Розвиток європейської літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття сягнув висот філософії пізнання світу шляхом мистецької інтуїції. Рух від антропоцентризму, суттю якого є піднесення смертної людини, до дегуманізації мистецтва позначений появою якісно нових явищ у царині поезії, драми і прози. Адекватними формами осягнення дійсності стають творче осяяння, музика, зумовлюючи появу нового типу естетичної свідомості, що реалізується через сугестивні моделі мистецтва [2].

Драматичні твори Володимира Винниченка і Бернарда Шоу є визначними явищами на тлі доби модернізму. Обидва письменники – засновники якісно нової інтелектуальної драматургії, пов’язаної з екзистенціалізмом (“філософією життя”) і психоаналізом. Кращими зразками такої драматургії є п’єси “Чорна Пантера і Білий Медвідь” В. Винниченка та “Пігмаліон” Б. Шоу. Ці твори відзначаються складністю психологічних колізій, які заслуговують особливої уваги. Хоча вже чимало написано наукових праць про драматургію як В. Винниченка [2; 5; 6; 8; 9 та ін.], так і Б. Шоу [1; 3; 7 та ін.], порівняльне вивчення їхньої спадщини у зазначеному аспекті ще не здійснювалося, чим і визначається актуальність теми нашої статті.

19 жовтня 2010 року кафедра українського літературознавства Інституту філології та журналістики на базі Херсонського державного університету провела Регіональну наукову конференцію, що була приурочена до 130-річчя з дня народження В.Винниченка.

Володимир Кирилович Винниченко в історії нашої літератури постать виняткова: поет, романіст, повістяр, новеліст, драматург, публіцист, філософ, маляр, політичний та громадський діяч, перший та єдиний серед українських письменників ХХ століття, чиї твори ще до революції 1917 року було перекладено багатьма мовами.

Після тривалого мовчання та панування у вітчизняній драматургії «теорії безконфліктності» у ІІ половині 70-х – 80-х років з’являється ціла плеяда молодих митців, які подали на розсуд загалу дещо відмінний від партійних замовлень «продукт». Альтернативні драматургічні тексти 80-х засвідчили поступове руйнування канонічних прийомів жанротворення. В них не було гучних промов, уславлення героїчних подвигів заради світлого майбутнього. Натомість на сторінках п’єс постали звичайні люди зі своїми побутовими клопотами та особистими переживаннями [3, с.376].

У травні 1997 року під час проведення на Херсонщині Міжнародного літературно-мистецького шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій” у Херсонському державному педагогічному інституті імені Н.К.Крупської (нині – Херсонський державний університет) побував відомий канадський письменник українського походження, уроджений херсонець Яр Славутич (Г.М.Жученко). Мені, на той час доцентові кафедри української мови інституту, довелося супроводжувати дорогого Земляка. І так трапилося, що саме в цей час, після смерті визначного українського письменника Олеся Гончара, що в своїх творах, зокрема, оспівував степову Херсонщину, його ім’я (по праву!), замість імені Максима Горького, було присвоєно Херсонській обласній науковій бібліотеці.