Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Їде батько Махно
Вишиванка. Число 1
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Микола Братан. Гіркі експромти
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Немченко І.В. Снігурівщини обрії милі // Немченко І.В. Шлях на Снігурівку: Вірші. Драматичні поеми. — Київ-Херсон: Просвіта, 2014. — С. 13-30. — Зміст: “Там тече Інгулець...”; Лиман; Повертаються козаки; “І куди він тече...”; Степовий причал; Де Снігурівка?; В Галаганівку!; Святий Миколай; Невиправна хлопоманка; На одному ковзанові, або Дитяче свято в землянці; Петропавлівка; Трудолюбівка; Дівча з інгулецьких берегів; Новософіївським ровесницям; Баратівська легенда; “Моя Снігурівщина...”.
Снігурівщини обрії милі

* * *

Пам’яті мого батька Василя Немченка

Там тече Інгулець,
Прохолодна вода;
Там настоявсь вітрець
На козацьких медах;
Там такий аромат —
Аж гуде голова;
Там такий виноград,
Що не скажуть слова;
Там блакить озира
Колосок золотий;
Там біжить травограй
Попід самі хати;
Там такі кавуни,
Що підніме не всяк,
А усмішок ясних,
Як зірок в небесах!
Там тече Інгулець,
Дивина степова.
Там душі острівець,
Що мене зігріва.




Лиман

Лимане-Лиманець, скажи,
З яких часів, яких століть
Збиравсь ти в нашій стороні
Під небом землю обігріть?

Для мене ти вусач-козак,
Що шаблею розсік віки,
І той сліпий кобзар-співак,
Що пестив струни гомінкі.
Сто літ тобі? Не вірю я.
В тобі з прадавніх сивих днів
Текла печаллю кров моя,
Плекала і любов, і гнів.

А нині — квітом зайнялась,
Мов дикі терни по ярах.
Із тебе, наче з джерела,
Злітає співу дивоптах.

Лимане-Лиманець, живи
В усмішці доброго лиця,
У буйстві сонця і трави,
У дивосині Інгульця.

Я знаю: хвилею ріки
Прилинуть будучини дні —
Хтось інший, юний та палкий,
Тобі співатиме пісні.

Бо чарівниця-оболонь
І музика твоїх ланів
Беруть назавше у полон
Твоїх і доньок, і синів.






Повертаються козаки

О.Найдьонову

Стольний Києве, маєш звикнути,
Хоч краса твоя неземна,
Тільки нас південною викою
Інгулецька зве сторона.

То не кінь трясе сиву гривоньку,
То, мій друже, як і завжди,
На Євгенівку й Снігурівоньку
Знову кличуть нас поїзди.

Славно в Києві, любо в Києві —
Друзів тут дзвінкі голоси.
В Пирогові та в Голосієві
Неповторне царство краси.

Та не кінь трясе сиву гривоньку,
То, мій друже, як і завжди,
На Євгенівку й Снігурівоньку
Знову кличуть нас поїзди.

Йдемо Лаврою і Хрещатиком —
Прилучаємось до віків.
Вічно Київ стольний стоятиме
І не згасне рід козаків.

Де ж ти, коню мій, сива гривонько,
Де ти скачеш через роки.
До Євгенівки й Снігурівоньки
Повертаються козаки.





* * *

І куди він тече,
Інгулець потайний?
Від світань до ночей.
Від зими до весни,
Від найперших суцвіть
До осінніх плодів,
Від тяжких лихоліть
До спокійних трудів.
І куди він тече,
Інгулець голубий?
Від веселих речей
До зітхань і журби.
А про що він шумить,
Як стає гомінкий?
Про найліпшую мить,
Що зазнав за віки.




Степовий причал

Снігурівська даль спрагла осені,
Груші-яблука у соку.
А дівча стоїть набурмосене,
Бо в солдати йти юнаку.

Козака чекатиме дівонька,
Не здола її сум-печаль.
Снігурівонька, Снігурівонька —
Степовий надійний причал.

Снігурівське небо настояне
Присмачили трунки-меди.
Злотна осінь дивонапоями
Обдаровує молодих.

Козака чекатиме дівонька,
Не здола її сум-печаль.
Снігурівонька, Снігурівонька —
Степовий надійний причал.




Де Снігурівка?

Ранок розгорнув біляві крила,
Що зима так рясно притрусила.
Задивився на красуню-гостю,
Білу-сніжнобілу аж до млості.
Та й летіла ж зимонька-цариця
У своїй сріблястій колісниці.
І вихрила снігом, і крутила —
Шлях на Снігурівку загубила.
Зимонька уже й сама не рада:
Де б то пошукати їй поради?
Де ж тепер дорогу ту питати,
Коли скрізь сніговисько лапате?
Снігурі обабіч при дорозі
Червоніли на міцнім морозі.
Снігурі куняли поміж вітів,
Лінькувато виглядали звідти.
І сказали зимоньці-зорі:
«Снігурівка — там, де снігурі!»






В Галаганівку!

Парасковії Федорівні Волик (Гриценко)

Галаганівський степе замріяний,
Ти крізь сни мене кличеш-зовеш.
Чорномор’я вітрами злеліяний
Ти, мов бриг, у майбутнє пливеш.
Галаганівка, Галаганівка —
Наче дівчина в зеленсаду.
Галаганівко, Галаганівко!
Я до тебе навпрост іду.
Ні автобусом, ані маршрутками
Не бажаю їхати я.
Краще степом із м’ятами-рутами
Я прийду туди, де рідня.
Галаганівко, Галаганівко!
Обійма тебе Інгулець.
Галаганівко, Галаганівко!
Я до тебе йду навпростець.
Де лелеки Пономаренкові
Своїм клекотом будять зорю,
Де Опрівські сліди та Шмигленкові,
Під акацією постою.
Галаганівка, Галаганівка
Притулилася до ріки.
Галаганівко, Галаганівко —
Я до тебе йду навпрошки.
Тут Велички живуть, ген — Варавенки.
Онде Марченків гілка буя.
Там он мешкає любо та справненько
Із давен Шелудьківська сім’я.
Галаганівко, Галаганівко!
Ти з усмішкою на лиці.
Галаганівка, Галаганівка —
Як зоря в Миколая руці.
Ось хатина Вакул, там — Ніколенків.
Тут ніколи життя не змовка.
Розростається рід і поволеньки
З Галаганівки в світ витіка.
Галаганівко, Галаганівко!
Ти півострів на Інгульці.
Галаганівко, Галаганівко!
Я до тебе йду навпрямці.
Перегуками-антифонами
Переспівуються кутки.
Тут і Ремези, й Агафонови,
І Загреби, і Кушніруки.
Галаганівко, Галаганівко!
Ти півострів на Інгульці.
Галаганівка, Галаганівка —
Як зоря в Миколая руці.
Мерехтять кінокадрами спомини.
Ці ще є… Тих нема вже давно…
Озиваються спогадів гомоном
Пам’ять-двері і пам’ять-вікно.
Галаганівка, Галаганівка
Знов гортає років сторінки.
Галаганівко, Галаганівко —
Я до тебе йду напрямки…
А коли я назад вирушатиму,
Щоб вернутись на схили Дніпра,
Довго церква мене проводжатиме —
Озиратися буду не раз.
Галаганівко, Галаганівко!
Ти півострів на Інгульці.
Галаганівко, Галаганівко!
Ти — зоря в Миколая руці.




Святий Миколай

Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Поспіша до нас.
Ой моє село
Пісню завело.
Чути голоси —
Тенори й баси.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Завітав до нас.
Ой лунає спів
Аж до хуторів.
Ніченька ясна
Грає, мов струна.
Місяцю, палай,
Осявай усе:
Святий Миколай
Нам дари несе.
Ой по всім селі
Дітки сплять малі.
Сняться їм вві сні
Іграшки сяйні.
Місяцю, світи,
Місяцю, палай,
Щоб до всіх зайти
Встигнув Миколай.
Буде на зорі
Радість дітворі —
Після сонних мар
Їх чекає дар.
Місяцю, гори,
Місяцю, палай,
Щоб у всі двори
Встигнув Миколай.
Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Не забув про нас.




Невиправна хлопоманка


Тут була колись економія.
Був маєток від інших не гірш.
Тут гостили незнані й відомії.
Панський шик між землянок чи нір.
Був палац тут і двір із алеями —
Час цю велич на шмаття роздер…
В ролі гіда нас Петя Мойсеєнко
По руїнах по тих проведе…
Катаказі Марія Василівна —
Це поміщиця на всю губу.
Катаказі Марія Василівна
Скоро вилетить у трубу.
І навіщо їй та хлопоманія?
Чи сумління чи докір гризе?
То грішми, то дарами приманює.
Фаетоном мужву підвезе.
Породіль не обійде увагою.
Немовлят поіменно всіх зна.
Знов он їде сюди колимагою —
Найбідніших людей не мина.
Галаганівці звали «царицею»
Генеральшу як душу села.
«Добрість завше поверне сторицею» —
Таке гасло за кредо взяла.
Катаказі Марія Василівна —
Це поміщиця на всю губу.
Катаказі Марія Василівна
Скоро вилетить у трубу.
Позабуто її жести людяні
(Тим корівок дала, тим — дари).
Закипіла ненависть з облудою,
Що дрімала лише до пори.
Бо вже сурми століття двадцятого
Провістили фієсту свавіль.
Бідні стати схотіли багатими:
«Нехай панство відчує наш біль!»
Почалась дика експропріація —
І маєток вогнем запалав.
«Все нажито тут нашою працею!» —
Той чи інший у гніві волав.
На чудовий палац Катаказіних,
Наче вітер, налинув погром,
І нові пугачови та разіни
Поживилися панським добром.
Але втіха та була куцою.
Ще й маєток не догорів —
За погромом була екзекуція,
До в’язниці взяли бунтарів.
Та селян лупцювали карателі.
Ще й жандарми їх били не раз.
Але пані їх не винуватила —
Добрий пломінь для люду не згас.
І тепер на руїни засмучено
Їх господарка лиш погляда.
Але мстити не хоче: то мученим
Керувала тим людом біда.
Тільки часом аж квилила чайкою,
У якої спалили гніздо.
Та стрічала з добром, а не з лайкою
І старих, і сиріток, і вдов.
Так і вмерла вона хлопоманкою.
Відлетіла душа в інший світ…
Чулий шепіт її перед ранками
В галаганівській чутно траві.
…Тут була колись економія.
Був маєток на радість панам.
Тут гостили незнані й відомії…
А тепер тут руїна одна.



На одному ковзанові,
або Дитяче свято в землянці

Пам’яті сестер Гриценко
Розлилися оболоні
Попід саму хату.
А мороз міцною бронню
Взявся їх скувати.
А дерева босі
Ждуть сніжисту вату.
На веселому морозі
Зимно їм стояти.
До віконця аж припали
Чотири сестрички.
Їм матуся наказала
Не злазити з пічки.
Бо діточки босі.
Нема в що узути.
Якось, може, до весноньки
Зможем дотягнути.
Але Бог послав їм ласку —
Маленьким сестричкам —
Ковзаночок, наче з казки,
Й гарний черевичок:
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
Першою біжить Парася —
Аж співає крига.
Наче розчинилась в часі —
Бігати б та бігать!
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
Та мороз хапа за п’ятку —
Час! Мерщій додому!
Накаталося дівчатко —
Збило вже оскому.
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
За Парасею — Катруся
Побіжить, як вітер!
Та вертати скоро мусить,
Щоби відігрітись.
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
А за нею — вже Галинка
Чергу переймає.
Ковзаночок лине й лине.
Аж за дух хапає!
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
А четвертою Тетянка
Почина розкатку.
Ковзь та ковзь… Назад в землянку
Утіка малятко.
Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!
Прийде мама та й нагрима
За ті викрутаси.
Духопеликів отрима
Старшенька — Парася.
Бо діточки босі.
Нема в що узути.
Якось, може, до весноньки
Зможем дотягнути.
Та лиш мамця з двору піде
Ранком чи під вечір,
Знов на ковзанку побідно
Бігає малеча.

Одна ніжка боса,
Інша ніжка взута.
На одному ковзанові
Ковзатися круто!




Петропавлівка

Родині Вовків

На горі високій пишалася,
Як дивилась у бистрину.
З Інгульцем невгамовним кохалася,
Зустрічаючи кожну весну.

Петропавлівко, Петропавлівко,
Де тебе відшукати-знайти?
Петропавлівко, Петропавлівко,
«Пєтропавловскім» стала ти.

Чи на сонечку перегрілася?
Чи москаль подув — зимовій.
Українська назва звалилася —
Загубилась десь у траві.

Петропавлівко, Петропавлівко,
Де тебе відшукати-знайти?
Петропавлівко, Петропавлівко,
«Пєтропавловскім» стала ти.





Трудолюбівка

Пам’яті мого батька
Василя Немченка

Порозкинулась Трудолюбівка
Вдалині від Дніпра й Інгульця.
Гартувалася Трудолюбівка
На палких степових вітерцях.

Трудолюбівка, Трудолюбівка
Прокидається до зорі.
Трудолюбівка, Трудолюбівка —
Це сім’я степових трударів.

Трудолюбівка, Трудолюбівка
Загубилася у степах.
Трудолюбівко, Трудолюбівко,
Я до тебе міряю шлях…

«Коли їхати прямо трасою —
Снігурівки ти не минеш», —
Я спиняюся перед окрасою,
Що в Баратівку кличе мене.

Та моя мета — Трудолюбівка.
Маю конче туди завітать.
А баратівські овиди любії
Ще в школярські пізнав я літа.

Тож лишаю ласкаву Баратівку
І ліворуч простую, убік.
Десь із марев видніються маківки
Зеленаві а чи голубі.

Трудолюбівка, Трудолюбівка
Загубилася у степах.
Трудолюбівко, Трудолюбівко,
Я до тебе міряю шлях…

Тиша цвинтарна на окраїні.
Мить чи вічність — не розбереш.
Прилучаюсь жалобно до таїнства,
Що розчинене поміж дерев.

Трудолюбівка, Трудолюбівка
У вітрів степових на виду.
Трудолюбівко, Трудолюбівко,
Я до тебе не раз ще прийду.





Дівча з інгулецьких берегів

Катерині Анатоліївні Лисюк (Гавриш)

Де Інгулець біжить та розливається,
Село є — Лиманцями називається.
Котрого року — я сказати не беруся —
Там дівчинка родилася Катруся.
Така ж вона і жвава, і вогниста,
Така ж вона співуча-голосиста,
Що як надума пісню заспівати,
То аж на хуторі далекому чувати.
Чи страви запашної наварити,
А чи корівоньку ласкаву подоїти —
На все у неї вистачить бажання
Від тихого світання до смеркання.
Як підросла Катруся сонцелика —
То втратив спокій не один юнак навіки.
Але дівча на хлопців не зважає —
Серденька їх закохані вражає.
Лиш на Остапа, як ніхто не бачить,
Вона кидає погляди гарячі.
І не стерпіло серце парубоче —
Засяяло, мов сонце після ночі.
Як стали танцювати гопачок —
Спинив їх лиш весільний рушничок.
І хоч багато вже води-водиченьки
В даль віднеслося з молодості-річеньки,
Катруся все така ж бадьора й жвава,
В руках кипить у неї кожна справа.
Іде вона учительською нивою
І бачиться на ниві тій щасливою.
Тож хай і далі доля усміхається —
Мов Інгулець, щедротно розливається.




Новософіївським ровесницям

Там, на тому боці,
Загубив я спокій
М.Ткач
В Шульганові юнки сяють —
Наче зіроньки-зірки.
Ходять берегом, зітхають
Зарічанські парубки.
Ой, розквітла Шульганова —
Вулиці весною снять.
Надя там Александрова
Щастя зичить світлим дням.
Шульгановською красою
Марять днини і роки.
Галя Байбор там косою
Зачаровує віки.
В Шульганові день снується
Навстріч вечора ниткам.
Валя Мішина сміється —
Не до сміху хлопчакам.
Шульганова, Шульганова
І знайома, і нова.
Там Тетянка Іванова
Пісню зоряну співа.
В Шульганові милі й любі
Інгульцеві береги.
Там Юхименківні Любі
Мрія додає снаги.
Йде до клубу юнка чула —
Хлопців геть не поміча.
«Ти Лариса? Ти Вахула?» —
Вітерець пита дівча.
А воно зовсім неждано
Промовля не без пихи:
«Я царівна Несміяна!
Ну, а ти? Хто ти такий?!»
В Шульганові юнки сяють —
Наче зіроньки-зірки.
Ходять берегом, зітхають
Зарічанські парубки.



Баратівська легенда


Миколаївській групі «Апрель»
та братам Меладзе

ЗаАПРЕЛило — аж замаяло,
Хоч іде ніби й осінь селом.
До Баратівки з Миколаєва
Студзагонівців занесло.

Помідорами, помідорами
Щедра осінь сипле в полях.
Ось юнак, мабуть, добре зморений,
Задивився мрійливо на шлях.

Назбирав уже стиглих овочів
Навіть більше, ніж у дівчат.
— Стань, Меладзенку, нам до помочі! —
Жартівливо кралі кричать.

Але хлопець мов зачарований —
Потонув у далях ясних.
Чує музику він, узоровану
З дивонастроїв весняних.

Так минає день за роботою,
Відпочинок тихий гряде.
І Меладзенко із охотою
По Баратівці вже іде.

Із дівчиною яснолицею
Він говорить, наче співа.
Помідорною йде столицею
(Це Баратівка степова).

Надвечір’я на Снігурівщині.
Першу зірку обрій шука.
Ген юнак шепоче щось дівчині —
І слова ті, наче ріка…

Вже й наспівано, вже і награно.
Ніч Меладзенка кличе до снів.
Тихо снять йому розВІАГРАні
Мелодійні дивопісні.

А на ранок — знов помідорами
Стелить поле свої рукави.
До обіду червоними горами
Оприявниться день трудовий.

Де ж Меладзенко? Він у праці.
А в душі не змовкає мотив.
Снігурівські далі іскряться:
«Ще, юначе, прославишся ти!»







* * *

Моя Снігурівщина —
Заквітчана дівчина —
На побачення йде
У завтрашній день.

Хай буде красивою,
Хай буде щасливою —
Не зна ні нужди,
Ні біди.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)