Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Футбол з парасолькою
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Вишиванка. Число 2
Вісник Таврійської фундації. Випуск 2

Параскевич П. Спогади про Павла Загребельного  // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.103-106.

 

 

Спогади про Павла Загребельного

3 лютого 2003 року відійшов у засвіти П. А. Загребельний (1924-2003). Подія ця глибоко вразила громадськість – письменників, читачів, друзів, рідних, близьких людей, громадські організації, пресу. З’явилося багато статей, а з часом і книги. “Літературна Україна” у колективному мате­ріалі “Слово на спомин душі” відзначала: “Він радо привітав незалежність, але неодноразово одним з перших застерігав націю від ілюзорних примар, якими новітні “вожді” заповзялися вкотре ошукати українську душу. Він був не просто високоталановитий – він був мудрий у найвищому сенсі цього поняття.

Без Павла Загребельного важко уявити сучасну україн­ську літературу. Та й сама б вона не була такою, якою нині її знає світ. Тривалий час він тримав на собі Храм нашого письменства, оберігав його від надто запопадливих ідеоло­гіч­них протягів, плекав молодих, яким заповідав цей Храм. Безмежно любив він таланти, вишукував їх по всій Україні, збирав під своє крило і всіляко благословляв – воднораз не терпів агресивних бездар, пристосуванців і всіх, хто любив себе в літературі, а не літературу в собі” [2, с. 2].

За час, що минув, з’явилися цікаві книжки про видатного письменника, великого працелюба й людинолюба, лауреата, Героя України, одного з очільників СП України. Серед них хотів би назвати і виділити дві: “Спогади про Павла За­гребельного” (2010) і “Павло Загребельний” М. Загре­бель­ного (2013).

У “Спогадах…” уміщено 13 статей. Це матеріали Ана­то­лія Дімарова (“Життя віддане слову”), Володимира Бази­лев­ського (“Людина високого зросту”), Петра Перебийноса (“Усмішка янгола”), Віталія Дончика (“Головний редактор”), Михайла Слабошпицького (“За гамбурзьким рахунком”, “Пояснення при цій згадці”), Валентини Запорожець (“Наро­джений для праці”), Михайла Загребельного (“Мій учитель – мій батько”), Олега Чорногуза (“Творчий вогонь його душі”), Лариси Копань (“Він змушував душі стре­пе­ну­тися”), Григорія Гуйсенова (“Скіфське золото з таємничих курганів”), Володимира Яворівського (“Життям зневажив рабство”), Олександра Красовицького (“Слово о мастере”), інтерв’ю Любові Голоти з Павлом Загребельним “Я вибирав великі душі, які сяють нам тисячоліття”. Упорядник видання – М. Слабошпицький.

Кожен із авторів згадує про найважливіші зустрічі з митцем, відмічає незвичайну працьовитість і вражаючу па­м’ять та ерудицію письменника, його вплив на багатьох сучас­ників. П. Загребельного репрезентовано як справді Ве­ли­ку Людину і видатного майстра і керівника. Напри­клад: “Всі слова здаються банальними. Всі роздуми не вар­ті тієї пам’яті, що її заслуговує геній, який появляється раз у століття” [3, с. 3]. Ледве стримуючи сльози, А. Дімаров про­довжує: “Коли довідався про його смерть – обірвалося серце. Ріднішої і ближчої людини в моєму житті не було” [3, с. 4]. Далі автор наводить інтерв’ю з газети “Факти”, де є такі слова: “Минуть десятиліття… століття мине… а книги Великого Українця будуть читатись, читатись і перечитуватись. Бо це незнищенне: СЛОВО, що стоїть на сторожі нації” [3, с. 15].

В. Базилевський згадує про його редакторську винахід­ли­вість і сміливість, про підтримку й оцінки творчості В.Медведя, Є. Пєшковського тощо. Промовиста оцінка: “Так, це справді була жива і динамічна постать. Він міг постати у будь-якій ролі, але не нудним і байдужим. Як співрозмовник Павло Архипович постійно провокував на дискусію” [3 , с. 27] .У “Думках нарозхрист” він сам чітко задекларував, що з усіх письменницьких чеснот шанує передусім незалежність розуму” [3, с. 28]

П. Перебийніс підкреслює: «Чи знаємо ми, скільки про­сто­ру вміщає це безмежне ім’я – Загребельний? “Європа 45”, “День для прийдешнього”, “З погляду вічності”, “Роксо­ла­­на”, “Я, Богдан”, “Безслідний Лукас”, “Тисячолітній Ми­­колай”… Не осягнеш ні розумом, ні серцем. Далина. Дав­­ни­на. Вишина. Глибина… Хто він цей незбагненний тво­рець вічності? Чи земний він, чи ниспосланий небе­са­ми?» [3, с. 31]

В. Дончик розповідає про нього як незвичайного й оригінального редактора, про його сміливість, новаторство, винахідливість, про ставлення до критики в газеті (“Про талановите – талановито”), вплив на молодих, “був прикладом творчої одержимості, вічної незаспокоєності. Був людиною енциклопедичних знань, європейської культури. Джерела енер­гетики видатного діяча культури, непересічної особис­тості – у його самозреченій відданості літературі, у прагненні – без гучних декларацій і присягань – служити рідному народові, Україні. Жорсткий і колючий у своїй критиці недостойних явищ, різкий і категоричний у неприйнятті мізерії і підлоти, він тим часом напрочуд уважна, м’яка, з теплим серцем людина” [3, с. 62].

М. Слабошпицький наводить уривок із книги “За гамбурзьким рахунком”, яким вдало доповнює штрихи до колективного портрета П. Загребельного. “І саме за цим рахунком Загребельний одна з авторитетніших наших літературних констант” [3, с.106].

В. Запорожець згадує про його доброту, про допомогу тим, хто її потребував, про уважність до людей і наводить уривки зі “Щоденника”.

О. Чорногуз пригадує ряд епізодів, які розкривають П. Загребельного як Людину з великої літери, про допомогу у виданні його книг.

Л. Копань пригадує кілька епізодів, в яких розкривається характер і взаємини Павла Архиповича з письменниками, відвідувачами. Якось помер один із членів СП. У Літфонді порожня каса, у видавництві – нема директора на місці. Павло Архипович вийняв з кишені чималу суму – напере­додні одержав гонорар – і віддав не роздумуючи. У Григо­рія Майфета не виявилось ні родичів, ні друзів. Павло Архи­пович домовився, щоб його поселили в Ірпінському будинку творчості. Як засвідчує Л. Копань, П. Загребельний завжди був співчутливий до чужої біди [3, с.163-169].

Г. Гусейнов завершив свій спогад словами: «Готуючи перший том “Господніх зерен”, на обкладинку я виніс його слова: “Україна – як скіфське золото в таємничих курганах: ще не розкопана, ще не знана світові. Та колись розкопають, і вдарять об поли, і відступлять у захваті, приголомшені й знетямлені. А що ж ми самі? Ми, знай, закопуємо свою Україну глибше й глибше, а з нею закопуємо й самих себе”» [3, с.180].

Досить розлоге інтерв’ю Любові Голоти [с. 181-228] міс­тить чимало нових відомостей про працю письменника над його романами, про переосмислення окремих періодів, образів, про жанрову специфіку текстів, проблематику, ху­дож­ню своєрідність української літератури, про літе­ра­тур­ний процес та ін., і закінчуються роздуми такими сло­ва­ми: “…Оця закоханість, залюбленість у мій край, в цих людей перейшла і на мої писання, і від цих талановитих людей я приніс свої почуття. Ні, не якийсь там валютний фонд нас порятує чи інвестиції… Народ врятує себе сам, але якийсь поштовх, якийсь порух, десь подати руку чи підставити плече – треба обов’язково. І культурою не треба керувати – їй не треба заважати… На .літературу нашу накинулися оці так звані скоробагатьки – продали заводи, кинулися до видавництв, до літератури, уже якийсь нікчемний процент українських книжок видається на Україні. Тобто уже прийшли по нашу душу. Треба берегти душу – оце найголовніше. Берегти душу…” [с. 227-228].

В. Яворівський наводить епізоди зустрічей, які розкри­ва­ють багатотрудне життя П.Загребельного – чотири удари – сирітство, голодомор 1932-1933-го у Солошині, війна і вій­ськовий фільтраційний концтабір, далі спогад про дру­жи­ну Еллу, про допомогу шістдесятникам в опублікуванні їх творів. Далі автор висловлює найголовніше: “Ви створили за своє життя цілу бібліотеку, якою могла б гордитися будь-яка європейська література. Двадцять дев’ять ро­ма­нів. Ціла література. Не кажучи про повісті. Опо­ві­дан­ня, п’єси, кіносценарії, статті, рецензії. Поруч за кіль­кіс­тю написаного може стати лише Франко. За кількістю художніх творів – ніхто.

Так само ніхто не охоплював своєю творчою уявою весь масив тисячолітньої української історії” [3, с. 240].

О. Красовицький розповідає про зустріч і знайомство, а потім про публікацію творів видавництвом “Фоліо” у пору, коли П.Загребельного не публікували, і про майстерність його романів. “Наверное, сильнее всего мне он запомнится таким – руки открывают и гладят новую, только при­ве­зен­ную книгу, а на лице улыбка от предвкушения на­слажде­ния чтением новинки… От нас ушел не писатель, став­ший далекой историей, а активный участник совре­мен­ного украинского процесса и лидер современного украин­ского рынка по количеству продаваемых книг. Думаю, так будет еще очень много лет” [3, с. 248].

Спомини прикрашає вставка з фотографій, автобіографії, рукописних текстів, обкладинок книг і плакатів.

Із збірки спогадів постає колективний портрет, створений друзями, колегами і близькими людьми. Не завадило б по­дати короткі відомості про авторів книги, бо не всім читачам вони знайомі.

По-своєму цікаві й оригінальні спогади про батька є й у його сина Михайла. Він видав у Харкові гарну книжку “Павло Загребельний” у серії “Знамениті українці” (2013) [1]. Але про ці спомини і враження ми розповімо вже в наступній нашій статті.

 

Література

1. Загребельний М. Павло Загребельний / М.Загребельний. – Харків: Фоліо, 2013. – 121 с.

2. Слово на спомин душі // Літературна Україна. – 2009. – 5 лютого.

3. Спогади про Павла Загребельного. – Харків: Фоліо, 2010. – 249 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)