На Тараса

Кобзареві

У темній рамі, в хаті на стіні –
Портрет Шевченка, скільки пам`ятаю.
Дивлюсь на ньо-го й мариться мені,
Що я його давно і добре знаю.
З часів кріпацтва, ще коли малим
Він потерпав від панської неволі,
Коли життя було нещадне з ним,
Та він терпів, не ви-казавши болю.
Він взяв перо і вилив отой біль
На аркуші в поезії чудовій,
І мову рідну високо підніс,
І душу українську в кожнім слові,
Як пута рабські мужньо розри-вав,
І як за жінку-матір мовив слово,
Як мріяв, щоб земля, яку кохав,
У волі й мирі процвітала знову.
Це мій Шевченко, бо із ним живу,
Милуюсь краєвидами Вкраїни,
За неї з ним я Богу помолюсь,
Як він, не знаю іншої країни.

* * *

Крізь призму століть
Його голос нам чути.
Нам серце болить,
Бо його не вернути –
Митця-патріота,
Що словом рубав
Усіх ворогів
І народ підіймав.
Шевченка ніколи
Ніхто не забуде.
«Кобзар» його вічно
Іти буде в люди.
Століття пройдуть
І покине всіх час –
Не вмре й не загине
Славетний Тарас.