Доля юного покоління завжди була об’єктом пильної уваги з боку “українського Шекспіра”, народженого чаплинським степом. Микола Гурович Куліш, маючи нелегке дитинство і сповнену суворих випробувань молодість, постійно звертався до означеної проблеми в різних царинах своєї діяльності, в особистому і громадському житті. В “Автобиографии члена Николаевского губисполкома и Днепровского уисполкома Кулиша” від 21 квітня 1921 року читаємо: “Детские годы прошли в крайней нужде, иногда в нищете. Отец, безлошадный крестьянин, большую часть жизни прослужил в промещичьих экономиях в качестве чернорабочего и у богатых мужиков поденщиком. Всю горесть подневольной жизни старался заглушить водкой. Мать, родом из Полтавской губернии, еще девушкой пришла в Тавриду на заработки к помещикам.

Пишу в степи тобі, Миколо,

З Херсона шлю крізь час листи,

Ну що спитав би, ясночолий,

Якби між нас з’явився ти?

– Ми незалежні?

– Незалежні. Війна... Ми, все-таки, живі.

– Ми мову чтим?

– Кремлівські пазли Мазайла носять в голові ще й дотепер.

– Ми землю любим, де народилися в жнива?

– На чужині себе ми губим за гріш і граємось в слова.

– Ми є заможні хлібороби, масні ґрунти в нас золоті?

– Жебрацтво світове з нас робить покірних заспаних котів.

– Ми духом дужі і сміливі?

– По кармі ходимо в хохлах, все потайні, хоч норовливі.

Не за Вітчизну. Так. За страх.

Хоч ні, химери лугандону, взяли, здається, за живе.

ВІТРИ ІСТОРІЇ

Сніданок комунара

(фантазія на теми М.Куліша)