракує мови [2, с.71]. Можна додати, що мова є умовою існування не тільки речей, а й буття цілого народу. Український пророк Т.Шевченко написав у вірші “Подражаніє 11 псалму” (1859): “Мій Боже милий, як-то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці” [33, с.513]. І тут же співець додає: “Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово” [33, с.513]. Наш український геній звертає увагу на те, що серед українського люду недостатньо людей з любов’ю в серці, але багато, що сіють розбрат, одурюють людей, змушують їх ворогувати між собою. Проте мова (особливо слово Боже) покликані консолідувати український народ: для Шевченка слово одночасно означає і мову українську, і Святе Письмо. Особливо це стало актуальним в умовах побудови сучасного українського інформаційного простору.

Святе Письмо робить будь-яку національну мову духовно здоровою. Правильна мова означає здорову душу народу. Перш за все, говоримо про відсутність нецензурних слів у мові, вживання слів за їх точним призначенням і сполу­чен­ням, категорична заборона підміни смислу і значення слів – уживати слова потрібно тільки в їх прямому озна­чен­ні предметів і явищ. І найголовніше: потрібно завжди говорити правду, ніколи не брехати! Це потрібно зробити для того, щоб в Україні почали вершитися справи. Ось, що пише Т. Шевченко в поемі “Кавказ”: “Кати знущаються над нами, А правда наша п’яна спить. Коли вона проки­неться?” [33, с.261]. Правда прокинеться, коли українській мові буде повернено її власне національне обличчя в сучасній формі; буде прояснено значення усіх слів; усунуто дублювання та підміну смислу слів та засмічення україн­ської мови; громадяни рішуче стануть на біблійні позиції, як заповідав Тарас Шевченко, життя за словом Божим – запорука життя людини і народу.

Це потрібно зробити, щоб побудувати повноцінне сучасне українське інформаційне суспільство та не бути схожими на військо, що виросло з зубів дракона, яке посіяв на Аресо­вому полі Язон і яке саме себе винищило, коли Язон кинув в його середину величезний камінь, як про це йдеться у міфі “Походи аргонавтів за золотим руном” [4, с. 161-183].

Брехня є тим каменем, який “кидають” y народну гущу через засоби масової інформації різного роду зовнішні та внутрішні маніпулятори. Ці “вкидання” переслідують просту мету – роз’єднати єдиний суспільний організм, натравити людей одне на одного. Так як це зробили більшовики, коли нацьковували брата проти брата, а сина проти батька. На жаль, недооцінка нами Тарасового заповіту призвело до трагічних подій на Сході України. Частина одурених українців Донецької і Луганської областей стали зрадниками і взяли в руку зброю проти своїх єдинокровних співгромадян.

Українському народу необхідно поставити на сторожі громадянської злагоди спадщину своїх видатних синів, зок­ре­ма Т. Шевченка та Біблію [17, с.30]. Боже Слово на сторожі народу – запорука правди, здійснення потрібних державних і суспільних заходів та громадянської злагоди в народі. Його повне, всеохоплююче і безкомпромісне дотримання сприятиме оптимальному розвитку суспільства і держави.

Характер. Риси національного характеру українців: перша – інтелектуальність, друга – працелюбність, третя – індивідуалізм, четверта – нерішучість у ситуаціях, які потребують вибору одного з кількох варіантів, але одночасно твердість у досягненні мети. Основними рисами характеру українців, на думку багатьох дослідників, є також гостин­ність, потяг до освіти, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, а також емоційність, романтичність, іронія і самоіронія, цнотливість стосунків чоловіка та жінки.

Розум. Він виражає здатність людей мислити: аналізу­ва­ти, й робити висновки. Це вища форма творчої інтелек­ту­альної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. Українці мають гострий розум [16, с.60]. Соціальний розум проявляється в умінні робити висновки з власного історичного досвіду та інших народів.

Інтелект. Це одна з характеристик розуму. Інтелект – стрижневий елемент свідомості людини й народу. Інтелект – це інформаційний аспект етносу: здатність збирати, пере­да­вати, зберігати інформацію і використовувати її для ви­роб­лення знань (знаходження істини). Соціальний інтелект – це здатність розпізнавати і вчасно і ефективно вирішувати суспільні проблеми. Інтелект є сконцентрованим досвідом розв’язання соціальних проблем, що надбані суспільством впродовж свого існування і успадковані від попередніх по­ко­лінь. Вирішальне значення в цьому випадку має еле­мент пам’яті – внутрішньої (оперативної) і зовнішньої.

Етнічний інтелект – це здатність етносу (нації) робити вибір у найширшому розумінні слова: 1) вибір між добром і злом; 2) вибір своєї політичної, економічної, наукової, вій­ськової еліти; 3) вибір державного устрою, форми держави, способу життя. На жаль, українському народу тут складно чимсь хвалитися. Метання і невизначеність з таких питань як 1) кого вважати народними героями (то присвоюють Героя України, то відбирають)? 2) якою має бути Конституція України (твердять, що вона є найкращою в Європі, але міняють її з приходом кожного нового Президента), 3) який державний устрій для України є найкращим (прези­дент­сько-парламентський, парламентсько-президентський чи якийсь інший)? 4) якою повинна бути виборча система (мажоритарна, пропорційна, змішана)? Потрібно покласти край цьому інтелектуальному метанню українців, сформу­вав­ши повноцінний суспільний інтелект: розвинену гро­мад­ську думку, реальну багатопартійність, різноманітність ідеологічних платформ, захист журналістської праці і реальна свобода засобів масової комунікації і теледоступу.

“Головний вияв соціального інтелекту – в умінні форму­вати свою державу, її політику. Держава і є зосередженням колективного (об’єктивного за висловом Гегеля) розуму” [11, с.155].

Дух. Це – розум, реалізований вільним народом, внут­рішньо з’єднаний з “етичною субстанцією”. Дух є індивід, що конституює світ, який реалізується в житті вільного народу. Дух, отже, є єдність самосвідомості в здійсненній свободи і незалежності і ціле в його опосередкованій опо­зи­ції. Дух – це “Я, яке є Ми, і Ми, яке є Я” за Гегелем [3, с.439]. Дух має інтерсуб’єктивний соціальний вимір. Він про­яв­ляється в мистецтві, філософії, релігії народу. Дух це поєд­нання розуму народу з його “серцем”, етикою, мо­раль­ними цінностями і настановами. Дух українського народу виразно проявився під час допомоги і відновлення боє­здат­ності українській армії у війні з російськими окупан­та­ми. Майже розвалену армію українці відновили за лічені місяці.

Воля. Це – сила свідомої обдуманої дії. Воля – це пси­хічна сила, за допомогою якої етнічний розум робить вибір цілей, які хоче досягти та керує зусиллями у виконанні своїх прагнень. Поки що наш народ не усвідомлює цілі, до яких потрібно прагнути. Було б добре, якби ці цілі були свідомо пов’язані з тим, що викладено в Біблії: накопичення людиною і суспільством Духу Святого. Оскільки воля це сила, то в першу чергу волю народу видно через силу дер­жа­ви, через її здатність навести цивілізований порядок в суспільстві. Якщо держава, слабка, корумпована, здатна тільки на зовнішні займи для забезпечення власної й сус­піль­ної життєдіяль­ності, то тут є над чим нам замислитися.

Пам’ять. Запам’ятовування, збереження і наступне відтворення особистістю її досвіду і складає сутність процесу пам’яті. Пам’ять – це психічний процес відображення до­свіду людини і суспільства. Вона є одним із п’яти пізна­валь­них процесів (відчуття, сприйняття, мислення, уява й па­м’ять) та відповідно потужним знаряддям інтелекту людини.

Соціальна пам’ять передбачає засоби, соціальні механізми, соціальні інститути по обробці, відбору, збереженню, вико­рис­танню та передачі в спадок наступним поколінням соціального досвіду. Для того, щоб осягнути навіщо людині і суспільству пам’ять, звернемося до священної історії, до давньогрецьких легенд.

Давні греки Богинею Пам’яті вважали Мнемозину. Ім’я цієї Богині дало назву пам’яті (наприклад, в українській мові: мнемонічні вправи – вправи на тренування пам’яті). Мнемозина символізує важливість збереження пам’яті первісного (початкового) значення слів і відповідного (без перекручень) їх вживання. Вона була також богинею часу (історичного). Греки приписували їй впровадження мови (літер) і рахування (чисел, цифр).

Найдавніші грецькі поети оспівували Зевса, його боротьбу з титанами і улаштування порядку на Олімпі і в суспільстві по законам блага і гармонії. Мнемозина покровительствує тим, хто фіксує пам’ять про ці великі події і певне духовне начало, яке є джерелом спонукання людей до трансформації Хаосу (безладу) в Космос (лад, порядок) видимого світу, що представлено в мові. Мнемозина – творець Мови: понять (імен, найменувань предметів) та їх значень. Біля її святилища було джерело Лети-Забуття (забуття – отримання людиною певного стану (дельфійський оракул)), з якого пили воду ті, хто мали намір запитати Бога (запитати значення слів), і джерело Мнемозини (Пам’ять), з якого пили вже, коли отримали відповідь. Тут же стояв трон Мнемозини, який допомагав молільникам утримувати в пам’яті бачене й чуте [19, с.145].

Пам’ять – це психічна властивість людини, здатність, до нагромадження, (запам’ятовування) зберігання, і від­тво­рення досвіду й інформації. Інше визначення, говорить що пам’ять – це здатність згадувати окремі переживання з минулого, усвідомлюючи не тільки саме переживання, а його місце в історії нашого життя, його розміщення в часі й просторі. Пам’ять важко звести до одного поняття, але під­креслимо, що це сукупність процесів і функцій, які роз­ширюють пізнавальні можливості людини. Пам’ять охоплює всі враження про навколишній світ, які виникають у людини.

Пам’ять – механізм збереження ідентичності народу: пам’ять тримає найголовнішу інформацію народу про самого себе. Втрата пам’яті це втрата себе. Пам’ять це засіб здійс­нен­ня продуктивної діяльності – навчання, професійної діяль­ності. Зміст пам’яті є основою для творчої діяльності, оскільки створення чогось нового завжди спирається на по­передній художній і мистецький досвід, накопичений народом.

Національна пам’ять в українців майже втрачена. Вони не пам’ятають і, відповідно, не пишаються тим, що після­по­топна цивілізація розпочалася з земель, на яких вони мешкають як автохтонне населення. Розпочалася ця земле­роб­ська цивілізація з держави Аратти (Оріяни), яку заснували наші прадіди – арійці (орійці) у 5508 році до Різдва Христового – біблійної дати створення світу. Україн­ці певною мірою знають про Аратту (Трипільську архео­ло­гіч­ну культуру), але якось невиразно і неусвідомлено, а своїх видатних предків – арійців, що вказували шлях народам до того, до чого закликав нас Христос, – праведного життя, миру, злагоди, гуманності, розуміють у сенсі спадщини нацистської Німеччини.

Втратили українці пам’ять про свою високорозвинену писемність, яскравим прикладом якої є пам’ятка нашого народу “Велесова книга”. Призабули свій вік, що вони є ровесниками християнства, що правильне наша назва – руси (русичі), а держави Київська Русь. І найголовніший факт світової історії: Ісус Христос народився в галілей­сько­му етнічному середовищі. Галілеяни це українські гали­чани, тобто наш народ дав людству його Спасителя. Ось як сам Бог звертається до нас: “Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись ненарод, а тепер народ Божий, колись непомилувані, а тепер ви помилувані!” [25].

Енергія. Відомий український вчений Іван Огієнко переконливо довів: у мові конденсується духовна енергія народу [24]. В. Гумбольдт вважав, що всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, яка не може бути зрозуміла з причинної точки зору. Проявляє себе ця духовна сила через творчі здібності і особисті зусилля окремих індивідів, що випливають з природної необхідності або з потреби. За В. Гумбольдом, історичний поступ суспільства є результатом свободи людей і вміння берегти етносом свої роди, мову і релігію, що тотожне самозбереженню себе як народу [5, с.325].

Російський дослідник Л. Гумильов обґрунтував, що енер­гія народу проявляється в його пасіонарності [6, с.5]. Пасіо­нар­ність – надлишок біохімічної енергії – живої речо­вини, що породжує жертовність, часто заради великих цілей. Пасіонарність – це непереборне внутрішнє прагнення до діяльності, спрямоване на здійснення будь-яких цілей. Ця мета є для особи ціннішою навіть власного життя, а тим біль­ше життя, щастя сучасників і одноплемінників. Вона виключає байдужість. Пасіонарність на засадах христи­ян­ської моралі робить людину героєм.

Енергія українського народу проявляється в його націо­нальній ідеї. А національна ідея передбачає певну жертов­ність, як жертовність духовної покровительки нашого народу великомучениці Варвари, яка була твердою і непохитною у християнській вірі.

 

Підсвідомість українців: особливості українського архетипу

У філософській культурі XX століття поняття архетипу утвердилося завдяки працям швейцарця Карла Юнга. Він говорить про архетипи колективного під­сві­домого, що визначають існування будь-якої нації і навіть раси. Вони є універсальними субстанційними формами мотивації та поведінки будь-якої людини.

Архетип – це реальність, яка є первинною щодо свідо­мості та культури. Архетипи колективного позасвідомого є фактами психологічної дійсності людства, тієї дійсності, що передує культурі та зумовлює її. Архетип (від грец. arche – початок і typos – образ) – первинний образ, оригінал; “образ колективного несвідомого”, тобто символи, що лежать в основі міфів, фольклору та самої культури в цілому та перехідні з покоління в покоління. Наприклад: зла мачуха, добра і прекрасна падчерка, народний герой-захисник.

Архетипи успадковуються подібно до того, як успадко­ву­ється будова тіла. Архетипи задають загальну структуру особистості і послідовність образів, спливаючих у свідомості при пробудженні творчої активності, тому духовне життя несе на собі архетипічний відбиток. Архетипи структу­ру­ють розуміння світу, себе та інших людей; з особливою ви­раз­ністю вони проявляються в міфічних переказах, казках, снах, а також у при деяких розладах психіки [34]. Набір архе­типів обмежений; вони лежать в основі творчості і спри­яють внутрішній єдності людської культури, роблять мож­ли­вим взаємозв’язок різних епох і взаєморозуміння людей.

Український дослідник С. Кримський до універсальних архетипних символів зараховував формулу троїстості буття, символіку протилежностей (світла і тіні, верху і низу, соляр­ного і хтонічного, плоті і духу), символи проекцій та відо­бра­жень, розумного порядку (софійності) і хаосу, довер­ше­ності кола і невизначеності лабіринту тощо.

Драматичні суперечності людських доль сконденсовані в архетипі тіні. Тінь – те, що людина воліє забути чи приховати, прориви підсвідомого. В українській міфології вогонь фігурує і як добре (священне) начало, і як втілення злих сил, і як амбівалентний (двоїстий) елемент. З інстинктом розмноження, родючістю пов’язаний архетип змії (втілений, зокрема, у кераміці Трипілля), образ якої близький до образу вогню, тобто пов’язаний із пристрастями або з очищенням від них. Формою міфологізації архетипу змії було перетворення її на образ дракона. У текстах колядок наявний архетип першолюдини.

Найпоширенішим є архетип води – пробудження до життя, очищення. Українці первісне буття вбачали в єдності втіленого у світлі чоловічого і втіленого у воді жіночого начал. Із ритуальним обмиванням водою пов’язаний акт нового (другого) народження. Архетип води трансфор­му­ється від “родового лона” до “чистоти, щастя, здоров’я”. Вода пов’язана з коханням, любов’ю. Кольори державного прапору України – жовтий і синій. З часів Аратти (Трипіл­ля) жовтий є символом вогню, сонця, а синій колір – символ води. Пушко В. стверджує, що виражені в романі В. Барки “Жовтий князь” яскраво висвітлюються архетипи природи та землі як найбільш відповідні національному менталітету українства [27].

Архетипи підсвідомості українського народу є темою, яка потребує свого подальшого осмислення тому, що є важ­ли­вою для розуміння творчості українських письменників, поетів і філософів, а також розуміння витоків і мотивів діяльності нашого народу.

Особливості української культури.
Українська ідентичність

Кожен з етносів має свої неповторні характерологічні особливості. “Вони зумовлюються й культурними тради­ціями, й географічним розташуванням, кліматом, і антро­по­логічною своєрідністю, особливостями темпераменту суб’єк­та історичної дії тощо” [31, с. 68]. Народ як соборна осо­бистість із власним унікальним обличчям є результатом комунікації між особистостями. Він є результатом такої комунікації, в ході якої виникають архетипи національної культури як її вихідні ознаки. Ці архетипи надають комунікації буттєву повноту, без якої неможливе етнічне і національне буття.

Ці онтологічні основи комунікативної і соціальної взає­модії осіб, родин і родів окреслюють місце людини не тільки у просторі, але й у часі всесвітньої історії, зображують її включеність у той чи інший тип етнонаціонального спілку­вання [31, с.403]. Специфіка людського буття значною мірою поля­гає у тому, що внутрішня комунікація між особистостя­ми, які досягли своєї самоідентичності, набуває етнонаціо­наль­них виявів і саме ці метаособистісні вияви зумовлюють особистісну самоідентичність людини.

Культура це певний тип етнонаціонального спілку­ван­ня.

Українська культура є християнською культурою. В основі українського етнонаціонального спілкування лежить наука Ісуса Христа. В роки поневолення суть української культури вихолощувалася. В сучасних умовах пришвид­шен­ня входження християнської науки як основи етно-національного спілкування є нагальним.

Національна ідентичність є самовизначення особи в на­ціо­нальному контексті [23, с.55]. С.Світленко та Д.Лук’я­нен­ко на прикладах видатних представників українського народу Д.Яворницького та Г.Сковороди демонструють озна­ки української ідентичності [14; 29]. Національна ідентич­ність є усвідомленням людини своєї причетності до нації та її системи цінностей: мови, релігії, культурної спадщини, історичної пам’яті, героїв та зрадників, друзів та ворогів.

Українська ідентичність – це ознаки українця по яких його можна ідентифікувати, це те, що притаманне тільки йому, те чим відрізняється українець від інших народів [21, с. 297]. Бути українцем означає любити і знати рідну мову, бути християнином, знати українську культуру в усіх її проявах в першу чергу літературу і філософію, добре знати 2000-літню історію українців.

Варто додати, що в доробку українських вчених є й інші цікаві дослідження національних рис нашого народу. Так визначний антрополог Федір Вовк написав наукові праці “Антропологічні особливості українського народу” та “Етнографічні особливості українського народу” (1916), які й донині зберігають свою неперевершену наукову цінність. Він вперше дав загальну антропологічну характеристику україн­ського народу на основі значних конкретно-антро­по­логічних досліджень у багатьох регіонах України.

Для усієї української нації важливим є забезпечення дієвого соціального механізму формування соціальної ідентичності, оскільки до складу народу входять не тільки українці, а представники інших націй. “Ідентичність в соціальному сенсі утворюється єдністю економічного, політико-правового, інформаційно-освітнього простору, коли існує єдине (і специфічно вибудуване згідно середо­ви­ща і умовам) господарство, єдність влади і законів, єд­ність освітніх стандартів, що забезпечують єдність жит­тя і можливість взаєморозуміння населення на всьому просторі і часі існування даного соціуму”, – пише В. Самохвалова [28, с.43]. Необхідність соціальної ідентич­ності українського народу засвідчили події Україно-росій­ської війни 2014-2015 рр.

 

Особливості українського менталітету

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на струк­тур­них елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Мен­та­літет це результат поєднання, взаємодії свідомої і підсвідомої частин душі народу.

Маємо певну різноманітність дефініцій менталітету: “колективне несвідоме”, “культурний код”, “духовний ефір” тощо [30]. Це пов’язано з тим, що менталітет ще склад­но описати, оскільки це глибинні структури “пси­хіки” народу [36, с.154]. Соціальний менталітет несе в собі від­би­ток логічно неосмислених історичних традицій, успад­ко­ваних від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об’єктивний “автоматизм” інтелектуального та духовного життя. Так М.Ващак досліджуючи структуру і характерні риси українського менталітету, виділяє такі властивості українського темпераменту, як індивідуалізм, емоційність, релігійність та ін. [1, с.267].

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) – це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи [13, с.12]. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це “перетинається” та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

Менталітет є формотворчим фактором суспільного роз­вит­ку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час мало­по­мітним. І тут не може бути нічого дивного, оскільки психологічні імпульси в свідомість українців генеруються архетипами нації, які належить “тонкому світу”, який для нас остаточно поки що є незрозумілим і чекає на своє наукове пояснення.

Менталітет – сукупність настанов, які стосуються най­більш важливих і загальних моментів життєдіяльності інди­віда й етносу. Слід враховувати, що мова є скарбницею і виразником морально-етичних цінностей народу. Дослі­джен­­ня мовних рис українського менталітету дасть мож­ли­вість розкрити глибинні процеси цього унікального яви­ща, яке є важливим чинником культурного коду укра­їн­ської нації. Так Л.Шевченко досліджує і аналізує на основі мовних фактів деякі генетично споріднені протокультурні символи, що є характерним для українського менталітету. Цими символами є “жито” – “життя” – “душа” [32]. Специ­фіка українського менталітету відбилася на особли­вос­тях гумористичного стилю видатного українського гумо­риста і сатирика Остапа Вишні, що яскраво демонструє до­слідниця М.Масловська [15].

Головну рису українського менталітету – нести добро людям – художньо і точно змалював херсонський поет І. Немченко:

З якого зернятка зросла,

Ти, земле велецвітна?

Із материнського тепла?

Із сонячного світла?

Ти усміхнулася мені

У пісні колисковій,

У серця збудженій струні,

У першім ріднім слові.

З тобою радощі й жалі

Щодня, як хліб, ділити

І полишати добрий слід –

Найліпше щастя в світі [22, с.52-53].

 

Менталітет українського народу має, так би мовити, “жіночу стать”, що обумовлена трансцендентною жіночістю архетипу “Русь-Україна” і християнством. Тому в націо­нальній вдачі українців виявляються такі риси, як чут­тє­вість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприй­няття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість. Національний менталітет можна охарактеризувати ще одним символом: Мати-Берегиня європейської цивілізації, що простягла свої захищаючі руки між Заходом та Сходом. В українському менталітеті наявне поєднання індивідуалізму, характерного для західної мен­таль­ної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурх­ливої реакції на соціальну несправед­ли­вість, частково пере­мішаної з наївною вірою в сильного і справедливого пра­ви­теля.

Глибинні пласти українського менталітету, обумовлені земле­робством, яке з найдавніших часів було головним за­нят­тям арієзованого проукраїнського та українського етно­сів. Саме зв’язок з землею визначив особливості світо­ба­чен­ня наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані при­родними кліматичними циклами та сільськогос­по­дар­ським календарем. Закодовані на рівні архетипу, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського націо­наль­ного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, від­сут­ність агресії, ліричне сприйняття життя, м’який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).

Негативними рисами українського менталітету довгий час були примирення з негативними явищами (“моя хата з краю”), терплячість, зайва сором’язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехо­сло­ваччини є основною причиною такої негативної риси укра­їнського менталітету, як відсутність почуття націо­наль­ної єдності. На думку фахівців, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визво­лен­ня. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов’язково дати покращення мате­ріального становища.

Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України.

Цілеспрямований, багатовіковий тиск на українську еліту, її скероване знищення в періоди бездержавності сприяли деякому консерватизму українського менталітету, як захисту національних цінностей від зовнішніх впливів, і в той же час постійно відновлювали нездоровий скепсис людей стосовно власної еліти, як продажного та аморального прошарку суспільства (“ну робіть, робіть, а ми вас всіх знаємо”).

Впливає на функціонування українського менталітету так званий “радянський архетип”, який спотворив націо­нальний культурний код. Основними рисами радянського менталітету є: відсутність волі до покращення долі влас­ни­ми силами (“рідна партія за все подбає”), показна пра­це­любність (“аби керівництво нас помітило, а робота якось зробиться”), амбіційність (“знай наших”), патер­на­лізм (“він за це гроші получає, тому хай подбає за всіх нас”), безпорадність (“все рівно хтось прийде та зробить, а моє діло маленьке”).

Сьогодні менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як “yмонтованого в соціум” регулятора економічних, по­літичних та культурних подій. Саме завдяки особ­ли­вос­тям українського менталітету (певному консерватизму, упо­вільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди “помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року, подій на Майдані у грудні 2013 – лютому 2014 рр.

Чітке визначення та нормативне закріплення на рівні провідних політичних сил суспільства і держави україн­ської національної ідеї позитивно вплине на менталітет українців, значно оптимізує соціальні процеси та виведе Україну до нормального рівня етнічної і громадянської взає­модії. Національна ідея це те, що згуртовує народ на пере­ломних етапах його розвитку. Українська національна ідея є єдністю наступних нерозривно пов’язаних компо­нен­тів:

  • державність – вільна, незалежна, самостійна держава Україна;
  • соборність – територіальна єдність;
  • духовність – усвідомлене визнання Бога вищою етичною цінністю;
  • інтелектуальність – здатність знаходити істину [18, с. 81-83].

Національна ідея є антиподом комуністичної сатанин­ської ідеї. Російські агресори, одурюючи російський народ, підносять перемогу національної ідеї в Україні як перемогу націоналістичної ідеї. Підмінюючи національну ідею націо­на­лістичною, російська воєнщина демонструє свій держав­ний бандитизм і людиноненависництво, що фактично є сата­ніз­мом. Національна ідея, на відміну від націоналістичної (стосується тільки етнічно споріднених) охоплює усіх гро­ма­дян країни. Однак треба пам’ятати, що в кожній країні керівниками мають бути представники корінної нації, що турбуються за усіх громадян.

Менталітет неможливо приховати, він – одна з най­стій­кі­ших характеристик, що проявляється у способі життя, поведінці, у цінностях. Його видно всюди, де б не перебували українці. Менталітет формується століттями і змінюється в залежності від швидкості духовного розвитку людей. Історичні перипетії нашаровують нові риси менталітету народу.

У результаті проведеного аналізу ми мали змогу пере­ко­натися в науковій продуктивності розгляду народу як соборної особистості. Цей підхід дозволяє краще зрозуміти нашу власну велич та сильні якості, і що саме головне – усунути недоліки та перешкоди, які заважають успішно творити власну історичну долю.

 

Література

 

1.     Ващак М. Особливості українського менталітету / Ващак Марта // Українознавство: науковий, громадсько-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський, педагогічний журнал / НДІ українознавства МОНУ. – Київ, 2008. – № 4. – С. 266-269.

2.     Гайдеггер М. Дорогою до мови = Unterwegs zur sprache / Мартін Гайдеггер; пер. з нім. В. Кам’янця; [ред. М. Прихода]. – Львів: Літопис, 2007. – 232 с.

3.     Гегель Ф Г.В. Феноменологія духу = Phanomenologie des Geistes / Георг Вільгельм Фридрих Гегель; Пер. з нім. П.Таращук; Науков. ред. перекл. Ю.Кушаков. – Київ: Основи, 2004. – 548 с.

4.     Грейвс Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс. – Москва: Прогресс, 1992. – 624с.

5.     Гумбольд В. фон. Язык и философия культуры / В. фон Гумбольд. – Москва: Прогресс, 1985. – 451с.

6.     Гумилёв Л.Н. Пассионарная энергия и этнос в развитой цивилизации: материалы Всерос. междисциплин. науч.-практ. конф. / Л.Н. Гумилёв. – М.: Изд-во СГУ, 2008. – С. 5-8.

7.     Довженко О.П. Афоризми: Крилаті вирази. Творчі роздуми. Скалки думок високих / О.П. Довженко. – Київ: Молодь, 1968. –
87 с.

8.     Ільїн В.В. Веди / В.В. Ільїн // Історія філософії: cловник / КНУТШ, Філософський фак-т; [редкол.: В.І. Ярошовець, О.В. Алєксандрова, Г.Є. Аляєв та ін.]. – К.: Знання України, 2006. – С. 41-42.

9.     Каганець І.В. Арійський стандарт: українська ідея епохи великого переходу / І.В. Каганець. – К.: А.С.К., 2004. – 336 с.

10.   Каныгин Ю.М. Библия и наука: в прошлом, настоящем и будущем / Ю. Каныгин, В. Кушерец. – К.: АРИЙ, 2010. – 352 с.

11.   Канигін Ю.М. Віхи священної історії: Русь-Україна / Канигін Ю.М. – К., Україна, 2001. – 368 с.

12.   Конт О. Дух позитивной философии: Слово о положительном мышлении. Пер. с фр. – Изд. 2-е / О. Конт. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2011. – 80 с.

13.   Копаниця Л. Ментальні детермінанти спільноти або психологія українця / Копаниця Л. // Література. Фольклор. Проблеми поетики: наукове видання / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2007. – Вип. 29. – С 12-20.

14.   Лук’яненко Д. Григорій Сковорода як втілення національної ідентичності / Лук’яненко Дарія // Переяславські Сковоро­ди­нівські студії: зб. наук. праць: Філологія. Філософія. Педагогіка / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди”, Центр Сково­родинознавства. – Переяслав-Хмельницький, 2013. – Вип. 2. – С. 61-65.

15.   Масловська М.В. Національні особливості творів Остапа Вишні
// Літературознавчі студії: збірник наукових праць / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т філол. – Київ, 2011. – Вип. 30. –
С. 80-86.

16.   Матвєєв В. Актуальність проблеми самореалізації особистості та особливості українського менталітету / В. Матвєєв, Т. Матвєєва // Українознавчий альманах / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2009. – Вип. 1: Український образ світу: особливість у світовому контексті. – С. 60-63.

17.   Найдьонов О.Г. Мова як фактор розвитку інформаційного суспільства // IV Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Мовна ситуація та мовна політика в Україні” (Київ, 28 лют. 2014 р.). [збірник тез]. – К.: Нац. акад. внутр. справ, 2014. – С. 30-33.

18.   Найдьонов О.Г. Про національну, комуністичну та націоналістичну ідею / Ціннісний вимір політичної діяльності: західно-східний вектор сучасної української політики: Збірник наукових праць / Редколегія: Ю.М.Бардачов – голова, В.Ф.Цвих, Ф.Г.Семенченко та ін. – Херсон: вид-во ПП Вишемирський В.С., 2014. – 160 с.

19.   Найдьонов О.Г. Соціальна пам’ять в естетичних символах давньогрецьких богинь // Актуальні проблеми розвитку україн­ської культури і науки: збірка наук. праць. – Херсон: РВВ Колос, 2013. – С.145-146.

20.   Найдьонов О.Г. Холістичний підхід до цивілізаційних систем / О.Г.Найдьонов // Спецпроект: аналіз наукових досліджень: Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції,
30-31 травня 2011 р.: У 7 т. – Т. 1: Гуманітарні науки. – Дніпропетровськ, 2011.– С. 113-115.

21.   Національна ідентичність і громадянське суспільство / Є.Бис­т­рицький, С. Пролеєв, О.Білий та ін. – К.: Дух і література, 2015. – 452 с.

22.   Немченко І.В. Шлях на Снігурівку: Вірші. Драматичні поеми / Іван Васильович Немченко. – Київ-Херсон: Просвіта, 2014. – 180 с.

23.   Обушний М.І. Етнонаціональна ідентичність: концептуальний аспект // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка / Київський університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 1999. –
С. 53-56. – (Філософія. Політологія; Вип. 30)

24.   Огієнко І. Історія української літературної мови / Іван Огієнко (митрополит Іларіон); упоряд., авт. передм. і комент. Микола Тимошик. – Київ: Наша культура і наука, 2004. – 434 с.

25.   Петра 2:9,10 / Біблія, або книги Святого письма Старого й Нового Заповіту: Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Пер. проф. І.Огієнка. – Київ: Українське Біблійне Товариство, 2003. – 1166 с.

26.   Платон. Бенкет [ перекл. з давньогрец., комент. У. Головач, вступ. ст. Д.Реале] / Платон. – Львів: Український Католицький Уні­верситет, 2005. – 178с.

27.   Пушко В. Архетипи в романі В. Барки “Жовтий князь” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2001. – С. 23-25. – (Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика; Вип. 10)

28.   Самохвалова В.И. Идентичность, норма и пределы / Само­хва­лова В.И. // Философские науки. 2008. – № 4. – С.26-45.

29.   Світленко С.І. Д.І. Яворницький і українська національна іден­тич­ність / Світленко С.І. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: збірник наукових праць / Мін. освіти і науки України; Дніпропетровський національний університет. – Дніпропетровськ, 2007. – Вип. 5. – С. 5-19.

30.   Стражний О.С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність / Олександр Стражний. – Київ: Книга, 2008. – 368 с.

31.   Філософія: Світ людини: курс лекцій: навч. посібник / В.Г.Та­бачковський, М. О. Булатов, Н. В. Хамітов та ін. – К.: Либідь, 2004. – 432 с.

32.   Шевченко Л.І. Прасимволи культури в українській ментальності (“жито” – “життя” – “душа”) / Шевченко Л.І. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка / Київський університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 1998. – С. 62-65.

33.   Шевченко Т.Г. Кобзар / Тарас Шевченко. – К.: Дніпро, 1980. –
613 с.

34.   Юнг К. Г. Душа и миф: шесть архетипов / Юнг Карл Густав. – Київ: Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384с.

35.   Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени / К.Г. Юнг. – М.: Университетская литература, 1996. – 330 с.

36.   Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу / М.Т. Юрій. – Київ: Таксон, 1997. – 237с.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)