Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Вишиванка. Число 2
Наталя Коломієць. Я щаслива
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Микола Братан. Сузір'я Плеяд

Параскевич П. Невтомний творець усмішок // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.78-86.

 

 

Невтомний творець усмішок

Ювілеї

 

Павло Параскевич

 

Невтомний творець усмішок

 

Усмішки Остапа Вишні я полюбив.
Полюбив їх за те, що вони запашні,
за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі.
За те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні.

М. Хвильовий

 

13 листопада 2014 р. минуло 125 літ від дня на­ро­джен­ня одного з зачинателів і активних творців україн­ської сатирико-гумористичної літератури Павла Ми­хай­ло­вича Губенка, відомого читачам під псевдонімом Остапа Вишні (1889-1956) – поета народного сміху, справжньої легенди нашого народу.

Він прийшов у літературу порівняно пізно. Це сталося на четвертому десятку літ життя. Але за короткий час Остап Вишня став одним із найбільш популярних письмен­ників. Уже наприкінці 20-х років митець був автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, які за кілька літ витримали понад 40 видань великим (понад 400 тисяч примірників) тиражем. Їх перевищував тільки наклад Шевченкового “Кобзаря”. Павло Михайлович був чудовою людиною, справжнім життєлюбом і великим трудівником літератури. Він усе життя кохався в природі, тонко відчував красу і силу слова, народну пісню, дотеп і гумор, був незви­чайним мисливцем і незрівнянним оповідачем.

Як сміхотворець Остап Вишня озивається фактично з кожного свого тексту. Процитуємо хоча би напів­сер­йоз­ну-напівіронічну “Мою автобіографію”: “У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилась ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, а з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – ростеш собі помаленьку.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні – хліборобом.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли було спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те і пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному.

Почав значить я рости.

– Писатиме, – сказав батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди діти – багацько ще часу проминуло, доки батькові віщування в життя втілилось.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина…” [3, c.170-171].

Тексти митця щедро пересипані гумористичними перлинками, як-от:

“Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.

Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати було побачить” [3, c.174].

Про своє самоусвідомлення як літератора Остап Вишня нотує:

“Писати в газетах я почав 1919 року. За підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.

У 1921 році почав працювати в газеті “Вісті” пере­кладачем.

Перекладав, перекладав, а потім думаю собі:

“Чого я перекладаю, коли я можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он стільки письмен­ників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я – думаю собі – робитиму”.

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

І пишу собі” [3, c.174].

Остап Вишня – неповторно самобутній майстер україн­ського художнього слова, його твори проникали в саму гущу народного читача не тільки українського, а й зарубіжного. Поява нової гуморески, усмішки на сторінках періодики була своєрідним святом для шанувальників таланту митця. Він нещадно висміював міщанство, відсталість, зарозумі­лість, неуцтво, пережитки старого часу. Викривав бюро­кра­тів, шкурників, кар’єристів, нероб, окозамилювачів і при­сто­суванців. На стіні біля його робочого стола висів маши­но­писний аркуш паперу, на якому була виписана своєрідна програма дій гумориста, де серед своїх “друзів” (“будь вони трижди прокляті”), сатирик називає такі кате­горії: бюро­кра­ти, вельможі, перестраховщики, окозамилювачі, хапуги, замасковані паразити, підлабузники, хабарники, спекулянти, круглодобові патякали, дрімучі дурні, чваньки, зажимщики критики, одверті мерзотники, сутяги й склочники, халтур­щики, пошляки, хами, здирщики, ханжі, браконьєри, грубіяни, задаваки, аліментщики-літуни…

І мимо цих “друзів” митець не проходив протягом усього свого життя.

Будучи одним із “нападаючих на капіталістичний світ у збірній команді сатириків СРСP” (за його власним виразом), Остап Вишня вбивчо таврував ворогів миру, паліїв війни.

Письменник залишив нам цілі книги і цикли вишневих усмішок сільських, кримських, кооперативних, закордонних, мисливських, мистецьких, київських, реконструктивних.

На долю Остапа Вишні випала велика слава і велика біда: скільки міг би він зробити, якби в період найвищого творчого розквіту не зазнав беріївської інквізиції. Він чи не єдиний із наших геніїв пожовтневих літ, що за життя не був удостоєний найскромнішої премії. Але він став популярним народним письменником.

Остап Вишня неодноразово підкреслював мету своєї творчості, любов до народу. У записнику від 10 березня 1951 року він зазначив: “Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші” [3, c.494].

Любов до рідного народу поєднується у нього з любов’ю і повагою до всіх народів. Ось нотатка від 4 травня 1949 року: “Я вважаю за українця не того, хто вміє співати “Реве та стогне” та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові” [3, c.485].

Найвищим покликанням для Вишні було працювати для народу та в ім’я народу. Ніколи не треба забувати, що ти від народу і що твоя робота – для народу, – підкреслював він. В іншому місці він писав:

“Хто ж я такий? Для народу?

Я – народний слуга!

Лакей? Ні! Не пресмикався!

Вождь? Та боже борони!

Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше!” [3, c.489].

Глибоко усвідомлюючи роль і значення літератури у житті народу, письменник не раз наголошує, якою вона має бути, що вона являє собою.

“Що таке, по-моєму, література?

1) Образи? – Народ!

2) Сюжети? – Народ!

3) Тема? – Народ!

4) Література? – Народ!” [3, c.490].

Роздумуючи над тим, що таке талант, він приходить до висновку:

“Це – крила Шевченка!

Це – ніжність Лесі Українки!

Це – мудрість Івана Франка!

Це… і т.д.

А взагалі талант – це народ!” [3, c.490].

Іншого разу Остап Вишня підкреслює:

“Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу.

Я – за третій талант” [3, c.501].

І ще:

“Хочеш бути талановитим – учись у народу!

Вивчився? Визнали?

Кланяйся народові! [...]

Вчись у народу!” [3, c.502].

Письменник пишався тим, що його “роботу рецензував народ” і вважав, що “найвищого “гонорару”, як веселий блиск в очах народу – нема”, а кожним своїм успіхом він зобов’язаний тій підтримці і допомозі, які постійно відчував з боку нашого великого етносу.

Талант Остапа Вишні розмаїтий, багатогранний. Він майстер малих форм, творець оригінальних усмішок в усіх їх різновидах, автор гострих політичних памфлетів, комедій, бойового злободенного фейлетона і дотепних, веселих гуморесок, оповідання, нарису, статті, рецензії.

Позитивними героями багатьох усмішок Остапа Вишні є трудівники індустріального Запоріжжя, шахтарі Донбасу, героїчні захисники Ленінграда, кращі представники кол­госп­ного села, трудової інтелігенції.

Особливе місце у його творчості посідають мисливські та мистецькі усмішки – неперевершені зразки май­стер­ності, тонкого відчуття рідної природи, краси людської. “Мої “Мисливські усмішки”, – казав Остап Вишня, – результат багатолітніх мандрівок з рушницею, в “Мисливських усмiшках” нiчого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито”. Він створив оригінальний жанр незлобливої, але дошкульної, веселої, м’якої, дотепної, виховної вишневої усмішки (“Усмішка – нашіша від фейлетона” – вважав автор), вона завоювала право громадянства у літературі. Митець дав оригінальні її зразки: усмішку-жарт, усмішку-біографію, усмішку-нарис, лист, статтю, рецензію... Вони лаконічні, мають чітку ком­по­зицію, динамічно напружений сюжет, розповідь у них чер­гується з діалогом, вони часто об’єднуються у тематичні цикли.

Щиро, дотепно, безжурно, весело та схвильовано розповідає письменник про мисливські пригоди, дає чудові описи природи (“Відкриття охоти”, “Як варити і їсти суп із дикої качки”, “Про мудрого зайця”, “Заєць”, “Вальдшнеп”), виховує любов до рідної природи, дає описи річок, озер, лісів, гаїв, розкриває особливості багатьох звірів, птиць, тварин (дикої кози і качки, гуски, гагари, вепра, тигра), змальовує екі­пі­ров­ку мисливця, підготовку і початок полювання, гнівно засуджує губителів природи – браконьєрів (“Дика коза”, “Каченята плачуть”, “Відкритий лист до прокурора УРСР”).

Художньо-своєрідними і неповторними є і його мистецькі усмішки-нариси про відомих українських артистів Г.Юру, Ю.Шумського (“У курсі дєла”), Г.Борисоглібську, І.Ма­р’я­ненка, І.Замичковського, В.Романицького, про театр І.Франка, Одеську держдраму та Харківський опери і балету (“Дер­жав­ний театр ім. М.К.Заньковецької”), про письмен­ників і письменницькі організації (“Плуг”, “Гарт”, “Олек­сандр Довженко”, “Многая літа поетові”), про П.Тичину, про “по­бра­тимів-сатириків” C.Олійника, Д.Білоуса, С.Вос­кре­касенка (“Калиновий гай”). Мистецькі усмішки від­зна­чає тонка спостережливість, чуйність, теплота, такт, уміння побачити і відзначити найхарактерніше, найваго­міше.

До них примикають і автобіографічні гуморески (“Моя автобіографія”, “Як ми колись учились”, “Отак і пишу”, “Великомученик Остап Вишня”, “Все життя з Гоголем”, “Перший диктант”, “Паралелепіпед”).

Коріння його сміху входить в народне середовище, а джерелом цього сміху є народне життя в усіх його проявах. Переважна більшість кращих його усмішок мають життєву основу. Вони взяті з життя і повернуті талановитим майстром знову народові. Він чистосердечно зізнавався: “найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народy”, підкреслював користь від поїздок до майбутніх героїв, а сатирикам і гумористам такі зустрічі “ще потрібніші ніж комусь іншому”.

Неодноразово бував Остап Вишня і в нашому краї. Biн захоплювався його красою, працелюбними нашими людьми. Не раз гуморист відпочивав у Республіканському будинку відпочинку, який носить ім’я Остапа Вишні. “Хто у Крим, а я у Кринки”, – говорив він. Про наш край є згадки у гуморесках “Чаплі”, “Степами таврійськими”, “Сукно в степу”, “Птиця плаче”, “Щука”, “У курсі дєла”, “Нова порода свиней”, “А за це бозя битиме”. Ось приклад опису нашої місцевості: “Єриками лимани сполучаються з річкою Конкою, що від Дніпра тече поруч річки Кринки під селом Кринками аж туди, до села Козачих Лагерів, а там уже знов з’єднується з Дніпром... За селом за Кринками з Конки праворуч витікає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена річечка Басанка, яка шанобливо при­гор­та­ється до могутнього Дніпра, а з Басанки невеличкий єрик іде у Дідів лиман, круг Дідового лиману порозлягалися лимани Мала Злодіївка, Велика Злодіївка, Круглик, Шия...” [2, c.289]; “Ох і щук же на річці Конці! А на Баранці! А на Дніпрі!” [2, c.294];  “Наловимо перепелів, та, може, аж до Олешок на базар понесемо, в Олешках, кажуть, німці за перепели добрі гроші дають” [2, c.291];. Або: “Давно це було. Ще до цариці Катерини. Жив у ті часи десь аж під Херсоном дід Ступа” [2, c.289];  “дід Круча родом не тутешній, а звідти, аж із-за Чаплинки, туди ближче до Таврії” [2, c.291]. І ще: “Від Підстепного лиману до самісінької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води, до цієї протоки пригорнувся безкрайній херсонський степ, приліг і цілі століття з тої протоки, гарячий, воду дудлить і ніяк напитися не може... А вода там свіжа-свіжа та прозора, бо з-під верби і далі поза вербою у ту протоку б’є джерельна вода, вікнами б’є вода із багатьох джерел, узимку навіть не замерзаючи,... А на тому боці протоки верболіз із очеретом над водою нахилилися” [2, c.288]. Він пояснює етимологію (по­хо­джен­ня) окремих назв (“Фролів лиман”, “Казна­чей­ський”, “Дідів”).

Сміх митця лікувальний, доброзичливий, коли йдеться про наших людей, які ще не позбавились окремих вад, недоліків і він стає нищівним, спопеляючим, коли перед письмен­ником постають наші вороги – внутрішні чи зовніш­ні. “Що треба, щоб мати право з людини посмія­тися, покепкувати, навіть насміятися з своєї рідної люди­ни?  [...] – Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... Із себе, із своїх якихось хиб, недоліків і т.д. І буде такий дружний, такий хороший сміх. Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує” (“Думи мої, думи мої”  [2, c.347]). Сміх для нього не був самоціллю, а лише знаряддям, яке служило для того, щоб найкраще показати наші прорахунки, викривлення, народний біль.

Відомий гуморист і як майстер-перекладач із зарубіжних літератур.

Завдяки зусиллям Остапа Вишні засіяли яскравими самоцвітами твори Марка Твена, О’Генрі, Яна Неруди, Ярослава Гашека, М.Гоголя й А.Чехова. Його доробок видавався великими тиражами. Вийшли українською зібрання творів у 7, 5, 4, 3 томах, а також у перекладах мовами колишнього СРСР.

“Він світив як сонце, – писав М.Рильський, – до нього люди тяглись як до сонця. Він умів гриміти як грім, і того грому боялись усі плазуни і негідники” [1, c.6].

О.Гончар у нарисі “Штрих до портрета” з книги “Живий Остап Вишня” зазначав:

“Розповідають, що бачили його і різким і колючим, навіть і грубим на слово (І це, напевне, так, адже таким буває він і в своїх творах), мені ж все випадало бачити його в розливі доброти, яву він мовби випромінював на співрозмовника. Для мене Остап Вишня – це насамперед виняткова душевна делікатність, чулість, ласкавість. Він був закоханий в літературу, уважно стежив за появою нових творів.

Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетич­ність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові – невгасної любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва.

Як люди, що звикли багато думати, він був неквап­ливий в ході, у рухах, у мові. Кволий тілом, зістарений, перестражданий – таким він був на перший погляд. Але ми знали (і свідченням цього – вся його чудова творчість!), що в кволому тілі цьому жила могутня й весела душа життєлюба, гуманіста, бійця” [4, c.231-232].

Не все написане ним витримало випробування часом. Але те краще, що створив письменник, посідає чільне місце в золотому фонді нашої літератури. Йому не загрожує забуття, а судилося довголіття.

3 грудня 1951 р. письменник занотував у щоденнику: “Покидаючи Вас усіх, мої друзі, кланяюся Вам земно за те, що жив із Вами. Хай буде Вам добре! Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту! Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві” [2, c.350].

Остап Вишня сьогодні і в майбутньому буде на наших торжествах, бо “він жив, боровся недарма, його продовжимо ділами. Немає Вишні, вже нема... НІ! ВИШНЯ НАШ ЗАВЖДИ МІЖ НАМИ!” (В. Сосюра, “Умер великий правдолюб”). Бо “без гучних прожив він декламацій, – А в душі поезія цвіла! Друг людини, друг природи й праці, Грізний ворог нечисті і зла” (М.Рильський,“По полях ми з Вишнею бродили”...).

Стильова манера Остапа Вишні мала вплив на багатьох сучасних сатириків і гумористів. Вона помітна і на твор­чості С. Олійника, О. Ковіньки, С.Воскре­ка­сенка, Ф.Ма­ків­чука, В.Большака, П. Глазового та багатьох молодших вишнівців, які продовжили традиції та уроки свого вчителя.

Встановлена літературна премія імені Остапа Вишні. Її лауреатами стали: О.Чорногуз за сатиричний роман “Ари­сто­крат з Вапнярки”, О. Ковінька за книги останніх років, Є.Дудар за книжку “Директор без портфеля”, І.Сочивець за книжки “Сватання на Борщагівці” і “Мохерова особа”, О.Жолдак за книгу “Маститі мастаки” та цикл пародій, П.Глазовий за книжку "Сміхологія", А.Крижанівський, З.Чемерис, Д.Молякевич, В.Ендеберя, В.Тріпачук, В.Юхи­мович та ін. Відкриті музеї на батьківщині і в селі Кринки, курсує пароплав по Дніпрі з його іменем.

Минулого 2014 року вже відзначалося 125-річчя від дня народження митця, а пам’ять про нього не гасне, любов до нього і його творів живе. І пройде ще багато років і століть, а вони будуть хвилювати, веселити, виховувати майбутніх читачів, бо його думкам, його доробку судилося безсмертя, бо Остап Вишня – “країна веселої мудрості… слава України, і невмируща усмішка” (О. Гончар).

 

Література

1. Вишня Остап. Вишневі усмішки. – К.: Дніпро, 1979. – 332 с.

2. Вишня Остап. Твори: у 5 т. / Остап Вишня. – К.: Дніпро, 1975. – Т. 5. – 384 с.

3. Вишня Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи / Остап Вишня. – К.: Наук. думка, 1984. – 558 с.

4. Гончар О. Штрих до портрета / Олесь Гончар // Живий Остап Вишня: Зб. спогадів про письменника. – К.: Дніпро, 1966. – С. 231-232.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)