Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 2
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Микола Василенко. Сердце - не камень

Параскевич П. Мудрий працелюб: (Павло Загребельний про себе і нас, читачів) // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 145-156. - [Постаті].

Мудрий працелюб
(Павло Загребельний про себе і нас, читачів)

Павло Архипович Загребельний – одна з найавторитетніших наших констант

(М. Слабошпицький).

 

Великий український письменник-людинолюб, “великий духовний материк інтелектуальний” (В. Дончик), літературою мобілізований і покликаний, справжній від Бога Майстер, як його називають, а ще творець духовного і життєвого Дива, Герой України і лауреат різних премій Павло Архипович Загребельний (1924-2009) зміряв тривалий та багатотрудний шлях. У спогадах він тепло згадує про малу батьківщину – село, школу, навчання: “Я народився на Полтавщині, в с. Солошиному Кобиляцького району, над Дніпром. Це козацьке село. Воно було на кордоні земель Війська Запорозького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося воно 15 кілометрів вздовж Дніпра, і населяло його 10 тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли збігаються, то вони, як правило, незалежні, бо кожен із них утік – хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Моє село – це своєрідна українська Америка. Бо що таке Америка? Це теж скупчення втікачів і незалежних… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го… Ці люди дуже бідували, але в душах їхніх була незалежність. Це очевидно, передалось і мені” [4, с.2]. Після закінчення середньої школи майже 17-річний юнак у 1941 році добровільно пішов на фронт. “Під час війни дуже важко склалася моя доля, 1942 року я потрапив у фашистський полон і був там два з половиною роки. Там я бачив страшніше, ніж події 1933 року, хоч голод зачепив мене дуже сильно. Я помирав, і всі наші сусіди вимерли... Голод – один урок життя, концтабір – наступний... Я побачив справжню ціну людині, побачив людську велич і людську ницість. Зрозумів, де суєта, а де справжні цінності... Моя біографія – голод і війна – до 24 року сформувала мій характер, як характер незалежний. Незалежність – це найдорожче. Ясно відчував її завжди, і ніколи ні перед ким не схилявся. Схилявся лише перед визначними особистостями, і перед людьми, які уміють щось робити, які мають неабиякий розум, які мають честь. А на решту дивився, як кажуть, з резервом…” [4, с.2].

Після звільнення П. Загребельний працював у 1945 році у військовій місії в Західній Німеччині. З листопада 1945 до січня 1946 року був на службі у в/ч 3285 – це фільтрувальний табір у м. Горькому, про який ідеться в “Тисячолітньому Миколаї”. 19 січня 1946 року демобілізувався з лав армії.

Потім П. Загребельний навчався в Дніпропетровському університеті (1946-1951), працював у редакціях газет і журналів (як обласних, так і столичних – “Вітчизні”, “Літературній газеті”, яка за його ініціативи була перейменована в “Літературну Україну” (1961-1963), займав високі посади у СПУ, виявляв високу творчу і громадську активність.

Перші літературні публікації митця з’явилися ще під час навчання в університеті. Тоді ж, у 1950 році, він узяв участь у нараді молодих письменників Півдня України, яка проходила у Каховці й Херсоні. У співавторстві з Ю. Пономаренком у 1953 р. вийшла перша збірка “Каховські оповідання”, сама назва якої вказує на зв’язок із нашим південним сонячним краєм. Про наш регіон іде мова і в наступних виданнях творів П. Загребельного – “Степові квіти”, “Новели морського узбережжя”. Останні, як засвідчував О. Сизоненко, “писались улітку 1956 р. в Скадовську, на березі теплого моря, точніше Джарилгацької затоки, яку Загребельний бачив уперше. Він ходив на ринок за продуктами вдосвіта, готував сніданки, обіди й вечері, лаштував тент, натягуючи на палі простирадло. А впоравшись, сідав у холодку під кущем туї, розкривав блокнот і казав мені:Ось послухай-но”, – і читав шматок новели” [6, с.10]. Як згадував літературний побратим, “це були шматки, або цілком готові новели. Я бачив Загребельного в щасливу пору молодої зрілості, натхнення” [6, с.10-11]. Про наш край ідеться і в новелах “Білі коні”, “Кого шукаєш вночі – зустрінеш вдень”. У 1953 р. разом із М. Чабанівським вони здійснили нелегку зимову подорож по степовому бездоріжжю через Херсон, Цюрупинськ до Каховки, згадки про це є в статті П. Загребельного “Малюнки до портрета” про М. Чабанівського. Цікаві згадки про подорож до Херсона і Каховки знаходимо і в романі “Тисячолітній Миколай”.

Наполегливо і невтомно працюючи в літературі понад 50 років, П. Загребельний написав понад 30 романів (серед них є неопубліковані й незавершені), десяток повістей, збірки звичайних, неймовірних і навіть африканських оповідань, низку статей, нарисів, рецензій, есе, зокрема книжки “Неложними устами”, “Думки нарозхрист”, а також п’єси “Хто за? Хто проти?”, “І земля скакала мені навстріч”, “Межі спокою” і сценарії, за якими зняті художні фільми: “Ракети не повинні злетіти”, “Перевірено: мін немає”, “Лаври”, “Ярослав Мудрий”. “Величезний, унікальний художній, інтелектуальний, духовний материк в українській літературі”, – зазначав В. Дончик у своїх спогадах про П. Загребельного [ 8, с. 59-60].

У мене регулярна освіта, – свідчив митець, – я закінчив університет. Я навчався дуже добре. Навчатися тоді, в 1946-1951 роках, було не просто: після війни багато бібліотек не вціліло. Власне, я завжди навчався добре. І до війни в селі, коли умови були ще гіршими[…] Отже, історію регулярно я вчив в університеті. Звичайно, тоді я знав її не так ґрунтовно. А коли пишеш роман, то вже поглиблено вивчаєш якийсь конкретний період” [4, с. 9]. І далі: “До двадцяти років, свого життя я зазнав рабства вже й не в переносному, а й прямому значенні: війна, гітлерівські й беріївські концтабори, а тоді сталінські повоєнні кампанії “боротьби”, коли ж нарешті став літератором, людиною вільної професії, то побачив з жахом, як мало тут справжньої волі, як незносно багато потреб, вимог, обов’язків, а то й звичайної метушні, яка робить твоє життя безладним, хаотичним, іноді аж до безглуздя” [3, с. 119].

Письменник підкреслює: “Для мене ідеал – не ті люди, хто тікає із дому, а ті, хто тікає до дому”. І він так і вчинив, знаючи, що його чекає після повернення у рідне село, де жив батько, близькі йому земляки. “Я особисто не виправдовую емігрантів, щиро кажучи, я навіть не люблю їх (може, це вже суто особисте, бо в 45-му році, маючи змогу не повертатися до сталінського пекла з Західної Європи, я все ж повернувся, бо вдома був батько, все рідне, весь мій світ і всесвіт) та все ж дотримуюся того погляду, що вже коли лиха доля відірвала тебе від рідної землі, то не загубися на чужині, не перетворися з емігранта фізичного на емігранта духовного, а покажи людям і світові, що таке українець, українська душа й український дух! Так виникає явище, яке я б назвав “роксоланство” за ім’ям героїні наших легенд Роксолани” [4, с. 50].

Слушною є думка і переконання П. Загребельного, що “письменник повинен багато писати, але ще більше читати”. Досвідчений і вимогливий читач, знавець життя й світової та вітчизняної літератури, історії, мистецтв, наук він проникав своїм поглядом у найрізноманітніші сфери, у різні епохи та галузі знань, у людське життя у всіх його проявах. “Письменники, що не вміють читати, що сподіваються лише на свій талант, вичерпуються вже в першій своїй книжці або ж тягнуть до другої-третьої, далі їм просто не вистачає культури, бракує знань, вони губляться у величезному світі літератури, здаються невмілими, наївними, старомодними, примітивними, – можна назвати це як завгодно.

Читання супроводжує мене все життя […]. Бо письменникові, здається мені, читати хочеться так само, як і писати. Ще мені здається: тебе теж не читатимуть, коли не вмітимеш і не любитимеш читати сам. Ось яка афористика!” [5, с. 439].

Він передплачував кілька десятків газет і журналів різних країн і перечитував їх.

П.Загребельний багато чого вмів і міг. Не вмів тільки одного – жаліти і щадити себе, каторжно працював і шанував таких же, як сам, трудоголіків. Ось як він згадував про свій творчий процес: “Я особисто досить довго й докладно обмірковую кожну свою чергову книжку, але пишу швидко, працюючи іноді й по вісімнадцять годин на добу, майже не переробляю, варіантів і чернеток не знаю, звик думати в голові, а не на папері[…]. Пишу я на машинці, це дисциплінує […]. Я не веду ніякої підготовки цілеспрямованої, методичної, найвищою мірою відповідальної. Поряд з процесом обмірковування й виношування задуму йде процес накопичування знань, фактів, вивчення всього, що так чи інакше, може бути корисним для створення задуманої книжки. На якийсь час стаєш мовби спеціалістом у тій галузі знань і людської діяльності, якої торкнеться твій твір, ти мусиш знати в тисячу разів більше, аніж напишеш про це, власне, знати безліч, здавалося б, зовсім непотрібних речей, а то під час писання раз по раз відчуватимеш скутість, невпевненість, не матимеш тієї необхідної свободи володіння матеріалом, яка тільки приводить до справжніх літературних відкриттів…” [5, с. 438-439]. “Я не належу до людей заздрісних…” – зізнається він. Іншого разу пояснює: “У мене характер трохи не стандартний[…] Зі Спілки я пішов добровільно. І не було в мене за нею жалю – за тими президіями, суєтою і штовханиною за місце в них, за всілякими так званими почестями, бо які можуть бути почесті для письменника? Найбільша почесть – це коли його книжку читають! Я сам себе виховав, і так живу й зараз[…] Від того, як поводяться декотрі мої колеги, я далеко не в захваті: святе діло – творення української держави – твориться інколи руками не чистими… Безперечно, я теж міг би виступати … Та я не робитиму цього. Краще час, що його відміряно мені долею, писатиму. Повірте – користі буде більше” [4, с. 15].

“За ці багато років я виробив свій стиль… Я, скажімо, сидів у Спілці і на всіляких засіданнях… Тоді я діставав з кишені клаптик паперу, записував цю думку і знову ховав. Приходив додому і клав у папку. Так я робив чернетки до всіх своїх романів. Потім, коли в цих чернеток збиралося кілька кілограмів, я вже починав відчувати, що далі тягти не можна – треба сідати і писати, я брав відпустку за свій рахунок, сідав і день, і ніч писав – працював по 16, по 18 годин на добу. До істини кожен іде по-своєму” [4, с.19].

Моїми друзями були Михайло Чабанівський, Василь Земляк, Діодор Бобир. Коли я тільки приїхав до Києва і ще не мав де жити, мені дає притулок Борис Комар. Дуже рано, ще до того, як я переїхав у Київ, ми познайомилися з Олександром Сизоненком. А я все життя дуже багато працюю. До того ж у мене сім’я. Ми з дружиною виростили двоє дітей і четверо внуків. Ми самі їх ростили: у нас не було жодних помічників. Зараз моя донька живе у Москві. У неї троє дітей. Син у Києві. Він кандидат економічних наук. Виростити цих дітей було непросто” [4, с. 17].

Згадуючи своїх учителів і улюблених авторів, П. Загребельний відзначав, що “існує приязнь на все життя”. Т. Шевченко увійшов у його свідомість “десь із п’яти років. І лишився там назавжди”. Далі – О. Пушкін, М. Гоголь, потім – М.Коцюбинський і М. Горький, А. Чехов та І. Тургенєв, а вже після війни – Томас Манн і Фолкнер. “Але все ж із прозаїків для мене: найвищі імена Толстой, Достоєвський, Сервантес. Перед ними зупиняєшся, як біля підніжжя неприступних гірських кряжів з осяйними вершинами. Наслідувати – безглуздо, вчитися – важко, надихатися – можна завжди” [8, с. 97]. Але надихаючись творінням майстрів, які підносяться над нами велетенськими верховинами, він вважав: “Ти – всього лиш підмайстер. Пам’ятай про це всяк час, проте не бентежся. І ось тут можна повторити таке просте і водночас таке містке і потрібне слово: працюй! Служачи – працюй і працюючи – служи” [5, с. 477].

Ось ще одна вагома його думка: “Ніхто не має права мовчати, а надто письменник. Це моє кредо. Я сповідував його все життя. І не шкодую, що я так жив – чесно та справедливо. Оце все, що я мав вам сказати. Все решта написано в моїх книжках”;Я, – зізнався він, – завжди думав про людей, які мене читають… Основне в діяльності кожного письменника – це творчість, це його книжки – його зброя, голос і серце”; “Ти в цьому світі, між цих людей. І маєш віддати їм себе до останку і без жалю” [5, с. 477]. Так він розумів завдання кожного письменника і своє. “Людина, може й небезсмертна, але безмежна”. Любов до книги та читання, створення чи не найбагатшої домашньої книгозбірні Павлом Архиповичем викликає захоплення, подібне не часто зустрічається в житті. “Здається, – пише М. Слабошпицький, – немає в світі видатного літературного твору, якого не прочитав би Павло Загребельний” [8, с. 94]. І додає, що “Загребельний-читач виковав, “зробив” Загребельного-письменника. Не знаю, про кого ще в нашій літературі сьогодні можна повторити це твердження” [8, с. 97].

Митець говорив: “Все життя йдеш до великих синів свого народу” і “переконуєшся, що найвища честь – належати людству. Долю народів творять не самі лиш економічні умови життя, але й мисль, ідея, духовність. Дух багатоликий, як Протей. Є дух поступу, свободи, гуманізму, і є дух обскурантизму, ворожнечі до людини, зникомості, свободи і краси” [5, с. 3]. “Бути людиною у всьому – ось заповіт для кожного, для письменника ж передовсім”. “Злі не можуть бути письменниками” — ці сентенції стали крилатими.

В інтерв’ю Л. Голота його запитала: “Павле Архиповичу, завжди Вашими героями були українці, завжди дія романів розгорталася в Україні, і коли доля й закидала Ваших героїв у інші світи, то вони поверталися додому, на білі дніпровські піски, золоті полтавські лани…” – і почула таке: “По-перше, я люблю самих українців, тому й писав про них – це в мене була така (сміється) ідеологічна установка – через те, що я вважаю, що наш народ –талановитий красивий народ, і сам себе я завжди відчував українцем… Практично всі порядні письменники завжди писали про своїх людей. Це перше, в чому я переконаний. І коли мене сьогодні питають, у що я повинен вірити, то завжди треба вірити тільки в наш народ. Спасіння тільки в цьому! А народ безмежний, народ мудрий, народ геніальний. Далі – я сам народився і виріс на Дніпрі. На Дніпрі моє село стояло, і тому мені здавалося, що Україна – це Дніпро, і це перейшло в мою душу”, а “мова наддніпрянська – найкраща, мені так здається, – і все життя тільки й роблю, що згадую мову свого дитинства, своєї матері, своїх селян […]. І тому оця закоханість, залюбленість у мій край, в цих людей перейшла і на мої писання, і від цих талановитих людей я приніс свої почуття…” [8, с. 227].

Навіть у наш перебудовний, складний час, коли багато хто із письменників відійшов від літератури, захопившись політикою, П. Загребельний продовжував натхненно і наполегливо займатися творчою справою, з’являються його нові романи, повісті, оповідання. Зокрема, в останні роки написані “Тисячолітній Миколай”, “Юлія, або Запрошення до самогубства”, “Брухт”, “Попіл снів”, “Стовпотворіння” та ін.

Велике місце у творчості митця посідає подвиг людини на війні, проблеми війни і миру, людської пам’яті, історичне минуле, багатовимірність людини, найрозмаїтіші проблеми нашого сьогодення. Глибоко усвідомлюючи роль, завдання і значення літератури, великої відповідальності, він виступав “мовби від цілого покоління письменників-прозаїків, тих, кому в 1941 році було 16-17 років, хто в цьому – далеко не зрілому віці, з першого дня Великої Вітчизняної війни пішов на фронт”. П. Загребельний зізнається: “Я стільки пережив горя, стільки знущать, тому всіх людей – прозираю, як скло… Чи доводилося вам стояти в черзі … на смерть? А мені доводилось, і не раз”. Ось чому для нього творчість стала повсякденною необхідністю, а невтомна праця способом життя і діяльності.

У листі до читача Андрія Шевченка П. Загребельний писав: “Саме Ви, сидячи в далекій Караганді, вгадали мої наміри, мої думки і мої надії, з якими я починав роботу над романом про Хмельницького. Ви продовжуєте, що “Богдан”, може, стане “настільною книгою кожного вдумливого патріота радянського народу” і підручником для студентів у “вивченні історії народу”. Двічі вжите слово “народ” для мене вельми вимовне, бо я, пишучи роман, саме думав про те, що пишу книгу свого народу. Чи не занадто зухвалий (аж до нахабства) замір? Так можна було б запитати мене або й не запитуючи, одразу осудити таке зухвальство. Я ж зі свого боку міг би і запитати: а чим вимірюється і чи взагалі вимірюється ступінь і розміри замірів? Письменник добровільно бере на себе зобов’язання перед світом, так само добровільно одноосібно визначає він і міру своєї відповідальності перед світом, і розміри своїх завдань. Я понаписував досить багато книжок, уперто шукав у малому велике, не заплющував очей і на мале у великому. Тим писанням своїм я повіддавав усе, що прийшло у мою душу від людей, від мого роду і народу, віддавав щедро і з великою вірою в те, що проросте воно добром, благородством і милосердям, і вірою в людську особистість, в її цінність і велич. “Гай, гай! – чи ж завжди проросло? Чи прочитано мої книжки так, як мріялося авторові, чи помічено його зусилля, чи помічено його наміри. Чи сприйнято його надії?” [4, c.147-148]. “Що більше пишеш, то менше тебе розуміють. Ти опиняєшся за межами співчуття. Хто твої друзі й захисники? На жаль, не письменники і не люди, що тебе оточують, а тільки – читачі, далекі, невідомі, загадкові. Поволі народжується відчай в душі від такого становища, і тільки відчаєм можна пояснити мою післямову до “Роксолани”. Бо який же порядний письменник стане розтлумачувати, що і як він хотів сказати в своїй книжці!

Роман “Я, Богдан” так само народжений відчаєм і страхом, що життя кінчиться, а я так і не встигну нічого сказати, вмру без розуміння і співчуття. Тому і задумано його як книгу мого народу” [4, c.147-148].

Героями його літературних полотен стають творець Софії Київської Сивоок і князь Ярослав Мудрий, Юрій Долгорукий і літописець Дуліб, молодий робітник Дмитро Череда, вчений-кібернетик Карналь, гетьман Богдан Хмельницький, Микола Сміян і професор Черкас, і такі складні неординарні жіночі постаті, як Роксолана, Євпраксія та ін. А ще низка колоритних називних образів-персонажів, через які він викриває посередність, недоумкуватість, бюрократизм та інші вади, що стають гальмом суспільного розвитку.

П. Загребельний – письменник-новатор, шукач, експериментатор, ерудит. Його проза відзначається композиційними пошуками, цікавими стильовими ходами, незвичайним поєднанням стильових шарів (пригадаймо “Диво”, де перемежовані епохи Київської Русі, Другої світової війни та повоєнного часу, “Тисячолітній Миколай” охоплює згаданий у назві часовий відтінок, який складається з трьох введень: “Смерд”, “Вік ХVІІ. Козак” і “Вік ХХ. Гайдамака”; “День для прийдешнього” має три розділи: “Ранок”, “День” і “Вечір”, а “Безслідний Лукас” – роман, що складається з чотирьох повідомлень і не без фантастики). І справа тут не тільки в назвах частин, розділів, а і в тих нових способах подачі матеріалу, відображення героїв і епохи, дослідження вчинків персонажів, відтворення їх внутрішнього світу.

Майже всі романи письменника викликали жваві дискусії, що свідчило про великий інтерес читачів і критиків до піднятих проблем і доробку письменника загалом. Щоправда, не всі вони були вдалими, суттєвими і вправними. Варте уваги судження П. Загребельного: “Сягаючи до найвіддаленіших джерел духовності народу нашого, вчишся берегти красу в її щонайменших проявах, спостерігати важливість подій і вчинків, щоразу проходиш велику школу мови, її вічної тривалості, її всеосяжності, її таїни” [5, c.440]. І ще: “Не письменник оцінює свій твір, а сам твір виносить присуд про письменника” [5, c.441].

Проза його полемічна, часто алегорична,відзначається багатством думки, великою інформативністю про епоху, галузь відображення, розмаїтою творчою винахідливістю, майстерним використанням гумору, змалюванням людини і епохи, широкими часовими і географічними межами. Він вдається до ретроспекції, до умовних ходів і умовності навпаки, іноді до пригодницького і детективного сюжету, розповіді від першої особи, змальовує неймовірні події.

Особливе місце у творчому доробку П. Загребельного займає історична романістика, у якій він порушує важливі проблеми – взаємини людини і суспільства, людини і історії, людини й науки та мистецтва, людини і науково-технічного прогресу.

Письменник-ерудит переважно вдало вплітає у тканину своїх літературних полотен історичний документ, літописне свідчення чи думку, оповідь, але дає їм інше трактування. Наприклад, це відчутно в оцінці діяльності Юрія Долгорукого (хоча з нею не всі погоджувались). Велике місце у його творах займають пісні, прислів’я, ремінісценції, прізвища і вислови з текстів минулих і сучасних авторів, пейзажні картини, індивідуалізація мови героїв, увага до художньої чи психологічної деталі.

Письменник уважний і чутливий до краси слова, мови: в уста героїв влучно вкладає оригінальні думки про літературу, мистецтво, історію, пам’ять, мову народу, які звучать афористично. Ось кілька прикладів: “Твоє походження, твоя історія, історія твого народу, ніби підпирає тебе, помножує твої сили, ти набуваєш багатовимірності, тобі здається, ніби життя твоє не обмежується скромними вимірами, які дозволяють закони природи, – адже ти опанував ще й законами історії, і ось тобі уже тисячі, десять тисяч років, а попереду незміримість і необмеженість…” (“Розгін”); “Геній може називатися будь-як, від цього він не втратить своєї сили й розмаху. Коли ж ти ніщо, то ніякі розкоші, розкішні прізвиська не поможуть” (“Розгін”); “Найдорожче для людини – міркує автор у романі, – це думка, а вся складність думки – в рідній мові… Без мови немає народу. Він зникає з лиця землі, як древні ацтеки. Чи не тому ворог зазіхає найчастіше на мову народу, яку він хоче уярмити” (“Європа 45”); “Що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з вуст вибраних умільців? – сопілка в устах нашого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені” (“Диво”).

На запитання кореспондента, якою він вбачає літературу 2000 року, П. Загребельний відповів: “Все, що я досі написав і напишу, у мене тільки про одно: про збереження людської особистості, людини, як найбільшої коштовності… Зберегти саму людину, захистити її гідність, не дати посягнути на її свободу, щастя, її власну природу… виховати доброту й благородство в людських душах – це залишиться актуальним для 2000 року так само, як актуально воно сьогодні”. Письменник вважав, що “літературі треба бути вірним безмежно”, служити їй так, як служили і ставилися до неї Пушкін і Шевченко, Толстой і Франко та інші видатні попередники, “в уяві яких література – це подвиг, пророцтво, правда і свобода” [5, с. 477].

Цими високими думками і заповітами жив і керувався він у своїй літературній і громадській діяльності, і заслужив повагу і вдячність читачів, і посів у нашій літературі почесне місце поруч із найвидатнішими її представниками. Кращим творам митця не загрожує забуття, їм судилося довголіття.

Наведу ще кілька оцінок: “Він ніколи не опускав свого пера. Романи “Я, Богдан”, “Роксолана”, “Євпраксія”, “Диво” та інші стали справжніми відкриттями нових історичних образів для українських читачів” (Ю. Мушкетик);         “Він прийшов у літературу, аби своїм прикладом блискуче потвердити Ренарову сентенцію: “Література – труд волів”. Він виконує в нашій літературі ту місію, яку з усіх сучасних письменників може виконати лише Павло Загребельний” (М. Слабошпицький).

А.Дімаров зазначав: “Жоден письменник не працював з такою самовіддачею, як Павло Загребельний. До знемоги, до нервового виснаження. З раннього ранку сідав у глибоке крісло, ставив на гострі коліна портативну друкарську машинку “Колібрі” і строчив кулеметними чергами. Чортяча пам’ять його, в якій містилися всі енциклопедії світу, закарбовувала найдрібніші деталі, що лягли до нового роману. Він міг на кілька днів, на тиждень, на місяць поїхати у відрядження і, повернувшись, з ходу продовжувати терзати “Колібрі”, навіть не глянувши на попередню фразу…” [1, с. 437-438].

Безперечно, П. Загребельний – митець, якого вирізняє надзвичайно широкий діапазон поглядів на світ, письменник європейського типу. Свічення цьому — спомини та високі поцінування: “За життя він так і не став академіком. З його енциклопедичними знаннями… Великого українського письменника співвітчизники навіть не подумали висунути на Нобелівську премію. Як це все по-нашому” [8, с.13]. “На роман П. Загребельного записувались черги по бібліотеках. А на ринках з-під поли по 100 карб. продавали” [8, с.9]. “Для кожного роману він збирав стільки інформації, що не під силу цілому колективу істориків” [8, с.10]. “Справді-бо, чи знаємо ми скільки простору вміщає це безмежне ім’я – Загребельний? “Європа 45”, “День для прийдешнього”, “З погляду вічності”, “Роксолана”, “Я, Богдан”, “Безслідний Лукас”, “Тисячолітній Миколай” …Не осягнеш розумом, ні серцем. Далина. Давнина. Вишина. Глибина. Хто він такий цей незбагненний творець вічності? чи земний він? чи посланий небесами?” [8, с.31].

Отаким запам’ятався Павло Загребельний сучасникам. Таким він пішов у вічність.

 

Література

 

1.     Дімаров А. Прожити і розповісти / Анатолій Дімаров. – К., 2012. – 831 с.

2.     Дончик В.Г. Істина – особистість: проза Павла Загребельного / Віталій Дончик. – К.: Рад.письменник,1984. – 248 с.

3.     Загребельний М. Павло Загребельний / М.Загребельний. – Харків: Фоліо, 2013. – 121 с.

4.     Загребельний П. Думки нарозхрист: 1974-2003 / Павло Загребельний. – К.: Пульсар, 2008. – 238 с.

5.     Загребельний П. Неложними устами: статті, есе, нариси / Павло Загребельний. – К.: Рад.письменник,1981. – 479 с.

6.     Сизоненко О. Мости літературної зрілості / О.Сизоненко. – К.: Тов-во “Знання” УРСР, 1974. – 46 с.

7.     Слабошпицький М. За гамбурзьким рахунком / М. Слабошпицький. – К.: Ярославів вал, 2004. – 221 с.

8.     Спогади про Павла Загребельного. – Харків: Фоліо, 2010. – 249 с.

9.     Фащенко В. В. Павло Загребельний / Василь Фащенко. – К.: Дніпро, 1984. – 207 с.

10.   Шаховський С. Романи Павла Загребельного / С.Шаховський. – К.: Рад.письменник,1974. – 174 с. 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)